| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Міжнародна підсудність
| [ Скачать с сервера (204.0 Kb) ] | 03.07.2017, 06:20 |
| Вступ………………………………………………………………………….3 Розділ 1. Поняття, види міжнародної підсудності та її визначення……...5 1.1. Поняття «міжнародна підсудність» у сучасному міжнародному приватному праві………………………………………………………………….5 1.2. Види та способи визначення міжнародної підсудності………………7 Розділ 2. Норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах…………………………………………………………16 Розділ 3. Підсудність судам України справ за участю іноземних юридичних осіб…………………………………………………………………..26 Розділ 3. Визначення міжнародної підсудності спорів у нормативно-правових актах України…………………………………………………………31 Висновки……………………………………………………………………37 Список використаної літератури………………………………………….39 Вступ Інтернаціоналізація суспільного життя, посилення міжнародного економічного співробітництва, міграція населення супроводжуються значним збільшенням кількості цивільних справ за участю "іноземного елемента". У зв'язку з цим важливого значення набувають правові питання визначення підсудності таких справ. Із набранням чинності Закону України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" розпочався новий етап у розвитку вітчизняного законодавства про міжнародну підсудність цивільних справ. Проте недостатній практичний досвід застосування судами України міжнародних договорів, що містять норми інституту міжнародної підсудності, відсутність рекомендацій щодо застосування і вдосконалення вітчизняного законодавства про міжнародну підсудність значною мірою гальмують розвиток інституту міжнародної підсудності в Україні. Окремі аспекти інституту міжнародної підсудності висвітлюються у роботах з міжнародного приватного і цивільного процесуального права іноземних та вітчизняних вчених-правознавців (Д.Д Аверін., Л.А.Лунц, Яблочков Т.М, Шак Х, Єлисеєв М.Г.). Однак питання міжнародної підсудності дотепер ще не було предметом спеціального систематичного дослідження. Це обумовлює актуальність обраної теми курсової роботи. Метою курсового дослідження є всебічний комплексний аналіз правового регулювання міжнародної підсудності. Відповідно до поставленої мети визначено такі основні завдання: 1. Розкрити поняття, види міжнародної підсудності та її визначення. 2. Дослідити норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах. 3. Висвітлити питання пов’язані з підсудністю судам України справ за участю іноземних юридичних осіб. 3. Проаналізувати визначення міжнародної підсудності спорів у нормативно-правових актах України. Об’єктом дослідження є інститут підсудності в міжнародному приватному праві. Предметом дослідження є норми міжнародного права, які регулюють визначення підсудності судових справ з іноземним елементом. За структурою курсова робота є стандартною та складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділ 1. Поняття, види міжнародної підсудності та її визначення 1.1. Поняття «міжнародна підсудність» у сучасному міжнародному приватному праві У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з "іноземним елементом". У міжнародних договорах натомість зазначеного терміна, як правило, використовують термін "юрисдикція" чи "компетенція". У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін "приватна міжнародна юрисдикція". При аналізі наукової літератури вбачається, що термін «підсудність» вживається в декількох значеннях. Так, одні вчені вважають, що підсудність – це віднесення підвідомчої судам юридичної справи відповідному суду. Є.В.Васьковський надає подібне вказаному визначення: «підсудністю у вузькому розумінні змісту цього слова є просторова компетенція однорідних судів». З першого погляду ця дефініція є цілком вірною. Але викликає зауваження словосполучення «просторова компетенція». Автор фактично звужує поняття підсудності та розуміє під нею лише так звану «територіальну підсудність», у той час, як це є лише одним із видів підсудності [14, с. 351-352]. Друга група вчених визначає підсудність як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм справ. З вказаною позицією не можна погодитися, оскільки розмежування компетенції між окремими ланками судової системи є підвідомчістю. Ці два терміни, а саме «підвідомчість» та «підсудність», необхідно розрізняти. Інститут підвідомчості дозволяє розмежувати повноваження судів та інших органів, а також повноваження судів усієї судової системи, а підсудність дозволяє визначити, який саме суд (у нашому випадку – господарський) буде розглядати конкретний спір. Більш коректною уявляється дефініція В.І.Тертишнікова: «підсудність – це сукупність справ, що підлягають розгляду та вирішенню по суті в даній ланці судової системи і в даному конкретному суді цієї ланки». Таким чином, слід погодитись, що підсудність є засобом конкретизації підвідомчості справ, віднесених до відання суду. Вдале визначення міжнародної підсудності, на нашу думку, є визначення, сформульовані М.М. Богуславським, Л.А. Лунцем та М.Г. Єлисеєвим. Так, М.М. Богуславський вважає, що у міжнародному приватному праві під міжнародною підсудністю розуміють компетенцію судів даної держави з вирішення цивільних справ з іноземним елементом. З точки зору Л.А. Лунца, проблема міжнародної підсудності - це питання про те, як законодавство даної держави або укладені нею міжнародні договори визначають компетенцію своїх органів юстиції при розгляді ними справ, які містять іноземний елемент. М.Г. Єлисеєв стверджує, що для з’ясування міжнародної підсудності слід визначити, яка держава в особі своїх органів правосуддя є компетентною розглядати і вирішувати спір [16, с. 70]. Оскільки міжнародна підсудність і внутрішньотериторіальна підсудність є різними за змістом правовими категоріями, то наявність міжнародної і внутрішньотериторіальної підсудності підлягають окремій перевірці. Взагалі питання про підсудність є одним з основних питань, що постають перед суддею, який приймає рішення про порушення провадження з цивільної справи з іноземним елементом. Визначення підсудності цивільної справи з іноземним елементом передбачає декілька етапів. Перш за все, необхідно визначити міжнародну підсудність - встановити, суди якої держави є компетентними здійснювати правосуддя по даній справі. Після цього компетенція судів конкретної держави потребує подальшої диференціації, яка здійснюється, з одного боку, за родом справ, а з іншого боку - за територією, на яку поширюється юрисдикція суду. Таким чином, після визначення міжнародної підсудності визначається родова (предметна) підсудність - вирішується питання про те, суд якої з ланок судової системи уповноважений вирішувати дану справу як суд першої інстанції залежно від її предмету та суб'єктного складу сторін у справі. Як випливає з аналізу законодавства України та країн ЄС, залежно від предмету цивільного спору або суб’єктного складу спірного правовідношення цивільна справа з іноземним елементом може розглядатися судами загальної (цивільної) юрисдикції або судами спеціальної юрисдикції (зокрема, господарськими, торговими, патентними, з морських справ або з трудових справ). Правознавці О.В. Рябова і Б.С. Хейфец цілком слушно характеризують цей етап визначення підсудності як етап встановлення системи судових органів, що покликані вирішувати цей вид цивільно-правових спорів по суті. І, насамкінець, завершальний етап визначення підсудності справи з іноземним елементом - визначення територіальної підсудності. Це передбачає з'ясування того, який саме суд із числа судів одного рівня судової системи держави має компетенцію вирішувати спір. У деяких випадках питанню міжнародної підсудності має передувати вирішення питання про те, чи є допустимим пред’явлення позову відповідачеві, зокрема, чи не має відповідач судового імунітету. Це стосується пред’явлення позову до особливих суб'єктів приватних правовідносин, а саме до іноземної держави, міжнародних організацій, акредитованих дипломатичних представників іноземних держав, консульських посадових осіб і консульських службовців [14, с. 353]. Отже, міжнародна підсудність - це компетенція національних судових установ певної держави з розгляду і вирішення по суті цивільних справ з іноземним елементом, яка встановлюється внутрішнім законодавством держави та укладеними нею міжнародними договорами. 1.2. Види та способи визначення міжнародної підсудності Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з "іноземним елементом". Суть прямого визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам. Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позанаціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему. Встановлення органу, компетентного розглядати спір, залежить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тобто права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розглядати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найскладнішим є питання про встановлення національної юрисдикції. Сутність розбіжностей у питанні про визначення національної юрисдикції демонструє спір, який виник після зіткнення норвезького судна "Ронда" з американським судном "Люсіль Блумфілд". Судноволодільці норвезького судна вважали, що цей спір повинен вирішуватися у Великобританії. Володільці "Люсіль Блумфілд" наполягали на національній юрисдикції США. Деякі володільці коносаментів надавали перевагу юрисдикції Франції [23, с. 68]. Історичний досвід держав свідчить про те, що в деяких з них, за загальним правилом, питання стосовно міжнародної підсудності вирішувалося за нормами цивільних процесуальних кодексів про територіальну підсудність та нормами міжнародних договорів (наприклад, § 20-25, ч. 1 § 184 ЦПК НДР). Водночас слід мати на увазі, що поняття "компетенція судової системи" має інший зміст, ніж термін: "територіальна компетенція судового органу". Тобто норми про міжнародну підсудність визначають вибір між двома чи більшою кількістю судових систем, які є під суверенітетом різних держав. А правила про національну територіальну підсудність дозволяють зробити вибір між двома судами, елементами однієї судової системи. Норми національного законодавства держав про міжнародну підсудність поширюють свою дію тільки на власну національну судову систему. Проте законодавство не всіх держав має норми, які б визначали міжнародну підсудність. Існуючі міжнародні угоди з питань підсудності не є загальновизнаними. Тому в тих випадках, коли держава не бере участі у відповідних угодах і не має спеціальних норм для визначення міжнародної підсудності, їх відсутність компенсується національними правилами про загальну територіальну, предметну, альтернативну, договірну та виключну підсудність, а також про підсудність за зв'язком справ. Норми національного цивільного процесуального законодавства вказують види підсудності. Як правило, норми національних цивільних процесуальних кодексів визначають предметну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша ґрунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розташування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсудності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетентного за територіальною ознакою суду (ст. 28; абз. 2 ст. 93 ЦПК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (статті 20, 21 Кодексу міжнародного приватного права Болгарії). Нормативні акти більшості держав встановлюють виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачено для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі "іноземного елемента" викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесуального права норм про підсудність спорів з "іноземним елементом", а також про витоки підсудності спорів з "іноземним елементом" з предметної чи територіальної компетенції. Вирішивши ці питання, можна зробити висновок про компетентність національних судів розглядати спори з "іноземним елементом". Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціальна підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з "іноземним елементом" запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію. Основою національних норм про підсудність є природа спору. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є врахування місцезнаходження чи "національності" сторін. Відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності. Основними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з "іноземним елементом" (Німеччина); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території певної держави (Англія, США, Угорщина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце заподіяння шкоди (Україна) [23, с. 69-70]. Застосовують й інші критерії, які ґрунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад виконання договору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями визначення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт приписки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Німеччина), порт-притулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція). Норми про визначення міжнародної підсудності можуть формулюватися та трактуватися по-різному. Наприклад, відповідно до норм Кодексу міжнародного приватного права Болгарії 2005 р. громадянство для міжнародної підсудності має значення тільки у тому випадку, якщо громадянин чи юридична особа Болгарії є позивачем або заявником у справі (п. 2 ч. 1 ст. 4). У разі, якщо майно є критерієм створення засад для міжнародної підсудності, значення має його розмежування як рухомого чи нерухомого. Беруться також до уваги й речові права на це майно (статті 12, 23 Кодексу міжнародного приватного права Болгарії). Законодавство, міжнародні договори та практика більшості держав допускають договірну підсудність. Тобто за згодою сторін вирішення спору може бути передано суду будь-якої держави чи арбітражному (третейському) суду, хоч за законом країни спір підсудний іншому суду. Наприклад, договірну підсудність регулюють регламенти міжнародних комерційних арбітражів: Регламент Лондонського міжнародного третейського суду 1985 р., призначений для світового використання; Регламент міжнародного комерційного арбітражного суду при ТІШ Російської Федерації від 18 жовтня 2005 р. та ін. Правові норми можуть передбачати особливі умови стосовно договірної підсудності спору. Наприклад, у Законі з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р. вказано, що сторони можуть змінити підсудність спору, зробивши письмове застереження про передання його на розгляд іноземного, національного або третейського суду за умови, якщо цей спір виникне саме з міжнародного господарського договору (§ 62) [23, с. 71-73]. Закон колишньої СФРЮ "Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах" 1982 р. визначає інші умови допущення договірної підсудності. По-перше, спір не повинен належати до категорії шлюбно-сімейних і норми національного законодавства не повинні вказувати на виключну компетенцію національних судів щодо цього спору (ч. 1 ст. 49). По-друге, одна із сторін спору повинна мати іноземне громадянство, якщо це фізична особа, або резиденцію за кордоном, якщо це юридична особа. Домовитися про компетенцію національного суду сторони можуть у разі, якщо хоч би одна з них має югославське громадянство чи є юридичною особою з резиденцією в Югославії (ч. 2 ст. 49). Цей Закон діє в Югославії, Сербії, Чорногорії та з деякими змінами в Хорватії. Тому вказана процесуальна норма застосовується у названих державах. Стосовно шлюбно-сімейних відносин часто встановлюють особливі правила міжнародної підсудності. Наприклад, відповідно до законодавства Болгарії за загальним правилом "шлюбні позови" підвідомчі болгарським судам, якщо один з подружжя є болгарським громадянином або має звичайне місцеперебування у Болгарії. При цьому особливі правила міжнародної підсудності для "шлюбних позовів" діють у випадках, коли розглядається справа: про особисті та майнові відносини між подружжям; щодо походження дитини; про усиновлення; про утримання (статті 7-11 Кодексу міжнародного приватного права Болгарії). Виняток з договірної підсудності становлять спори, розгляд яких провадиться виключно місцевим або іноземним судом (зокрема, про нерухоме майно або ж спори за позовом до держави чи її громадян, які користуються за кордоном імунітетом). Перелік таких спорів визначено національним законодавством або міжнародними договорами. Щодо поєднання правил про виключну та договірну підсудність у законодавстві іноземних держав інтерес становить норма, яка міститься у Кодексі міжнародного приватного права Болгарії. Так, відповідно до ст. 23 цього Кодексу якщо угодою про підсудність не передбачено інше, то вважається, що вона наділяє болгарські або іноземні суди виключною компетенцією у спорі, стосовно якого укладено угоду. При цьому сторони такої угоди повинні дотриматися законодавства Болгарії про виключну компетенцію болгарських судів [23, с. 75]. Іноді договірна підсудність має особливості у застосуванні. Наприклад, у Саудівській Аравії арбітражна угода не виключає юрисдикції суду шаріату. Тобто, якщо одна із сторін арбітражної угоди направить позов до суду шаріату, останній, незважаючи на наявність арбітражної угоди та відвід, заявлений іншою стороною, прийме справу до свого провадження. У Пакистані судова практика склалася таким чином, що арбітражна угода, яка передбачає передання спору до арбітражу, не виключає юрисдикції місцевих судів. Укладення таких арбітражних угод іноді тлумачиться як порушення публічного порядку та державного суверенітету. У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції (lis alibi pendens). її зміст полягає у тому, що провадження в справі, пов'язане зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному господарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість прийняття позовної заяви, порушення провадження в справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо в суді іноземної держави, міжнародному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено справу провадженням або винесено рішення по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. Законодавство держав по-різному вирішує проблему паралельної юрисдикції. Наприклад, законодавство Болгарії зупиняє провадження у справі, якщо між цими ж сторонами, з цих же підстав і стосовно цієї ж вимоги здійснюється раніше розпочатий процес у суді іноземної держави. При цьому є підстави вважати, що іноземний суд закінчить розгляд справи постановленням у розумні строки рішення, яке буде визнаватися та виконуватися на території Болгарії. У випадку якщо має місце незакінчений судовий розгляд за кордоном у справі стосовно "зумовлюючих правовідносин", то суд Болгарії має право зупинити провадження у справі, якщо є підстави вважати, що рішення іноземного суду у цій справі визнаватиметься на території Болгарії (ст. 37, ч. 2 ст. 38 Кодексу). За законодавством Бельгії суд цієї держави також зупиняє провадження у справі, якщо має місце паралельне провадження в іноземному суді, що розпочалося раніше, та є підстави вважати, що таке рішення іноземного суду підлягатиме визнанню та виконанню в Бельгії. При цьому суд Бельгії, зупиняючи провадження у справі, має взяти до уваги вимоги справедливості при здійсненні правосуддя. У випадку якщо рішення іноземного суду підлягає визнанню на території Бельгії, то бельгійський суд закриває провадження у справі (ст. 14 Закону Бельгії "Про кодекс міжнародного приватного права" 2004 p.) [16, с. 117]. Правило lis alibi pendens має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконано за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли його виконання передбачено нормами міжнародної угоди за її участю. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Федерального закону "Про міжнародне приватне право" Швейцарської Конфедерації, швейцарський суд відкладає розгляд справи, якщо та сама справа між тими самими сторонами вже прийнята до провадження за кордоном. Але таку процесуальну дію швейцарський суд вчиняє тільки за умови, коли є підстави сподіватися постановлення іноземними судовими органами у прийнятний термін рішення, яке може бути визнане у Швейцарії. У Великобританії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача. Інший підхід до вирішення проблеми lis alibi pendens містить законодавство України: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. 2 ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" 2005 p.). Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжнародної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна вирішуватися по суті, незважаючи на те, що надалі вона стала підсудна іншому суду. Так, відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" 2005 р. підсудність судам України справ з "іноземним елементом" визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, за винятком випадків, передбачених ст. 76 Закону "Про міжнародне приватне право" (ч. 1 ст. 75) [16, с. 118]. Розділ 2. Норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах Суттєва різниця у законодавстві окремих держав, яке визначає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Тобто виникають ситуації, коли по конкретній справі суди одночасно кількох держав визнають себе компетентними або коли жоден із судів не вважає себе компетентним. Однією з форм, яку держави використовують для розмежування компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги. Як правило, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому в багатьох випадках вибір права залежить від того, установа якої держави визнається компетентною. Іноді, навпаки, вибір права, що підлягає застосуванню, потребує вирішення питання про компетенцію. У всіх договорах для визначення компетенції використовують у різних варіантах як основні чи додаткові одні й ті ж критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. Цим суттєво полегшується ведення судових процесів для громадян та юридичних осіб, а також забезпечується узгоджена діяльність органів юстиції. Загалом у договорах принцип громадянства має суттєве значення при встановленні компетенції по розгляду справ щодо особистого статусу. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принципу. Для всіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної (вибір між установами кількох держав можуть зробити сторони) компетенції. У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетенції у цивільних справах. Воно виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з територією іншої держави. Наприклад, норми двосторонніх договорів про правову допомогу та ст. 36 Мінської кон | |
| Просмотров: 538 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |