| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Особливості правового регулювання приватизації земель в Україні
| [ Скачать с сервера (185.0 Kb) ] | 05.02.2014, 10:20 |
ВСТУП Актуальність та ступінь дослідження проблеми. Право власності на землю завжди була актуальною, тому что земля є скарбом народа і держави, а три правомочності тобто: користування, володіння та розпорядження є прерогативою будь-якого суспільства, питання лише якій форми власності на землю надавався пріорітет. Проблематикою земельних відносин, окремих інститутів земельного права вивчали і продовжують вивчати вітчизняні юристи, зокрема, питанням земельного права присвячені праці В. Семчика, М. Шульги, В. Андрєйцева, П. Кулинича, І. Костяшкіна, В. Мунтяна та багатьох інших. Незважаючи на існуючі дослідження, окремі аспекти земельних відносин залишаються науково дослідженими та нормативно врегульованими неналежним чином. Одним з найактуальніших питань сьогодення в Україні є питання приватизації земель, а також набуття права власності на земельну ділянку шляхом безоплатної приватизациї. Процес приватизації земель розпочався з отриманням Україною незалежності і одночасно земельною реформою (1992 рік) і триває до сьогодні. Об’єктом дослідження в роботі є суспільні відносини, що виникають у громадян України під час процесу приватизації земель Предметом дослідження є особливості правового регулювання приватизації громадянами землі в Україні. Метою роботи є аналіз особливостей правового регулювання приватизації землі громадянами та визначення шляхів удосконалення такого регулювання. Відповідно, завданнями дослідження визначено наступні: − охарактеризувати поняття, основні риси та юридичну природу приватизації земель; − дослідити суб’єкти, об’єкти та форми приватизації земель; − проаналізувати юридичні гарантії та особливості захисту прав громадян на приватизацію земель. Структурно робота представлена вступом, трьома розділами, висновками та списком використаних джерел. Розділ 1. ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ РИСИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ПРИВАТИЗАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ 1.1. Поняття приватизації земель В Основному Законі країни тобто у Конституції 1996 року закладена основна правова ідея, яка полягає у забезпечені прав і свобод людини, гідних умов її життя, розвиток демократичної, соціальної, правової держави. Незважаючи на це до сьогодня залишається гострим питанням визначення складу суб’єктів конституційного права власності на землю. Як відомо, Конституція є основним джерелом права для усіх галузей та має найвищу юридичну силу, зокрема для цивільного та земельного законодавства. У Конституції України визначені положення, які встановлюють основи правового режиму землі як природного об’єкта і природного ресурсу, забезпечують права громадян на землю, визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель. Так, згідно зі ст. 13 Основного Закону [1], земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, встановлює їх рівність перед законом. Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. До того ж, у цій статті вказується на гарантування права власності на землю, на можливість його набуття та реалізації громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, Конституція України (ст. 142) встановлює, що земля та інші природні ресурси можуть перебувати у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах. Земельні відносини (у юридичному розумінні) – це врегульовані нормами права суспільні відносини, що полягають у конкретному зв’язку між суб’єктами, наділеними юридичною рівністю, а також уповноваженими та зобов’язаними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, відповідальності, з метою забезпечення права власності на землю, її раціонального використання, відтворення та охорони [22, с. 62]. У цьому розумінні набуття права власності на земелю відіграє визначальну роль, що є першочерговим у здійсненні суб’єктами-власниками землі їх інтересів у сфері земельних відносин, які пов’язані з основними правомочностями, отриманням вигод матеріального та нематеріального характеру від власності на землю. Потенціал відносин власності у широкому розумінні – це їх здатність впливати на розвиток продуктивних сил для досягнення мети суб’єктів цих відносин. Потенціал відносин земельної власності можна визначити як їх спроможність забезпечувати підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь для реалізації економічних інтересів землевласників, землекористувачів, місцевої громади і суспільства в цілому. Для реалізації свого права на землю треба спиратися на певні методологічні принципи. У процесі реформування відносин власності на землю, так само як здійснення іншиих реформ, повинно спиратися на загальнолюдські цінності, а саме : можливість обирати вільну працю, тобто власник у будь-який час може скористатися у повній мірі усіма складовими відносин власности: володіння, розпорядження та використання. Хоча землі і є природним ресурсом, сільськогосподарські угіддя забезпечують дохідність лише завдяки праці і виробництву в цілому. Відповідно, не можна реформувати відносини власності на землю залишаючи поза увагою необхідність змін у сфері виробництва. Відносини власності постійно розвиваються та вдосконалюються.на землю слід розглядати як такі, що розвиваються. В умовах директивно-планової економiки однiєю з головних причин не вирiшення продовольчої проблеми називалась монополія державної власності на землю. Зрозуміло, що перебування землі не у приватній власності не викликала у селянина підвищувати еффективність праці. Саме ринкова трансформація надала сільськогосподарські угіддя тим, хто обробляв ці землі. Проте довгоочікувана реформа із приватизації земель не забезпечила очікуваного підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Приватизація є складним юридичним процесом, що включає широке коло дій, потребує документального супровіду, а також наявність у суб’єктів правовідносин прав та обов’язків.процесом Передача земельних ділянок у власність є складним юридичним актом, що охоплює широке коло дій, потребує документального оформлення та супроводжується наявністю у суб’єктів правовідносин, які складаються, комплексу процедурних прав і обов’язків. Передача земельних ділянок у власність є, як вже зазначалося, складним процесом, який пов’язан із зверненням громадян або юридичної особи із заявою чи клопотанням, до яких додаються відповідні документи, далі заява розглядається відповидним уповноваженим органом, а далі відбувається ухвалення цим органом, потрібно отримати дозвіл на підготовку проекту відведення такої ділянки, далі розробляють проект відведення, він узгоджується, потім затверджується, здійснюється перенесення проекту в натуру шляхом встановлення меж земельної ділянки на місцевості; настає одержання документів, що посвідчують право на землю; здійснюється державна реєстрація цієї ділянки. На всіх зазначених стадіях праву та обов’язку одного суб’єкта відповідає право та обов’язок протилежного суб’єкта [30, с. 43]. Однією з наріжних засад дослідження механізму набуття права власності на земельні ділянки фізичними особами – громадянами України шляхом їх приватизації є з’ясування поняття самої приватизації. У науці земельного права існує певна сукупність понять, які визначають різні етапи процедури набуття земельної ділянки у власність. Такі поняття, як «надання», «приватизація», «придбання», «виникнення», «передача», «оформлення» права на земельну ділянку, позначають різні стадії цього процесу [13, с. 122]. Приватизація – це відчуження державного або комунального майна на користь недержавних юридичних та фізичних осіб. Таким чином, в результаті приватизації припиняється право державної чи комунальної власності і водночас виникає право приватної власності [23, с. 303]. Зрозуміло, що оскільки процес передачі землі у приватну власність досить складний процес, то звісно, що існує ґрунтова нормативно правова база. Цікавим є те, що всі процеси приватизації описані в нормативних докуметах зводяться до відчудження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р., з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробницва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. [5]). Приватизація державного житлового фонду (далі – приватизація) – це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб (далі – житлової площі у гуртожитках) (з урахуванням положення частини другої статті 2 цього Закону), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. [6]). Виходячи з того, що законодавець не визначив поняття приватизації земельних ділянок, Самбор М.А. пропонує скористатися аналогією закону та визначити приватизацію земельних ділянок як відчуження земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, на користь громадян України, з метою підвищення соціально-економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, а також забезпечення життєво необхідних потреб громадян [25, с. 22]. Цивільно-правові норми Цивільного Кодексу є субсидіарними для норм Земельного Кодексу тому усі питиння пов’язані із приватизацією громадянами земельних ділянок слід шукати не лише у земельному, а й у цивільному законодавстві. 1.2. Правові засади приватизації земель в Україні Засади права власності на землю та гарантії його державного захисту визначено Конституцією України. Згідно з її положеннями, земля визнається об’єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування у визначених Конституцією України [1] межах: кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності, які є рівними перед законом (частини 1, 2, 4 ст. 13); право власності на землю гарантується, воно набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону (ч. 2 ст. 14); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, непорушність права приватної власності гарантується (частини 1, 4 ст. 41). Конституційні засади отримали свій подальший розвиток у реалізації громадянами своїх прав на землю у нормах різних галузей права, зокрема у Цивільному Кодексі, а саме у положенні про право власності на (Гл. 27). Основним законодавчим актом, який забезпечує права громадян на землю є Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. [2], що регулює відносини, що виникають у громадян у зв’язку із реализацією громадянами прав на землю, у тому числі з приводу приватизації громадянами земельних ділянок, що перебувають у їх користуванні. Це і є підґрунтям для встановлення особливого правового режиму ділянок як об’єкта приватизації. Згідно із частиною другою ст. 14 Конституції України [1] право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Частина друга ст. 78 Земельного кодексу України (далі – ЗК) [2] частично пояснює це положеня. Частиною третьою цієї статті передбачено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Щодо громадян як суб’єктів права приватизації земель зазначається у ст.ст. 80 та 81 ЗК. Відповідно до ст. 80 суб'єктами права власності на землю є, зокрема, громадяни – на землі приватної власності. У частині першій ст. 81 ЗК зазначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) [2]. Рішення щодо набуття громадянами права власності на земельні ділянками із земель державної або комунальної власності приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Кодексом (ч.1 ст. 116 ЗК). З метою захисту конституційних прав громадян України на землю Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 5 серпня 2009 р. № 844 «Деякі питання реалізації права власності на землю громадянами України» [9] – назва Постанови із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів (далі – КМ) № 1112 від 21.10.2009 [10]. У цю постанову Урядом внесені зміни згідно з Постановами КМ № 901 від 26.08.2009, № 951 від 09.09.2009, № 1112 від 21.10.2009 та №1350 від 16.12.2009. Стосовно самих правових засад приватизації земель України необхідно наголосити на наступних аспектах. Починаючи із 01.01.2013 набрав чинності новий закон України " Про державний земельний кадастр” [8], що вніс зміни у сам порядок приватизації земель. Відтепер реєстрацією займається Державна реєстраційна служба, яка видає свідотцтво про право власності на нерухоме майно. Для реалізації свого права на земельну ділянку громадянину слід за все, по-перше, звернутися із заявою або клопотанням до місцевої сільської (селищної) ради, за умови знаходження ділянки в межах населеного пункту; або до районної державної адміністрації, за умови знаходження земельної ділянки поза межами населеного пункту; або до місцевого управління Держземагенства, якщо земля знаходиться поза межами населеного пункту та сільськогосподарського призначення. [12]. Ці органи зобов’язані розглянути та прийняти відповідне рішення про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки. До заяви додаються: • копію затвердженого генерального плану населеного пункту або детальний план території ( ці документи є загальнодоступними, що видаються на запит особи) ; • копію паспорту; • копію індефікаційного номеру. По-друге, необхідно погодити проект землеустрою у наступних організаціях: • місцеве управління Держземагенства; • місцевий відділ архітектури та містабудування; • інші організації, лише в окремих випадках. Лише після цих двох етапів можна говорити про державну реєстрацію земельної ділянки. Згідно із Постаовою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 №1051 "Про затвердження порядку ведення Державного земельного кадастру” до реєстраторів мають право звертатися [14, п110 ] : 1) особи, яким за рішенням органу місцевої влади чи органу виконавчої владинадано дозвіл на розроблення документації із землеустро, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності; 2) користувач земельної ділянки, що перебуває у комунальній чи державній власності або уповноважена ним особа; 3) орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування ( у випадку формування земель державної чи комунальної власності. Далі одна із таких вище названих осіб надає наступні документи [17]: • заяву встановленого зразка; • оригінал документа погодженого із землеустроєм, що є підставою для формування земельної ділянки; • спеціальний електронний обмінний файл із землеустроєм; • документ ( чек, квитанція) що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації земель. При позитивній відповіді в результаті реєстрації у ДЗК, державний реєстратор присвоює земельній ділянці кадастровий номер. Після цього необхідно отримати витяг із кадастру, який є підставою для реєстрацтії права власності на земельну ділянку. Одразу після цього необхідно звернутися до того ж органу, що видав дозвіл на на розробку проекту землеустрою та отримати рішення про затвердження проекту землеустрою. Рішення про затвердження повинно бути винесене не пізніше 14 дні з дня подачі документів. Для реєстрації права власності на земельну ділянку в реєстраційній службі Украдержреєстру потрібно звернутися за місцемзнаходженням земельної ділянкив реєстраційну службу з наступними документами: • оригінал рішення місцевої ради про затвердження проекту землеустрою; • оригінал витягу із ДЗК про реєстр земельної ділянки; • копія паспорту; • копія інентифікаційного номеру; • квитанція про оплату послуг реєстрації. Після цього надається свідоцтво та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому необхідно знати, що у разі не реєстрації речового права на земельну ділянку протягом одного року з вини громадянина то державна реєстрація земельної ділянки скасовується, про це звісно повідомляють особу яка здійснювала реєстрацію. Позивно відмітити, що вже з початку року тобто з часу як вступив в силу новий закон [8], опрацювано 1500 заяв громадян щодо державної реєстрації земельних ділянок . Таким чином, процедура отримання громадянином України права власності на земельну ділянку має низку складних взаємопов’язаних етапів, які повинні утворювати собою взаємоузгоджений внутрішньо єдиний механізм, результатом якого є набуття права власності на землю. Механізм реалізації земельних прав передбачає наявність земельних норм матеріального права й водночас – земельно-процесуального права [28, с. 7]. Механізм реалізації права на землю – це єдиний комплекс взаємопов’язаних елементів правового регулювання земельних відносин, що охоплює узгоджену систему земельного права, взаємозв’язок між нормами, інститутами і підгалузями земельного права, якими встановлюються правила поведінки фізичних і юридичних осіб у сфері земельних відносин, діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, управління і контролю, правосуддя, земельний процес – процедуру реалізації норм земельного права з метою забезпечення гарантій прав на землю і створення організаційно-правових, економічних і соціальних умов для безперебійного, стабільного, впорядкованого здійснення земельних відносин [26, с. 10]. Розділ 2. СУБ’ЄКТИ, ОБ’ЄКТИ ТА ФОРМИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ 2.1. Суб’єкти приватизації земель При розгляді приватизації земел, я вважаю, за необхідне звернути увагу на осіб, що можу реалізовувати своє право на земельні ділянки тобто суб’єктів приватизації. У класичному розумінні суб’єктом права ми вважаємо осіб чи організації за якими держава визнає здатність бути носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Суб’єкти приватизації мають свою специфіку. Під суб’єктами права слід розуміти фізичні особи, а саме громадяни України, юридичних осіб та органи влади, що беруть участь у процесі приватизації. Для визначення фізичної особи потрібно звернутися до Цивільного Кодексу [3] Вважаємо за необхідне розгляд механізму набуття права власності на земельні ділянки шляхом їх безоплатної приватизації розпочати з дослідження складових елементів відносин з набуття права власності на землю. В цьому контексті слід звернутися до норм Цивільного кодексу України [3] (далі – ЦК України). У відповідності до ч. 1 ст. 2 та ст. 318 ЦК України, суб’єктами права власності є учасники цивільних відносин, зокрема, фізичні особи. Ст. 325 ЦК України вказує також на те, що суб’єктами права приватної власності виступають фізичні особи. Згідно з ч. 2 ст. 325 ЦК України, фізичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком його окремих видів, які, відповідно до закону, не можуть їм належати. Отже, норми чинного ЦК України не обмежують права фізичної на отримання у власність земельної ділянки. Ст. 345 ЦК України вказує, що фізична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що перебуває в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Питанню права власності на землю (земельну ділянку) присвячено главу 27 ЦК України. Ч. 2 ст. 373 ЦК України проголошує, що право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону і гарантується Конституцією України. Ч. 1 ст. 374 ЦК України вказує на те, що суб’єктами права власності на землю (земельну ділянку) поряд з іншими є фізичні особи. Це вкотре підкреслює те, що суб’єктом права власності на землю є фізична особа – громадянин України. Крім того, якщо розглядати статтю 121 ЗК України [2] де мове йде про один з видів приватизації земель, а саме безоплату передачу земельних ділянок, то там зазначається, що таке право мають громадяни України . Отже, можна зробити висновок, що коли ми говоримо про фізичних осіб як суб’ктів приватизації ми говоримо про громадян України. | |
| Просмотров: 1814 | Загрузок: 79 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |