| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Історичні наслідки розвитку концепції «інтегрального націоналізму»
| [ Скачать с сервера (72.7 Kb) ] | 02.05.2017, 16:22 |
| Вступ Актуальність теми роботи. Питання про значимість і еволюцію концепції “інтегрального націоналізму” заслуговує особливої уваги з трьох причин: саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих протистоянь. є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі “інтегрального націоналізму”, і, зрештою, необхідно з'ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму. український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як “інтегральний націоналізм”. Об’єкт дослідження: концепція “інтегрального націоналізму”. Предмет дослідження: Д. Донцов та цого концепція “інтегрального націоналізму”. Мета роботи: полягає у тому, щоби дати коротку характеристику концепції “інтегрального націоналізму” Д. Донцова. Мета роботи передбачає вирішення наступних завдань: визначити правомірність застосування терміну “інтегральний націоналізм”, як синоніма до “чинного” націоналізму Д. Донцова; проаналізувати витоки та сутність концепції “інтегрального націоналізму”; охарактеризувати головні положення концепції, дослідити її історичний розвиток; висвітлити позитивні та негативні наслідки, що їх спричинила поява концепції “інтегрального націоналізму”. Теоретико-методологічну основу роботи склали загальнодослідницькі принципи – об’єктивності й історизму, а також комплекс емпіричних та спеціальних методів дослідження – логічний (розділ І та розділ ІІ), порівняльний (розділ І та розділ ІІ), історичний (І,ІІ,ІІІ розділи), хронологічний (ІІІ розділ), аналітичний та пошуковий метод (І,ІІ,ІІІ розділи). Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальна кількість сторінок - 33, загальна кількість використаних джерел - 23. Розділ І. Теоретична значимість концепції «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова Дмитро Донцов – визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик, ідеолог українського інтегрального націоналізму. Народився Д. Донцов в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.) 10 вересня 1883 року. В 1900 – 1911 роках навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної Української Партії та УСДРП, за що його двічі заарештовували (1905, 1907). В 1913 році, виступаючи на 2-му всеукраїнському з’їзді у Львові, у своїй доповіді “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1914 – 1918 роках – голова і активний член Союзу визволення України. Д. Донцов очолював українське телеграфне агентство, Державне бюро преси. Українське пресове бюро в Берліні. Д. Донцов виступив засновником Української партії національної роботи. З 1939 року жив у еміграції в Німеччині, Чехословаччині, Франції. В 1949 році оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Д. Донцов – автор багатьох публіцистичних праць. Серед найвідоміших праць варто назвати “Націоналізм” (1926). У цій праці він сформулював засади нового українського світогляду, який означив як “чинний націоналізм”, тобто інтегральний націоналізм, на підставі популярних на Заході теорій, що розглядали вольовий чинник, як ірраціональну рушійну силу історичного процесу. Д. Донцов - колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського “інтегрального націоналізму” [7, с.80-81]. В межах світового масштабу, першочерговим засновником “інтегрального націоналізму” (від фр. nationalisme integrale) більшість вчених вважають Ш. Морраса, що першим проголосив лозунг: “Справжній націоналіст ставить свою державу над всім” (він був одним з організаторів націоналістичної організації у Франції, ще у 1899 році, назва якої: “Аксьон франсез” [8]). Він пропагував благодійність наслідування монархії та католицизму, відстоюючи перевагу (у расистському розумінні) “латинської раси” на усіма іншими [13]. Не випадково, що Д. Донцов використовував термін “інтегральний”, для того, щоб зв’язати свою теоретичну модель націоналізму з більш авторитетними європейськими моделями. Так він запозичив і ряд інших назв у Ш. Морраса, наприклад Д. Донцов часто вживає термін “провансальство”, хоча з точки зору його змістовного наповнення він не підходить до обозначення примітивізму та пасивності в тогочасній Україні. А історія цього терміну наступна: Ш. Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Д. Донцова так часто вживати термін “провансальство” з поваги до свого ідейного метра – в українській мові не знайшлось відповідного слова). Тому цілий ряд категорій, якими користується Д. Донцов у своєму “Націоналізмі” і виглядають штучними та такими, що були привнесені за меж традиційної української політичної думки. Подібна знахідка ставить під сумнів оригінальність всієї Донцовської концепції, що у свою чергу вимагає детального розгляду філософських витоків концепції Дмитра Донцова. В 1923 році в статті “Чи ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а потім ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Д. Донцова [11]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Д. Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Д. Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11]. Аналізуючи поведінку Д. Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються М. Баррес і Ш. Моррас - В. М.) [9]. Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Д. Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов. Д. Донцов розділяв ідеї Б. Муссоліні, лідера італійських фашистів. В передмові до брошури про Б. Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Б. Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.]. Тут же Д. Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістника” – серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха – “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіавеллі – “Володар”, Р. Єндик – “А. Гітлер”, Л. Мосендз – “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк – “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович – “Маршал Вперед (Блюхер)”, Р. Керч – “Франко – вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) – “О'Коннель”, Д. Варнак (Донцов) – “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов – “Партія чи орден” та інші. М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала, Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером” [15]. З іншого боку, у період між першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова М. Хвильового з його головного твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику” т. Юринця. Але будьте спокійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої “малоросєйщини” [10], і інший уривок: “Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію” [11]. Нагадаємо, що М. Хвильовий, що був одним з провідних радянських українських письменників періоду 1920-х років (він був членом КП(б)У з 1919 року, він приймав участь і громадянській війні на боці комуністів), а працю “Україна чи малоросія?” він написав, ще у період літературної дискусії (1925-1928 рр.). Тому звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив’язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз. Цікаво, що С. Ленкавський, пишучи про філософські підстави “націоналізму Д. Донцова” виділяє його основним поняттям “ідеалізм”, що в силу своєї багатозначності може означати ідеалізм епістеміологічний (як напрям теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу), ідеалізм метафізичний (що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або волі чи розуму), ідеалізм історичний (що узнає впливи ідей на біг історичних подій) та ідеалізм ненауковий (що заперечує вартість миттєвих матеріальних благ, підносячи духовність над всім). Потім С. Ленкавський аналізує, яка сутність терміну “ідеалізм” у Д. Донцов. Спочатку він відкидає ідеалізм епістемологічний: “…про який у Донцова немає мови. У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значеннях: метафізичний, історичний і ненауковий.” [8]. Найбільшу вартість для ідеології “інтегрального націоналізму” має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Метафізична підстава ідеології Д. Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише філософська система, а саме ідеалізм, хоч побіч ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енергетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму [8]. Також приймаючи до уваги слушне зауваження О. Субтельного про правомірність застосування терміну “інтегральний націоналізм” в ході роботи буде висвітлено правомірність застосування цього визначення до українського радикального націоналізму 1920–30-х років, а зараз нагадаємо лише, що самі представники цього напряму користувалися іншими самоназвами: “організований націоналізм”, “революційний націоналізм” тощо. Термін “інтегральний націоналізм” тут означає “робочий” [16]. Для того, щоб не було термінологічної плутанини в роботі ми будемо називати націоналізм Д. Донцова “інтегральним націоналізмом”, як це прийнято загалом, хоча розуміти під націоналізмом Д. Донцова ми повинні саме концепцію “чинного націоналізму” – теорію Д. Донцова, ідеологію ОУН. Слово “інтегральний” тут означає чинний (дія, справа). Отже, підсумовуючи перший розділ, слід зазначити, що витоками “інтегрального націоналізму” Д. Донцова є французький “інтегральний націоналізм”, італійський фашизм та німецький нацизм, а методи впливу (націоналістична організація) більш схожі на відповідні організації в східній Європі: хорватські усташі, румунська залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР і т.д. Але звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив’язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз. Щодо проблеми аналізу концепції Д. Донцова, то вона полягає у невизначеності категоріального апарату, до того ж та заплутаність, яка була привнесена “запозиченнями” Д. Донцова з інших правих ідеологій та класичних європейських філософських доктрин додатково ускладнила подальший процес аналізу феномену українського “інтегрального націоналізму”. Розділ ІІ. Загальна характеристика концепції «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова Передусім, напевно, варто прокоментувати сам термін “інтегральний націоналізм”. Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін “інтегральний націоналізм” як родове поняття, в рамках якого об'єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. [12]. На початку ХХ ст. “інтегральний націоналізм” поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20–30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувалися диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія) [5, с.151]. Дж. Армстронг, дає такі характеристики “інтегрального націоналізму”: 1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм. 2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об'єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку. 3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям, ірраціональність. 4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням “волі нації”. 5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням “вищої біологічної життєздатності нації”. Дж. Армстронг також зазначив, що в українському варіанті “інтегрального націоналізму” можна знайти “міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір” [18]. В Україні “інтегральний націоналізм” веде свій родовід насамперед із невдач 1917-1920 рр. Як зауважує О. Мотиль, “український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її” [16]. Частина діячів української революції переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Найенергійніше висловлював ці погляди саме Д. Донцов. У 1918 р., коли засновник “українського інтегрального націоналізму” Д. Донцов прибув до Києва після березневого відновлення влади Центральної Ради, відбулася остаточна ідейна еволюція Д. Донцова у бік націоналізму. Граничне безладдя, яке застав він в Україні, стало каталізатором його розриву з соціалізмом та українською демократією. Соціалісти, які складали більшість Центральної Ради, не контролювали ситуацію в Україні і, на думку Д. Донцова, не могли бути провідниками консолідації нації, яку вже починала терзати громадянська війна. Це й зумовило його вступ до Української Партії Хліборобів-Демократів, яка об’єднувала заможних українських селян і які, на думку дослідника, могли стати серйозним політичним чинником стабілізації. Д. Донцов вважав, що захистити Українську Самостійність зможе тільки якась одна партія з чіткою політичною програмою та сильна людина на чолі держави [15, с.149]. Чашу терпіння Д. Донцова переповнило проголошення угоди про федерацію з Росією, яку гетьман оприлюднив 14 листопада 1918 р. Ідея “сильної руки” і “твердої влади” втратила підстави для реалізації. Саме на цьому етапі відбулося чітке усвідомлення неможливості здійснення української ідеї неукраїнською елітою. “По проголошенні федерації, – писав Донцов, – уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані” [15, с. 149]. Невтішні наслідки національно-визвольних змагань стали для Д. Донцова підтвердженням необхідності докорінної зміни української політичної доктрини, яка домінувала в той період. Також, саме у цей період значно радикалізуються погляди Д. Донцова щодо того, яким чином має бути досягнена українська державність. Зокрема, він відкрито висловлював своє захоплення фашистами та більшовиками. Лібералізм “ставить інтереси маси як збиння одиниць понад інтереси нації як вищого цілого” [3, с.51]. Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць, і для цього “щось” готові вони жертвувати навіть життям цих одиниць. Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібно-міщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим “клейнодом”, що стояло над усякими вартостями” [3, с.53]. У полі критики Д. Донцова опинився і демократизм, “що ставить інтереси “народу” як неорганізованої, безформної юрби понад інтереси нації” [3, с.51]. Демократизм Д. Донцов бачив як феномен “збірного егоїзму” на відміну від егоїзму індивідуального, що має вираз у лібералізмі. Інакше кажучи, на переконання дослідника, демократія – “це збільшення щастя і добробуту даного покоління у першу чергу” [3, с.56]. “Інтегральний націоналізм” Д. Донцова не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація – це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика – це по суті дарвіністська боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі [16]. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Ми зустрічаємо в рядках: “За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифічну, що ставить мир у рабстві понад усе, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух наці, лише за Україну стародавнього князівського Києва. Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка” [14, с.506]. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася. Наприклад: “Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужими, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря...” [14, с.493]. “Інтегральний націоналізм” сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом [16]. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути “сильними особистостями”, які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей [5, с.153]. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства [14, с.504]. Інтегральні націоналісти закликали “пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину” [16]. Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді. | |
| Просмотров: 711 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |