| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Конституція України як основне джерело
| [ Скачать с сервера (180.0 Kb) ] | 04.06.2017, 06:46 |
| Зміст Вступ 3 Розділ І. Конституція України як основний закон держави 5 1.1. Історія українського конституціоналізму 5 1.2. Поняття Конституції України та її властивості 14 Розділ ІІ. Структура Конституції України 22 2.1. Функції Конституції 22 2.2. Структура Конституції України 26 2.3. Порядок прийняття та внесення змін в Конституцію України 30 2.4. Проблеми реалізації Конституції України 33 ІІІ. Висновок 38 IV. Література 40 Вступ Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон – необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком. Конституція 1996 року закріпила статус незалежної України – рівноправного учасника міжнародних відносин. В даній роботі розглядається зміст та значення сучасної Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основного Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід’ємну частку світового співтовариства. Проте сучасна Конституція України це не тільки підсумок процесів державотворення, це й своєрідний дороговказ подальшого вдосконалення нашої держави, наповнення її сформованих інститутів реальним змістом, перетворення їх на реальні чинники правового регулювання суспільних відносин в Україні. Слід зазначити, що прийняття Конституції стало результатом компромісу різноспрямованих політичних сил, тому її можна розглядати як запоруку майбутньої злагоди в нашому суспільстві, гарантію його розвитку на засадах забезпечення врівноваженості різних соціальних верств та політичних течій за умови неодмінного визнання непорушності політичного суверенітету нашої держави. Актуальність теми полягає в тому, Розвиток України як правової, соціальної і демократичної держави, інтегрованої в європейське та міжнародне співтовариство, неможливий без вирішення комплексу питань, пов’язаних зі створенням ефективного механізму реалізації та захисту Конституції України (КУ). Політико-правові реформи, що вже проведені та які ще проводяться в Україні, потягнули за собою значні зміни у правовій системі держави. З одного боку, ці зміни демонструють зростання ролі судів у процесі захисту прав та свобод людини і громадянина. Незважаючи на широкі законодавчі реформи, проблема реалізації конституційних прав і свобод залишається актуальною. Соціальні, економічні, політичні та правові дослідження констатують факт масштабних порушень конституційних прав і свобод. У зв’язку із цією правовою ситуацією демонструється актуальність теоретичних досліджень проблеми реалізації Конституції у сфері юридичної практики. Об’єкт дослідження – конституційне право України. Предмет дослідження – значення і сутність конституції для держави. Мета курсової роботи полягає в розкритті суті конституційної реформи. Основними завданнями курсової роботи є: - розгляд питань поняття Конституції; - дослідження розвитку, змісту та властивостей Конституції; - у вивчення форми, структури Конституції; - порядку прийняття та внесення змін до неї. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку та списку літератури. Розділ І. Конституція України як основний закон держави 1.1. Історія українського конституціоналізму Конституціоналізм – багатовіковий наробок людства, який не має і не може мати чіткого формального визначення. Ця доволі складна ідеологія, концепція та доктрина ґрунтується не стільки на законодавчих приписах, скільки походить від багатого історичного досвіду та культурної спадщини боротьби народів та ліберально налаштованих еліт за обмеження державної влади та абсолютистської влади монарха. Призначення доктрини конституціоналізму полягає також й у забезпеченні легітимації державної влади, яка обмежена правом. У цьому аспекті конституціоналізм нерозривно пов’язаний з верховенством права. Як зазначив класик цієї доктрини Ч. Макілвейн, основоположною якістю конституціоналізму є те, що «він є правовим обмеженням уряду, тобто антитезою свавільної влади...» [15;22]. За влучним виразом професора А. Шайо, конституціоналізм являє собою сукупність принципів, порядок діяльності та інституційних механізмів, які традиційно використовуються з метою обмеження державної влади. Таким чином конституціоналізм є комплексом ідей, принципів та порядку діяльності, в основі яких лежить проста концепція, що влада держави ґрунтується на праві (конституції) та одночасно нею обмежується. Отже, конституціоналізм органічно пов’язаний з Основним Законом – Конституцією. Без конституціоналізму немає реально чинної конституції, про що свідчить сумний досвід тоталітарних країн, але конституціоналізм може існувати і без писаного Основного Закону. З позицій конституціоналізму Конституція ніколи не розглядається тільки як система позитивних норм або як «мапа влади»; її головна функція полягає в такій організації державної влади, яка унеможливлює прояв державного свавілля, а також у забороні перетворення державної влади в інструмент пригнічення адресатів державно-владних приписів. Традиція конституціоналізму має давню історію. Як зазначив американський дослідник Д. Білліас, «він (конституціоналізм – авт.) – це проблема, що турбувала уми людства з часів стародавньої Греції та Риму: як утворити державну владу, яка здатна підтримувати стабільність та порядок, що є необхідними для досягнення цілей громади, та одночасно визначати та структурувати таку владу у спосіб, який би не допускав тиранії». [15;23] Пошук вирішення цього питання – моделей обмеження державної влади та одночасно утвердження та гарантія основних прав та свобод, а також суспільної справедливості – ось так можна охарактеризувати всю історію європейського конституціоналізму та взагалі європейської політичної думки. Сучасний європейський конституціоналізм має витоки в середньовічній Англії, адже в 1215 році тут, на вимогу повсталих баронів та городян король Іоанн Безземельний затвердив Велику хартію вольностей, що вперше законодавчим шляхом обмежила королівську владу. Також хартія встановила недоторканість майна та особистості англійців. Першою загальновизнаною у світі конституцією є Конституція Сполучених Штатів Америки, прийнята в 1787 р. Молода демократична держава, яку утворили європейські колоністи в Північній Америці, одразу зафіксувала в законодавчому порядку принципи поділу влади, народного суверенітету, забезпечення природних прав людини. Правам людини було присвячено прийнятий в 1791 р. Білль про права, який увійшов до Конституції США. У 1791 році з’явилася й перша конституція Франції. Її поява стала наслідком французької революції кінця XVIII ст. Під час цієї революції у Франції на зміну абсолютної монархії прийшла конституційна, а в 1791 році – республіка. З 1791 по 1799 роки у Франції було послідовно прийнято чотири конституції. У 1867 році було видано Конституції Північнонімецького союзу, який об’єднав більшість тодішніх німецьких держав. У 1871 році окремі німецькі монархії об’єдналися в Німецькій імперії, конституція якої надала всім німцям загальне виборче право, на засадах якого обирався рейстаг – загальнонімецький парламент. Тривалішим був шлях Росії до конституції. В цій державі ще наприкінці XIX – на початку ХХ ст. глибинні монархічні традиції поєднувалися з недорозвинутістю громадянського суспільства. Перша конституція побачила світ у Росії тільки в 1918 році. Конституційні процеси відбувалися наприкінці минулого – в першій половині нинішнього століття і в інших країнах Європи та Америки, призвівши зрештою до юридичного оформлення в них Основного Закону. Своєрідним винятком була Англія, де так і не з’явилося єдиної писаної конституції. Основні засади державного ладу цієї держави викладено в декількох державно-правових актах. Проте ця особливість законодавчої системи Великої Британії не зашкоджає їй бути демократичною. І навпаки, формальна наявність конституції ще не гарантує того, що держава є справді правовою та демократичною. Доказом тому є історія тоталітарних держав, насамперед СРСР. Ця держава, як і її східноєвропейські та азіатські сателіти та Китай, мали конституції, а конституція СРСР 1936 року стала для свого часу найбільш демократичною. Але на практиці комуністична влада всіляко нехтувала проголошеними нею самою правами людини, наповнивши формально демократичні державні інститути тоталітарним змістом. [10;32]. В Україні зародження конституційної думки належить ще до початку XVIII ст. Автономний осередок українського державного життя – Запорозька Січ – традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині – українській козацькій державі, заснованій під час Визвольної війни 1648-1657 років. “Однією з найцікавіших пам’яток української правничої думки є “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, що з’явилися на світ у Бендерах серед тієї частини українського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції…Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших європейських конституцій, було те, що він укладався не між гетьманом і монархом – протектором української держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу” [6;97]. Щоправда, автори підручника з правознавства за редакцією І.Б.Усенка не вважають цей акт конституцією в сучасному розумінні, але в ньому були встановлені повноваження й порядок діяльності вищих органів козацької влади, її головних посадових осіб, визначалися кордони козацької держави, повноваження судових органі і т.і. За умов тодішнього панування в Україні Російської імперії та Речі Посполитої Конституція П.Орлика, що на 77 років випередила Конституцію США, не набула чинності на теренах України, залишившися яскравою пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки. Вагомий доробок до історії українського конституціоналізму належить видатному українському громадському діячеві другої половини XIX ст. М.Драгоманову, який “…розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу – «Проэктъ основаный устава украинскаго общества «Вольний союзъ» – «Вільна спілка» (1884 р.). Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США, Швейцарії…Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних змін у тодішній Російській імперії і пропонує систему не місцевого самоврядування і певної централізації, виборності та призначення” [6;50]. Наступним кроком у формуванні історично-правових передумов Конституції України можна вважати проект, який “…було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу українського”. Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев’яти земель” [11;15]. Повалення російського царату 27 лютого (ст.ст.) 1917 року та проголошення Україною автономії поставило питання про конституцію нашої країни в порядок денний. Новостворений орган – Українська Центральна Рада з червня 1917року по січень 1918 року видала чотири Універсали. I, II та III Універсали виходили з ідеї автономії України у складі оновленої федеративної Росії, а IV Універсал, прийнятий 22 січня 1918 року, проголошував незалежність Української Народної Республіки. Рівно роком пізніше, 22 січня 1919 р,, було прийнято акт про злуку Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину УНР. У 1918 році “…29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону (залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М.Грушевського на президента УНР” [6;48]. Конституція УНР не набула чинності через переворот гетьмана П. Скоропадського. Гетьманат П.Скоропадського та Директорія на чолі з В.Винниченком також залишили в історії певні конституційно-правові документи. Проте зберегти державну незалежність України в умовах московсько-більшовицької агресії їм не вдалося. Поразка українського народу в боротьбі за незалежність зумовила встановлення в Україні радянської влади, жорстко керованої московським більшовицьким проводом. На теренах Наддніпрянської України проголо-шувалася формально незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка, суверенітет якої з самого початку існував виключно на папері. Доказом цьому може бути текст “Союзного робітничо-селянського договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою”, укладеного 28 грудня 1920 року, в якому передбачалося: “Об’єднані народні комісаріати обох республік входять до складу Раднаркому РСФРР і мають у Раді Народних Комісарів УСРР своїх уповноважених, затверджених і контрольованих Українськими ЦВК і з’їздом Рад…Керівництво й контроль об’єднаних комісаріатів здійснюється через Всеросійські з’їзди Рад депутатів робітничих, селян і чевоноармійців, а також І Всеросійський Центральний Комітет, в які УСРР відправляє своїх представників на підставі постанови Всеросійського з’їзду Рад” [6;211]. У грудні 1922 року VII Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив ідею створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і входження до нього УСРР. На практиці нове багатонаціональне державне утворення стало відновленою Російською імперією на їнших політичних та економічних засадах, але з тою ж імперіалістичною сутністю. Перебуваючи у складі СРСР Україна послідовно мала чотири конституції, прийняті в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Вони являли собою скорше політичні, ніж юридичні документи. Формально наша країна була суверенною соціалістичною державою, але в дійсності перебувала під цілковитим контролем союзних органів. Перший важливий крок до реальної незалежності Україна зробила 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет УРСР. “Виходячи з невід’ємного права української нації на самовизначення, Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством, самостійного створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про свої права на власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді” [12;14]. Конституційний процес в Україні включає: 1) 16 липня 1990 року – 26 жовтня 1993 року. На початку цього етапу була створена Конституційна комісія на чолі з тодішним головою Української держави Л.М.Кравчуком. Ця комісія розробила Концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Деларації про суверенітет та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції. 2) 10 листопада 1994 року – 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв’язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей Договір забезпечив умови для пришвидшення конституційного процесу. 3) 8 червня 1995 року – 28 червня 1996 року. Даний етап мав суттєві особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому етапі відбулися наступні вирішальні щодо прийняття сучасної Конституції події: - 24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції; - Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради; - 5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції; - Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів; 28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України. 4) З 2003 року у всіх областях України були проведені регіональні громадські форуми на демократичних засадах, де їх учасники надали свої пропозиції щодо найбільш гострих питань реформи. Усього з червня 2003 р. по березень 2004-го відбулося близько 40 тисяч зборів різного рівня, у яких взяли участь понад 3 млн. громадян. 2 квітня в Національному палаці «Україна» відбувся за участю понад 3000 делегатів від усіх областей України, АРК, Києва і Севастополя Всеукраїнський громадянський форум на підтримку конституційної реформи. У його роботі взяли участь Леонід Кучма та Віктор Янукович. За результатами роботи форуму були прийняті звернення до народних депутатів, до ПАРЄ, до народу України. Широке всенародне обговорення обумовлене тим, що закон по своїй природі не може ґрунтуватися на інтересах окремих соціальних прошарків. Народ відповідно до класичної європейської конституційної доктрини визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тому саме він у правовій демократичній державі покликаний вирішувати найважливіші питання суспільно-політичного і державного життя. Йдеться про гарантування легітимності майбутніх змін до конституції, їх відповідності громадській думці з урахуванням висловлених пропозицій. Внесення змін до Конституції — процес, який, імовірно, й не завершиться цим етапом. Практика може поставити перед законодавцем нові проблеми. Я вважаю, що в ході конституційної реформи не до кінця був використаний потенціал такої пропозиції, як створення двопалатного парламенту. Певно, це справа майбутнього. Участь у роботі двох конституційних комісій переконала в тому, що двопалатний парламент в Україні дасть можливість забезпечити більш професійну діяльність законотворчого органу: підвищиться якість прийнятих законів, оскільки кожен з них проходитиме подвійну перевірку — у нижній і у верхній палатах. Конституційна реформа, що стартувала в Україні 1 січня 2006 року й, незважаючи на всі труднощі перехідного періоду, успішно реалізовується, продовжує залишатися об’єктом регулярних нападок з боку противників зміни системи державного управління. Як не парадоксально, найбільш наполегливий опір процесу перетворення Української держави на парламентсько-президентську республіку чинять ті, хто ще зовсім нещодавно щосили критикував колишню «авторитарну систему», при якій влада ніби була не лише нескінченно далекою від народу, але й повністю безконтрольною. Власне кажучи, боротьба з такою кричущою несправедливістю стала одним із головних гасел, за допомогою яких ці борці з «проклятим режимом» проривалися на владні вершини. Щоб, потрапивши туди, весь світ насильства зруйнувати, а на його уламках звести царство свободи й демократії. Одним з етапів цього героїчного походу стала історичної ваги подія, що мала місце 8 грудня 2004 року. Цього дня Верховна Рада України переважною більшістю голосів (402 депутати) проголосувала за прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» — той самий законопроект №4180, що ознаменував собою початок нового етапу української державності. А саме — життя країни в реаліях парламентсько-президентської республіки, яка відповідає всім світовим демократичним стандартам. Коли виконавча влада формується обраним народом парламентом, тобто — визначається за участю народу, контролюється ним і несе перед виборцями всю повноту відповідальності. 1.2. Поняття Конституції України та її властивості В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та марксистсько-ленінської. Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу. Конституція вважається вираженням вищої правової норми. Конституція.;— це статут не лише держави, а й нації. Термін “конституція” має латинське походження і походить від слова constitutio – “устрій”, “установлення”. У Стародавньому Римі конституціями називалися акти, що їх видавав імператор. “Словник іншомовних слів” стверджує, що конституція - “основний закон держави, який визначає основи політичної, економічної і правової системи країни. Конституція закріплює форму правління й державний лад, порядок утворення, принципи діяльності і компетенцію центральних і місцевих державних органів, виборчу систему, права і обов’язки громадян, організацію та принципи правосуддя тощо” [12;442]. Зміст конституції— це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином. Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, інститут тощо). Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється у сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо). 1. Конституція як юридичний документ. Терміни "конституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законодавства. [14;73] Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто пріоритет її положень у системі джерел пр | |
| Просмотров: 531 | Загрузок: 10 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |