| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Інститут президентства
| [ Скачать с сервера (76.9 Kb) ] | 04.07.2017, 11:14 |
| Глава держави є істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн. Він вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. [14, c.141] У літературі зазначається, що глава держави або не належить до жодної галузі влади, або належить до законодавчої і виконавчої влади, або, нарешті, лише до виконавчої. Таким чином, однозначно дати відповідь на питання про те, яке місце глава держави займає в системі державного механізму є неможливим. Визначення поняття глави держави є також суперечливим. Інститут президентства пройшов досить довгий і тернистий шлях розвитку і є результатом як еволюції політичної думки людства, так і сукупності історичних, політичних, правових та інших передумов. Певною мірою він зобов'язаний теорії поділу влади, яка спочатку концептуально була розроблена Джоном Локком (1632-1704 рр..) І Шарлем-Луї Монтеск'є (1689-1755 рр..). І є цілком виправданим, що перш ніж приступати до безпосереднього розгляду повноважень президента як глави держави в законодавчому процесі зарубіжних країнах, варто визначитись щодо поняття інституту глави держави.[12, с.6] Так, Л.М. Ентін вважав, що глава держави – це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. На нашу думку, це практично універсальне визначення. Хоча Л.М. Ентін відразу ж обмовлявся, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко.[4, c. 192] В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави – це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти. [4, c. 192] А.А. Мішин не висловлювався конкретно від свого імені, хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність.[4, c. 193] Найбільш точним та лаконічним є формулювання A.M. Осавелюка, який визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).[4, c. 193] Необхідно зазначити, що у загальному розумінні глава держави це монарх або президент, що пов’язано із прийнятою формою державного правління. Між двома різновидами інституту глави держави – монархом та президентом – існують відмінності стосовно юридичних передумов наділення владою. Якщо монарх владарює за власним правом, то президент здійснює повноваження на основі мандата, набутого за результатом виборів.[15, c. 257] Глава держави володіє широким колом повноважень. Варто зазначити, оскільки глава держави – це така державно-правова й політична фігура, яка має властиву тільки їй специфіку й характерні риси, оскільки можна виокремити загальні повноваження глави держави, то й розкривати їх можна в загальному плані, не прив’язуючи до конкретних форм республіки або монархії. Ці повноваження є справді універсальними й характерними як для монарха,так і для президента, або в деяких глав держав їх немає.[4, c.215] Окрім таких повноважень як представницькі, управлінські та інших, у багатьох країнах світу глава держави має певні права у сфері законодавства, а саме право законодавчої ініціативи та право вето, про які буде йтись далі. 1.2. Поняття законодавчої ініціативи. Глава держави як суб’єкт законодавчої ініціативи. Перед тим як аналізувати питання щодо реалізації права законодавчої ініціативи президентом, варто звернути увагу на тлумачення даного терміну. У дисертаційній роботі О.М. Мудрої «Конституційний статус суб’єктів законодавчої ініціативи» ця можливість розуміється як перспектива звернення до парламенту чітко визначеного Конституцією кола суб’єктів у формі проекту нового закону, зміни чи скасування чинного, а також можливість виступати учасником законодавчого процесу із цього приводу. Крім того, варто зазначити, що автор дисертації звертає особливу увагу на розмежування понять «законодавча ініціатива» та «законодавча пропозиція». Під першим терміном розуміється подання готового законопроекту, а другий тлумачиться як подання концепції законопроекту. [22, c.12] Д.М. Кордік у кандидатській дисертації «Законодавчий процес в європейських державах:Росія, Німеччина, Австрія, Швейцария: порівняльно-правовий аналіз» аналізує законодавчу ініціативу як право уповноваженого суб’єкта вносити в законодавчий орган проекти про прийняття нових законів, зміну чи скасування чинних, а також звертатись із законодавчими пропозиціями про необхідність законодавчого врегулювання суспільних відносин та обов’язок законодавчого органу розглянути подані таким способом пропозицію чи законопроект. [19, c.64] Ю.М. Перова в дослідженні «Законодавчий процес в Україні» дійшла висновку, що поняття «право законодавчої ініціативи» слід відрізняти від поняття «законодавча ініціатива». Таким чином, право законодавчої ініціативи є лише можливістю реалізувати суб’єктивне право на подання законопроекту на розгляд парламенту, тоді як законодавча ініціатива – це cама дія або сукупність дій, що здійснюються на основі реалізації права законодавчої ініціативи. [19, c.64] З вищенаведених визначень можна зробити висновок, що фахівці, які провели спеціальні дослідження з питань законотворчого(законодавчого) процесу, погодились на тому, що в праві законодавчої ініціативи можливості уповноваженого суб’єкта внести проект документа на розгляд парламенту кореспондує обов’язок представницької установи розглянути цей проект. Обов’язок законодавчого органу є гарантією реалізації права законодавчої ініціативи, оскільки визначає статус суб’єкта такого права, виділяючи його серед інших учасників законотворчості, а з формально юридичної позиції слугує підставою реалізації механізму судового захисту у випадках порушення парламентом права суб’єкта законодавчої ініціативи.[5, с.187] Одним із суб’єктів законодавчої ініціативи є глава держави. Практично у всіх країнах світу глава держави має певні, досить істотні з правових позицій, безпосередні права у сфері законодавства одним з яких є право законодавчої ініціативи. Право законодавчої ініціативи належить не всім главам держав, але в більшості країн світу воно існує. Крім того, використовується термін «президентська ініціатива».[4, с.219] У своїй книзі «Конституційне право зарубіжних країн» Бесчастний В.М. зазначає, що іноді уряд користується тим, що глава держави має право законодавчої ініціативи, і свої закони, а точніше кажучи проекти законів, проводить через главу держави, глава держави від свого імені вносить у парламент законопроекти, що, як правило, є законопроектами уряду. Варто зазначити, що у науковій літературі немає єдності думок щодо форми законодавчої ініціативи як самостійної стадії законотворчого(законодавчого) процесу, і як наслідок, початку його перебігу. Окремі вчені, зокрема Задирака Н.Ю., Мудра О.М. пов’язують початок законодавчого процесу, що є нормативно врегульованою системою послідовних етапів парламентського опрацювання й прийняття нормативних актів, саме з внесенням до парламентe письмового, уже розробленого, проекту закону. Проте існує й інша точка зору, на думку Т.О. Тополянської початок законодавчого процесу починається із внесенням проекту документа законодавчої ініціативи, тобто не лише безпосередньо законопроекту, а й обґрунтованої позиції в письмовій формі про необхідність прийняття нового закону, закону про зміну чи доповнення до чинного. Теоретичний аналіз цієї стадії законодавчої процедури ґрунтується на нормативно правових актах чинних у різні історичні періоди, тому й підсумовуються різні висновки. [19, c.65] 1.3.Вето президента як правовий інститут. 1.3.1. Поняття права вето та його види. Інститут права вето президента посідає одне із провідних місць у системі важелів впливу президента на законодавчий процес. Термін «вето» походить від латинського слова «veto», що означає «забороняю». В первинному значені воно стосується одного з членів виборного органу, який приймає рішення запобігти дії такого органу.[20, c.16]. Сьогодні право вето розглядається як право глави держави відмовитись від підписання законопроекту, від затвердження законопроекту і тим самим відхилити його. [4, c.219] В конституційному праві різних держав президентське вето найчастіше розглядається в якості найбільш ефективного засобу впливу глави держави на законодавчу діяльність парламенту. На думку В.Вільсона, реалізуючи право на вето президент діє в ролі складової частини законодавчої влади. Отже право вето є своєрідним способом участі президента в законодавчому процесі. Саме натякаючи на право вето, президент США Д.Ейзенхауер у 1959 році заявив: «Я є частиною законодавчого процесу».[20, с.18] Таким чином, практично у всіх країнах світу глава держави має певні безпосередні права у сфері законодавства і право вето є одним із них. У даному випадку право глави держави у сфері законодавства зосереджено наприкінці законодавчого процесу, а саме на стадії промульгації . Розрізняють два головні різновиди вето – абсолютне і відкладене (відносне). Під абсолютним вето розуміється, що закон або законопроект після накладення вето більше вже не розглядається. Проте, варто зазначити, що абсолютне вето – це елемент минулого, елемент дуалістичної або абсолютної монархії. У сучасному світі абсолютне вето практично не застосовується. [4, с.219] Необхідно зазначити, що лише в деяких із зарубіжних країн вето глави держави має абсолютний характер і не може бути подолане. До таких країн належать: Бельгія, Ліхтенштейн, Великобританія, Кіпр, у яких це правило застосовується щодо окремих категорій законів - з питань закордонних справ, оборони, безпеки, поліції. У Норвегії якщо закон не був розглянутий монархом він вважається відхилиним.[17, c.8] Формально право абсолютного вето існує, але на практиці воно не реалізується. За висловом А.А. Мішина, юридично таке право існує, але фактично воно перебуває "у стані летаргічного сну".[4, c.220] В переважній більшості держав світу вето носить суспензійний характер: закон повторно розглядається парламентом у разі його повторного схвалення підлягає промульгації.[17, c.8] Поняття відкладне вето передбачає, що не підписаний главою держави закон повертається для повторного розгляду парламентом. Існує два варіанти відкладного вето: просте і ускладнене. Просте відкладене вето означає, що для того, щоб закон набрав чинності без підпису глави держави, потрібне повторне прийняття його парламентом, причому за допомогою тієї ж процедури, якою він був прийнятий у перший раз. Припустимо, якщо перший раз цей закон був прийнятий звичайною (або абсолютною) більшістю голосів, то точно такою ж більшістю голосів він повинен бути прийнятий знову, тобто відбувається повторна процедура прийняття. Такий варіант вето застосовується у Франції.[4, c.220] Ускладнене відкладене вето передбачає складнішу процедуру, яку необхідно провести парламенту, щоб подолати вето глави держави. Як правило, для подолання ускладненого вето потрібна кваліфікована більшість голосів. Наприклад, у США, якщо президент застосував вето до прийнятого закону, потрібне повторне схвалення закону двома третинами голосів обома палатами Конгресу – Палатою представників і Сенатом. [4, с.220] Крім вищезазначених існуює термін "вибіркове вето", який означає, що президент незгодний не з усім законом як повним документом, а з якоюсь його частиною. Вибіркове вето передбачає, що для того, щоб президент підписав закон, потрібно змінити якусь статтю або частину закону.Даний вид вето застосовується у Мексиці, Аргентині, Польші. Також, вибіркове вето застосовується у 43 штатах США окрім Індіани, Меріленду, Невади, Нью-Гемпширу, Північної Кароліни, Род Айленду та Вермонту. [24] На федеральному рівні воно могло застосовуватись у США щодо законів про бюджет з 1996 по 1998 рік. Варто зазначити, що вибіркове вето у США на федеральному рівні було впроваджене Законом про вибіркове вето 1996 року. Проте 12 лютого 1998 року окружний суд федерального округу Колумбія виніс рішення, в якому наголошувалось, що вибіркове «ветування» законів суперечить американській Конституції. Пізніше ця правова позиція була підтверджена Рішенням Верховного Суду США від 25.06.1998 у справі «Клінтон проти міста Нью-Йорк».[26] Варто виокремити американський термін «кишенькове вето», який не закріплений у законі. Під даним терміном розумієтья використання правил регламенту. Суть цього явища полягає в тому, що на підписання закону, прийнятого Конгресом, президентові дається 10 днів. Якщо Конгрес надав президентові закон менш ніж за 10 днів до кінця сесії, а президент його не підписав, цей закон «гинее», тому що вже немає часу для його повторного розгляду. Закон не може бути підписаний президентом у період коли сесії Конгресу не відбуваються. «Кишенькове вето» застосовується досить часто. Деякі сенатори користуються такою можливістю, щоб затягти час (щоб президентові не залишилося повних десяти днів для процедурного «обмірковування»), знаючи, що президент «на їхньому боці» і не підпише заков. [4, c.220] Вперше цим правом скористався четвертий президент Президент США Дж. Медісон, в останнє – Джордж Буш. За президентства Барака Обами «кишенькове вето» ще не використовувалось жодного разу. Для оцінки ролі «кишенькового вето» варто зазначити, що американськими президентами право вето було використане 2560 разів, з них право «кишенькового вето» - 1066 разів. [17, c.9] Цікавим є те, що найчастіше «кишенькове вето» використовував Франклін Д. Рузвельт (263 вето), Гровер Клівленд (238 вето) та Д. Ейзенхауер (108 вето).[25] Також в ряді європейських держав існує «проміжна» модель вето, відповідно до якої глава держави може застосувати право вето або лише щодо певних рішень, або лише з дотриманням певних процедур. При цьому важлива роль у таких процедурах відводиться уряду. Наприклад згідно з Конституцією Італії підписання закону президентом потребує обов’язкової контрасигнації прем’єр-міністром Італії. Згідно з македонською Конституцією Президент Македонії не має права вето щодо законів, прийнятих не менш як двома третинами від складу парламенту.[17,с. 21] Варто зазначити, що можливість президентського вето має не лише негативні наслідки для парламенту. Як вказує історичний досвід, лише загроза застосування права вето спонукає депутатів до пошуку оптимальних рішень та співпраці з президентом.[11, с.10] Проте, потрібно також сказати, що в ряді європейських країн глава держави або взагалі позбавлений права вето, або це право певним чином обмежено. До країн, в яких закони не можуть бути ветовані главою держави взагалі належать: Австрія, Боснія і Герцоговина, Ісландія, Хорватія, Швеція та багато інших. 1.3.2. Історичний розвиток права вето. Інститут вето виник ще в часи Римської республіки з метою захисту інтересів плебеїв та патриціїв, забезпечення узгодженого прийняття рішень консулами та контролю вищих посадових осіб за посадовими особами вищого рівня. Таким чином правом вето наділялись: 1. Народні трибуни, які могли застосувати вето щодо будь-якого рішення, прийнятого Сенатом чи будь-яким магістром (за винятком диктатора і цензора); 2. Один з двох консулів, який міг застосувати вето щодо рішення іншого консула; 3. Один з магістрів, що мав право вето щодо рішень магістрів рівного йому або нижчого рівнів. Вето, які застосовувались на той час носили абсолютний характер. Механізм вето дозволяв забезпечити баланс інтересів патриціїв та плебеїв. В період імперії інститут вето (інтерцессії) еволюціонував. Починаючи з 23р. до н.е. принцес (імператор) отримав повноваження трибунів (tribunitia potestas), а відтак – і право вето щодо будь-якого рішення чи проекту Сенату або іншого магістру, включаючи народних трибунів. Проте, у той же час влада трибуна не поширювалась за межі території міста Рим, тому Октавіан Август наділив себе двома типами інших повноважень – владою консула(consular imperium), яка дозволяла застосовувати право вето щодо рішень консулів тоді, коли він перебував у Римі, та вищою владою (imperium maius), яка передбачала можливість імператора застосовувати право вето коли він знаходився за межами Риму та застосовувати це право щодо рішень місцевих магістратів відповідних провінцій. [6, с.122] Проте, починаючи з 284 р. н.е. інститут вето втратив своє значення. Це було зумовлено періодом домінанту у Римській імперії, коли влада імператора набула абсолютного характеру та всі ключові рішення приймались ним особисто. В часи середньовіччя право вето в основному пов’язувалось з правом монархів окремих країн (Австрія, Іспанія, Священна римська імперія) блокувати обрання певного кардинала Папою Римським (jus exclusivae), правом схвалювати або не схвалювати рішення, прийняті парламентом або королівською радою, а також так званим ліберальним вето(veto liberum) яке існувало у середньовічній Польщі.[17,c.3] Ліберальне вето, тобто принцип одноголосності, яке існувало у середньовічній Польщі, є прототипом сучасного вето. Воно базувалось на твердженні про абсолютну рівноправність всіх польських мужів, які були представлені в законодавчому органі. У польському державному праві існував звичай, який вимагав повної одноголосності в рішеннях сеймів. Будь-яка особа, що була правомірно присутня на відповідних зборах, при вирішенні певного питання могла використати право та вигукнути «Nie pozwalam!» (не дозволяю!) і рішення вважалось не прийнятим.[20,c.16]. Вперше ліберальне вето було використане Владиславом Шічінським у 1652 році. Проте у першій половині 18 століття ліберальне вето стало у Польщі звичним явищем, що призвело до його занепаду. Осаточно ліберальне вето було скасоване Конституцією Польщі 1791 року.[17,c.4] У ході історичного розвитку інституту вето варто визначити таке поняття як «королівська згода» (royal assent). Суть цієї згоди полягала у тому, що рішення королівської ради, яка пізніше еволюціонувала у парламент, підлягали схваленню монархом. Відповідно,якщо монарх не схвалював рішення, воно не набувало чинності. Зараз інститут «королівської згоди існує» у Бельгії, Великобританії, Данії, Йорданії, Ліхтенштейні, Японія та деяких інших. Проте, варто зазначити, що право надання «королівської згоди» у різних країнах обмежується по-різному. Наприклад у Великобританії монарх теоретично може відмовити у наданні згоди на набуття чинності законопроектом, ухваленим парламентом, однак на практиці з 1708 року монарх цього ніколи не робив. [17,с.4] Також, цікавим э той факт, що у Люксембурзі монархи скористались правом вето два рази за останніх сто років, останній раз у 2008 році, коли Великий Герцог відмовився підписати закон про легалізацію евтаназії. [17,с.4] Інститут вето у сучасному розумінні еволюціонував з концепції Дж. Локк та Ш.-Л. Монтескє щодо поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Ця концепція, доповнена принципом стримувані і противаг, вперше знайшла своє закріплення на конституційному рівні у США. [20,с.17] Таким чином, відповідно до розділу сьомого статті першої Конституції США: кожен законопроект схвалений Палатою представників та Сенатом передається президенту США. Якщо президент підтримує законопроект – він його підписує, якщо ні – повертає законопроект до тієї палати, яка ініціювала його прийняття, разом із своїми запереченнями, які заносяться до журналу відповідної палати, після чого законопроект розглядається повторно. Згодом аналогічні положення в частині суспензійного вето знайшли своє відображення у законодавстві інших країн. Так, наприклад, у 1789 році було обмежено право абсолютного вето французького монарха – якщо після повернення монархом закону для повторного розгляду парламентом Національні Збори повторно ухвалювали ветований закон, монарх був зобов’язаний його підписати та оприлюднити. Важливо зазначити, що на сьогодні термін «вето» досить рідко закріплюється у конституціях держав, і його зміст розкривається через складніші конституційні формулювання. На думку окремих дослідників, це зумовлено тим, що в конституційному регулюванні законодавчого процесу є важливим якраз визначити межі і спосіб участі у законодавчому процесі глави держави, а не просто дати назву цьому його повноваженню. Тому творці конституцій віддають перевагу створенню конструкцій, які окреслюють право вето глави держави в його змістовній частині і тим самим уникають двозначних тлумачень з приводу змісту цього права. [16, с.23 II. Право законодавчої ініціативи президента на прикладі порівняльної характеристики Італії, Франції. США. 2.1. Право законодавчої ініціативи президента на прикладі Італії. Конституція Італії визначає президента як главу держави та як представника національної єдності. Він обирається парламентом строком на сім років. Як відомо, законодавча ініціатив в Італії належить уряду, проте відповідно до положення ст..87 Конституції Італії президент має право видавати декрети, які мають юридичну силу закону. Таким чином, президент може безпосередньо реалізовувати функцію законотворчості. Крім цього, відповідно до Конституції Італії, яка є парламентською республікою, а саме ст.. 88, президент має право достроково розпускати парламент чи одну з його палат і призначати позачергові вибори. Це право майже нічим не обмежено. Таким чином глава держави має змогу контролювати діяльність парламентарів. Стаття 87 Конституції передбачає, що президент Республіки санкціонує представлення палатам урядових законів. Таким чином, Конституція Італії передбачає право президента вимагати нове обговорення урядового законопроекту. Це – резервне контрольне повноваження президента, яке певним чином обмежує свободу законодавчої ініціативи уряду. Проте, на практиці, звичайно, має бути надзвичайно серйозна причина для того, щоб президент відмовився від санкціонування поданого йому закону. Нерідко законопроекти обговорюються в неформальному порядку. І ті зауваження, які зазначає президент, уряд намагається враховувати у фазі, яка передує формальному представленню законопроекту. Таким чином, право законодавчої ініціативи президента Італії є досить обмеженим, що зумовлюється тим фактом, що Італія є парламентською республікою. 2.2. Право законодавчої ініціативи президента на прикладі Франції. У Франції повноваження президента щодо законодавчої ініціативи є доволі обмеженими. Пріоритетну роль у цій країні має уряд. Законопроекти обговорюються у Раді Міністрів, що передбачено ст.. 39 Конституції Франції. Таким чином, кожна законодавча ініціатива Ради Міністрів проходить, до внесення законопроекту в Парламент, декілька стадій колективного обговорення, спочатку у Державній Раді, а вже потім у Раді Міністрів. Разом з тим варто зазначити, що президент Франції повністю не є відстороненим від кола учасників законодавчої ініціативи. Відповідно до ст.. 18 Конституції Франції він може направляти в палати Парламенту посилання, в яких нерідко містяться проекти або пропозиції законодавчих реформ. Дані послання зачитуються в палатах парламенту і не піддаються дебатам, тобто є обов’язковими. Для читання послань Парламент спеціально збирається у перервах між сесіями. Крім того, президент Франції може впливати на законопроекти, які розроблюються Урядом, наприклад, шляхом складання повістки засідань Ради Міністрів, особливо втих випадках, коли Президент и голова Ради Міністрів належать до однієї політичної коаліції. Відповідно до ст. 48 Конституції Франції повістка для засідань палат в пріоритетному порядку і послідовності, встановленій Урядом, передбачає обговорення законопроектів, внесених Урядом, і законодавчих пропозицій, які були ним схвалені. Таким чином, повістку для засідань палат за конституцією Франції варто розуміти як порядок денний, який передбачає розгляд, обговорення, схвалення законопроектів та пропозицій. Таким чином президент Франції має право впливати на порядок денний палат Парламенту шляхом його схвалення. Варто також зазначити про такі права президента як право дострокового розпуску парламенту, саме нижньої палати, скликання надзвичайних сесій, повернення законопроекту для повторного обговорення, передача законопроекту до органів конституційного контролю. Звичайно, ступінь реальності здійснення цих прав хоч і залежить від політичних сил в парламенті, проте все ж є доволі високою 2.3. Право законодавчої ініціативи президента на прикладі США. В США Конституція безпосередньо не передбачає право президента на законодавчу ініціативу. Проте необхідно враховувати положення розділу третього статті 2 Конституції США, відповідно до якого президент періодично надає Конгресу інформацію про стан Союзу і пропонує на його розсуд такі міри, які вважає необхідними та корисними. На думку багатьох конституціоналістів. Ця норма дозволяє президенту США не лише визначати програму законодавчої діяльності, але і впливати на інші стадії законодавчого процесу. Ще одним інструментом впливу на Парламент з сторони президента США – право скликати спеціальні(позачергові) сесії Конгресу. В разі неузгоджень між палатами президент визначає час і строки перерв сесій. Разом з тим, президент формально не має права законодавчої ініціативи. І історичного досвіду варто зазначити, що закони, які ініціюються, вносяться в Конгрес США через депутатів. Описуючи діючу в США модель, В.І. Лафітський писав: «В США законопроекти можуть вносити лише члени парламенту. Але, як засвідчують факти, президент і органи, які йому підпорядковані, можуть відало здійснювати законодавчу ініціативу через депутатів: до 30% всіх законопроектів надходять від виконавчої влади. Фактично Президент визначає і програму законодавчої діяльності Конгресу, надаючи йому щорічно звіти про стан справ у країні.[7, с.11] Таким чином, Конгрес США втратив прав «виключних повноважень» щодо розробки та прийняття законів. Сьогодні і президент, й багато інших органів виконавчої влади США певним чином беруть участь у законодавчому процесі.[18, с.296] Одні дають імпульс до розвитку законодавчих стратегій, їх ініціативи є помітними на всіх стадіях прийняття законів. Не залишимо також без уваги високу результативність даних ініціатив. До 50% проектів, які запропоновані виконавчою владою Конгрес схвалює.[18, с.297] За словами Мішина О.О. та Влачихіна В.О., «є всі підстави говорити про високу результативність реалізації президентом його екстра конституційного права законодавчої ініціативи. Голова виконавчої влади США займає позицію «головного законодавця країни».»[9, с.43] Разом з тим варто звернути увагу на наступну обставину. Оскільки лише члени Конгресу США мають право вносити законопроекти, Президенту необхідно підтримувати конструктивну взаємодію та співпрацю з законодавцями. Звичайно, ефективність впливу президента на Конгрес залежить від того, яка партія складає більшість в палаті Представників та в Сенаті. У випадку коли Конгрес контролюється партіями, які протистоять партії президента, його влада слабшає. В таких випадках президенту потрібно знаходити інші тактики впливу на законодавця.[10, с.13 III. Право вето президента на прикладі Італії, Франції, США. 3.1. Право вето президента на прикладі Італії. Відповідно до ст.ст. 73, 74 Конституції Італії після схвалення закону обома палатами він направляється Президенту Італії, який повинен протягом місяця з дня отримання закону (а для невідкладних законів - протягом строку, зазначеного у них) або підписати та офіційно оприлюднити його, або повернути для повторного розгляду парламентом з обгрунтуванням причині для повернення. Відповідно до ст..74 якщо за результатами повторного розгляду закон буде схва¬лено повторно, глава держави зобов’язаний підписати його та офіційно оприлюднити. Також варто зазначити, що ст..89 передбачає, що підписання закону президентом підлягає контрасигнації прем’єр-міністром, не контрасигнований акт президента є недійсним. Важливо зазначити, що дані закони повторно схвалюються тією самою більшістю голосів. Президент також повинен вказати на ті положення законопроекту, які, на його думку, потребують змін. Таким чином, і Італії застосовується просте відкладне вето, яке означає, що для того, щоб закон набрав чинності без підпису глави держави, потрібне повторне прийняття його парламентом, причому за допомогою тієї ж процедури, якою він був прийнятий у перший раз У загальній складності, президенти Італії вимагали нового обговорення законів лише 55 разів, що слугує підтвердженням того, наскільки рідко президенти дозволяли собі вдаватися до цього повноваження. Майже всі подання президентів про повторне обговорення законів посилалися на порушення частини четвертої статті 81 Конституції Італії, щодо питань затвердження державного бюджету. 3.2.Право вето президента на прикладі Франції. У Франції діє просте відкладне вето відповідного до якого, для того, щоб закон набрав чинності без підпису глави держави, потрібне повторне прийняття його парламентом, за допомогою тієї ж процедури, якою він був прийнятий у перший раз Згідно із статтею 10 Конституції Франції , протягом 15 днів з дня ухвалення законопроекту та передачі його уряду, президент Франції повинен або підписати законопроект | |
| Просмотров: 472 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |