| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Поетика, символіка та антонімія в весільних піснях Поділля
| [ Скачать с сервера (68.4 Kb) ] | 01.05.2017, 13:58 |
| Реґіональний аспект вивчення фольклору належить до пріоритетних у сучасній фольклористиці, адже зрозуміти специфіку фольклору неможливо без пильної уваги до його місцевого походження, функціонування та еволюції, виходів за межі локальної території тощо. Вагомий внесок у вивчення фольклору окремих регіонів України зробили З.Доленга-Ходаковський, М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш, П.Чубинський, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, В.Гнатюк, М.Павлик, В.Навроцький, Ф.Колесса, К.Квітка, М.Возняк, О.Дей, І.Березовський, О.Правдюк, а також сучасні дослідники Н.Шумада, Р.Кирчів, С.Грица, В.Бойко, Л.Дунаєвська, В.Чабаненко, С.Мишанич, В.Давидюк, В.Буряк, М.Дмитренко, П.Будівський, С.Шевчук, О.Вертій, В.Сокіл та ін. Визначаючи безперечну зумовленість фольклору реґіональними і локальними чинниками, слід враховувати і власне специфіку фольклору як явища, адже він життєздатний як складова системи традиційної етнічної культури і сам певним чином впливає на неї. Особливо це стосується родинно-обрядового фольклору, зокрема весільної драми з її багатством звичаїв та пісень. Від давнини українська весільна поезія пройшла складний шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів народжувались нові твори, зазнавали змін, збагачувались новими темами, сюжетами, мотивами, образами, або ж ставали пережитками, втрачалися. Актуальність дослідження полягає в характеристиці типології і комплексного вивчення функціонування, поетики, символіки обрядових традиційних пісень. Дослідження весільної пісенності реґіону важливе тим, що у фольклорі зберігається код етнічної свідомості, яка відображає розвиток національної традиції, художньої естетики. У піснях закарбовано важливі складові національного менталітету, духовний зв’язок особистості з історичною пам’яттю, життєво-практичним та історичним досвідом народу. Пісенність для носіїв духовної культури – один із найважливіших інструментів актуалізації поетичної моделі світу, гармонійного поєднання сакрального з профанним. Порівняльний аналіз подільської весільної пісенності з творчістю інших етнографічних реґіонів України передбачає визначення локально-національного, загальнолюдського у регіональному матеріалі, репрезентованому текстовими ситуаціями, символікою і образністю. Вивчення функціонально-стійкого масиву весільних пісень, що відображає давні форми музично-поетичного мислення, духовний світ і побут народу сприяє з’ясуванню проблем спільності і відмінності реґіональних пісенних стилів, специфіки місцевого і загальнонаціонального в народнопоетичній традиції, розкриттю фольклорних взаємозв’язків слов’ян, особливостей мови. Фольклор, як відомо, живе і функціонує безпосередньо на реґіональному (локальному) рівні. В теоретичному плані актуальними є проблеми дослідження весільних пісень із погляду їхнього функціонування в обряді і поза ним, що своєрідно втілюються в особливій поетиці творів, символіці обрядової атрибутики, різноманітних образів. Мета дослідження: з’ясувати особливості функціонування весільної пісенності Поділля, проаналізувати поетику, символіку пісень. Обрядова весільна творчість подолян своєрідно відбиває еволюцію мислення, формування художньої картини світу, менталітету. У подільських весільних піснях відображено реґіональний варіант традиційного українського весілля. Весільні звичаї й обряди Поділля, зберігаючи певні спільнослов’янські та всеукраїнські компоненти, відзначаються реґіональною своєрідністю. Ф.Колесса зауважував, що “народна поезія ні одного європейського народу не виявляє повної одноцільності; це помітно особливо у народів, розселених на широких просторах, що їх частини переходили неоднакову історичну долю, підлягали неоднаковим впливам. Рівнобіжно з діалектними відмінами ідуть різниці в доборі й наверстуванні пісень та в засобі пісень локального походження. Сі порайонні різниці виступають усюди не тільки у полі народної поезії й музики, але й в обсягу матеріальної культури”[13.c145]. Весільні пісні функціонально підпорядковані етапам обряду і стосуються всіх учасників дійства. Залежно від ролі в обряді (чи поза ним) весільні пісні щодо поетики неоднорідні. Відповідно й символіка творів характеризується полісемантичністю змісту, структури, художньої специфіки. З’ясування символічних значень дозволить повніше розкрити феномен весільної пісенності в окремо взятому реґіоні. Завдання дослідження: - висвітлити історію вивчення весільних пісень Поділля; - охарактеризувати сучасний стан побутування весільних пісень на етнічній території Поділля; - простежити функціонування весільної пісні в обряді; - дослідити жанрову специфіку обрядового пісенного матеріалу; - з’ясувати особливості поетики весільних пісень; - розкрити символіку весільних пісень. Об’єкт дослідження – весільний обрядовий пісенний фольклор у виданнях ХІХ – ХХ ст., неопубліковані архівні матеріали, сучасні записи. Предмет дослідження – функціонування, поетика, символіка весільних пісень Поділля. Методи дослідження курсової роботи передбачають застосування комплексного підходу до вивчення явищ традиційної нематеріальної культури. Його необхідність продиктована специфікою фольклору. Фольклорний твір – складне художнє ціле з тривалим часовим періодом побутування, в ньому – релікти давньої культури, архетипи, залишки запозичень чи впливів, новотвори, що дає підстави простежити загальні тенденції розвитку народної творчості. Для досягнення мети та розв’язання поставлених завдань у роботі застосовано такі методи: описовий, порівняльно-історичний, структурно-типологічний, польових досліджень (збір та осмислення матеріалів безпосередньо у фольклорному середовищі). Порівняльно-історичний метод допомагає виявити загальне і особливе в розвитку реґіонального фольклору, з’ясувати причини подібностей і розбіжностей у фольклорних зразках в ареалі Поділля та різних місцевостей України і за її межами (за творчістю слов’ян). Тільки таким шляхом, – наголошує Р.Кирчів, – можна з’ясувати локально-специфічні і спільні моменти, а саме: більша чи менша збереженість давніх верств фольклору, вираженість архаїчності на різних рівнях: жанрово-структурному, змістовному, поетичному; розвинутість і функціональна пріоритетність певних жанрів і тематичних циклів, домінантність окремих форм, сюжетів, пов’язаність усної народної творчості з місцевою історією, побутовою традицією, навколишнім природним середовищем; особливості новаційних процесів тощо. [16.c.19] Застосування структурно-типологічного методу дозволяє пізнати сутність феномена тексту весільної пісні, його функцій, простежити формування фольклорних типів на реґіональному та загальноетнічному рівнях, виокремити локальну специфіку обрядової творчості. 1. Народопісенний репертуар одного регіону. 1.1. Історичний підхід до вивчення пісенного репертуару Подільського джерела. Весільну пісенну культуру Поділля в ХІХ ст. наші попередники вивчали переважно в Кам’янець-Подільському, Ушицькому, Літинському, Вінницькому, Балтському повітах Подільської губернії, нерідко в місцях, зручних у плані розташування щодо основних шляхів, у більш-менш розвинутих містечках і т.п. Весільні тексти занотовувались, як правило, без мелодій, вказівки на час виконання в обряді, джерело і дату запису, що негативно позначилось на науковій вартості матеріалу. Перші записи та публікації весільних пісень, що здійснювались представниками української і польської науки, датовані початком ХІХ століття. Один із описів весілля на Поділлі здійснив М.Гославський (1830). У 30-х рр. ХІХ ст. записи подільських весільних пісень знаходимо у працях К.Войцицького, Ж.Паулі. У ІІ-й пол. ХІХ ст. обрядовий фольклор Поділля глибоко досліджували П.Чубинський, Г.Галько. Описи весільних обрядів публікуються в польській періодиці, в журналах “Киевская старина”, “Живая старина”, в Подільських єпархіальних відомостях. До історичних, фольклорних та етнографічних джерел краю зверталися члени Подільського Єпархіального історико-статистичного комітету, вихованці Кам’янець-Подільської духовної семінарії, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Значну роль у дослідженні фольклору та етнографії Поділля відіграли С.Руданський, К.Шейковський, А.Коціпінський, А.Димінський, Марко Вовчок та О.Маркович. Весільні пісні Поділля записували та досліджували О.Роздольський, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк, М.Руденко, М.Шубравська, О.Правдюк та ін. В останні десятиліття важливу роль в організації збирацької та дослідницької роботи на Поділлі відіграють ІМФЕ ім.М.Рильського НАН України, Навчально-наукова лабораторія етнології Кам’янець-Подільського державного університету, Народознавчий центр Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського. Записи та публікації весільних пісень ХХ ст. помітно розширили фактологічні відомості про окремі аспекти традиційної нематеріальної культури українців Поділля, сприяли науковому осмисленню обрядової творчості. За змістом, функціями, мотивами подільські пісні споріднені з весільними творами інших етнографічних реґіонів України. Типологія весільної пісні простежується на рівні художньої картини світу, образних засобів. Ця картина світу сформована у лоні синкретизму і збережена в світогляді народу впродовж віків, розвинута в багатьох різновидах, жанрах фольклору загалом і найбільше стосується саме сфери обрядової. Оскільки ж взаємини обряду і пісні (в даному випадку весільної) тісні, нерозривні, то відповідно й трансформаційні процеси на рівні реґіонально-локальному докорінно давньої традиції як основи не порушують. Проте особливості місцевого населення в різних сферах життєдіяльності впливали на характер змін давнього обрядового пласта, пристосування обряду і пісень до потреб сьогодення. Це закономірно викликало появу деяких вкраплень-новотворів, що відбивають риси епохи, місцевого соціуму, родинної традиції та впізнаваної конкретики (весільні вівати, передирки, сороміцькі пісні тощо). Основним першоджерелом моєї курсової роботи став збірник під назвою «Пісні Поділля» С.В. Мишанича. Збірник «Пісні Поділля» є спробою показати найбільш характерні зразки традиційної народнопісенної творчості,що побутували в с. Погребище Вінницької області протягом 1920-1970 років. Збирання фольклору погребижчан почалося після Жовтня і велося багатьма записувачами. Найбільше – чотири тисячі пісень – записала Настя Присяжнюк (20-70-ті роки); у 20-х роках учні місцевої школи записували фольклор за програмою етнографічної комісії ВУАН. Робота зводилась головним чином , до фіксації мелодій пісень,поданих Н. Присяжнюк . Пісні надруковані за сучасним правописом із збереженням діалектних особливостей мови. Залишені без значних змін лексика(юлонька, штири, хвартух, покладяний,, місцева модифікація власних імен та географічних назв. Пісенний репертуар одного села,в даному випадку Погребища, являє собою багатий матеріал, у своїй основі традиційний,але часто позначений дією нового життя. Історичні підхід до вивчення пісенного репертуару Погребища створив можливість на матеріалі пісенності одного осередку з’ясувати загальні процеси народної творчості цілого району, регіону, краю; виявити водночас і своєрідність місцевого пісенного стилю, і, що більш важливо, риси, спільні з загальнонаціональною пісенною культурою, та, ширше, з культурою братніх слов’янських народів. Найдавніші пісні, що збереглись у Погребищі - календарні, тобто пісні, що супроводжували обряди,пов’язані із трудовим роком селянина. Зароджені ще в сиву давнину, ці пісні завдяки своєму функціональному призначенню та естетичній вартості виявились надзвичайно живучими, витривалими у часі. Найкраще щодо кількості, з рудиментарним значенням колишніх функцій,збереглись колядки і щедрівки, частково - веснянки та купальські пісні, значно гірше – русальні й петрівочні пісні, які вже й не сприймаються у народі як окремі цілісні групи, зв’язані з певними обрядами, звичаями, традиціями, і змішуються з польськими піснями. Незважаючи на часткову втрату своїх первісних функцій, наявність різних форм побутування, навіть на нашому матеріалі можна прослідкувати, наскільки яскраво ідбитий у обрядовій пісні замкнутий цикл пір року в природі і зв’язані з ним господарські роботи. Великих змін зазнав обряд зустрічі весни, цикл весняних календарних ігор, або «горобчик», « хрещик», як називають в Погребищі цей обряд та пісні, які його супроводжують. Ці зміни стосуються насамперед самого змісту обряду: первісно визначальна хліборобська тематика з часом витісняється темами кохання, родинних стосунків; і лише в деяких іграх та хороводах вона зберігається ( «Льон», «Горбейчик», «Мак», «А ми просо сіяли сіяли»)[27.ст.16-24]. До зустрічі весни готувалися довго – шість – сім тижнів, цілий «великий піст». У перший день на церковному подвір’ї збиралася вся молодь. Дівчата співали, водили хороводи – заплітали «зеленого шума» чи водили «кривого танцю», хлопчаки бігали тут же, дзвонили ввесь день у дзвони ( у цей дозволялося усім дзвонити - «відганяти нечисту силу»). Кожний співочий гурт утворював своє коло, і ці кола змагалися між собою у співі, іграх, танцях. Виконувались веснянки і на другий частково на третій день великодня. А потім в перший понеділок після великодня на тому ж місці відбувалися проводи весни. На цей раз «горобчика» грали молодиці. На цьому спів веснянок закінчувався аж до наступної весни. У сучасному Погребищі цей вид календарних обрядових пісень та ігор майже зовсім зник. «Ще тільки старі люди, - визначає Н. Присяжнюк, - згадують ці чудові пісні та ігри. Лише вони ще можуть навчити « заплести шума» чи вивести « кривого танця» та навчити інших весняних ігор». Правда, деякі весняні ігри увійшли в репертуар дитячих розваг ( « Подоляночка», «Мак», « Перепілочка»),але і вони зустрічабться більше на околиці. З обрядових пісень у сучасному Погребищі добре збереглися пісні літнього календарного циклу, зокрема купальські , а по-погребищнському «купайлицькі» пісні. Однак слід відзначити,що навіть в межах деякого району вони збереглися не однаковою мірою : в Погребищі їх значно менше виявлено і зафіксовано, ніж в навколишніх селах. До Івана Купала готувались також заздалегідь. За кілька днів д свята по всьому селу спостерігалося пожвавлення: дівчата готували стрічки, вінки; хлопці шукали гарну крислату вербу, зносили дрова для вогнища, тощо. Сьомого липня зранку вербу приносили на вигін за село,вкопували в землю , дівчата прикрашали її квітами, стрічками, віночками, «кукурузками», з вишень, подекуди свічками тощо. Надвечір коло верби – «купайлиці» збирався ввесь куток. Головні учасники свята – дівчата утворювали навколо верби коло і співали «купалицьких» пісень. Пісні, жарти сміх не припинялися до ранку. Закінчувалося свято розламуванням верби – кожний вважав за необхідне принести гілочку верби додому, яку разом з вінком вранці виносили на город, щоб краще родила городина. На окремих кутках зберігся звичай скакати через вогнище, пускати вінки на Рось. Ввесь цей обряд звичайно супроводжувався піснями. Нині свято Івана Купала майже забуте. Часом на кутках старші жінки влаштовують вечірки, на яких поряд з ліричними побутовими співають і купальських обрядових пісень. Найгірше збереглися в Погребищі жнивні пісні. Їх зникнення було пов’язано, очевидно, із процесом розвитку капіталістичних відносин на селі. 31 грудня, на Маланки, починалось щедрування. В Погребищі і в дореволюційні часи щедрували тільки діти. І хоча в домашньому репертуарі було чимало щедрівок, при щедруванні співалася тільки одна – « Щедрий вечір – пане господарю!». Реґіональний аспект вивчення фольклору належить до пріоритетних у сучасній фольклористиці, адже зрозуміти специфіку фольклору неможливо без пильної уваги до його місцевого походження, функціонування та еволюції, виходів за межі локальної території тощо. Вагомий внесок у вивчення фольклору окремих регіонів України зробили З.Доленга-Ходаковський, М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш, П.Чубинський, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, В.Гнатюк, М.Павлик, В.Навроцький, Ф.Колесса, К.Квітка, М.Возняк, О.Дей, І.Березовський, О.Правдюк, а також сучасні дослідники Н.Шумада, Р.Кирчів, С.Грица, В.Бойко, Л.Дунаєвська, В.Чабаненко, С.Мишанич, В.Давидюк, В.Буряк, М.Дмитренко, П.Будівський, С.Шевчук, О.Вертій, В.Сокіл та ін. Визначаючи безперечну зумовленість фольклору реґіональними і локальними чинниками, слід враховувати і власне специфіку фольклору як явища, адже він життєздатний як складова системи традиційної етнічної культури і сам певним чином впливає на неї. Особливо це стосується родинно-обрядового фольклору, зокрема весільної драми з її багатством звичаїв та пісень. Від давнини українська весільна поезія пройшла складний шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів народжувались нові твори, зазнавали змін, збагачувались новими темами, сюжетами, мотивами, образами, або ж ставали пережитками, втрачалися. Актуальність дослідження полягає в характеристиці типології і комплексного вивчення функціонування, поетики, символіки обрядових традиційних пісень. Дослідження весільної пісенності реґіону важливе тим, що у фольклорі зберігається код етнічної свідомості, яка відображає розвиток національної традиції, художньої естетики. У піснях закарбовано важливі складові національного менталітету, духовний зв’язок особистості з історичною пам’яттю, життєво-практичним та історичним досвідом народу. Пісенність для носіїв духовної культури – один із найважливіших інструментів актуалізації поетичної моделі світу, гармонійного поєднання сакрального з профанним. Порівняльний аналіз подільської весільної пісенності з творчістю інших етнографічних реґіонів України передбачає визначення локально-національного, загальнолюдського у регіональному матеріалі, репрезентованому текстовими ситуаціями, символікою і образністю. Вивчення функціонально-стійкого масиву весільних пісень, що відображає давні форми музично-поетичного мислення, духовний світ і побут народу сприяє з’ясуванню проблем спільності і відмінності реґіональних пісенних стилів, специфіки місцевого і загальнонаціонального в народнопоетичній традиції, розкриттю фольклорних взаємозв’язків слов’ян, особливостей мови. Фольклор, як відомо, живе і функціонує безпосередньо на реґіональному (локальному) рівні. В теоретичному плані актуальними є проблеми дослідження весільних пісень із погляду їхнього функціонування в обряді і поза ним, що своєрідно втілюються в особливій поетиці творів, символіці обрядової атрибутики, різноманітних образів. Мета дослідження: з’ясувати особливості функціонування весільної пісенності Поділля, проаналізувати поетику, символіку пісень. Обрядова весільна творчість подолян своєрідно відбиває еволюцію мислення, формування художньої картини світу, менталітету. У подільських весільних піснях відображено реґіональний варіант традиційного українського весілля. Весільні звичаї й обряди Поділля, зберігаючи певні спільнослов’янські та всеукраїнські компоненти, відзначаються реґіональною своєрідністю. Ф.Колесса зауважував, що “народна поезія ні одного європейського народу не виявляє повної одноцільності; це помітно особливо у народів, розселених на широких просторах, що їх частини переходили неоднакову історичну долю, підлягали неоднаковим впливам. Рівнобіжно з діалектними відмінами ідуть різниці в доборі й наверстуванні пісень та в засобі пісень локального походження. Сі порайонні різниці виступають усюди не тільки у полі народної поезії й музики, але й в обсягу матеріальної культури”[13.c145]. Весільні пісні функціонально підпорядковані етапам обряду і стосуються всіх учасників дійства. Залежно від ролі в обряді (чи поза ним) весільні пісні щодо поетики неоднорідні. Відповідно й символіка творів характеризується полісемантичністю змісту, структури, художньої специфіки. З’ясування символічних значень дозволить повніше розкрити феномен весільної пісенності в окремо взятому реґіоні. Завдання дослідження: - висвітлити історію вивчення весільних пісень Поділля; - охарактеризувати сучасний стан побутування весільних пісень на етнічній території Поділля; - простежити функціонування весільної пісні в обряді; - дослідити жанрову специфіку обрядового пісенного матеріалу; - з’ясувати особливості поетики весільних пісень; - розкрити символіку весільних пісень. Об’єкт дослідження – весільний обрядовий пісенний фольклор у виданнях ХІХ – ХХ ст., неопубліковані архівні матеріали, сучасні записи. Предмет дослідження – функціонування, поетика, символіка весільних пісень Поділля. Методи дослідження курсової роботи передбачають застосування комплексного підходу до вивчення явищ традиційної нематеріальної культури. Його необхідність продиктована специфікою фольклору. Фольклорний твір – складне художнє ціле з тривалим часовим періодом побутування, в ньому – релікти давньої культури, архетипи, залишки запозичень чи впливів, новотвори, що дає підстави простежити загальні тенденції розвитку народної творчості. Для досягнення мети та розв’язання поставлених завдань у роботі застосовано такі методи: описовий, порівняльно-історичний, структурно-типологічний, польових досліджень (збір та осмислення матеріалів безпосередньо у фольклорному середовищі). Порівняльно-історичний метод допомагає виявити загальне і особливе в розвитку реґіонального фольклору, з’ясувати причини подібностей і розбіжностей у фольклорних зразках в ареалі Поділля та різних місцевостей України і за її межами (за творчістю слов’ян). Тільки таким шляхом, – наголошує Р.Кирчів, – можна з’ясувати локально-специфічні і спільні моменти, а саме: більша чи менша збереженість давніх верств фольклору, вираженість архаїчності на різних рівнях: жанрово-структурному, змістовному, поетичному; розвинутість і функціональна пріоритетність певних жанрів і тематичних циклів, домінантність окремих форм, сюжетів, пов’язаність усної народної творчості з місцевою історією, побутовою традицією, навколишнім природним середовищем; особливості новаційних процесів тощо. [16.c.19] Застосування структурно-типологічного методу дозволяє пізнати сутність феномена тексту весільної пісні, його функцій, простежити формування фольклорних типів на реґіональному та загальноетнічному рівнях, виокремити локальну специфіку обрядової творчості. 1. Народопісенний репертуар одного регіону. 1.1. Історичний підхід до вивчення пісенного репертуару Подільського джерела. Весільну пісенну культуру Поділля в ХІХ ст. наші попередники вивчали переважно в Кам’янець-Подільському, Ушицькому, Літинському, Вінницькому, Балтському повітах Подільської губернії, нерідко в місцях, зручних у плані розташування щодо основних шляхів, у більш-менш розвинутих містечках і т.п. Весільні тексти занотовувались, як правило, без мелодій, вказівки на час виконання в обряді, джерело і дату запису, що негативно позначилось на науковій вартості матеріалу. Перші записи та публікації весільних пісень, що здійснювались представниками української і польської науки, датовані початком ХІХ століття. Один із описів весілля на Поділлі здійснив М.Гославський (1830). У 30-х рр. ХІХ ст. записи подільських весільних пісень знаходимо у працях К.Войцицького, Ж.Паулі. У ІІ-й пол. ХІХ ст. обрядовий фольклор Поділля глибоко досліджували П.Чубинський, Г.Галько. Описи весільних обрядів публікуються в польській періодиці, в журналах “Киевская старина”, “Живая старина”, в Подільських єпархіальних відомостях. До історичних, фольклорних та етнографічних джерел краю зверталися члени Подільського Єпархіального історико-статистичного комітету, вихованці Кам’янець-Подільської духовної семінарії, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Значну роль у дослідженні фольклору та етнографії Поділля відіграли С.Руданський, К.Шейковський, А.Коціпінський, А.Димінський, Марко Вовчок та О.Маркович. Весільні пісні Поділля записували та досліджували О.Роздольський, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк, М.Руденко, М.Шубравська, О.Правдюк та ін. В останні десятиліття важливу роль в організації збирацької та дослідницької роботи на Поділлі відіграють ІМФЕ ім.М.Рильського НАН України, Навчально-наукова лабораторія етнології Кам’янець-Подільського державного університету, Народознавчий центр Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського. Записи та публікації весільних пісень ХХ ст. помітно розширили фактологічні відомості про окремі аспекти традиційної нематеріальної культури українців Поділля, сприяли науковому осмисленню обрядової творчості. За змістом, функціями, мотивами подільські пісні споріднені з весільними творами інших етнографічних реґіонів України. Типологія весільної пісні простежується на рівні художньої картини світу, образних засобів. Ця картина світу сформована у лоні синкретизму і збережена в світогляді народу впродовж віків, розвинута в багатьох різновидах, жанрах фольклору загалом і найбільше стосується саме сфери обрядової. Оскільки ж взаємини обряду і пісні (в даному випадку весільної) тісні, нерозривні, то відповідно й трансформаційні процеси на рівні реґіонально-локальному докорінно давньої традиції як основи не порушують. Проте особливості місцевого населення в різних сферах життєдіяльності впливали на характер змін давнього обрядового пласта, пристосування обряду і пісень до потреб сьогодення. Це закономірно викликало появу деяких вкраплень-новотворів, що відбивають риси епохи, місцевого соціуму, родинної традиції та впізнаваної конкретики (весільні вівати, передирки, сороміцькі пісні тощо). Основним першоджерелом моєї курсової роботи став збірник під назвою «Пісні Поділля» С.В. Мишанича. Збірник «Пісні Поділля» є спробою показати найбільш характерні зразки традиційної народнопісенної творчості,що побутували в с. Погребище Вінницької області протягом 1920-1970 років. Збирання фольклору погребижчан почалося після Жовтня і велося багатьма записувачами. Найбільше – чотири тисячі пісень – записала Настя Присяжнюк (20-70-ті роки); у 20-х роках учні місцевої школи записували фольклор за програмою етнографічної комісії ВУАН. Робота зводилась головним чином , до фіксації мелодій пісень,поданих Н. Присяжнюк . Пісні надруковані за сучасним правописом із збереженням діалектних особливостей мови. Залишені без значних змін лексика(юлонька, штири, хвартух, покладяний,, місцева модифікація власних імен та географічних назв. Пісенний репертуар одного села,в даному випадку Погребища, являє собою багатий матеріал, у своїй основі традиційний,але часто позначений дією нового життя. Історичні підхід до вивчення пісенного репертуару Погребища створив можливість на матеріалі пісенності одного осередку з’ясувати загальні процеси народної творчості цілого району, регіону, краю; виявити водночас і своєрідність місцевого пісенного стилю, і, що більш важливо, риси, спільні з загальнонаціональною пісенною культурою, та, ширше, з культурою братніх слов’янських народів. Найдавніші пісні, що збереглись у Погребищі - календарні, тобто пісні, що супроводжували обряди,пов’язані із трудовим роком селянина. Зароджені ще в сиву давнину, ці пісні завдяки своєму функціональному призначенню та естетичній вартості виявились надзвичайно живучими, витривалими у часі. Найкраще щодо кількості, з рудиментарним значенням колишніх функцій,збереглись колядки і щедрівки, частково - веснянки та купальські пісні, значно гірше – русальні й петрівочні пісні, які вже й не сприймаються у народі як окремі цілісні групи, зв’язані з певними обрядами, звичаями, традиціями, і змішуються з польськими піснями. Незважаючи на часткову втрату своїх первісних функцій, наявність різних форм побутування, навіть на нашому матеріалі можна прослідкувати, наскільки яскраво ідбитий у обрядовій пісні замкнутий цикл пір року в природі і зв’язані з ним господарські роботи. Великих змін зазнав обряд зустрічі весни, цикл весняних календарних ігор, або «горобчик», « хрещик», як називають в Погребищі цей обряд та пісні, які його супроводжують. Ці зміни стосуються насамперед самого змісту обряду: первісно визначальна хліборобська тематика з часом витісняється темами кохання, родинних стосунків; і лише в деяких іграх та хороводах вона зберігається ( «Льон», «Горбейчик», «Мак», «А ми просо сіяли сіяли»)[27.ст.16-24]. До зустрічі весни готувалися довго – шість – сім тижнів, цілий «великий піст». У перший день на церковному подвір’ї збиралася вся молодь. Дівчата співали, водили хороводи – заплітали «зеленого шума» чи водили «кривого танцю», хлопчаки бігали тут же, дзвонили ввесь день у дзвони ( у цей дозволялося усім дзвонити - «відганяти нечисту силу»). Кожний співочий гурт утворював своє коло, і ці кола змагалися між собою у співі, іграх, танцях. Виконувались веснянки і на другий частково на третій день великодня. А потім в перший понеділок після великодня на тому ж місці відбувалися проводи весни. На цей раз «горобчика» грали молодиці. На цьому спів веснянок закінчувався аж до наступної весни. У сучасному Погребищі цей вид календарних обрядових пісень та ігор майже зовсім зник. «Ще тільки старі люди, - визначає Н. Присяжнюк, - згадують ці чудові пісні та ігри. Лише вони ще можуть навчити « заплести шума» чи вивести « кривого танця» та навчити інших весняних ігор». Правда, деякі весняні ігри увійшли в репертуар дитячих розваг ( « Подоляночка», «Мак», « Перепілочка»),але і вони зустрічабться більше на околиці. З обрядових пісень у сучасному Погребищі добре збереглися пісні літнього календарного циклу, зокрема купальські , а по-погребищнському «купайлицькі» пісні. Однак слід відзначити,що навіть в межах деякого району вони збереглися не однаковою мірою : в Погребищі їх значно менше виявлено і зафіксовано, ніж в навколишніх селах. До Івана Купала готувались також заздалегідь. За кілька днів д свята по всьому селу спостерігалося пожвавлення: дівчата готували стрічки, вінки; хлопці шукали гарну крислату вербу, зносили дрова для вогнища, тощо. Сьомого липня зранку вербу приносили на вигін за село,вкопували в землю , дівчата прикрашали її квітами, стрічками, віночками, «кукурузками», з вишень, подекуди свічками тощо. Надвечір коло верби – «купайлиці» збирався ввесь куток. Головні учасники свята – дівчата утворювали навколо верби коло і співали «купалицьких» пісень. Пісні, жарти сміх не припинялися до ранку. Закінчувалося свято розламуванням верби – кожний вважав за необхідне принести гілочку верби додому, яку разом з вінком вранці виносили на город, щоб краще родила городина. На окремих кутках зберігся звичай скакати через вогнище, пускати вінки на Рось. Ввесь цей обряд звичайно супроводжувався піснями. Нині свято Івана Купала майже забуте. Часом на кутках старші жінки влаштовують вечірки, на яких поряд з ліричними побутовими співають і купальських обрядових пісень. Найгірше збереглися в Погребищі жнивні пісні. Їх зникнення було пов’язано, очевидно, із процесом розвитку капіталістичних відносин на селі. 31 грудня, на Маланки, починалось щедрування. В Погребищі і в дореволюційні часи щедрували тільки діти. І хоча в домашньому репертуарі було чимало щедрівок, при щедруванні співалася тільки одна – « Щедрий вечір – пане господарю!». | |
| Просмотров: 945 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |