| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини
| [ Скачать с сервера (209.0 Kb) ] | 12.06.2017, 23:42 |
| Рішення ЄСПЛ вже давно займають вагоме місце у системі джерел права європейської правової сім’ї. Україна після здобуття незалежності стала на шлях наближення та інтеграції до традиції європейського права і вже здійснила декілька вагомих кроків в цьому напрямку. Проте ситуація з рішеннями ЄСПЛ в Україні має досить проблематичне забарвлення. Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який було прийнято ще в 2006 році, встановлено, що рішення Суду є джерелом права для національних судів. Однак, якщо звернутися до судової практики, можна зробити однозначний висновок стосовно того, що суди фактично не використовують рішення ЄСПЛ при винесенні рішень. Така ситуація є достатньо незрозумілою, хоча б виходячи з тієї кількості справ, яка Україна програла у Суді. У даній роботі ставиться питання про юридичну природу рішень ЄСПЛ та їх правове значення для системи джерел права України, а також про можливість і доречність їх застосування. Адже єдиної точки зору наукова спільнота з цього приводу досі не виробила. Також в роботі проводиться аналіз та систематизація законодавчих орієнтирів застосування рішень у нашій державі, адже положення центрального закону, про який зазначено вище, сформовані достатньо загальним чином і, очевидно, потребують відповідної оцінки, враховуючи зміст інших нормативно-правових актів. Останнім «блоком» даного проекту є спроба здійснити аналіз певних рішень ЄСПЛ з метою оцінити їх кримінально-правовий зміст, що має реальне значення для України. Рішення, які аналізуються у роботі, як правило, стосуються питань, що недостатнім чином врегульовані національним законодавством або питання, які взагалі не отримали правової регламентації в Україні. 1. Юридична природа рішень ЄСПЛ Як видається, юридична природа рішень ЄСПЛ є однією з найважливіших проблем в загальному ряду дискусійних питань про судову практику як особливий вид джерел права, і, як вірно зазначає Т. Дудаш [1], якщо раніше це було передусім питанням юридичної науки, то у зв’язку з закріпленням у Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року (далі – Закон) норми, згідно з якою практика Суду визнається джерелом права в Україні (ст. 17), воно виходить і на рівень практичної юриспруденції. Місце практики Суду в національній системі права є дискусійним як серед науковців (С. Алексєєв, К. Андріанов, О. Боднар, В. Ведяхін, А. Венгеров, Л. Дешко, Т. Дудаш, І. Зенін, В. Казімірчук, О. Климович, В. Козлов, М. Козюбра, В. Кононенко, Г. Куц, В. Лазарєв, О. Мальк, О. Онуфрієнко, В. Паліюк, П. Рабінович, І. Самощенко, В. Сапун, Л. Спірідонов, В. Сирих, Д. Супрун, Ф. Фаткуллін, С. Шевчук та багато ін.), так і серед практиків. Фактично, законодавець, закріпивши обов’язок судів розглядати практику Суду як джерело права, поставив питання про те, до якого з видів у сталій класифікації джерел права – звичай, прецедент, норма – її відносити. Як слушно зазначала з даного приводу Є. Шишкина, із судового рішення походить лише прецедент [2, 102]. У зв’язку з цим дискусія щодо правової природи рішень ЄСПЛ багатьма науковцями традиційно зводиться до можливості визнання останніх саме прецедентами. Провівши відповідний аналіз, Л. Дешко та О. Боднар в одній зі своїх публікацій констатують, що британські науковці розглядають правову природу рішень Суду переважно через призму судового прецеденту в притаманному їм розумінні [3]. Французькі дослідники Жан-П’єр Маргено (відомий юрист-міжнародник), Жан-Франсуа Ренусі, Фредерік Сюдр, Жерар Коен-Джонатан і російські – М.Л. Ентін, С.А. Горшкова, В.А. Туманов аналізують рішення Суду через призму доктринального погляду на судову практику, що історично склався в країнах континентальної Європи, і за яким судова практика не є джерелом права. Такої ж точки зору дотримується і ряд українських вчених: К. Андріанов, Ю. Зайцев, Г. Куц, І. Ліщина, В. Павлюк, П. Рабінович, Н. Раданович, О. Толочко. На їх переконання Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі – Конвенція) не передбачає юридичних підстав для надання цим рішенням статусу прецеденту в розумінні англійської доктрини. На думку інших українських учених, зокрема В. Паліюка, С. Шевчука та ін., рішення Суду по своїй суті є прецедентними [4]. Як зайвий раз переконуємось, єдиної позиції немає як серед співвітчизників, так і на міжнародному рівні. Базові тези, які наводять фахівці проти визнання рішення ЄСПЛ прецедентом, узагальнив у своїй дисертації В. Кононенко. До їх числа ним віднесені наступні: 1) норма п. d ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН від 26 червня 1945 року (далі – Статут), у якому судові рішення визначені тільки «як допоміжний засіб для визначення правових норм» й обмежені щодо їх застосування посиланням на ст. 59 Статуту; 2) відсутність нормативного правила щодо надання рішенням ЄСПЛ обов’язковості, тобто розуміння його в якості прецедента, тому що статутними документами Суд не наділено правом створювати міжнародно-правові норми; 3) відсутність волі держав, що підписали Конвенцію 1950 року, надати рішенням Суду ознак прецеденту, оскільки норма міжнародного права може зобов’язувати державу тільки в тому випадку, якщо вона надасть свою згоду стосовно даної правової норми; 4) правотворча діяльність Суду суперечить принципу суверенної рівності держав; 5) невідповідність доктрині «погодження воль», як і «погодження позицій»: воля суду ні з чиєю волею не погоджується, що не надає рішенню юридичної сили міжнародно-правової норми; 6) заперечення суддівської нормотворчості взагалі: судові рішення в міжнародному праві є виключно актами застосування міжнародних норм у конкретній справі; 7) невідповідність правилу англійського прецеденту [5]. Водночас, Т. Дудаш, звертаючись до позиції тих, хто розглядає рішення Суду як такі, що у тому чи іншому аспекті мають прецедентний характер, звертає увагу, що більшість прихильників такого підходу погоджуються, що йдеться переважно не про прецедент за формою та змістом у класичному його розумінні в англійській чи американській доктрині (тобто про рішення суду, яке містить норму або принцип права і є надалі обов’язковим як для цього ж суду, так і для нижчих судів), а про прецедент саме за змістом (рішення суду, яке містить правові позиції, що мають певну цінність для усіх суб’єктів суспільних відносин і є обов’язковими для самого суду, котрий його прийняв) [1]. У світлі такої інтерпретації не можна оминути ще один дискусійний момент, пов’язаний із співвідношенням вжитих вище понять «прецедент» та «правові позиції». Так, на думку В. Туманова, «на відміну від прецеденту, який визначає вирішення справи по суті, правові позиції – це лише правовий інструментарій, використання якого Судом не визначає вирішення справи». Науковець прецедентами вважає такі ситуації, коли Суд посилається на свої рішення з попередніх справ, а правовими позиціями – коли у рішенні вживаються словосполучення «як Суд неодноразово зазначав у своїй практиці», «Суд вкотре нагадує» та інші подібні формулювання [6, с. 107]. Відмінної думки притримується А. Дідікін, котрий зазначає, що правові позиції як принципи, що лежать в основі рішення, обов’язкові для застосування в аналогічних ситуаціях всіма іншими суб’єктами права, тобто, по суті, правова позиція практично нічим не відрізняється від ratio decidendi, є складовою рішення ЄСПЛ як судового прецеденту [7]. Схильною ототожнювати зазначені поняття, включаючи до їх числа як такого, що є синонімічним, ще й поняття «правоположення», є і Т. Дудаш. У той же час науковець, на противагу позиції А. Дідікіна, не визнає їх принципами права, а вважає «радше мотиваційним аргументом Суду при вирішенні питання про наявність чи відсутність порушення тієї чи іншої норми Конвенції». Розвиваючи свою думку, науковець вважає, що у рішеннях Суду взагалі не міститься яких-небудь юридичних норм чи принципів права, а відтак такі рішення не можна вважати прецедентним джерелом права у класичному розумінні. Підкріплюючи свою позицію, вчена зазначає, що якщо щодо рішень Суду й застосовувати поняття прецеденту, то слід мати на увазі, що цей орган жорстко не пов’язаний зі своїми попередніми рішеннями з аналогічних справ і в разі потреби може відступити від них із належною мотивацією зміни своєї позиції (відповідна процедура передбачена правилом 72 Регламенту Суду). Повертаючись до порушеного вище питання щодо можливості визнання рішень ЄСПЛ прецедентами, вартою уваги є позиція згадуваної вченої Т. Дудаш, котра, з урахуванням праворегулятивної функції рішень Суду, вважає, що їх можна розглядати як прецеденти, однак не в традиційному розумінні, а як прецеденти правоконкретизаційні. Під останніми вона розуміє правозастосовні акти, у яких через правоположення конкретизуються норми Конвенції і які мають прецедентний характер для самого Суду та правотворче значення для правових систем держав – учасниць Конвенції. У зв’язку з цим, вона вважає доцільним запропонувати переформулювати норму ст. 17 Закону, в якій ця практика проголошується джерелом права: адже, на її думку, практика Суду не має джерельного характеру, натомість її можна вважати джерелом конкретизації норм Конвенції. Так само неприйнятним формулювання ст. 17 Закону вважає і професор Л. Тимченко, котрий наголошує, що «…формулювання ст. 17 Закону щодо використання практики Суду як джерела права некоректне, оскільки дає підстави стверджувати, що Європейський суд з прав людини творить право. А це не відповідає дійсності». Однак, маючи позицію, відмінну від позиції Т. Дудаш, Л. Тимченко зазначає, що було б доцільніше застосувати формулу: «джерелом тлумачення права» [3]. Л. Дешко і О. Боднар, маючи позицію, східну з поглядами професора Тимченка, обгрунтовують її, посилаючись на європейську практику, зазначаючи, що в більшості держав, де існує романо-германська правова система, питання застосування рішень Суду вирішено наступним чином: практика ЄСПЛ є своєрідним тлумаченням норм, виділенням суті положень Конвенції, що полегшує безпосереднє її застосування. Інакше кажучи, справи Суду офіційно не вважаються прецедентами, але є єдиним джерелом динамічного тлумачення Конвенції. Такої ж думки дотримується вітчизняний вчений С. Шевчук, на переконання якого європейське прецедентне право з прав людини слугує додатковим джерелом права при застосуванні та тлумаченні конституційних норм про права людини, які збігаються з основними правами, що закріплені в нормах Конвенції [4]. Аналогічно вважає В.П. Кононенко, котрий пише про те, що ЄСПЛ у своїй практиці дотримується не самого прецеденту як такого, а ставить правові запитання й відповідає на них у процесі тлумаченням Конвенції. Результати такої діяльності вже не оспорюються, вони існують об’єктивно й переходять на якісно вищий рівень, стаючи правовими позиціями, на які Суд посилається в наступних своїх рішеннях, називаючи їх прецедентами. Зроблений ним висновок зводиться до того, що рішення ЄСПЛ є прецедентами тлумачення Конвенції. Саме з огляду на це суди України повинні застосовувати практику ЄСПЛ. Правотлумачний характер рішень Суду досліджувала у своїй роботі і Т. Дудаш, обстоюючи можливість розуміння відповідних актів в якості інтерпретаційно-правових шляхом наведення низки аргументів: – відповідно до ст. 32 Конвенції такі рішення є юридичними актами компетентного суб’єкта – Суду; – інтерпретація Конвенції, що міститься у рішенні Суду, є формально обов’язковою для усіх суб’єктів, оскільки лише він має повноваження здійснювати її офіційне тлумачення; – ці рішення містять правила розуміння змісту норм Конвенції, які є досить абстрактними та конкретизуються через їх тлумачення Судом; – рішення Суду мають письмову юридичну форму вираження; – такі рішення мають юридичну силу, визначену статусом суб’єкта правотлумачення – Суду, тобто має юридичну силу рішення Суду; – правило розуміння змісту норми Конвенції, що міститься у такому рішенні, не виходить за її межі – принаймні декларативно; – рішення Суду самі по собі не створюють нових, не змінюють і не скасовують чинних норм права; – правила розуміння змісту таких норм діють лише протягом строку дії Конвенції; – рішення Суду не мають самостійного значення та діють лише в єдності з її нормами. Водночас, вчена приєднується до позиції П. Рабіновича і вважає, що хоча в рішеннях Суду містяться правила розуміння змісту Конвенції, вони зазвичай є результатом правозастосовної конкретизації конвенційних норм, яка не є тотожною їх повнозмістовному тлумаченню. Особливістю правозастосовної конкретизації є встановлення персоніфікованих конкретних велінь через створення індивідуальних правоконкретизуючих положень шляхом зменшення логічного обсягу понять юридичних норм на основі розширення їх змісту. Як при тлумаченні, так і при конкретизації юридичних норм відбувається встановлення змісту поняття. Проте метою тлумачення поняття є встановлення вичерпного переліку всіх його суттєвих ознак, а при здійсненні конкретизації перелік ознак поняття, що тлумачиться, не є вичерпним (і може згодом доповнюватися), внаслідок чого відбувається певне звуження обсягу цього поняття. Суд у своїх рішеннях зазвичай встановлює не вичерпний, а такий, що відповідає певному етапу розвитку конкретного суспільства, перелік ознак роз’яснюваного поняття, який до того ж може змінюватися, оскільки Конвенція є, як висловився Суд в одному з рішень (у справі «Тігеге v. Italy» від 23 квітня 1963 р.) , «живим інструментом». Саме тому щодо його практики йдеться не про здійснення власне тлумачення норм Конвенції, а про їх конкретизацію. Це підтверджується також і тим, що з-поміж принципів тлумачення Конвенції, якими керується Суд, чільне місце посідають принципи еволюційного, ефективного та об’єктивного тлумачення. | |
| Просмотров: 936 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |