| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Міжнародні юридичні особи
| [ Скачать с сервера (225.5 Kb) ] | 02.07.2017, 06:13 |
| Вступ………………………………………………………………………….3 Розділ 1. Поняття, ознаки та види міжнародних юридичних осіб……….5 1.1. Поняття та ознаки міжнародних юридичних осіб…………………….5 1.2. Види міжнародних юридичних осіб………………………………….11 Розділ 2. Статус юридичної особи у міжнародному приватному праві...16 Розділ 3. Транснаціональні корпорації, як суб’єкти міжнародного права………………………………………………………………………………26 3.1. Поняття та юридичні ознаки транснаціональних корпорацій……...26 3.2. Міжнародно-правове регулювання діяльності транснаціональних компаній………………………………………………………………………….30 3.3. Проблеми міжнародно – правового регулювання ТНК та перспективи розвитку ТНК в Україні…………………………………………..34 Висновки……………………………………………………………………39 Список використаної літератури………………………………………….41 Вступ Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці, як правило, визнається, що юридична особа створюється у порядку, передбаченому законодавством, має майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів. Фірми, які працюють в декількох країнах, займають особливе положення. Мається на увазі міжнародний статус їх діяльності з усіма відповідними аспектами. Використовуючи свою масштабність, вони суттєво впливають на економіку держав, а також їх уряди. Тому і правове регулювання діяльності таких компаній не є звичайним. Якщо стосовно національних підприємств законодавчі норми діють давно і добре сформовані, то транснаціональні компанії, існуючи декілька десятиліть, не мають такого регулювання. Це пов’язано також з тим, що розробити однакові принципи поведінки корпорацій в різних країнах дуже важко, адже процес знаходження в цьому випадку ”спільного знаменника” є тривалим і нелегким внаслідок відмінностей законодавчих норм кожної країни. Помітну роль при цьому відіграють різні рівні економічного розвитку, оскільки розвинені країни і країни, що розвиваються, часто переслідують далеко не однакові цілі. Юридичні особи є головними операторами міжнародних економічних відносин, тому питання про межі їх правосуб’єктності завжди цікавило міжнародне приватне право. Справа в тому, що встановленням цієї правосуб’єктності зумовлюється вирішення значної кількості важливих (так званих статутних) питань. Все вищевказане обумовлює актуальність обраної теми курсової роботи. Метою курсової роботи э розкриття поняття та статусу юридичної особі в міжнародному праві. Відповідно до мети у курсовому дослідженні поставлені наступні завдання : 1. Розкрити поняття, ознаки та види міжнародних юридичних осіб 2. Проаналізувати статус юридичної особи у міжнародному приватному праві. 3. Визначити основи діяльності транснаціональних корпорацій, як суб’єктів міжнародного права. Об’єктом у курсовій роботі виступають міжнародні юридичні особи. Предметом курсового дослідження є комплекс засобів та мотодів вивчення та аналізу поняття та правового статутсу міжнародних юридичних осіб. За структурою курсова робота є стандартною та складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділ 1. Поняття, ознаки та види міжнародних юридичних осіб 1.1. Поняття та ознаки міжнародних юридичних осіб Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів. Визначення поняття "юридична особа" може бути доволі лаконічним. Так, у ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу України 2003 р. за назвою: "Поняття юридичної особи" зазначено, що нею є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Організаційна єдність юридичної особи забезпечує дію колективу осіб як єдиного цілого, формування єдиної волі. Ця єдність визначається у статуті, договорі, законі чи адміністративному акті [13, с. 68]. Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільному чи господарському обігу. Законодавство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уникати у найменуванні іноземних виразів та слів. Судова практика держав знає випадки, коли власники відомих фірм зверталися з позовами про відшкодування немайнової шкоди, заподіяної використанням найменування цієї фірми іншою, менш респектабельною. Законодавство Австрії, ФРН, Швейцарії містить рекомендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоч би одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і К°) або вказівку на вид її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Законодавство цих держав містить норми про доцільність вказівки у найменуванні форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо). Майнова відокремленість означає роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб. Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їй на праві господарського відання чи оперативного управління. Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб. Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права залежно від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юридичні особи публічного права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-правових актів, прийнятих компетентними державними органами (закон, декрет, указ, адміністративний наказ). До таких осіб належать органи управління адміністративно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати, університети, музеї, державні залізниці й банки тощо. Ґрунтуючись у своїй діяльності в основному на вимогах нормативно-правових актів публічного характеру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торговельного права [13, с. 69-70]. Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядку. Вони обліковуються у спеціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від компетентних органів. Це банки, страхові компанії та ін. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Вони можуть виступати у різних формах, що передбачені законодавством держав. Це спілки та установи відповідно до статей 21, 22 німецького Цивільного зводу, товариства й асоціації згідно зі статтями 1832, 1842 Цивільного кодексу Франції; корпорації (об'єднання осіб) та установи - за правом Швейцарії; корпорації з кількох осіб (зокрема, державні підприємства) та корпорації з однієї особи, так звані one-man-company, а також король, служителі церкви - в Англії. Діяльність one-man-company регулює, зокрема, Закон про компанії 1989 р. Загалом функціонування юридичних осіб з однієї особи отримало поширення з середини XX ст. Ця практика була законодавчо закріплена у багатьох державах (§ 401 Закону про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк, статтях 87, 95 Цивільного кодексу Російської Федерації). Проте законодавство більшості держав вимагає наявності кількох учасників для створення юридичної особи. Якщо ж за час діяльності юридичної особи її члени вибули Й залишився тільки один учасник, діяльність такої юридичної особи дозволяється (Франція, ФРН, Великобританія). Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою. Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи: 1. Майнова відокремленість. Означає роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або оперативного управління. Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника (засновників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлення майна є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок формування статутного фонду, джерела формування майна, його правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною особою, і тому належить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою. 2. Організаційна єдність. Означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визначається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками. 3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Законодавство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уникати у найменуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства [22, с. 131-132]. Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації стосовно доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і Ко) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо). Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи. 4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною передумовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо договорів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову відповідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залучення до участі у такому товаристві великої кількості осіб й тим самим акумулювання великого капіталу. Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім майном, що перебуває в її власності або володінні, на яке за законом може бути накладено стягнення. В окремих випадках можливе покладення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої. Таке положення має місце у двох випадках: якщо вища юридична особа гарантувала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи. 5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору [22, с. 133-134]. Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові системи світу виділяють такі: • похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх створення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Засновницьке волевиявлення повинно відповідати встановленим вимогам щодо суб'єкта, змісту і форми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деякими винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та територіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновницьких правах; • самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб. Сутність цивільної правосуб'єктності юридичної особи виявляється в її самостійності у цивільному обороті. Умовами самостійності юридичної особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами, захищати свої права в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності юридичної особи визначаються законом, статутом або положенням, локальними актами. Таким чином, визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того, чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють його функціонування як самостійного учасника цивільних правовідносин, тобто юридичної особи. Дії ознак юридичної особи лише передбачаються, а на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так, наприклад, положення про абсолютну самостійність юридичної особи комерційного характеру здебільшого обмежене приписами антимонопольного законодавства різних країн. Отже, юридична особа як суб'єкт міжнародного приватного права — це певне утворення, що має сукупність визначених національним законодавством ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не обмежується його діяльність, пра-восуб'єктність (право- та дієздатність) якого визнається на території іноземної держави, а також на яке поширюються дві системи законодавств: національного права держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає діяти [22, с. 134]. 1.2. Види міжнародних юридичних осіб У світовій практиці з-поміж різноманіття юридичних осіб можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Принципове розмежування їх здійснюється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юридичну особу засновано на підставі публічного (адміністративного) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до приватноправового акта, — приватно-правовою. До публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних підприємств неоднозначне. Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї приватної особи. Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних країнах, але мати при цьому приблизно однаковий правовий статус, хоча класифікації, безумовно, не існує. Найпоширенішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єднання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (усім своїм майном або виключно у межах внеску). Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської діяльності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьому спілки — це об'єднання осіб, товариства — об'єднання капіталів. Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об'єднань у зарубіжних країнах, оскільки вона є найзручнішою для підприємців. З одного боку, акціонерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу, збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого — сприяє уникненню ризику, пов'язаного з господарською діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких вимог щодо зобов'язань товариства. Винятком у цьому плані є Німеччина, де більшість підприємств зареєстровано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю) [20, с. 26-27]. У Великобританії існує дещо інша класифікація фірм за правовим статусом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання капіталів). Виділяють товариства: • з необмеженою відповідальністю — за статусом приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає обов'язковій реєстрації в торговому реєстрі; • з обмеженою відповідальністю — за статусом відповідають командитному товариству. Розрізняють компанії: • з необмеженою відповідальністю — відрізняються від аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою; їх утворення пов'язане з дотриманням певних, але незначних формальностей; • з обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціонерного товариства, але відрізняються від нього тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий капітал, який розподіляється на рівні паї. Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція повинна бути оплачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного часу. Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на публічні (оголошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності) та приватні (аналогічні за статусом товариствам з обмеженою відповідальністю континентального європейського типу). У США існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпорації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийнятого в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не визнається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. Будь-який компаньйон товариства має компетенцію представляти інших власників і брати фінансові зобов'язання. За законодавством США товариства можуть бути повними і командитними. Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі. Перші два види не ставлять за мету одержання прибутку, третій вид за статусом приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю США є відсутність єдиного для всіх штатів закону, що визначає правове становище корпорацій. Тому зазвичай корпорації утворюються за законом того штату, де передбачено найбільш пільгові умови щодо податків і зборів, стягнутих при створенні корпорації. Найпопулярнішими щодо цього є штати Делавер і Нью-Джерсі [20, с. 27]. Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім капіталом підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може збігатися з прізвищем та іменем підприємця, якому воно належить, або відрізнятися від нього. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважені на це службовці. Здебільшого таким особам надається широкий обсяг повноважень при збереженні за власником підприємства права контролю їхньої діяльності. Форму одноосібних підприємств мають, як правило, дрібні та середні фірми, але бувають і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних компаній перетворюються на акціонерні товариства. Щодо приватноправових юридичних осіб розрізняють три порядки їх утворення: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для створення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність створення конкретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює порядок виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні особи виникають з моменту державної реєстрації, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог. Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні. За явочної системи для створення юридичної особи необхідно мати позитивно виражений намір діяти як окремий, відособлений від учасників суб'єкта права. Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує гарантії, що і правовий статус цих організацій буде однаковим. Класична доктрина міжнародного приватного права пов'язує особистий закон юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридичних осіб, визначається їх "національністю". Крім того, існують теорії місця реєстрації, місцезнаходження адміністративного офісу, місця діяльності, контролю над фірмою [20, с. 28]. Розділ 2. Статус юридичної особи у міжнародному приватному праві Юридичні особи є головними операторами міжнародних економічних відносин, тому питання про межі їх правосуб’єктності завжди цікавило міжнародне приватне право. Справа в тому, що встановленням цієї правосуб’єктності зумовлюється вирішення значної кількості важливих (так званих статутних) питань, найбільш поширеними серед яких є: чи дане угрупування є юридичною особою, чи, навпаки, це лише сукупність певної кількості фізичних осіб; у який спосіб відповідна юридична особа повинна виникати, реорганізуватись або припиняти своє існування (у останньому випадку — якою має бути доля ліквідаційного залишку); - якою є її організаційно-правова структура; - для якого виду діяльності ця особа створена; - яким є механізм прийняття рішень органами цієї юридичної особи; - яким є правове становище представництв та філій даної юридичної особи [21, с. 111]. Зазвичай прийнято вважати, що правосуб’єктність юридичної особи визначається за правопорядком держави, з яким ця особа пов’язана фактом свого виникнення. Підґрунтям подібного підходу є така думка: якщо тільки держава дозволяє створення юридичної особи, то й правова система відповідної держави повинна регулювати правосуб’єктність такої особи. Звідси висновок: визначити національність юридичної особи можливо тільки на підставі права тієї держави, де ця особа заснована — положення, яке в доктрині міжнародного приватного права вважається безспірним. Тобто, реальний зв’язок юридичної особи з відповідним правопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб. Однак встановлення цього зв’язку в міжнародному приватному праві стає завданням нетривіальним. Наприклад, у континентальних державах Західної Європи (Франція, ФРН, Італія, Швейцарія тощо) правом, за яким визначається правосуб’єктність юридичної особи та її зміст, вважається закон місця знаходження адміністративного центру цієї особи, в той час як у країнах так званого загального права (Велика Британія, США та деякі інші) — закон держави місця реєстрації статуту юридичної особи. Саме тому одна й та ж організація, що має статут, який зареєстровано у Канаді, а місце дислокації правління — в Іспанії, буде визнана у Франції іспанською, а у Англії — канадською юридичною особою. Тобто, у даному випадку, завдяки наявності іноземного елементу у приватних відносинах, виникає ситуація, коли одним і тим же фактичним обставинам може бути дана різна юридична оцінка, внаслідок чого, згідно з правом різних держав, може бути дана різна відповідь на одне й те сааме статутне питання. З цього випливає висновок, за яким правове становище (статус) юридичної особи теоретично може визначитись різними правопорядками: - тим, з яким цей статус пов’язаний генетично, тобто правопорядком, в межах якого відповідна юридична особа виникла; - тим, у межах якого дана юридична особа фактично здійснює свою під-приємницьку діяльність [21, с. 113]. Зазначені варіанти встановлення правосуб’єктності юридичної особи мають різне змістове навантаження. Як наголошує Т.М. Нешатаєва, у першому випадку мова йде, власне, про визнання правосуб’єктності юридичної особи, тоді як у другому — про допуск її до здійснення господарської діяльності на території відповідної держави та про умови такої діяльності. Відповідь на друге з поставлених питань зводиться до поділу юридичних осіб на «своїх» і «чужих» (резидентів та нерезидентів), коли з метою здійснення валютного контролю, встановлення режиму оподаткування, ліцензування тощо іноземні юридичні особи ставляться не в такі умови господарювання, як національні або інші «свої» (резиденти). Зрозуміло, такий поділ здійснюється згідно з відповідним національним законодавством. Ним же встановлюються умови допуску іноземних юридичних осіб до здійснення господарської діяльності на своїй території. Що стосується першого з зазначених питань, то вважається беззаперечним положення, за яким юридична особа отримує свій статус і правосуб’єктність не взагалі, а тільки завдяки її «прив’язаності» до того чи іншого правопорядку. Саме це питання позначається у доктрині міжнародного приватного права терміном встановлення «національності» (державної належності) юридичної особи, щодо якого Г.К. Дмитрієва вважає, що категорія «національність» у застосуванні до юридичних осіб є умовною, неточною внаслідок того, що вона не може мати вихідного змісту — тобто, особливого правового зв’язку з державою, який знаходить своє відтворення в інституті громадянства. Однак використання зазначеного терміну, особливо з метою відокремлення вітчизняних правосуб’єктних утворень від іноземних, є зручним, коротким, поширеним засобом позначення, який особливих заперечень не викликає. Таким чином, національність юридичної особи визначає як факт утворення сааме юридичної особи, так і межі її правоздатності і дієздатності, що якраз і позначається терміном «правосуб’єктність» юридичної особи, або, інакше кажучи, дозволяє встановити її особистий статут. В доктрині зазначається, що в законодавстві різних держав сфера дії особистого закону юридичної особи розкривається з різним ступенем деталізації: від визначення її одним терміном «правоздатність» (В’єтнам, Китай, Литва), до розгорнутого переліку взаємопов’язаних питань (Угорщина, Румунія, Італія), кількість яких може наближатися до двозначної цифри [21, с. 115]. Оскільки у юридичної особи може бути лише одне місце реєстрації (для його зміни необхідною є ліквідація такої особи в одній державі і реєстрація її в іншій), цей критерій, покладений в підґрунтя так званої теорії інкорпорації, складає враження простого, а тому — й вкрай привабливого. Втім, оскільки засновники юридичної особи можуть довільно обрати державу місця реєстрації і навіть не здійснювати в ній ніякої діяльності, вимога зв’язку юридичної особи з правопорядком держави реєстрації виконується не завжди. Більш того, цей критерій може надати заінтересованим особам можливість для обходу закону. Що стосується місця здійснення основної діяльності, то у цьому випадку зв’язок між юридичною особою та відповідним правопорядком стає, як правило, реальним, тобто зазначена вище вимога виконується майже повністю. Може саме тому роль цього критерію поступово збільшується і він все частіше використовується в уніфікаціях. Так, його використано як основу визначення закону, якому підпорядковується юридична особа, у Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенціях про міжнародний фінансовий лізинг та про міжнародний факторинг (1988) і деяких інших. Окрім цих, доволі поширених критеріїв, в доктрині та законодавстві використовуються ще деякі інші. Так, інколи для визначення національності юридичної особи використовується така ознака, як місце знаходження органу управління юридичної особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв’язку юридичноїособи з правопорядком держави: місце фактичного знаходження юридичної особи (теорія «статутної» осілості); місце знаходження керівних органів юридичної особи (теорія «фактичної» осілості). В обох цих випадках зв’язок юридичної особи з певним правопорядком посилюється, тому багато авторів схильні надавати перевагу (особливо у другому із зазначених різновидів) цьому критерію порівняно з критерієм місця створення юридичної особи. Однак застосування зазначених вище критеріїв інколи призводить до суттєвих колізій. Справа в тому, що різні законодавці використовують різні з цих критеріїв. Внаслідок цього виникає явище, яке Н.Ю. Єрпильова позначила як відокремлення особистого статусу від національності юридичної особи. В обґрунтування зробленого висновку вона навела такі приклади. Якщо юридична особа утворена в Бельгії, де використовується критерій осілості, а у подальшому її адміністративний центр перемістився до США (критерій інкорпорації), тоді дана юридична особа у Бельгії буде визнана американською і навпаки, тобто, вона певною мірою втратить свою початкову національність. З іншого боку, коли юридичну особу утворено у США, а її управлінський центр переміститься до Бельгії (Німеччини і т. ін.), тоді у США вона залишиться американською, а у Бельгії — бельгійською, тобто, поряд з генетичною вона отримає ще одну національність [21, с. 117]. Нарешті, якщо юридичну особу утворено у державі, де застосовується критерій інкорпорації (Австрія) і її адміністративний центр переміщується до аналогічної правової системи (у Швейцарію, наприклад), тоді як в Австрії, так і у Швейцарії вона буде вважатись австрійською, тобто вона матиме «неповну» національність. У випадку з юридичною особою нерідкими є ситуації, коли національність засновників юридичної особи і національність самої цієї особи не збігаються. Аби мати змогу керувати юридичною особою в інтересах засновників, останні забезпечують заміщення необхідної кількості керівних посад особами своєї національності, | |
| Просмотров: 1896 | Загрузок: 57 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |