| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
| [ Скачать с сервера (169.0 Kb) ] | 03.05.2017, 16:45 |
| ВСТУП Юридичні особи є головними операторами міжнародних економічних відносин, тому питання про межі їх правосуб’єктності завжди цікавило міжнародне приватне право. Справа в тому, що встановленням цієї правосуб’єктності зумовлюється вирішення значної кількості важливих (так званих статутних) питань, найбільш поширеними серед яких є: -чи дане угрупування є юридичною особою, чи, навпаки, це лише сукупність певної кількості фізичних осіб; -у який спосіб відповідна юридична особа повинна виникати, реорганізуватись або припиняти своє існування (у останньому випадку — якою має бути доля ліквідаційного залишку); -якою є її організаційно-правова структура; -для якого виду діяльності ця особа створена; -яким є механізм прийняття рішень органами цієї юридичної особи; -яким є правове становище представництв та філій даної юридичної особи. Цим і зумовлена актуальність обраної мною теми курсової роботи. Метою даного дослідження є характеристика правового статусу та особливостей окремих вдів юридичних осіб міжнародного права. Відповідно до цієї мети мною були виокремлені наступні завдання: по-перше, надати визначення юридичної особи в міжнародному праві та охарактеризувати проблемні питання визначення особистого закону юридичної особи в міжнародному приватному праві; по-друге, охарактеризувати цивільну правоздатність та цивільну дієздатність юридичних осіб в міжнародному приватному праві; по-третє, проаналізувати правовий статус транснаціональній компаній; по-четверте, дослідити правовий статус міжнародних юридичних осіб, зокрема таких як міжнародні міжурядові організації та міжнародні неурядові організації; по-п'яте, здійснити характеристику правового статусу іноземних юридичних осіб в Україні; по-шосте, проаналізувати особивості правового статусу юридичних осіб України за кордоном. Відповідно до поставлених завдань курсова робота структурно складається зі вступу, трьох розділів, що містять в собі шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Для підготовки даної роботи нами було використано українські та міжнародні нормативно-правові акти, підручники з міжнародного приватного права, а також наукові статті, що торкаються окресленої проблематики. РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ 1.1. Поняття юридичної особи. Особистий закон юридичної особи в Міжнародному приватному праві Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх правових системах є нормативно визначеним. У законодавстві та практиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів. Зазвичай прийнято вважати, що правосуб’єктність юридичної особи визначається за правопорядком держави, з якою ця особа пов’язана фактом свого виникнення. Тобто, реальний зв’язок юридичної особи з відповідним правопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб. Однак встановлення цього зв’язку в міжнародному приватному праві стає завданням нетривіальним. Наприклад, у континентальних державах Західної Європи (Франція, ФРН, Італія, Швейцарія тощо) правом, за яким визначається правосуб’єктність юридичної особи та її зміст, вважається закон місця знаходження адміністративного центру цієї особи, в той час як у країнах так званого загального права (Велика Британія, США та деякі інші) — закон держави місця реєстрації статуту юридичної особи. Саме тому одна й та ж організація, що має статут, який зареєстровано у Канаді, а місце дислокації правління — в Іспанії, буде визнана у Франції іспанською, а у Англії — канадською юридичною особою. Тобто, у даному випадку, завдяки наявності іноземного елементу у приватних відносинах, виникає ситуація, коли одним і тим же фактичним обставинам може бути дана різна юридична оцінка, внаслідок чого, згідно з правом різних держав, може бути дана різна відповідь на одне й те саме статутне питання. З цього випливає висновок, за яким правове становище (статус) юридичної особи теоретично може визначитись різними правопорядками: тим, з яким цей статус пов’язаний генетично, тобто правопорядком, в межах якого відповідна юридична особа виникла; тим, у межах якого дана юридична особа фактично здійснює свою підприємницьку діяльність. Зазначені варіанти встановлення правосуб’єктності юридичної особи мають різне змістове навантаження. У першому випадку мова йде, власне, про визнання правосуб’єктності юридичної особи, тоді як у другому — про допуск її до здійснення господарської діяльності на території відповідної держави та про умови такої діяльності. Найчастіше вживаються в науковій літературі поняття «національність юридичної особи» і «особистий закон юридичної особи» і саме співвідношення змісту вказаних термінів викликає дискусії та суперечки. Думки авторів, які розглядають цю проблему, співпадають тільки в тому, що термін національність має велику долю умовності. Майже всі визнають, що в даному випадку можна казати про національність виключно в переносному значенні, виключаючи первинне значення цього слова, яке має на увазі фізичну. Більша частина авторів ототожнює вказані поняття. Цікавою є точка зору А.В. Асоскова, згідно з якою «з наукових позицій необхідно спробувати розмежувати поняття «національність юридичної особи» і «особистий закон юридичної особи». Це можна зробити за допомогою наступних критеріїв. По-перше, ці поняття мають різні сфери застосування. Поняття «особистий закон юридичної особи» використовується для вирішення питань виключно приватноправового характеру. Це категорія, яка застосовується в науці міжнародного приватного права і має відношення тільки до колізійно-правового регулювання. Поняття «національність юридичної особи» має більш широку галузь застосування, яка охоплює перш за все публічно-правові інститути. Крім того необхідно відмітити, що відповідно до категорії «національність» правові норми кожної окремо взятої держави мають односторонню спрямованість. В законодавстві, по суті, дається визначення тільки вітчизняних, «власних» юридичних осіб. Всі інші юридичні особи вважаються іноземними, чужими без конкретизації того правопорядку, національність якого вони повинні мати. Якщо законодавство даної держави не визнає юридичну особу «своєю», то цій державі вже все одно, як те саме питання вирішують інші країни» Подібні аргументи щодо розмежування понять «особистий закон юридичної особи» і «національність юридичної особи» висловлювали і інші дослідники. Проблема співвідношення понять «особистий закон юридичної особи» і «національність юридичної особи» не обмежується тільки теоретичним аспектом. Це питання набуває важливого практичного значення, як тільки законодавець однієї і тієї ж держави використовує різні критерії для надання визначення кожного з цих понять. Внаслідок цього виникає таке явище, як відокремлення особистого статусу від національності юридичної особи. Так, якщо юридична особа утворена в Бельгії, де використовується критерій осілості, а у подальшому її адміністративний центр перемістився до США (критерій інкорпорації), тоді дана юридична особа у Бельгії буде визнана американською і навпаки, тобто, вона певною мірою втратить свою початкову національність. З іншого боку, коли юридичну особу утворено у США, а її управлінський центр переміститься до Бельгії (Німеччини і т. ін.), тоді у США вона залишиться американською, а у Бельгії — бельгійською, тобто, поряд з генетичною вона отримає ще одну національність. Нарешті, якщо юридичну особу утворено у державі, де застосовується критерій інкорпорації (Австрія) і її адміністративний центр переміщується до аналогічної правової системи (у Швейцарію, наприклад), тоді як в Австрії, так і у Швейцарії вона буде вважатись австрійською, тобто вона матиме «неповну» національність. Пояснимо зазначене на прикладі широко відомої справи Даймлера, яка розглядалась англійським судом у 1915 р. Обставини цієї справи зводились до наступного. В Англії було засноване товариство з продажу автомобільних шин, капітал якого складався з 25 тис. акцій. За англійським правом (доктрина інкорпорації) це акціонерне товариство слід було визнати юридичною особою англійського права. Проте тільки одна з цих акцій належала англійцю, а всі інші — громадянам Німеччини (з якою Велика Британія перебувала на той час у стані війни). На цій підставі суд відмовив у визнанні даного акціонерного товариства англійською юридичною особою, пославшись на те, що її діяльність контролювалась іншими особами, які знаходилися на території ворожої іноземної держави. Щодо даної теорії у доктрині висловлюються протилежні думки. Одні вчені вважають, що теорія контролю допомагає у випадках, коли потрібно встановити, кому в дійсності належить юридична особа. Інші, навпаки, зауважують, що застосування принципу контролю в дійсності може призвести до нестабільності. Тому прихильники цього підходу стверджують, що незважаючи на уявну простоту, застосування критерію контролю для визначення національності юридичних осіб у чистому вигляді надмірно ускладнене. Однак випадки закріплення даної концепції у міжнародному праві зустрічаються. Як приклад, можна послатися на Договір 1994 р. до Енергетичної хартії. Складнощі з визначенням національності юридичної особи стимулювали спробу створення з цього питання уніфікації. Мається на увазі Гаазька конвенція про визнання правосуб’єктності компаній, асоціацій і установ (1956). Проте ця Конвенція не зібрала необхідної кількості документів про надання згоди на її обов’язковість, внаслідок чого вона так і не набрала чинності. Таким чином, під особистим законом юридичної особи слід розуміти право, згідно з яким регулюються суспільні відносини, пов’язані з визначенням: статусу юридичної особи, її організаційно-правової форми, вимог до найменування юридичної особи, питань створення, реорганізації та ліквідації юридичної особи, її правоздатності та дієздатності, порядку набуття юридичною особою цивільних прав і створення для себе юридичних обов’язків та здатністю нести відповідальність в разі їх невиконання, внутрішніх відносин юридичної особи. 1.2. Цивільна правоздатність та цивільна дієздатність юридичних осіб в міжнародному праві Юридичні особи, як і інші учасники цивільних правовідносин, мають правоздатність і дієздатність. Сучасна цивілістична доктрина і законодавча практика більшості держав світу йдуть шляхом визнання за юридичною особою здатності мати такі самі цивільні права та обов'язки, які має фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Разом з тим у Міжнародноиу приватному праві можливі колізії законів щодо визначення моменту виникнення та припинення цивільної правоздатності юридичних осіб, обсягу право- та дієздатності, обмежень щодо здійснення юридичною особою окремих видів підприємницької діяльності тощо. Відповідно до ст. 26 Закону України «Про міжнародне приватне право», цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначаються її особистим законом. У міжнародних договорах за участю України при визначенні правоздатності юридичних осіб, як правило, застосовується "критерій інкорпорації". Так, згідно з ч. З ст. 26 Кишинівської конвенції про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ 2002 р., правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, за законодавством якої вона була заснована. Аналогічне положення міститься і в низці двосторонніх міжнародних договорів за участю України про надання правової допомоги у цивільних справах. Проте в низці двосторонніх договорів про надання правової допомоги закріплений інший принцип. Так, відповідно до ч. 2 ст. 22 Договору між Україною та Румунією 2002 p., правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої вона перебуває. Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною (загальною), що дає їй можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах, так і спеціальною (обмеженою), що передбачає можливість юридичної особи вступати тільки у ті правовідносини, які відповідають визначеним законом чи установчими документами предмета і цілям її діяльності і встановленим обмеженням. Як відомо, ЦК України стоїть на позиції визнання універсального характеру правоздатності юридичної особи, що відповідає сучасним загальносвітовим тенденціям розвитку цивільного законодавства, однією з яких є відхід від принципу спеціальної (обмеженої) правоздатності юридичних осіб та максимальне звуження сфери застосування доктрини "ultra vires" (виходу за межі правоздатності юридичної особи). У вітчизняному законодавстві обмеження універсальної правоздатності юридичних осіб як правило, пов'язані зі здійсненням окремих видів підприємницької діяльності, які вимагають отримання спеціального дозволу (ліцензії) і здебільшого несумісні з здійсненням інших видів діяльності або сумісні лише з деякими з них. Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. В інших державах, навпаки, вихід юридичної особи за межі своєї "статутної правоздатності" може спричинити визнання вчинених нею актів такими, що не мають юридичних наслідків. Закон України «Про міжнародне приватне право» містить окрему колізійну норму, що визначає компетентний правопорядок, законодавство якого може надати сили обмеженням повноважень органів чи представників юридичної особи стосовно третіх осіб. Відповідно до ст. 28 цього Закону, юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Як бачимо, і в цьому випадку законодавець використав критерій доведеності знання контрагента про наявність обмежень при формулюванні винятку із загального правила про їх незастосовність до третіх осіб. Ключовим же правопорядком, до якого необхідно звертатися при встановленні дійсності внутрішніх обмежень щодо повноважень представників юридичної особи, є не особистий закон юридичної особи, що в цілому визначає її цивільну право- та дієздатність, а право держави контрагента, у якій він має місце перебування або знаходження, оскільки саме його інтереси є більш вразливі, при вирішенні цієї категорії справ. Земельна правосуб’єктність іноземних юридичних осіб, на відміну від юридичних осіб України, які мають право набувати у власність усі види земель, що можуть знаходитись у приватній власності (крім земельних ділянок для особистих потреб громадян), є значно вужчою. Так, відповідно до ст. 82 Земельного кодексу, набуття іноземними юридичними особами у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення не допускається, за виключенням отримання їх у спадщину. Землі сільськогосподарського призначення, отримані іноземними юридичними особами в спадщину, підлягають відчуженню протягом одного року. РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ РІЗНОВИДІВ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ 2.1. Правовий статус транснаціональних компаній Фірми, які працюють в декількох країнах, займають особливе положення. Мається на увазі міжнародний статус їх діяльності з усіма відповідними аспектами. Використовуючи свою масштабність, вони суттєво впливають на економіку держав, а також їх уряди. Тому і правове регулювання діяльності таких компаній не є звичайним. Якщо стосовно національних підприємств законодавчі норми діють давно і добре сформовані, то транснаціональні компанії, існуючи декілька десятиліть, не мають такого регулювання. Це пов’язано також з тим, що розробити однакові принципи поведінки корпорацій в різних країнах дуже важко, адже процес знаходження в цьому випадку ”спільного знаменника” є тривалим і нелегким внаслідок відмінностей законодавчих норм кожної країни. Помітну роль при цьому відіграють різні рівні економічного розвитку, оскільки розвинені країни і країни, що розвиваються, часто переслідують далеко не однакові цілі. Еволюція міжнародних корпорацій бере початок з кінця ХІХ ст. До перших ТНК належали колоніально-сировинні корпорації. Пізніше перша світова війна визначила подальшу спеціалізацію корпорацій у сфері озброєння. На той час ТНК не здійснювали вирішального впливу на світову економічну систему. На початку 1950-х рр. широка лібералізація світогосподарських зв’язків, поява величезної кількості країн, що відновили свою свободу, постійне зростання світового споживчого попиту призвели до активізації діяльності ТНК. Цей процес розпочався з американських компаній, пізніше приєднались німецькі, англійські, голландські, французькі та японські корпорації. Динамічний розвиток ТНК за їх кількістю, масштабами та обсягами виробництва надав їм особливого значення в міжнародній економіці. До системи Керівних принципів ТНК належать: дотримання міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування; урахування політики цієї країни в галузі розвитку та права; співробітництво з країною перебування з виключенням практики підкупу та субсидій, а також обов’язкове невтручання у внутрішні справи. До ТНК, згідно визначення комісії ООН, відноситься компанія, що включає одиниці у двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Досліджуючи діяльність ТНК, експерти ООН визначили основні ознаки, за якими компанію можна віднести до транснаціональної: річний обсяг продажу такої компанії повинен перевищувати 100 млн. дол., наявність філіалів не менш, ніж у шести країнах, також аналізується відсоток продажу товарів за межами країни - резиденції. Щоб будувати конкурентну економіку, потрібні потужні компанії, які будуть здатні співпрацювати з ТНК як в Україні, так і на світових ринках, необхідно створювати власні, українські транснаціональні структури, як це зробили раніше Китай, Росія, Індія, Індонезія, Мексика, Венесуела та ін. (не враховуючи промислово розвинені країни, де існують сотні крупних ТНК). Досвід цих держав свідчить, що національний капітал здатний витримувати конкуренцію з ТНК тільки у випадку, якщо він сам структурується у міцні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам та здатні проводити активну зовнішньоекономічну політику. | |
| Просмотров: 759 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |