| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ХАРАКТЕРИСТИКА ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК СУБ’ЄКТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
| [ Скачать с сервера (57.4 Kb) ] | 25.07.2017, 00:06 |
| ВСТУП Актуальність роботи. Україна знаходиться на шляху розбудови правової, демократичної держави, що передбачає реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Показання обвинуваченого – це правовий інститут, що має подвійну природу, є джерелом доказів, активно застосовується органами кримінального судочинства, а, водночас, і засобом захисту особи від пред’явленого їй обвинувачення. З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України в 2012 році значно більше уваги приділилося такому суб’єкту кримінального провадження з боку захисту як обвинуваченому та його показанням, що є кроком до ефективної реалізації завдань кримінального судочинства. Тому дослідження інституту обвинуваченого і його показань є досить актуальним на даний час. Метою курсової роботи є всебічний аналіз поняття обвинуваченого, його показань в кримінальному процесі. Завдання цієї роботи прямо випливає із мети дослідження і полягає в наступному: 1) розкрити зміст поняття обвинуваченого в кримінальному процесі; 2) визначити правовий статус обвинуваченого як сторони кримінального провадження з боку захисту; 3) сформулювати поняття показань обвинуваченого, визначити їх предмет; 4) класифікувати показання за різними критеріями; 5) розкрити процес отримання показань обвинуваченого; 6) проаналізувати значення показань обвинуваченого як джерела доказів в кримінальному процесі. Об’єктом дослідження є правовий інститут показань обвинуваченого, а також суспільні відносини, що виникають при реалізації норм цього інституту. Предметом дослідження є показання обвинуваченого як джерело доказів у кримінальному процесі України. При написанні роботи були використані такі методи: метод наукового аналізу, за допомогою якого були опрацьовані нормативно-правові акти та думки різних вчених щодо інституту обвинуваченого в кримінальному процесі та його показань, метод синтезу, завдяки якому вдалося систематизувати отриману інформацію, системний метод, що дав можливість визначити місце показань як джерела доказів. Також застосовано порівняльно-правовий метод при аналізі нормативно-правової бази. Структура. Дана курсова робота складається із вступу, трьох послідовних за змістом розділів, які об’єднують шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. У розділі І «Характеристика обвинуваченого як суб’єкта кримінального процесу» розкрито поняття обвинуваченого як сторони кримінального провадження з боку захисту, розкрито правовий статус обвинуваченого, а саме його права та обов’язки. У розділі ІІ «Показання обвинуваченого в кримінальному процесі» з’ясовано основні аспекти показань обвинуваченого, а саме: поняття, класифікація, предмет, значення як джерела доказів. У розділі ІІІ «Отримання показань обвинуваченого у кримінальному процесі» розкрито сам процес отримання показань. При написанні курсової роботи використано нормативно-правові акти, праці вчених теоретиків, монографії, автореферати, підручники та посібники. Приділено увагу працям таких вчених як: Тацій В.Я., Молдован А.В., Коваленко В.В., Удалова Л.Д., Письменний Д.П., Лобойко Л.М., М.В. Джига, Пшонка В.П., які у своїх роботах досліджували дану тему та інші. РОЗДІЛ І ХАРАКТЕРИСТИКА ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК СУБ’ЄКТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ 1.1 Поняття обвинуваченого в кримінально-процесуальному праві Однією з сторін кримінального провадження з боку захисту є обвинувачений (підсудний). Питання поняття обвинуваченого є законодавчо визначене. Так в ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) закріплено, що обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 КПК. Слід звернути увагу на те, що законодавець використовує терміни «обвинувачений» та «підсудний» як синоніми, що дозволяє констатувати їх рівнозначність, можливість використання у правозастосовній практиці як однакових. Набуття особою статусу обвинуваченого лише після передання обвинувального акта до суду пояснюється тим, що на даному етапі кримінального провадження остаточно формулюється обвинувачення, яке в подальшому підтримується державним обвинувачем у суді. Тому логічною є позиція законодавця щодо визнання за особою статусу обвинуваченого тільки після формалізації обвинувачення у відповідному процесуальному рішенні слідчого, затвердженого прокурором, - обвинувальному акті. Фізична особа перебуває у статусі обвинуваченого з моменту передання обвинувального акта щодо неї до суду до набуття вироком суду законної сили, після чого вона стає засудженим або виправданим. Обвинуваченим у кримінальному провадженні може бути тільки особа, щодо якої є достатні підстави обвинувачувати її у вчиненні кримінального правопорушення. Тому обвинувачення не можуть переходити на інших осіб і в разі смерті обвинуваченого кримінальне провадження закривається (п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК). Поняття обвинуваченого в кримінальному процесі досліджували такі вчені як М.В. Джига, А.Я. Вишинський, М.М. М.В. Джига зазначає, що неможливо бути носієм конкретних прав і обов’язків, що реалізуються у кримінально-процесуальних відносинах, не будучи їх учасником. Однак за радянських часів в юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з якою обвинувачений повністю або певною мірою був об’єктом кримінального процесу. А.Я. Вишинський вказував обвинуваченого об’єктом процесу, а наявність у нього суб’єктивних прав обґрунтовував тим, що вони слугують не тільки і не стільки захисту інтересів тих, кому вони надані, а для забезпечення загального авторитету закону і впевненості у справедливості, об’єктивності і обґрунтованості вироку або рішення суду. Порівнюючи Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року і Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року можна побачити, що тепер законодавець ототожнив поняття обвинуваченого і підсудного. Так в КПК 1960 року обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому Кодексом порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого, а вже після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним. Особа набуває статусу виправданого у кримінальному провадженні, коли виправдувальний вирок суду набирає законної сили. Якщо у кримінальному провадженні обвинувальний вирок суду набирає законної сили то обвинувачений стає засудженим. Виправданий, засуджений має права обвинуваченого, у обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження. Якщо обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з ним залучається його законний представник. Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а у випадку їх відсутності — опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім’ї, а також представники органів опіки й піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд постановляє ухвалу, копія якої вручається законному представнику. 1.2 Правовий статус обвинуваченого Правовий статус обвинуваченого — це сукупність законодавчо закріплених прав, свобод і обов’язків обвинуваченого. В статті 42 КПК, а саме в ч. 3 закріплено перелік процесуальних прав обвинуваченого, які в сукупності надають можливості здійснювати захист від обвинувачення. Встановлення єдиного переліку прав підозрюваного та обвинуваченого обумовлено тим, що ці обидва суб’єкти здійснюють функцію захисту, а тому й мають однакові процесуальні права, проте в ч. 4 встановлено перелік процесуальних прав, що належать виключно обвинуваченому. Перелік усіх закріплених у статті прав не є вичерпним, що випливає із змісту ч. 5 ст. 42, у якій вказано, що обвинувачений має також інші процесуальні права, передбачені КПК. До таких, зокрема, слід віднести його права у кримінальному провадженні на підставі угод (гл. 35 КПК), у кримінальному провадженні при здійсненні видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції) (гл. 44 КПК) тощо. В Конституції України в ст. 62 зазначено, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчинення злочину. Також статтею 63 закріплено положення про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. Ці положення конкретизуються в КПК України. Зазначені у ч. 3 ст. 42 КПК процесуальні права обвинуваченого визначені законодавцем з урахуванням засад змагальності та диспозитивності, що логічно передбачає необхідність широкого кола процесуальних можливостей цього суб’єкта сторони захисту. Закріплений у статті перелік процесуальних прав характеризується системністю, оскільки всі вони пов’язані між собою, а їх реалізація створює нову якість, яка притаманна не кожному з цих прав окремо, а всім їм у сукупності, а саме – забезпеченість права обвинуваченого на захист. Першим із процесуальних прав обвинуваченого названо право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його обвинувачують. Це пов’язано з тим, що для реалізації всіх інших прав цієї особи, пов’язаних із здійсненням захисту, необхідною умовою є поінформованість особи стосовно суті обвинувачення. Це право є елементом більш широкого за своїм обсягом права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій воно також декларується першим серед інших процесуальних прав обвинуваченого – право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього. Пунктом 2 ч. 3 статті закріплено право бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз’яснення. Таке право забезпечується обов’язком слідчого, прокурора, слідчого судді та суду повідомити обвинуваченому права, роз’яснити їх суть, а також вручити пам’ятку, що передбачено ч. 8 статті. Пункт 3 ч. 3 статті містить низку процесуальних прав обвинуваченого, які пов’язані із отриманням правової допомоги захисника. Важливою гарантією надання ефективної правової допомоги є конфіденційність спілкування обвинуваченого із захисником. Підстави та порядок отримання безоплатної правової допомоги передбачені ЗУ «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р., відповідно до якого безоплатна правова допомога – правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел. Право не говорити нічого з приводу обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, закріплене п. 4 ч. 3 статті, та право давати пояснення, показання з приводу обвинувачення чи в будь-який момент відмовитись їх давати, передбачене п. 5 ч. 3, є конкретизацією засади кримінального провадження, яка крім ст. 7 КПК закріплена також у ст. 63 Конституції України, - свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї. Пунктом 6 ч. 3 статті встановлено право вимагати перевірки відео конференції затримання, яка здійснюється слідчим суддею. Обґрунтованість затримання означає наявність достатніх передбачених законом підстав для застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження, які відповідно до вимог ст. 208 КПК мають бути зазначені в протоколі затримання. Перевірка судом відео конференції затримання є європейським стандартом, який знайшов своє закріплення у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». Гарантією забезпечення законних інтересів обвинуваченого є закріплене п. 7 ч. 3 ст.42 право на негайне повідомлення членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про затримання і місце перебування затриманого або особи, до якої застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, про затримання і місце перебування згідно з положеннями ст. 213 КПК. Обвинувачений є суб’єктом доказування в кримінальному провадженні, у зв’язку з чим йому надано такі права: збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази; брати участь у проведенні процесуальних дій; під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу; застосовувати з додержанням вимог КПК технічні засоби при проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь; заявляти клопотання про проведення процесуальних дій; заявляти відводи (пп. 8,9,10, 11,12,13 ч. 3 ст. 42). Ефективність здійснення захисту багато в чому обумовлюється існуючим правовим механізмом ознайомлення обвинуваченого із матеріалами кримінального провадження. В ст.42 міститься низка процесуальних прав особи, які спрямовані на забезпечення поінформованості, а саме: ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 221 КПК; вимагати відкриття матеріалів згідно зі ст. 290 КПК; одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення; оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді в порядку, передбаченому КПК (пп. 14,15,16 ч. 3 статті). Обвинувачений також має право, що забезпечує можливість отримання захисту, зокрема, заявляти клопотання про забезпечення безпеки щодо себе, членів сім’ї, близьких родичів, майна, житла тощо (п. 12 ч. 3 ст. 42) та вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконним рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися (п. 17 ч. 3 ст.42). Підстави та порядок забезпечення безпеки обвинуваченого встановлені ЗУ «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. Підстави та порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями передбачено ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р., ст. 1176 ЦК, ст. 130 КПК. Пункт 18 ч. 3 ст.42 закріплює право обвинуваченого користуватися рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача за рахунок держави. Це право також передбачено п. «е» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як одна із гарантій забезпечення права на справедливий суд. Його можливо розглядати в широкому та вузькому значенні. У широкому контексті воно є складовою доступу до правосуддя, у вузькому – засобом забезпечення права на захист. У рішенні ЄСПЛ від 19.12.1989 р. у справі «Камасинські проти Австрії» постановлено, що допомога перекладача має бути такою, щоб полегшити обвинуваченому розуміння порушеної проти нього справи, забезпечити йому можливість захищати себе і перш за все надати суду власну версію подій. Обов’язок компетентних органів, підкреслив ЄСПЛ, не обмежується простим призначенням перекладача, а може також включати і здійснення контролю за адекватністю якості перекладу в тому випадку, якщо виникла потреба у таких діях. У рішенні від 28.11.1978 р. у справі «Людике, Белькасем і Кач проти ФРН» ЄСПЛ визнав, що включення сум, які затрачені державою на перекладача, до судових витрат, суперечить ст. 6 Конвенції. В ч. 4 ст. 42 міститься перелік прав, які належать виключно обвинуваченому, тобто реалізуються в судовому провадженні. Ці права є гарантіями забезпечення права на справедливий суд. До цих прав належать: - брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; - збирати і подавати суду докази; - висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження; - виступати в судових дебатах; - ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним записом судового процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені працівники суду, і подавати щодо них свої зауваження; - оскаржувати в установленому цим Кодексом порядку судові рішення та ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення. Обвинувачений, який є іноземцем і тримається під вартою, має право на зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення. Крім процесуальних прав, які визначено КПК, правовий статус обвинуваченого складають також його процесуальні обов’язки, що закріплено ч. 7 ст. 42, а саме: - прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості прибути за викликом у призначений строк – заздалегідь повідомити про це зазначених осіб; - виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження; - підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду. Новелою КПК є положення, встановлене ч. 8 ст. 42 щодо вручення обвинуваченому пам’ятки про його процесуальні права та обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення. Вручення пам’ятки забезпечує поінформованість особи щодо її процесуальних можливостей для участі у кримінальному провадженні та її обов’язків. РОЗДІЛ ІІ ПОКАЗАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 2.1 Поняття показань обвинуваченого Кримінальне процесуальне доказування — це діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді і суду, а також інших учасників кримінального провадження, яка здійснюється у встановленій законом процесуальній формі і спрямована на збирання, перевірку та оцінку доказів з метою встановлення обставин, що підлягають доказуванню. Доказування є серцевиною кримінальної процесуальної діяльності, займає в ній основне місце. Воно відбувається на всіх стадіях кримінального процесу, починаючи з моменту прийняття слідчим, прокурором заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або самостійного виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення. | |
| Просмотров: 801 | Загрузок: 26 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |