| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Міжнародна охорона та захист промислової власності
| [ Скачать с сервера (1.05 Mb) ] | 02.07.2017, 06:11 |
| ПЛАН ВСТУП Розділ 1. Історичний аспект правової охорони промислової власності. 1.1. Формування та становлення міжнародної правової охорони промислової власності. 1.2. Міжнародні конвенції, угоди та договори у сфері охорони об’єктів промислової власності. Розділ 2. Загальна характеристика об’єктів промислової власності. 2.1. Винаходи, корисні моделі та промислові зразки, як об’єкти патентного права. 2.2. Товарні знаки, торгівельні марки, фірмове найменування та зазначення походження товарів, як засоби індивідуалізації. Розділ 3. Міжнародна охорона та захист промислової власності. ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Актуальність теми дослідження. Результатом науково-технічної діяльності є промислова власність, яка в сучасних умовах складає основу міжнародної економіки. Тепер ні в кого не викликає сумніву, що там, де вищий рівень науково-технічної діяльності, там вищий рівень виробництва, там економіка країни потужніша. Ці чинники зумовлюють необхідність удосконалення правової охорони об'єктів промислової власності не тільки на національному рівні, а й на міжнародному, оскільки ці об'єкти стали досить цінним товаром і на міжнародному ринку. Попит на цей товар постійно зростає, адже він зумовлюється інтенсивним розвитком промисловості і економіки в цілому. Актуальність цих проблем обумовлює важливість глибокого і всебічного наукового дослідження широкого кола питань, пов'язаних з правовим регулюванням промислової власності. Науково-технічна діяльність охоплює ті види творчої інтелектуальної діяльності, що пов'язані з досягненням певних науково-технологічних результатів (науково-дослідна, проектно-конструкторська, проектно-технологічна, винахідницька, раціоналізаторська діяльність тощо) і характеризується такими ознаками: об'єктом правової охорони виступають лише ті результати науково-технічної творчості, які відповідають законодавчо встановленим умовам охороноздатності; науково-технічна діяльність та її результати підлягають обов'язковій перевірці, експертизі на їх відповідність вимогам охороноздатності; результати науково-технічної діяльності, які відповідають умовам обороноздатності, підлягають обов'язковій державній реєстрації, на підставі якої видається відповідний охоронний документ (патент, ліцензія тощо); застосування результатів науково-технічної діяльності сприяє забезпеченню суспільства необхідними для життєдіяльності інтелектуальними продуктами, в тому числі сучасними особами, предметами праці тощо. Ступінь наукової розробки теми. Поняття, проблеми сутності, практичного застосування, удосконалення та перспектив розвитку права промислової власності привертає увагу багатьох вчених. Цим питанням присвячено низку дисертацій, навчальних посібників, наукових статей, зокрема: Підопригора О.А., Кравченко О., Базилевич В.Д., Ільїн В.В., Белов В.В., Витапись Г.В., Денисов Г.М., Прахов Б., Красовська. А., Еременко В., Сергєєв О.П. та інших, в яких розкривається поняття, зміст та принципи промислової власності, а також висловлювали рекомендації щодо його вдосконалення законодавства та механізму здійснення регулювання. Об'єктом дослідження є промислова власність як один з важливих правових інститутів інтелектуальної власності. Предметом дослідження є суспільні відносини в сфері промислової власності на міжнародному рівні. Методологічною основою дипломної роботи стали такі методи наукового пізнання як діалектичний, порівняльно-правового дослідження, системно-структурний та формально-догматичний. Метою дослідження є визначення на основі аналізу наукової літератури та законодавства, що стосується проблем права промислової власності, сутності та особливостей міжнародної охорони права промислової власності. Для досягнення цієї мети в процесі написання дипломної роботи ставилися такі основні завдання: 1. Визначити поняття та з'ясувати зміст права промислової власності; 2. Дослідити історичний аспект права промислової власності та міжнародні акти; 3. Розкрити сутність видів права промислової власності; 4. Дослідити основні положення міжнародної охорони промислової власності. Структура дипломної роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел та літератури. Розділ 1. Історичний аспект правової охорони промислової власності. 1.1 Формування та становлення міжнародної правової охорони промислової власності. В історії людства початковою формою охорони промислової власності, a саме: винаходів, стали «привілеї». Спочатку привілеї видавалися за бажанням монарха, вони могли містити різноманітні права для бенефіціарія, зокрема, звільнення від податку, надання земель, безвідсоткові позики, натуралізацію і навіть дворянські титули. Перші привілеї, що надавалися на використання нової техніки, не робили відмінностей між винахідником у сучасному розумінні слова і особою, що впроваджувала техніку за кордоном. Суверен був заінтересований, щоб інновація замінила імпорт шляхом внутрішнього виробництва. Венеціанська Республіка вперше прийняла положення про цю форму привілеїв «парте венеціана» (1474 p.). Це положення закріпило принципи, на яких мають ґрунтуватися патенти: Корисність нових винаходів для держави, виключні права першого винахідника на обмежений період, покарання за порушення права. 3 часом охорона винаходів у формі привілеїв перестала відповідати вимогам часу. Привілеї на винахід замість стимулювання винахідників перетворилися на засіб збагачення феодалів, які стали монополістами з виробництва солі, заліза, сірки, паперу, скла та інших технічних удосконалень. Пізніше привілеями стали зловживати цехи, оскільки їх діяльність була суворою таємницею. Це зупиняло як зростання виробництва, так і технічних прогрес. Через цехову таємність людство втратило багато винаходів - це змушувало вдруге винаходити одні й ті самі об’єкти техніки. Зловживання при наданні особливих прав продовжувалось аж до 1628р., коли було прийнято Положення про монополії. Відповідно до нього всі надання прав оголошувалися недійсними, за винятком «усіх патентних грамот і надання привілеїв на строк 14 років або менший від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот надання прав». Якщо привілеї були адекватними для феодалізму, то народжуваний капіталізм вимагав нової форми охорони винаходів. Так виник патент. Термін «патент» (від лат. patentis) означає «свідоцтво, грамота». Відмінність між привілеєм та патентом: 1. Патент видається відповідно до закону, а не у вигляді суб’єктивної волі монарха. 2. Патент захищає права на нові, ще нікому не належні технічні рішення, a не надає законної сили діючим відносинам. 3. Патент захищає лише винахід, а не промисли або товариство. Вважають, що перше у світі патентне законодавство розробила Венеціанська Республіка. Положення Патентного кодексу 1474 р. простежуються в патентному законодавстві навіть тепер. Американський патентознавець В. Норхаус зазначив, що патентна система – інститут з 500-літньою історією. Дискусії про негативні та позитивні сторони патенту мають ще більшу історію. Найцікавішим є те, що американська патентна система повторює без суттєвих змін патентних кодекс Венеції 1474р. Патент – це визнана законодавством монополія на об’єкт техніки протягом обмеженого строку. Так, у першому патентному законі США 1790р. було записано: «Уряд надає право іншим використовувати або продавати цей же винахід протягом 17 років». Наприклад, у 1614 р. Саму ель Уінслоу отримав урядовий захист протягом 10-річного строку на технологію виробництва солі. У 1793 р. у США було прийнято нове патентне законодавство, відповідно до якого була введена явочна система видачі патентів. Їх перевірка не проводилась, і встановлення першості було делеговано судам. Закон 1836р. затвердив американську патентну систему практично у такому вигляді, який вона має тепер. Внаслідок цього закон США став прообразом для створення патентних систем у більшості країн світу. У Франції 7 січня 1791 p. було прийнято перший патентний Закон, у ст.1 якого зазначалося, що будь-яке відкриття або новий винахід є власністю автора; внаслідок цього закон повинен гарантувати всебічне і повне його використання відповідно до умов та на строк, який встановлено. Винахідник, що одержав патент на свій винахід за кордоном після одержання патенту у Франції, втрачав право користування останнім. Спочатку патенти видавались без перевірки матеріалів заявки. Проте в суспільстві виникла загроза, що така система призведе до великого поширення патентів на брехливі винаходи і не буде здорової конкуренції. Тому в більшості країн відмовилися від без перевірочної системи видачі патентів. На початку XX століття перевірочна система вже діяла в більшості промислово розвинутих країнах світу. Відбулась еволюція поняття патентоспроможності. Якщо раніше патенти видавались на той чи інший технічний засіб, який був промислово корисний, то в середині XIX століття цього вже було замало. До патентоспроможності стали висуватися додаткові вимоги. За період 1815-1820 pp. США, Франція та Британія були єдиними країнами, які видавали понад 100 патентів на рік. За період 1850-1854 pp. кожна з цих трьох країн перевищила число 100 і вже видавала по кількасот патентів. Водночас, із кількісним розвитком вводилися і якісні вдосконалення. Ті, хто ввозив техніку, вже не розглядались, як винахідники, була розроблена концепція новизни, переглянуті та в ряді випадків спрощені вимоги до форми. Майже всюди, за винятком США, де експертиза була введена у 1836 році, переважала реєстраційна система. Хоча іноземці, як правило, мали право одержувати місцеві патенти, патентування одного і того ж самого винаходу в кількох країнах залишалось ще рідкістю, зокрема, через складність процедури, що робило багатогранну охорону заплутаною справою. Проте наявність патентів сприймалася як перешкода на шляху міжнародної торгівлі. З розвитком вільної торгівлі, де прикладом була Англія, здавалося, що патентна система буде змінена разом з митними бар'єрами, але винахідники і промисловці, що асоціювалися з ними, технічно найбільш розвинених країн відреагували на це, і проголосили міжнародну охорону винаходів. Під час всесвітньої виставки у Відні у 1873 році патентний конгрес подав різні ідеї з питання охорони промислової власності. Саме в той час економічна криза стала причиною відмови від прийняття будь-яких ідей щодо патентів. У Парижі під час патентної виставки міжнародний конгрес почав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Розвиток продовжувався у 1880 p., I дипломатична конференція врешті-решт закінчилась 20 березня 1883 р. підписанням конвенції, що заснувала Союз з охорони промислової власності. 1.2. Міжнародні конвенції, угоди та договори у сфері охорони об’єктів промислової власності. Правову охорону промислової власності започаткувала Паризька конвенція про охорону промислової власності (20 березня 1883 p.), яка заснувала Союз із промислової власності. Метою Конвенції стала гармонізація законодавства щодо промислової власності на міжнародному рівні, створення умов, які полегшують громадянам та організаціям окремих держав придбання та захист прав на об'єкти промислової власності. Необхідність укладення міжнародної угоди щодо захисту промислової власності стала очевидною, коли уряд Австро-Угорської імперії запропонував іншим країнам взяти участь у міжнародній виставці винаходів у Відні в 1873 р. З'ясувалось, що багато іноземних винахідників відмовились від участі у виставці внаслідок неадекватної правової охорони, яка надавалась експонатам. Внаслідок цього в Австрії був прийнятий закон, який надавав тимчасову охорону для всіх іноземців, які представили свої винаходи, товарні знаки, промислові зразки тощо, а також був скликаний Віденський конгрес із патентних реформ. У 1878 p. у Парижі відбувся Міжнародний конгрес з промислової власності, в рішеннях якого йшлося про необхідність скликання міжнародної (дипломатичної) конференції щодо визначення основ уніфікованого законодавства у сфері промислової власності. Наступним кроком стало проведення в 1880 p. у Парижі Міжнародної конференції, яка прийняла проект конвенції з охорони промислової власності. У 1883 р. у Парижі відбулася нова Дипломатична конференція, яка завершилась прийняттям та підписанням 11 країнами Паризької конвенції про охорону промислової власності. До кінця XIX ст. кількість країн-членів цієї конвенції зросла до 19. Після підписання в 1883 р. Паризька конвенція час від часу переглядалась (у Римі в 1886 p., у Мадриді в 1890 і 1891 pp., у Брюсселі в 1897 і 1900 pp., у Вашингтоні в 1911 p., у Гаазі в 1925 p., y Лондоні в 1934 p., y Лісабоні в 1958 p., y Стокгольмі в 1967 p., y Женеві в 1980 p., 1982 та 1984 pp., y Найробі в 1981 р. тощо). За винятком актів, прийнятих на конференціях із перегляду Паризької конвенції в Брюсселі та Вашингтоні, які втратили чинність, усі попередні акти продовжують діяти. Водночас найбільша кількість країн є на сьогодні прихильниками останнього, Стокгольмського акта 1970 р. Пізніше було підписано ще п'ять спеціальних угод, які розвинули ідеї та принципи Паризької конвенції, зокрема: — Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків (1891); — Мадридську угоду щодо недопущення фальшивих або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891); — Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (1925); — Ніццьку угоду про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації знаків (1957); — Лісабонську угоду про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію (1958). Станом на 24 вересня 2004 р. учасницями Паризької конвенції є 168 держав. Україна приєдналась до Паризької конвенції у грудні 1991 р. Паризька конвенція про охорону промислової власності включає чотири групи положень: положення щодо національного режиму, які передбачають, що члени Конвенції забезпечують представникам інших країн-учасниць таку ж охорону промислової власності, яку надають власним громадянам; положення щодо права пріоритету, згідно з якими формальна заявка на право промислової власності, зареєстрована заявником в одній із країн-учасниць, дає підставу цьому заявникові протягом встановленого періоду часу подавати заявку про таку ж охорону у всіх інших країнах-учасницях; положення щодо загальних правил у сфері охорони та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності, якими країни-учасниці Угоди повинні керуватись у своїй законотворчій діяльності; положення щодо інституційного оформлення та реалізації основних ідей Конвенції. Найважливіші принципи Паризької конвенції такі: — принцип національного режиму, який передбачає, що кожна з країн-учасниць Угоди зобов'язана надавати громадянам інших країн-членів Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначений принцип поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країн-членів Союзу, але мають постійне місце проживання або торговельне чи промислове підприємство у країні-члені; принцип конвенціонального пріоритету, згідно з яким заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати такі ж заявки (протягом 6 - 12 міс. від дати подання першої заявки) до будь-якої країни-учасниці Угоди. Ці заявки розглядаються як пріоритетні, так, ніби вони подані в один день з першою заявкою. Необхідність впровадження останнього принципу зумовлена тим, що об'єкти промислової власності, запатентовані в одній країні, не стають автоматично патентоспроможними в інших країнах. Право конвенціонального пріоритету дає змогу здійснювати комерційну розробку об'єкта промислової власності відразу після дання заявки у своїй країні, оскільки особа, яка подала заявку в одній із держав-членів Союзу, користується у всіх інших країнах пріоритетом, що розраховується з моменту подачі заявки в першій країні. Слід зазначити, що Паризька конвенція не ліквідує територіальний характер прав патентовласника, оскільки не передбачає впровадження міжнародного патенту не зобов'язує країни-учасниці до взаємного визнання виданих ними патентів. Водночас ст. 6 Конвенції регламентує видачу Євразійським патентним відомством так званого євразійського патенту на винахід за умов дотримання вимог щодо новизни, винахідницького рівня та можливостей промислового застосування. Відповідна заявка розглядається міжнародною комісією, яка приймає рішення щодо дачі патенту, максимальний термін дії якого становить 20 років. Євразійський патент діє на території країн-учасниць Союзу з дати його опублікування, плата за його підтримку встановлюється у кожній державі окремо. Водночас відмова Європейського патентного відомства у видачі патенту не позбавляє заявника можливості отримати патент у будь-якій країні-учасниці Паризької угоди. Розвиток міжнародної патентної системи у XX ст. був підпорядкований довгостроковій меті забезпечення ефективних механізмів регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності шляхом запровадження простих, своєчасних і надійних процедур охорони й захисту прав інтелектуальної власності, створення стимулів для інновацій, міжнародного ліцензування, комерційних угод та інших способів поширення нових знань, інформації, технологій. Важливим етапом на цьому шляху стало підписання представниками 50 країн у Вашингтоні у 1970 р. Договору про патентну кооперацію (РСТ), який набрав чинності 24 січня 1978 p. і сприяв міжнародному співробітництву щодо подання патентних заявок, пошуку та проведення експертизи, а також поширення технічної інформації, що міститься в заявках. На сьогодні Договір РСТ є наріжним каменем міжнародної патентної системи. Країни, що приєдналися до цієї системи, мають можливість шляхом подання однієї патентної заявки за процедурою РСТ одержати патентну охорону в 126 країнах-учасницях цієї системи. 3 лютого 2004 p. BOIB запроваджені нові послуги, які дозволяють здійснювати подання заявок в електронній формі, водночас скорочено розмір мит у рамках РСТ. Важливо також наголосити, що система РСТ забезпечує аналітиків великим банком цінної технічної інформації, корисної для стратегічного прогнозування. З появою системи РСТ процедура видачі патентів стала поділятись на два етапи – національний та міжнародний, Національний етап передбачає видачу патенту національним патентним відомством відповідно до національного законодавства та процедур. Міжнародний етап передбачає: встановлення міжнародної системи подання лише однієї заявки в одне патентне відомство однією мовою; проведення формальної експертизи міжнародної заявки цим патентним відомством; проведення міжнародного пошуку та написання відповідного звіту, який доводиться до відома заявника, а згодом публікується; централізовану публікацію міжнародних заявок, міжнародних звітів про пошук тощо; у деяких випадках міжнародну попередню експертизу. За даними ВОІВ, в останні роки кількість міжнародних патентних заявок, поданих із використанням Договору про патентну кооперацію, перевищує 110 тис. При цьому лідерами у патентуванні винаходів є США (їх частка у загальній кількості заявок перевищує 35 %), Японія (16 %), Німеччина (12 %). Таким чином, на частку цих трьох країн припадає більше половини всіх заявок, поданих із використанням РСТ. Україна перебуває у четвертій десятці за кількістю поданих заявок, проте їх частка не перевищує 0,1 % від загальної кількості. 1 червня 2000 p. у Женеві був підписаний Договір про патентне право (PLT), спрямований на спрощення та підвищення ефективності засобів отримання патентної охорони в різних країнах світу в інтересах зацікавлених суб'єктів відносин промислової власності. З урахуванням значного зменшення вимог стосовно дати подачі PLT передбачає максимальний набір вимог, які може застосовувати відомство договірної сторони: відомство не може встановлювати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, регульованих даним Договором. Важливою формою міжнародного співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних організацій. У 1973 р. була підписана Європейська (Мюнхенська) конвенція про видачу європейського патенту, згідно з якою розпочало роботу Європейське патентне відомство та було ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, дійсного для всіх країн-членів Конвенції. Кожна країна-учасниця конвенції зобов'язалася створити: спеціальне відомство промислової власності, одним із завдань якого стало видання офіційного періодичного бюлетеня з прізвищами власників патентів та коротким описом запатентованих винаходів, репродукціями зареєстрованих товарних знаків, відомостей про промислові зразки тощо; центральне сховище для ознайомлення громадян з патентами на винаходи, промисловими зразками тощо. Європейське патентне відомство (ЄПВ) приймає заявки, проводить експертизу та видає європейський патент на винахід, який діє 20 років від дати подання заявки і має силу національного патенту на території кожної із зазначених у заявці держав. Процедура патентування в ЄПВ є дорожчою порівняно з традиційним процесом патентування, однак має значні переваги, оскільки подання заявки однією мовою в одне патентне відомство через одного патентного повіреного може завершитись отриманням патенту, що діє на території всіх або кількох держав-учасниць Європейської патентної конвенції. На сьогодні активно розвивається також міжнародне оформлення заявок за процедурою РСТ, згідно з якою заявки однієї країни, подані за цією процедурою, можуть діяти у всіх країнах, які приєдналися до Договору патентної кооперації. Якщо на початку 70-х років минулого століття до цього договору приєдналися лише 18 країн-засновниць, то тепер їх уже 123. Кожна з них гармонізувала своє інституційне середовище з метою узгодження міжнародного та національного рівнів подання заявки. У 1994 p. в Москві була підписана Євразійська патентна конвенція, згідно з якою було створено Євразійське патентне відомство та ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, що діє на території країн-учасниць Конвенції. Міжнародне співробітництво у сфері охорони товарних знаків та знаків обслуговування було започатковане Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків, яка була затверджена 14 квітня 1891 р. Ця угода уможливила отримання правової охорони знаків у всіх країнах Мадридського союзу шляхом подання однієї типової заявки в Міжнародне бюро ВОІВ. Заявки на таку реєстрацію спочатку подаються у національні патентні відомства, а вже потім реєструються у Міжнародному бюро. Інформація про ці товарні знаки та знаки обслуговування друкується у періодичному журналі на основі Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків. Термін міжнародної реєстрації знаків для товарів і послуг – 20 років. Лише до кінця 1996 р. кількість чинних міжнародних реєстрацій становила 320 000. Дія кожної з цих реєстрацій поширювалась у середньому на 11 країн. Оскільки в Мадридській угоді не брали участь деякі країни – визнані лідери у сфері товарних знаків (США, Велика Британія, Японія) в червні 1989 р. в Мадриді була проведена Дипломатична конференція, яка завершилась підписанням Протоколу дo Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, який ліквідував труднощі щодо приєднання окремих держав до цієї угоди. У 1958 р. була укладена Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження ma їх міжнародну реєстрацію. Згідно з цією угодою найменування місць походження реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві за заявками відповідних компетентних органів держав і доводяться до відома держав, що домовляються. Останні зобов'язуються охороняти зареєстровані у міжнародному порядку найменування доти, доки вони охороняються в країні походження. Ніццьку угоду про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків було укладено 15 червня 1957 року (переглянутої 14 липня 1967 року у Стокгольмі та 13 травня 1977 року у Женеві, а також зі змінами від 28 вересня 1979 року). Вона засновує класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації товарних знаків і знаків обслуговування. Класифікація складається з переліку класів (на основі видів товарів і послуг), з яких 34 класи призначені для товарів і 11 класів – для послуг, а також алфавітного переліку товарів і послуг. Локарнську угоду про заснування Міжнародної класифікації промислових зразків було укладено 8 жовтня 1968 року (зі змінами від 28 вересня 1979 року). Угода засновує класифікацію промислових зразків, що складається з 32 класів і 223 підкласів, заснованих на різних видах товарів. Вона також включає алфавітний перелік товарів із вказівкою класів і підкласів, до яких належать товари. Перелік містить близько 6600 найменувань. Страсбурзьку угоду про Міжнародну патентну класифікацію було укладено в 1971 р. Угода засновує Міжнародну патентну класифікацію (МПК), що підрозділяє всю область техніки на 8 розділів, що містять приблизно 69000 дрібних рубрик. Кожна з цих рубрик супроводжується символом, який привласнюється національним чи регіональним відомством промислової власності, що публікує патентний документ. Ще однією цікавою конвенцією є Найробський договір про охорону олімпійського символу був укладений у 1981 р. Усі договірні держави зобов'язані охороняти олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання в комерційних цілях (у рекламних оголошеннях, на товарах, як знак тощо) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Женевський акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків був укладений у 1999 р. Акт спрямований на перетворення системи в таку, що більшою мірою відповідає інтересам споживачів і полегшує приєднання до неї країн, чиї системи промислових зразків не дозволяють їм приєднатися до Гаазького акта 1960 р. Акт набуває чинності через три місяці після здачі на збереження ратифікаційних грамот чи актів про приєднання шістьма державами, за умови, що відповідно до останніх щорічних статистичних даних ВОІВ принаймні три з цих держав задовольняють хоча б одній з таких умов: у відповідній державі чи стосовно неї було подано щонайменше 3000 заявок на охорону промислових зразків; або у відповідній державі чи стосовно неї жителями яких-небудь інших держав було подано щонайменше 1000 заявок на охорону промислових зразків. Розділ 2. Загальна характеристика об’єктів промислової власності. У контексті аналізу творчої інтелектуальної діяльності слід виокремити специфічний вид творчості, спрямований на створення засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг, який займає проміжне місце між літературно-мистецькою і науково-технічною творчістю (створення оригінальних фірмових найменувань, знаків для товарів та послуг тощо). Таким чином, дамо визначення інтелектуального продукту – нові знання, передані у вигляді інформації. Щодо науково-технічної інтелектуальної творчості – це об'єктивні знання про природу, матеріальну діяльність людини у різних її проявах; щодо художньо-мистецької творчості – це суб'єктивне сприйняття та відображення внутрішнього світу людини, навколишнього середовища, інших людей. Як першооснова виробничих інновацій інтелектуальні продукти є корисними для виробників. Вони також цікавлять споживачів, які прагнуть задовольнити свої культурні, духовні запити. Відтак результати інтелектуальної праці набувають споживчої цінності, є корисними, придатними для задоволення людських потреб, що є важливою ознакою товару. Інноваційний розвиток економіки передбачає широкомасштабні впровадження в господарській обіг новітніх продуктів інтелектуальної праці (передових технологій, науково-технічних розробок, винаходів тощо) з метою їх комерціалізації, отримання соціально-економічного ефекту та запровадження дієвих організаційно-управлінських рішень. Термін «Інновація» має дві інтерпретації: 1) від лат. novatio – процес, дія, пов'язані з оновленням, або від англ. novation – новаторство, новаторська діяльність; 2) від англ. innovation – новація, нововведення, як результат творчої діяльності. Є різні підходи до класифікації інновацій. Загальновизнаним є підхід, запропонований відомим австро-американським економістом И.Шумпетером (1883-1950 рр.) у праці «Теорія економічного розвитку» (1912): — виробництво принципово нових товарів і послуг; — застосування нової техніки і технології, нових методів виробництва; — завоювання нових ринків збуту продукції; — відкриття нових джерел сировини; — реорганізація виробництва, наслідком якої є порушення встановленої монополії. На думку П. Друкера, інновація – це не винахід і не відкриття. Інновація фокусується не на знаннях, а на ефективності. Її сутність не стільки технічного чи наукового, скільки концептуального характеру. Інновація, за П. Друкером, – це вдала спроба знайти та залучити до власного бізнесу останню частку, якої не вистачає для перетворення існуючих елементів (знань, товарів, послуг, ринків) у нове та більш продуктивне ціле. Стаття 1 Закону України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. трактує інновації як новостворені (засновані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукти або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. В інформаційному суспільстві результати інтелектуальної діяльності відіграють пріоритетну роль, займаючи значну частку в суспільному продукті. Результати творчої діяльності поділяються на три великі групи: об'єкти літературно-художньої власності; об'єкти патентного права; засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг. До об’єктів права промислової власності, що об’єднує у собі об’єкти патентного права та засоби індивідуалізації, належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, комерційні найменування, торгівельні марки та географічні зазначення. Важливою складовою Інтелектуальної власності є промислова власність. Термін «промислова власність» вперше був вжитий у cm.1 Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883). Він охоплює широке коло об'єктів: винаходи (нові технічні рішення), корисні моделі, промислові зразки (дизайн промислових виробів), символи чи позначення, які проставляються на промислових виробах (товарні знаки) або використовуються при наданні послуг (знаки обслуговування), найменування фірм, зазначення місць походження товарів, виробничі секрети, захист від недобросовісної конкуренції тощо. Термін «промислова власність» використовують у зв'язку з тим, що об'єкти інтелектуальної власності оцінюються насамперед із погляду промислової придатності, економічної ефективності, прибутковості під час використання у виробництві. Водночас до складу промислової власності належать об'єкти, що безпосередньо стосуються не лише виробничої (винаходи, корисні моделі, промислові зразки тощо), а й комерційної (знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні позначення тощо) сфер. Об’єкти промислової власності володіють основними ознаками, до яких належать: застосування у сфері виробничої або комерційної діяльності; основна цінність стосується змісту рішень, запропонованих авторами; економічна ефективність, здатність приносити прибуток; необхідність спеціальної реєстрації; наявність офіційних охоронних документів. Необхідність реєстрації та видачі спеціальних охоронних документів (патентів, свідоцтв) для цих об'єктів зумовлена тим, що на відміну від інших складових інтелектуальної власності (літературних, художніх творів) для об'єктів промислової власності великою є ймовірність створення і | |
| Просмотров: 611 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |