| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Католицька церква і расизм, в країнах Латинської Америки
| [ Скачать с сервера (346.0 Kb) ] | 04.07.2017, 11:25 |
| І. Вступ Лати́нська Аме́рика — регіон Америки, де романські мови — тобто мови що походять від латинської мови — офіційні або найважливіші мови спілкування. Геополітично, Латинська Америка поділяється на 33 незалежних держави і декілька залежних територій. Бразилія - безумовно найбільша країна Латинської Америки, як за площею, так і за населенням. Її державна мова, португальська, відокремлює її від інших латиноамериканських країн, у переважній більшості з яких державна мова - іспанська. Назва «Латинська Америка» була введена французьким імператором Наполеоном III як політичний термін; він розглядав Латинську Америку та Індокитай як території, на якіФранція намагалася поширити свій вплив протягом його царювання. Цей термін допоміг йому підкріпити вимоги до вказаних територій та повинен був включати ті частини Америки, у яких розмовляють романськими мовами, тобто території населені вихідцями з Іберійського півострова та Франції протягом 15 – 16 століть. У Сполучених Штатах термін не використовувався до 1890-х, а став поширеним тільки на початку 20-го століття. До того частіше використовувався термін «Іспанська Америка». Термін Латинська Америка зараз вказує на регіон, об’єднаний наднаціональними культурними інтересами. Багато людей в Латинській Америці говорять не романськими, а індіанськими мовами або мовами, принесеними іммігрантами. Цей регіон являє собою суміш романських культур з індіанськими та африканськими, що значно відрізняє його від європейських культур романського походження. У Латинській Америці більшість населення є католиками. Ватикан вважає, що кожен третій католик - латиноамериканець, причому більшість з них ще дуже молоді: їм ще не виповнилося 15 років. За кількістю духовенства Латинська Америка посідає третє місце після США і Італії. У цьому регіоні є близько 200 тис. священиків, монахів, монахинь, там же працюють на "ниві господній" тисячі членів єзуїтського ордену і половина всіх місіонерів Сполучених Штатів. Тут розташована найбільша католицька країна - Бразилія з населенням в 80тис. осіб. На думку Ватикану, до 2000 року в Латинській Америці проживала половина всіх католиків світу. II. Католицизм 1.Католицизм як релігія Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має – до 1.5 млд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на близькому Сході та в інших регіонах. Це – друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями – православ’я, католицизм, протестантизм. Католицизм як один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства католицизм оформився внаслідок першого великого розколу в ньому (1054). То був лише офіційний акт розділення християнства на католицьку і православну церкву. Адже, як відомо, фактичне розмежування православ’я на західну і східну традиції відбулося значно раніше – у Vст. У зв’язку з розпадом Римської імперії. На сучасному етапі католицизм об’єднує до 900млн. віруючих, будучи поширеним переважно у Західній та Східній Європі, в більшості країн Південної Америки. Його сповідує майже половина віруючих Північної Америки, до третини населення Африки. Є католики і в Азії, але вплив католицизму тут незначний. Із православ’ям і протестантизмом його ріднить спільне минуле, більшість віросповідальних засад. Від інших напрямів у християнстві його відрізняють система віровчення, особливості культу, своєрідне пристосування до стрімкої зміни соціальної дійсності й постійне оновлення релігійної свідомості. Передусім це стосується окремих догматів Символу Віри, яких не знає православна церква. Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про фіміоктиве – сходження святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Не менш значущим є прийнятий у 1439р. на Флорентійському соборі догмат про чистилище. Сутність його полягає втому, що після смерті людини душа її потрапляє в чистилище – місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів. Вважається, що рідні та близькі покійного за допомогою «добрих справ» - молитов, богослужінь у пам'ять про покійного, пожертвувань на користь церкви – можуть скоротити час прибування душі в чистилищі, прискорити її вихід звідти. У католицизмі особливим є вшанування Богоматері – Діви Марії (Мадонни). Католицизм возвисив вшанування Богородиці до догмата про непорочне зачаття Діви Марії, а її культ певною мірою конкурує з культами Бога-Отця та Ісуса Христа. Католицька церква вважає Діву Марію заступницею жінок перед Богом. Значного поширення набув культ Святих, поклоніння реліквіям і мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20тис. святих і майже 200тис. блаженних. Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Однією з прикметних особливостей католицизму є вчення про главенство Папи Римського над усіма християнами, якого проголошено намісником Христа на землі. Певним розвитком цього вчення став догмат про непогрішність Папи Римського, що визнає непогрішними офіційні його виступи, оскільки тоді його устами глаголить Бог. Особливо урочистими є католицькі богослужіння, супроводжуванні органною музикою, хоровими і сольними співами. Відбуваються вони латинською мовою. Пишнотою і довершеністю форм відзначаються католицькі храми. Якщо православ’я в інтер’єрі храму надає перевагу іконам, то католицизм – скульптурним зображенням святих, проте в усіх храмах (костелах) має бути 12 ікон із зображенням хресного шляху Ісуса. Немає в костелах вівтарів. Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це простежується в рішеннях другого Ватиканського собору (1962 – 1965), який переглянув чимало уявлень, що перестали бути співзвучними часові, прийняв 16 документів, у яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму. Прийнята тоді конституція про літургію дозволяє спрощення і пристосування до місцевих умов багатьох обрядів. Зокрема, дозволено частину меси слухати не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відводити їх у зручний час. Відтоді вважається доцільним включати до католицького культу елементи місцевих релігій, йти на зближення з іншими християнськими церквами. З цією метою визнано таїнство і обряди, здійснені над католиками в інших християнських конфесіях (хрещення католиків у православних храмах, а православних – у католицьких). На відміну від інших напрямів у християнстві католицизм має міжнародний центр управління – Ватикан і главу церкви Папу Римського. Ватикан має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. Згідно з Конституцією Папі Римському належить вища законодавча, виконавча, судова влада. Обирає папу Колегія кардиналів (конклав) по життєво. За всю історію Римської католицької церкви було обрано 262 папи. З 1523 по 1978р. папський престол посідали тільки італійці. У 1978р. Папою Римським було обрано Краківського архієпископа Кароля Войтилу, який прийняв ім’я Іоанн Павло ІІ (Новий Папа). 13.03.2013. Католицький світ отримав нового 266-го Папу Римського, котрим став 76 літній архієпископ з Буенос-Айреса (Аргентина) Хорхе Маріо Бергольо. Вперше за останні 1200 років керівником Римр-католицької церкви став не європеєць (після правившого з 731 по 741р Григорія – ІІІ – уродженця Сирії) це перший в історії Папа виходець з Латинської Америки. Перший папа – єзуїт. Він взяв собі імя Франциск. Весь католицький світ знає його ще з посту Кардинала як консерватора, прибічника різко виступаючого проти абортів та евтаназії. Він підтримував позицію Римо-католицької церкви, засуджуючу гомосексуалізм. Виступав проти закона, дозволяю чого одностатеві шлюби, і закликав не дозволити таким парам всиновлювати дітей. Проповідує християнську любов до ближнього. Від нього чекають важливих реформ на котрі так і не посміли попередники Папи Павло ІІ і Бенедикт ХVI. Його ціль очевидна, нова свангелізація, наверненя до віри, особливо тепер коли світ став дуже світським і атеїстичним. Він скромна людина. Здатна в сучасному світі вести за собою. Папа Римський приймає рішення, котрі підтверджують занепад або розквіт церкви. Це залежить від того який вектор він вибере, більш теологічний чи суспільний, які церква буде давати орієнтири, як людині жити тепер, а не тільки догми. Позиція Папи дуже багато значить для віруючих католицького світу. Від нього ждуть рішень по введенню священства для жінок. По проблемі целібату, цей факт на сьогодні відлякує молодих людей від вступу в семінарії, відношення до проблеми педофілії в середовищі католицьких священників. Рішень в проблемах проповідування миру в всім світі, в боротьбі за виконання заповідей господніх, за розповсюдженням католицької віри на більшій території. Навернення все більшої кількості пастви в лоно католицької віри. Символом папської влади є святий престол. Згідно з канонічним правом церкви до Святого престолу належить державний секретар, відомства папської адміністрації, які утворюють Римську курію – центральний виконавчий комітет католицької церкви. Вона керує церковними і світськими організаціями, що діють у всіх країнах світу. Ватикан керує 34-ма міжнародними політичними поза церковними об’єднаннями , координує діяльність багатьох газет і журналів, закладів освіти. Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал – вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими католицькими організаціями. Кардиналів призначає папа. У країнах, з якими Ватикан має офіційні відносини, Папу Римського представляють посли-нунції. За відсутності відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників – Легатів. Вся територія католицизму поділена на області (архієпархії). На регіональному рівні діють єпископські конференції (країн Європи, Латинської Америки тощо), які періодично влаштовують свої засідання. Централізована система управління передбачає і широкий діапазон свободи національних церков, якими керують призначені папою вищі ієрархи-кардинали, патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне та постіндустріальне суспільства. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні, перед якою особливо потерпало людство в середині ХХст., неабияку роль відіграла підтримка католицької церкви принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Ватикан виступав за заборону ядерної зброї, підтримував спільні дії віруючих і невіруючих на захист миру. Більш далекоглядну і реалістичну позицію зайняв він і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від класичної колоніалізму благотворно вплинув на поширення там католицизму. Ватикан є активним учасником міжнародних організацій з прав людини, Народу з безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Його позиція істотно впливає на формування поглядів з найважливіших соціально економічних, соціально-політичних і моральних проблем. Значні зусилля він зосереджує на оптимізації соціальної доктрини церкви, яка містить обов’язкові для віруючих соціально-економічні та політичні норми, передбачає застосування істин віри та моралі до сфери соціальних відносин. Церква виражає свою стурбованість екологічними проблемами, поширенням споживацької ідеології. Помітне місце в її соціальній доктрині посідає проблема праці, яку вона трактує вже не як кару за первородний гріх, а як важливий чинник буття людини. У внутріцерковній політиці Ватикан дотримується традиційних позицій і засуджує розлучення, оборти, спроби зрівняти жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Католицька церква постійно переймається проблемами сім’ї , дітей і батьків. У поглядах на людину акцент робиться не на її гріховності, а на тому, що зближує її з богом. Етапними для католицизму стали 80-ті роки ХХст. На Надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю ІІ Ватиканського собору, було проаналізовано церковні справи у контексті еволюції сучасного суспільства. Серед проблем було названо ускладнення відносин церкви зі світом. Багаті країни пізнали секуляризм, атеїзм, матеріалізм. Цим спричинена глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. У декларації «Заклик Бога до всіх людей» синод зикликає всіх людей (не тільки католиків) до участі у створенні «цивілізації солідарності та любові», бо тільки шляхом релігійного відродження можна подолати апокаліптичний стан сучасної культури. Католицький теолог Карп Ронер так оцінює становище католицької церкви: «Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до створення найширшої платформи для обєднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства». 2.Католицизм в Латинській Америці. Розповсюдження католицизму в Латинській Америці почалось разом з іспано-португальським завоюванням Нового Світу. Перші монахи мессіонери прибули на Антильські острови в складі експедиції Христофора Колумба в 1493р., перша церква збудована в 1502р. в Санто-Домінго. Завдання місіонерів зводилось до обертання індійців в католицизм, після чого ті ставали підданими корони. Проникаючи в глибину територій, місіонери готовили підґрунтя для експансії колонізаторів. Вслід за монахами домініканського та францисканського орденів на початку 17 ст. активну участь в християнізації і колонізації місцевого населення прийняли ієзуїти. Монахи створювали спеціальні поселення – місії, налічуючи багато тисяч людей. Найбільшу славу отримала держава ієзуїтів, заснована в 1610р на території сучасних Парагвая та Аргентини з населенням 30тис. чоловік. Христианізаці, як правило, здійснювалась насильно і супроводжувалась пограбуванням та кабалою індійців, знищуючи пам’ятки їх древньої культури. Католицизм був єдиною дозволеною релігією, підозрюваних в «ідолопоклонстві» інквізиція жорстко карала. Місіонерство поєднувалось з розробленою системою експлуатації аборигенів. Але одночасно монахи відіграли і велику цивілізаторську роль. Більшість сучасних міст виникли на місці бувших місіонерських поселень. Монахи вивчали індійські мови, складали їх граматику і словники, вивчали місцеві звичаї і культуру. В місіях велась просвітницька робота прививались елементарні культурні, технічні навики. Навчальні заклади всіх ступенів, включаючи коледжі та університети, створювались і керувались католицькою церквою. В колоніальний період церква стала частиною державного механізму влади і набула широких привілегій. Війни за національну незалежність країн Південно-американського континенту (починаючи з ХІХст. привели до поступового зникнення колоніального католицизма. Відносини ліберально республіканських правлінь з церквою були відміченні гострою політичною боротьбою. Перша спроба відділення церкви від держави була розпочата в Колумбії в 1853р. Лише в кінці ХІХ на початку ХІХст. конституційно закріпляється свобода віросповідання і закладається основа сучасного юридичного статусу католицької церкви. На даний час існують дві форми взаємодії церкви та держави – відділення та патронат. Церква відокремлена від держави в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, на Кубі, в Мексиці, Нікарагуа, Панамі, Сальвадорі, Уругваї, Чілі, Еквадорі. Право патроната успадковане від колоніальних часів, діє в Аргентині, Болівії, Венесуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Рікі, Парагваї, Перу. Майже всі вони мають дипломатичні відносини з Ватиканом. Колумбія з 1887р. і Домініканська республіка з 1954р. пов’язана з Ватиканом конкордатами. Найбільшими привілегіями і громадянсько політичним впливом користуються католицькі церкви в Колумбії і Перу. Різко антиклерикальне законодавство встановлене в Мексиці та Парагваї. Традиційно католицька церква Латинської Америки консолідувалась з політичною реакцією, активно виступала проти робітничого та визвольного руху, соціальних реформ, співробітничала з диктаторськими режимами. Основними каналами її суспільного впливу з початку століття стали розгалужена сітка світських організацій (найбільш велика з них – «Католицька дія»), учбові заклади, християнські профспілки та орієнтовані на церкву політичні партії. Глибокі зміни почали відбуватися в середині 60-х рр.., коли відгукуючись на підйом національно-визвольного руху і орієнтуючись на оновлюючий рух ІІ Ватиканського собору, церква більш активно втягується в процес соціального реформізму. Широким фронтом розгортається релігійні соціалістичні дослідження, демократизуеться та реформується католицька система просвіти, Церква поповнюється кадрами освідчених священослужбовців. Та місіонерів. Поворот до нової політики зафіксувала Друга генеральна конференція латиноамериканських єпископів (1968р.) Різкій критиці піддалася система капіталізму; церква обявила себе «голосом тих, хо не має голосу» та признала право народу на «супротив». Призиви до демократизації церкви та орієнтації на найбільші верстви населення привели до розмежування сил всередині її. Ліва течія визначилась вже в середині 60-х рр. виступами колумбійського священника Каміло Горреса та бразильського епископа Камари Улдера. В 1971р в Чілі виник рух «Християни за соціалізм». В 70-ті рр.. під католицьким прогресом була підведенна ідеологічна основа – теологія звільнення, і він утворив організаційну структуру – Християнські низові общини. Одночасно утворилась консолідація правих сил, залишаючись на до соборних позиціях. Поміркована католицька більшість, керована ієрархією, схиляється до ліберальної внутрішньо церковної та соціальної політики. В 70-80рр. церква своєю опозицією військовим диктатурам та захистом прав людини, отримала високий авторитет. При переході країн Латинської Америки до громадянської форми власності церкви прагне притримуватись політики «критичної підтримки уряду), керівництво висловлюється за соціальну справедливість та проти збільшення обчищання народу. Найбільш прогресивну позицію займає католицька церка Бразилії. Національні церкви Колумбії, Венесуели, Мексики мають репутацію консервативних. 3.Католицизм в Мексиці, Бразилії, на Кубі. Католицизм в Мексиці. Розповсюдження тут католицизму відноситься до початку XVIст. Перша єпархія була утворена в столиці Мехіко в1530р. Місіонерська діяльність, здійснювана францисканцями, домініканцями, августинцями та єзуїтами, мало своїм результатом перетворення в католицизм до кінця століття всього індійського населення Центрального плато. В XVII-XVIIIст. Подальше розповсюдження католицизму було сповільнене в силу ряду причин, в т.ч. через зниження урядової підтримки. Історія церкви в Мексиці повна драматичних подій. В війні за незалежність 1810-1821рр церква прийняла сторону роялістів. Але в історії країни залишились іменна істинних патріотів, які боролись проти іспанського господства, священників Мігеля Ільдаго та Хосе Марія Моралеса. Вони були відлученні від церкви та обявлені інквізицією єритиками. Затянута на багато наступних десятиліть протиборство лібералів з клерикальним консервативним блоком все таки підірвало економічну могутність та правові привілегії, духовенства, з чим воно не бажало примиритись. В період революції 1910-1917р. священники на чолі з ієрархією та створена ними католицька партія перетворилась в могучу політичну силу, виступивши на стороні диктатури та контреволюції. Внаслідок чого в 1917 була прийнята діюча понині конституція, яка в частині своїй, відносно церкви, містила радикальні антиклеристські статті: підтверджувала узаконення декількоми роками раніше відділення церкви від держави та позбавила її суспільно-політичного впливу, зводячи всі функції виключно релігійних. Церква потрапляла під строгий державний контроль. Протест духовенства папи римського був настільки рішучий, що ці закони на протязі наступних 8 років практично не застосовувались, релігійний конфлікт спалахнув знову в 1926-1929рр. (повстання «кристерос»), коли президент кальян повідомив про дотримання статтів конституції. По діючому законодавству, в Мексиці заборонено викладання релігії в учбових закладах. Свобода віросповідання містить заборону проводити релігійні акти в публічних місцях. Церква не має права на володіння нерухомістю, включаючи церковні споруди, які є власністю держави. Всі акти громадянського стану відносяться до компетенції державних установ. Закон не визнає за церквою право юридичної особи. Ряд статей захищає державу від політичного втручання церкви. В останні роки католицьке керівництво небезуспішно проводить компанію за перегляд та можливу відміну деяких законодавчих актів з ціллю виходу на політичну авансценну. Католицька церква Мексики відноситься до числа консервативних. Мексика не має дипломатичних відносин з Ватиканом. Католицизм в Бразилії. Перша єпархія на території Бразилії була заснована в 1551р. На протязі колоніального періоду, який продовжувався до 1833, велась широкомасштабна євангелізація місцевого населення. Після проголошення незалежності від Порту-галії по конституції 1824р. католицька релігія продовжувала залишатись знову створеної імперії. Одночасно з великими обмеженнями було дозволено проповідування і других релігій. Після занепаду імперії по конституції 1891р. церква була повністю відділенна від держави і проголошена свобода совісті. Релігійна освіта являється частиною програм в громадянських школах, але відвідування не обов’язкове. Церкві дозволенно мати особисті початкові і середні школи, підтримувати хоспіси та приюти. Церква дає рекомендації і формує програми по національним та регіональним питанням економічного розвитку, аграрній реформі, освіті, робочому законодавству. Зберігається традиція освячення церквою президентської влади. В теперішній час католицька церква Бразилії займає найбільш прогресивні позиції в порівнянні з другими національними церквами Латинської Америки. Якісні зміни відбулися в період майже 20 річного господства військових диктатур, коли церква, у відповідь на все більш жорсткі переслідування, перейшла на сторону опозиції режиму. Із встановленням в 1985р. громадянської форми правління ієрархія в своїй більшості проводить політику «критичної підтримки уряду» і проводить компанію за поглиблення соціальних реформ. Бразильські теологи внесли великий вклад в розробку теології звільнення, а сама вона здобула популярність та підтримку як рядових віруючих, так і частини єпископів. Широке розповсюдження отримали християнські низові общини бідноти, являючи собою перший справжній досвід демократії на місцевому рівні і надбану певну політичну силу. Католицизм на Кубі, починає свою історію з XVIст, з часів іспанської колонізації Латинської Америки. На протязі більш як 4 століть католицька церква відіграла доволі визначну роль в суспільно-політичному житті держави. Перемога революції в 1959р дуже послабила її позиції, за 30 років революційної влади суттєво скоротилось число католицьких священнослужбовців. До революції на кубі нараховувалось близико 700 священників і приблизно 2 тис. монахів. На теперішній час на Кубі нараховується близько 240 священників, 300 орденських сестер та 30 орденських братів. Суттєво зменшилося і число віруючих. До 1959р 11% населення країни складали практикуючі католики, а 72,5% вважались католиками формально. Нині число практикуючих католиків на Кубі невелике і складає (з різних джерел) 100-180 тис. чол.. тобто від 1 до 1,8% населення. Країна розділена на 2 архиєпископства та 4 єпархії. Церква володіє приблизно 500 храмами та монастирями, учбовими закладами, з яких виділяється вища семінарія «Сан Карлос і Сан Амбросио» в Гавані, де навчається близько 30 семинаристів. Власністю церкви являється також декілька приютів та лікарень, в яких надається лікарська допомога населенню, забезпечуючи лікування та догляд престарілих. Крім того монахи і монахині працюють на держ. Підприємствах, в держ. Лікарнях та госпіталях. Довгі роки відносини між державою і католицькою церквою були складними і напруженими. Більша частина священиків і монахів, здебільшого іноземного походження (приблизно 75% священників на кубі були іспанцями), залишили Кубу в перші роки революції. Близько 130 священнослужителів з різних причин були виселенні за територію країни урядом Ф.Кастро. відчутне потепління відносин між державою і католицькою церквою наблюдається приблизно з 1985р. Частими стали зустрічі та бесіди кубинських керівників з представниками Епископата. В немалій степені зміна цих відносин сприяла вихід в світ книги Бетту «Фидель и ремисия»(1985) і створення при секретаріаті компартії Куби (на правах відділу ЦК) кабінету по правам релігії та церкви під керівництвом Х.Ф. Карнеадо. В 1986р. відбулася І Національна зустріч кубинських католиків, на якій був вироблений спеціальний документ про основні напрямки діяльності католицької церкви. З цього часу Кубу починають відвідувати релігійні діячі різних країн. В країні побував американський кардинал Д.О.Коннор, мати Тереза Калькуттська та інші великі релігійні діячі. В 1988р. країну відвідав з візитом офіційний представник Ватикану кардинал Р.Ечегаре, влада дозволяє вїзд в країну окремим іноземним священникам і монахам для здійснення місіонерської і добродійної діяльності, інтенсивними стають контакти Куби з Ватиканом. Кубинське керівництво проводить перемовини про візити в країну Іоанна Павла ІІ. Дипломатичні відносини між Кубою та Ватиканом були встановлені в 1935р. і не пнриревались. Зараз в Ватикані знаходиться офіційний посол Республіки Куба, а на Кубі – папський нунцій. III. Католицька церква і расизм, в країнах Латинської Америки. 1. Дискримінація корінного населення Латинської Америки в колоніальний період. Християнська релігія, як і більшість світових релігій, сформувавшись, претендує на універсальність, на поширення свого впливу на всі народи світу без виняток. Християнська церква виникає як «католицька», тобто як загальна, всеохоплююча, вселенська (від грец. «catholikos»). Проте, не дивлячись на всі її зусилля і прагнення розширити свій вплив на інші континенти (християнські місіонери, як відомо, проникали в середні століття в Ефіопію, Китай, Японію), християнська церква залишалася до відкриття Америки в кінці XV століття в основному релігією європейських народів , релігією білої людини, що не могло не накласти свого відбитку на християнський світогляд. Вже сама обставина, що перша людина, створена, згідно з біблійним переказом, за образом і подобою Бога, вважалася білою, що син божий Ісус Христос, також в уяві християн, представлявся білим, не могло не навести богословів на думку, що люди темних відтінків або чорного кольору шкіри представляли собою «відхилення від божественної норми», викликане серйозними, жахливими гріхами, в яких був замішаний сам князь темряви - диявол, який, як правило, малювався чорним. У середні віки люди не білого кольору шкіри становили той ворожий християнству світ, який богослови іменували gentiles, тобто світ язичників і невірних, що поклонялися ідолам, Мухаммеду, Будду та іншим. Ця обставина як би підтверджувало той факт, що люди темної шкіри відкинуті Богом, що цимзнедоленим на віки віків не врятуватися і не знайти царство небесне. Щоправда, середньовічні богослови не сформулювали будь-якої расистської доктрини, але це зовсім не тому, що вона була антирасистська, як запевняють сучасні теологи, а тому, що саме поняття рас тоді не існувало. У середні століття слово «раса» означало не людей відмінного кольору шкіри, а народ, народність, плем'я, мешканця певної місцевості або країни. На думку прихильників «чорної» легенди вперше сформулювати свою расистську теорію теологи спробували, коли християни в особі іспанців зіткнулися на величезних просторах відкритого ними нового світу змільйонами індіанців, що різко відрізнялися від них не тільки своїми віруваннями, мовою і звичаями, а й зовнішніми фізичними даними - кольором шкіри, розрізом очей, волосяним покривом. Це були люди як би з іншої планети, іншого світу і дійсно іншої раси. Конкістадори задалися метою завоювати і підкорити ці настільки несподівано виявлені ними народи і заволодіти їхніми землями і майном. Конкіста потребувала теологічному обгрунтуванні. Папа римський, посилаючись на свої права намісника Божого на землі, тобто володаря всього сущого і живого, віддав у володіння іспанською і частково португальської корон знову відкриті землі, а богослови почали послужливо доводити законність конкісти, посилаючись на Біблію і на расову неповноцінність індіанців. Навіть освітня діяльність в колоніях з самого початку йшла по двох напрямках. Одне з них - підтримка серед іспанського, а пізніше і креольського населення рівня європейської культури, інше - пошуки в прямому сенсі «спільної мови» з місцевим індіанським населенням. Природно, що система навчальних закладів, що обслуговує осіб іспанського правління кардинально відрізнялася і якістю навчання і структурною побудовою навчального закладу для індіанців. Освітня програма для індіанців в більшості випадків вичерпувалася викладом у примітивній формі основ католицизму, навчанням іспанської мови та навіюванням тих обов'язків, які індіанці повинні були виконувати як піддані іспанської корони. Найбільш здатних з них приймали в семінарії чи навіть посилали в Іспанію для продовження освіти, щоб підготувати їх у подальшому до місіонерської діяльності серед одноплемінників. Але юридичне перетворення індіанців на рабів виявилося не вигідним іспанській короні, бо ставило її в залежність від конкістадорів і штовхало останніх на розрив з метрополією. Тому корона оголосила індіанців «вільними», а значить і платниками податків. Щоб змусити конкістадорів визнати індіанців «вільними», іспанська корона домоглася від папи римського підтвердження відповідного королівського указу, яке проголошувало індіанців «людьми» і забороняв їх обертати в рабство. У буллі «Sublimus deus», виданій папою Павлом II в 1537 році, оголошувалося, що «індіанці і всі інші народи в разі, якщо вони будуть відкриті в майбутньому християнами, не можуть бути позбавлені своєї свободи і власності, не дивлячись на затвердження в іншому , навіть якщо вони не є християнами, більше того, їм слід дозволити користуватися своєю свободою і власністю ». Однак, як у самій Іспанії, так і в колоніях впливові кола, в їх числі церковники, і після цієї булли продовжувалиправа завойовників на поневолення індіанців. Так як рабство негрів повністю відповідало економічним інтересам корони і колоніальних плантаторів, то і церква в даному випадку була одностайна в своїй підтримці цього інституту. Посилаючись на Біблію, церковники вимагали від рабів терпіння, послуху і покори. Що стосується іспанських конкістадорів, то вони могли бути як завгодно жорстокі стосовно індіанців, демонструвати релігійний фанатизм, але в їх писаннях не знайти відверто расистських пасажів. Саме їх расова терпимість, дуже незвичайна для того часу, призвела до створення метисне латиноамериканських етносів. Метою конкісти офіційно була християнізація. Більш того, завдяки зусиллям Бартоломе де Лас Касаса та інших іспанських гуманістів була проголошена політика ненасильницької християнізації. Установка на контакт з аборигенами, що стала найважливішою рисою іспанської конкісти, з одного боку, стримувала релігійний фанатизм, а з іншого - живила і розвивала генетично властиву іспанцям расову терпимість і відкритість для взаємодії з іншими культурами. Отже, де-факто індіанці були визнані людьми з усіма наслідками, що випливають звідси правами, в тому числі правом врятувати свої душі в лоні християнства, що накладало на іспанську корону обов'язок вести їх до цього. І дійсно, папа наказав іспанським монархам послати на нововідкриті землі «доброчесних, богобоязливих, вчених, мудрих і досвідчених священнослужителів щоб вони наставляли мешканців вищезгаданих островів і земель в католицькій вірі і прищеплювали їм добрі звичаї ...» Знову-таки не будемо тішитися ілюзіями. Між добрими намірами та їх втіленням пролягав океан, і на його американських берегах хороші закони часто залишалися на папері, що й змушувало іспанських монархів по кілька разів повторювати вже затверджені і приймати нові. Закони Бургоса, прийняті в грудні 1512г склали основу колоніального законодавства. Надалі до них додавалися інші статті, що розростаються в нові склепіння законів, і всі вони, з одного боку полегшували становище індіанців, з іншого - обмежували владу конкістадорів. Полегшували скоріше на папері, а от влада урізали цілком відчутно. У Законах Бургоса було ясно сказано, що індіанці - вільні люди, їх не можна обертати в рабство, за винятком тих, кого можна, але над рабами не можна знущатися, ставитися до них слід «з любов'ю і ніжністю». Вільних індіанців не можна обмінювати і продавати і поводитися з ними належить «з найменшою суворістю і щонайможливої дбайливістю і з дотриманням законів»: заборонено не тільки бити їх палицями або батогами, але навіть словесно ображати. Індіанці мають свої земельні наділи і можливість обробляти їх. Забороняється піднімати індіанців до сходу сонця і примушувати працювати в темряві. По неділях і святкових днях - вихідні, після п'яти місяців роботи - 40-денний «відпустку»; на рудниках індіанців не можна тримати більше трьох місяців, після чого покладено двотижневий відпочинок. Не можна забороняти індіанцям розважатися по-своєму, тобто співати пісні, танцювати, влаштовувати ігрища і змагання тощо заборонено лише розфарбовувати тіла, приносити жертви і пиячити. І, звичайно, величезну увагу в законах приділялася релігійному вихованню. Енкомендеро повинен збудувати каплицю і щодня вранці і ввечері відвідувати її разом з індіанцями, навчаючи їх молитвам і обрядів, а по неділях водити їх в найближчу церкву. А ще нехай він вибере тямущого хлопця, навчить його читати і дасть йому в руки Святе Письмо, щоб той просвіщав своїх одноплемінників. Священики ж зобов'язані безкоштовно хрестити, вінчати і раз на рік сповідувати індіанців. І останнє: якщо індіанець помре там, де є церква, то ховати його слід на церковному цвинтарі, як будь-якого доброго християнина. Мало того, як з'ясувалося, ці закони мали тимчасовий характер і були призначені для того, щоб ввести тубільців в лоно цивілізації і зробити вільними підданими іспанської корони, про що свідчили додаткові розпорядження, прийняті в 1513г. Королівський указ був такий: коли через пару років тубільці навчаться ходити одягненими і стануть добрими християнами, «наказуємо і наказуємо і заявляємо, бо така воля наша, щоб тим індіанцям, хто нині проживає і буде проживати на зазначеному острові і хто навчиться жити за власним розумінням, що буде оглянуте нашими суддями, дали можливість жити самостійно, щоб вони обслуговували себе, як всі інші, і в усьому зрівнялися з нашими підданими, і платили ті самі додатки, що платять інші піддані свого повелителя ». Два роки по тому Карл V віддав наказ королівським чиновникам провести «генеральну ревізію» рабів і вирішити, хто був звернений в рабство по заслугах, а хто потрапив під гарячу руку. Чиновники виконали наказ, когось звільнили, але більшість рабів таки залишилися в колодках. Між тим зловживання у колоніях не припинялися, про що свідчить потік скарг королю, головним чином від священнослужителів. І в 1537 р. Павло III видав буллу знамениту про індіанців, в якій гнівно засудив тих, хто «під приводом нездатності індіанців до сприйняття християнського віровчення тримає їх у рабстві і пригнічує і тиранить їх так, що з худобу, і то звертаються краще ». Папа рішуче заявив: «Індіанці, будучи повноцінними людьми, не тільки здатні сприйняти християнську віру, але і, як повідомили нам, долучаються до неї з надзвичайною і швидкістю». І тому, каже папа, «що нам дана Апостольська владою ми наказуємо та наказуємо, щоб нікого з індіанців, нині відомих, ні тих, кого ще виявлять християни, навіть якщо вони перебувають в язичництві, не позбавляли свободи, їх особистого майна і не звертали в рабство ... » Узагальнивши різні підходи до даної проблеми можна сказати, що в цілому, расова дискримінація індіанців у колоніальний період була обгрунтована економічно, але духовенство та іспанські королі всіляко намагалися запобігти зловживанням конкістадорів, і виступали за рівноправність між людьми на завойованих ними територіях, хоча часто і суперечили самі собі. 2. Расова неприязнь до креолів та індіанців в період встановлення незалежних держав на території Латинської Америки. Потрібно відзначити, що зі зменшенням впливу іспанської корони на латиноамериканському континенті расова неприязнь між людьми різних відтінків шкіри не зменшилася. Креоли, нащадки іспанців, уродженці колоній, часто змішаної крові, не допускалися до вищої колоніального управління, і це викликало у них озлоблення і неприязнь до Іспанії та іспанської влади. Індіанці перебували в підпорядкуванні у поміщиків і церковників, працювали на рудниках, виконували інші повинності. Формально вони вважалися вільними, насправді ж повністю залежали від сваволі поміщика, який безконтрольно розпоряджався не тільки їх землею, але і ними самими. Таке було становище як у світських, так і в церковних маєтках. Вся колоніальна економіка грунтувалася на необмеженій експлуатації індіанського праці, на грабежі і обмані індіанського населення. На ще більш низькому ступені знаходилися негри-раби, яких стали ввозити для роботи на плантаціях в тих особливо районах, де індіанське населення вимерло або було відсутнє або де за рівнем свого розвитку не було пристосоване до роботи на рудниках. | |
| Просмотров: 818 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |