| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ
| [ Скачать с сервера (83.4 Kb) ] | 22.07.2017, 12:05 |
| В сьогоднішніх умовах, коли людство ще не позбавилось від практики вирішення конфліктів за допомогою військових дій, вкрай актуальними є дослідження, присвячені висвітленню сторінок історії, пов'язаних з військовими діями, політикою загарбників щодо підкорених територій, наслідків війни тощо. А саме, за умов, коли Україна прагне увійти у світове співтовариство як рівноцінний партнер великих наддержав, від рішення яких в першу чергу залежить доля менших народів, висвітлення досвіду перебування України під владою іноземних загарбників, аналіз наслідків війни допоможе нашим сучасникам приймати єдино правильні рішення при вирішенні будь-яких конфліктних ситуацій. Навіть найгірший мир кращий, ніж добра війна. Окупаційна політика в цілому негативно позначилася на різних сторонах матеріального і духовного життя українців. Вивчення основних напрямів окупаційної політики допоможе відтворити особливості політики німецької влади в Україні, визначити яке місце відводили німці Україні у своїх планах. Водночас таке дослідження надасть можливість оцінити, які сторони окупації залишились ще недостатньо висвітленими у вітчизняній історіографії. Актуальність обраної теми зумовлюється також і тим, що проходять роки, очевидців і сучасників тих жахливих подій залишається все менше і менше, а молоде покоління, яке виросло після війни не знає і повністю не усвідомлює тих нелюдських страждань, що зазнали народи. Об'єктом дослідження є окупаційна політика нацистського режиму в Україні у роки Другої світової війни. Предметом дослідження є розгляд форм, методів і наслідків німецької експансії в економіці України, а також ставлення до окупованого населення України. Хронологічні межі дослідження охоплюють період окупації України військами німецького вермахту та функціонування органів окупаційної адміністрації (1941 - 1944 pp.). Метою роботи є дослідження особливостей соціально-економічної політики німецько-фашистської окупаційної адміністрації на території України. Звідси випливають наступні завдання: 1. Визначити місце і роль українських земель в планах фашистської Німеччини. 2. Охарактеризувати особливості економічної політики німецького окупаційного режиму. 3. Дослідити ставлення німецької влади до населення окупованої території України. Порівняти напрямки політики фашистів до різних груп населення. 4. Узагальнити особливості проведення окупаційної політики, визначити її наслідки для України. Стан наукової розробки теми. Перші наукові праці в межах розглядуваної теми почали з'являтися ще під час війни. Деякі з них (К.Дубина, Л.Новиченко, П.Сліпчук, З.Шульга, О.Корнійчук, А.Лєонтьєв) носять напівджерельний характер. Це зумовлено тим, що автори були свідками згадуваних подій. В брошурах і статтях, що з'являлися, викривалися наміри фашистських загарбників. Так, одним із перших свідчень щодо існування детального плану пограбування і спустошення Радянського Союзу, була брошура А.Леонтьєва "Зелена папка" Герінга, видана у 1942 році. В ній викладено основні положення директив по керівництву економікою в окупованих областях. Ці документи викривали фашистські плани знищення суспільства, перетворення окупованої території в аграрно-сировинний придаток Німеччини, знищення народів Радянського Союзу і їх національної культури. В публікаціях воєнного часу відмічається, що в програмі завоювання світового панування особливе значення нацистське керівництво надавало захопленню і використанню сировини, продовольства, сільського господарства і робочої сили України . Фашисти вважали, що захопивши Донбас і інші важливі райони України, вони паралізують військово-економічну міць Радянського Союзу . Дубина К., так, як і багато інших істориків, у своїх працях розкриває злочини, які чинили у Києві та на його околицях гітлерівські загарбники. Серед іншого в цих роботах знайшли своє відображення й окремі аспекти досліджуваної теми. Праці періоду війни та перших післявоєнних років мали, як правило, публіцистичний та агітаційно-партійний характер. В них дуже бідний фактичний матеріал, що пов'язано перш за все з убогістю джерел та цензурними обмеженнями. Незважаючи на це, окремі дослідження все ж містять цінний матеріал, який розкриває суть окупаційної політики нацистів. Важливе значення для викриття варварських методів та засобів, до яких вдалися загарбники в ході реалізації своїх планів, мають матеріали. Надзвичайної Державної Комісії для встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів та їх співучасників . Відразу ж після війни в деяких областях України були видані збірники документів-свідчень про злочини гітлерівських загарбників та про підпільну боротьбу місцевого населення на окупованій території . Пізніше подібні збірки були видані повсюдно. До початку 60-х років в радянській історіографії історія музеїв і архівів окремо не виділялася, хоча в деяких працях констатувалися факти збитків, завданих музейним і архівним фондам німецькою окупацією. Протягом 60-80-х років радянськими істориками, в тому числі й українськими, опубліковано десятки праць, у яких тією чи іншою мірою розглядалися певні аспекти нацистської політики. В цей період з'являються наукові праці, в яких вперше досліджувалися різноманітні конкретні аспекти "нового порядку". Це, перш за все, монографії і статті М.В. Коваля, П.В. Кондратенко, В.І. Кучера, В.В. Мамотаса, М.М. Загорулька, А.Ф. Юденкова, В.М. Нем'ятого, П.С. Дишлевого, В.І. Акуленко, Н.Ш. Юнака та інших дослідників, які досить докладно зупинялися на засадах нацистської політики економічної експлуатації окупованих територій та на конкретних напрямках її реалізації . Водночас проблемам використання трудових ресурсів України у військово-економічних інтересах рейху достатньо уваги не приділялося, бо постановка такого питання суперечила відомій партійній аксіомі про "всеохоплюючий патріотизм радянського народу". Загальним недоліком названих вище праць, як і взагалі історіографії радянського періоду є очевидна теологічна зашореність та поверхневість багатьох проблем стосовно нацистської політики, наприклад, використання людських ресурсів окупованих територій. Звичайно з'являлися роботи, в яких об'єктивно висвітлювалися історичні факти та події. Серед них заслуговує на увагу монографія М.В.Коваля "Борьба населенния Украины против фашистского рабства", в якій йшлося про експлуатацію праці українських "остарбайтерів" у Німеччині. А також повне значення для розуміння певного аспекту теми має праця Загорулько М.М.Юденкова А.Ф . Вона дозволяє по-новому висвітлити деякі події та факти. Однак автори чомусь обмежуються абстрактними "основними передумовами" політики гітлерівського уряду щодо радянської промисловості і сільського господарства. Велику частину праці присвячено факторам (партизанська боротьба, саботаж і пасивний опір населення), за допомогою яких зриваються німецькі плани експлуатації української території. Але це на фоні ігнорування безпосередньої реалізації німецької економічної політики. Окремо слід згадати праці Коваля М.В., Кондратенко Я.В., Кучера В.І., у яких не тільки висвітлювалася окупаційна політика "третього рейху", а й показано, що крах фашистського плану неподільного світового панування був безпосередньо пов'язаний з наслідками політики окупаційної влади . Висвітлення стану та діяльності музейних установ у 1941 - 1945 pp. здійснює у своєму дослідженні М.В. Коваль . Свою працю він присвятив вкладу діячів та закладів культури в перемогу над ворогом, а також питанням фашистської ідеології та окупаційної політики в сфері культури, що проявлялося не тільки в планомірному, цілеспрямованому пограбуванні культурної спадщини українського народу, а й у спробах нацистів "керувати" українською наукою, освітою, мистецтвом. Новітній етап у розвиткові вітчизняної історіографії окупаційної політики фашистської Німеччини в Україні у роки другої світової війни почався наприкінці 80-х на початку 90-х pp. З'явилися праці, автори яких намагалися об'єктивно і виважено подати аналітико-критичний розбір різноманітних проблем історії України періоду другої світової та радянсько-німецької воєн. Однак, щодо подальшого наукового опрацювання проблем використання нацистською Німеччиною трудових ресурсів радянських військовополонених та "остарбайтерів" з України, то справа майже не зійшла з місця. Відомо було лише декілька дотичних за тематикою наукових розробок . Вже в кінці 90-х початку 2000-х з'являється праця Потильчака О.В.", що досить ґрунтовно розкриває умови і стан військовополонених та "остарбайтерів" у нацистській військовій економіці. В цей же час з'являється ціла низка праць, що носять узагальнений характер , На детальний розгляд заслуговують праці П. Рекотова , що розкривають діяльність та створення органів місцевої адміністрації. Складовою частиною нацистських планів, щодо світового панування, важливим елементом ідеології, політики та практики Німеччини 1933 - 1945 pp. був антисемітизм із його стратегічною метою тотального фізичного знищення євреїв. Серед країн, де ця мета реалізовувалася, не останнє місце посідає Україна. В останні роки проблема Голокосту висвітлювалася всебічно, в тому числі й численними українськими дослідниками. З'явилося чимало публікацій (значна частина яких була результатом співпраці українських та ізраїльських них) в першу чергу документальних, що розкривають нацистську політику винищення єврейського населення . Становище українських земель у складі держав сателітів розкриває праця Р.Офіцинського . Дослідники, у цей період, висвітлюють не лише політику вермахту на окупованій території, а й досить детально розглядають становище населення в умовах війни , починають звертати увагу на політику у галузі культури, освіти, Коваль М.В., Потильчак О.В., Лисенко О.Є., Боряк Г. та інші . Що стосується різних питань, щодо долі музейних фондів у воєнні роки (евакуація, збереження у східних районах СРСР, нацистська практика пограбування та винищення музеїв, врятування експонатів від загибелі українськими патріотами), - все це розкриває у своїх працях Кот С.І . У 2000-ні роки на науковій арені з'являються нові праці, що в певних акспектах торкаються висвітлюваної теми: Ветров І.Г., Сипко Є., Король В., Лаврищук В.І. та інші . Про діяльність Львівського Національного музею, Волинського краєзнавчого та Дніпропетровського ми можемо дізнатися із праць, що написані на основі документів, які збереглися у місцевих архівах. Певний внесок у вивчення теми зробили вчені української діаспори: М. Марунчак, В. Косик, К. Паньківський, П. Добрівлянський, П. Мірчук, Л. Чумак, П. Кеннеді, П. К. Грімстед, Г. Боряк, С. Глід та історики західних країн . Зроблений нами аналіз літератури з досліджуваної проблеми дає підстави для висновку, що до останнього часу не проводилося комплексного наукового дослідження політики німецько-фашистської окупаційної адміністрації на території України 1941 - 1944 pp. Певні аспекти теми мало досліджувані або досліджено поверхнево і заслуговують на подальший розгляд. РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ 1.1 Експлуатація промислового та аграрного потенціалу України. У планах завоювання світового простору лідери фашистської Німеччини надавали великого значення питанням економічного використання окупованих територій. Одним із важливих чинників у цих планах була економіка України, адже саме на її території зосереджувалася велика частина підприємств військово-промислового комплексу Радянського Союзу. Роблячи ставку на оволодіння економічним потенціалом України, Німеччина у майбутньому могла розраховувати на великі політичні, економічні і військово-стратегічні перспективи. Однак нацисти змушені були рахуватися з великими потенціальними можливостями Радянського Союзу і обмеженістю своїх сировинних ресурсів. В протоколі засідання штабу "Ольденбург" (головний орган нацистської Німеччини, що займався економічною експлуатацією окупованої території) вказувалось, що Німеччина зможе продовжувати війну тільки у тому випадку, якщо на третьому воєнному році (починаючи з вересня 1939 року всі німецькі збройні сили будуть забезпечені продовольством за рахунок Росії . Все це визначило подальшу політику нацистів на окупованій території. Головне економічне завдання, яке ставили перед собою нацисти в "Зеленій папці" Г.Герінга ("Директивах з керівництва економікою у щойно окупованих східних областях") зводилось до того, що: "...необхідно вжити всіх заходів до термінового і повного використання окупованих областей в інтересах Німеччини... використання районів, які підлягають окупації, повинно проводитися в першу чергу в галузі продовольства і нафтового господарства". Паливно-енергетичні ресурси було необхідними матеріальними умовами для посилення наступу вермахту. А так, як українські промислові потужності не відповідали вимогам достатнього використання, завдяки радянській політиці евакуації, нафту-сирець нацисти переправляли для переробки у Румунію й Німеччину. Саме тому загарбники у третьому розділі "Зеленої папки" наголошували на інтересах Німеччини у налагодженні транспортної інфрастуктури. В ході війни гітлерівці прагнули здійснювати експлуатацію української промисловості. Про це свідчить "Обов'язкова постанова про відновлення промислового господарства у знову зайнятих областях" від 23 січня 1942 р. Міністерства у справах окупованих областей на Сході . З перших днів окупації в усіх містах постало питання про постачання населення продуктами харчування. І хоча це не входило у плани окупантів все ж останні змушені були займатися постачанням населення продовольчим харчуванням, адже без дешевої робочої сили фашисти не змогли б наладити необхідне їм промислове виробництво. Для цього, з самого початку, намічалося створити певну мережу магазинів, якою б займалася господарська інстанція. Вважалося, що частина реквізованих у населення товарів і продовольства передаватиметься у ці магазини, де останні зможуть їх придбати. Водночас з відкриттям таких магазинів планувалося заборонити вільну риночну торгівлю. Проте ці плани так і не були реалізовані. Передбачаючи, що продавати буде нічого, господарча інспекція німецької групи армій "Центр" в наказі від 20 жовтня 1941 року наказувала, що "відкривати магазини для окремих товарів не слід. Вони у зв'язку із слабкою можливістю поповнення дуже швидко спорожніють Окупанти запровадили систему нееквівалентного обміну промислових товарів на сільськогосподарські або так зване "преміювання". Той чи інший товар можна було придбати тільки за умови письмового дозволу, який видавали лише тоді, коли хлібороб поставляв окупаційній владі встановлену кількість сільськогосподарської продукції. Наприклад, для придбання костюма вимагалося здати 4 свині вагою неменше 70 кілограмів кожна або 460 літрів молока. За кожний зданий кілограм яблук селянин діставав право купити одну цигарку, за 60 кілограм цибулі - 20 грамів кустарного мила . Така система призвела до ліквідації торгівлі і заміни її прямим продуктовим обміном на далеко нееквівалентній основі. Велику увагу нацисти приділяли питанню аграрної політик, тому що 66% жителів України проживало у сільській місцевості , а позиція українського селянства для третього рейху в роки Великої Вітчизняної війни мала велике значення. На початковому етапі німецька пропаганда з тактичних міркувань обіцяла (ліквідувати колективні господарства, повернути власникам конфісковане за роки колективізації майно, відновити право приватної власності на засоби виробництва, підтримати приватну ініціативу, відновити ринкові відносини. На шпальтах 1-го номеру газети "Український голос", яка вийшла в окупованому Миколаєві 22 вересня 1941 року було надруковано звернення: "Селяни України! Ми відвертаємось від колективної системи. Садиба і земля, що досі були залишені Вам для приватного користування і господарювання стають вашою власністю й на майбутнє будуть вільні від податків і тягарів" . Але від колгоспів німці не відмовилися, перейменувавши їх у громадські господарства . Однак, у середовищі нацистської верхівки були різні думки з цього приводу. Так, ряд провідних спеціалістів з східних питань на чолі з А.Розенбергом підтримувала ідею розпуску колгоспної системи і передачі землі селянам у приватну власність. А. Гітлер, Г. Гіммлер, Е. Кох і його оточення, навпаки, вкрай негативно сприйняли таку ідею, коментуючи це тим, що колгоспна система є найкращим засобом експлуатації селян . Нові громадські господарства відрізнялися від старих колгоспів тільки тим, що останні мали назви, а нові отримували номер. Присадибні ділянки уряд передавав у приватну власність населенню, на відміну від усього іншого, за них непотрібно було сплачувати податки. Щоб отримати поділену колгоспом землю селянинові потрібно було виконати ряд умов, основні з яких полягали у суровому підкоренні "визволителям", співпраці з ними, а головне - бути працьовитим. Під "співпрацею" фашисти розуміли нещадну експлуатацію українського селянства, що значно посилилася після виходу розпорядження А.Розенберга щодо віку жителів (від 18 до 45 років), які зобов'язані працювати згідно з їхньою придатністю до праці . Селяни мали працювати цілий день, а в разі невиходу на роботу, їх очікували великі штрафи, тілесні покарання, смерть. Весною 1942 року було видане розпорядження про максимальне використання фізичної праці населення. Чоловіків і жінок впрягали в плуги і орали землю, заставляли лопатами перекопувати величезні угіддя і засівати їх в ручну. Широко використовувалася праця дітей. Фашисти забирали все, що можна винести: хліб, овочі, молоко, яйця, цінні речі тощо. Розорювалося населення не тільки грабунками, а й високими податками - натуральним і грошовим. Податкова система була ще одним видом економічної політики нацистів була. У рейхскомісаріаті існувала чітка система податків, плати за проживання, послуги. Євреї повинні були сплачувати окремий податок, розміри якого встановлювалися гебітскомісаром. У дистрикті Галичина з мешканців стягували воєнний податок, сума якого становила 24 злотих на рік . За даними Надзвичайної державної комісії, сума податків, штрафів, контрибуцій сплачених населенням України, сягала 2574 млн. руб . Місцева влада на свій розсуд чинила збір "данини". Так, наприклад, у Вінницькій області власник корови повинен був не тільки здати 800 літрів молока на рік, а й сплатити ще 600 рублів. Все населення віком від 14 років мусило виплачувати "подушний податок" - 100 -200 рублів з особи . Розмір податку на одну собаку становив 150 карбованців, якщо хтось мав більше однієї собаки то податок за решту стягувався по 300 карбованців . За несплату на населення чекала: смерть, в кращому випадку - штраф. Система штрафів була розроблена вищими окупаційними органами. Начальникам округів дозволялося за злочини, що не зачіпали інтересів німецької армії, накладати наступні адміністративні побори: грошовий штраф до 8000 рублів, арешт до 4-х місяців і примусові роботи до 2-х місяців. Начальник району мав право накладати штраф до 4000 рублів, відправляти під арешт на термін до 2-х місяців і на примусові роботи - до 1-го місяця . Велику роль в економічній політиці відігравали банки, які займалися кредитуванням та обслуговували торгівельні і промислові підприємства. В листопаді 1941 р. Е.Кох видав розпорядження про заснування господарських банків головне завдання яких було: "... вичерпування грошового запасу..." . Окрім цих банків, існували також міські, районні, сільськогосподарські банки. Навесні 1942 р. у Рівному розпочав діяльність Центральний емісійний банк України. З 1 червня 1942 р. він здійснював випуск власних грошових банкнот - карбованців . До 25 липня цього ж року населенню України було наказано обміняти радянські гроші на нові, бо з 1 вересня вони втратять цінність. "Нова валюта" при обміні більш ніж 20 крб. не видавалася, а зараховувалася на так званий безпроцентний "рахунок збережень", що фактично означало конфіскацію радянських грошей. У дистрикті Галичина розпорядженням від 28 серпня 1941 р. як грошова одиниця були введені злоті. Обмін рублів та червонців здійснювався у співвідношенні 1 злотий = 5 рублів . Якщо провести розрахунок через рейхсмарку, то цей курс був занижений. Союзниками Німеччини були введені в обіг знецінені румунські леї, угорські пеньги, чешські та словацькі крони. Використовували гітлерівці у своїх цілях і кошти остарбайтерів. Здійснювати перекази на батьківщину було майже не можливо, а по пересланих ощадних картках, не сплачувалися проценти за останні 6 місяців (2,5%), рідні могли отримати тільки половину з переказаних грошей (також у випадку смерті), друга частина залишалася до повернення остарбайтера. Ці правила діяли для східних робітників. За даними статистичного відділу рейсхбанку, на кінець 1942 р. фонд заощаджень остарбайтерів становив 32,39 млн. крб., на липень 1943 р. - понад 100 мли. крб., на листопад 1944 р. - 191,1 млн. крб. За ощадні картки остарбайтери сплачували рейхсмарки, але отримати Україні можна було лише карбованці . Усі підприємства повинні були відкрити у банках розрахункові рахунки, усі платежі здійснювалися лише через банк. Хоча у загальному порядку рахунки у банках бронювалися і рахунком міг розпоряджатися лише його власник, в окремих випадках, за розпорядженням від 8 серпня 1942 p., належний німецький нагляд залишав за собою право санкціонувати одержання грошей . З серпня 1942 року за спеціальним розпорядженням усі дорогоцінні метали та валюта підлягали обов'язковому продажу банкам, їх використання для розрахунків каралося штрафом або ув'язненням. За приховування царського золота, у кількості 3 золотих монет, та його не продаж банку накладався штраф у розмірі 600 та 300 карбованців. Обмін золотих монет царської карбівки Чернігівський банк з 1 квітня 1943 року здійснював у співвідношенні: монети.5 руб. = 75 руб., монети 10 руб. =150 руб . 1.2 Використання трудових ресурсів України. Окрім фінансових операцій, важливим джерелом формування капіталу було використання трудових ресурсів України як у Німеччині, так і в окупованій Україні. Фашистська Німеччина, розробляючи плани використання трудових ресурсів окупованих територій, розраховувала на інтенсивну експлуатацію праці військовополонених. За даними, що їх наводить український дослідник М. В. Коваль, у 1941 р. в Україні вермахт полонив понад 1,5 млн. військовослужбовців Радянської Армії . Із загальної кількості військовополонених, здатними працювати було небагато. Чиновник міністерства праці фашистської Німеччини Є.Манефельд доповідаючи на нараді 19 лютого 1942 р. вказував, що з використовуваних на той момент 400 тис. радянських військовополонених здатними до праці були лише 100-150 тисяч в'язнів . Військовополонених передбачалося використовувати як безкоштовну робочу силу. Про це згадується ще в "Зеленій папці" Г.Герінга: "Для роботи слід використовувати військовополонених, узгодивши це питання з місцевою військовою владою" . Плани економічної експлуатації захоплених територій вимагали залучення до цієї роботи місцевих господарських спеціалістів, яких було чимало серед військовополонених. Використовування військовополонених в якості дармової робочої сили вермахт та окупаційна влада розпочали вже з перших днів війни. Переважно це були небезпечні для життя розчисні роботи, відновлення мостів, залізничних колій тощо. Зокрема, в наказі командира 76-ї піхотної дивізії вермахту від 11 жовтня 1941 р. вказувалося на необхідність використовувати військовополонених при розмінувальних роботах. В липні-серпні 1941 р. керівництво ОКВ розглядало можливість використання військовополонених на роботах у Німеччині. Передбачалося замінити французьких військовополонених на радянських в'язнів, а також використовувати останніх на будівельних роботах. В серпні 1941 р. було опрацьовано конкретний план використання 100 тис. в'язнів для будівництва транспортної інфраструктури, в сільському господарстві та інших галузях. А 26 серпня рейхсміністерство праці видало спеціальну директиву, щодо трудового визискування військовополонених, та направило у війська декілька інструктивних листів, в яких звернуло увагу на необхідність широкого використання праці військовополонених не лише на окупованих територіях, а безпосередньо в Німеччині . Остаточна ініціатива в цьому питанні належала Г. Герінгу, який спочатку був проти використання військовополонених на території рейху. 7 грудня 1941 р. на нараді у Берліні він висловив думку про необхідність більш активно використовувати працю військовополонених саме на окупованій території. Рейхсмаршал вважав за можливе розформувати будівельні батальйони вермахту та замінити їх робочими командами з радянських військовополонених. Цього ж року було остаточно вирішено можливість використання робочої сили у німецькому військовому господарстві. 31 грудня 1941 р. Кейтель. за дорученням А.Гітлера, наказав масово використовувати працю радянських військовополонених у військовій промисловості рейху. 24 грудня 1942 р. фельдмаршал Кейтель в циркулярі до Е.Коха вимагав як найшвидше доставити до Німеччини максимальну кількість в'язнів для роботи у військовій промисловості. В липні 1942 р. в Німеччині працювало 200 тис. військовополонених, в 1943 р. їх кількість становила 386 тис, а в середині 1944р. зросла до 750 тис. осіб . Військовополонені що залишилися в таборах на території України, (а за даними В.Косика, взятих з німецьких архівів на травень 1942 р. нараховувалося 200 тис. таких осіб), використовувалися як рабська робоча сила безпосередньо на місці . Здійснюючи свою економічну політику нацисти вдавалися до того, що економили не лише на продовольчому пайку, а й на табірному одязі та взутті. Військовополоненим видавали замість хорошого одягу лахміття. Такі дії було офіційно узаконено нацистським керівництвом. В одному з документів зазначалося: "...Особливо важливо знімати з військовополонених придатне взуття та негайно використовувати весь придатний одяг, білизну і т.д." . Використовуючи українське населення як дешеву робочу силу нацисти навіть не спромоглися до того, щоб регламентувати робочий день. У Сирецькому таборі полонені працювали з 5-ї ранку до 17-ї години вечора, а робочий день військовополонених Житомирського табору тривав від 12 до 14 годин на добу. В'язні виконували найрізноманітніші роботи: вантажили борошно на хлібозаводі, носили рейки та вантажили вагони на залізниці, копали канави на шосе, працювали на будівництві землянок та будинків для німців тощо. З 1942 р. військовополонених все більше використовують у добувній промисловості. 1 липня 1942 р. А. Гітлер підписав директиву "Про відновлення видобутку вугілля в Донецькому басейні". Адже швидке відновлення вугледобування було однією з найважливіших передумов, як зазначалося у цьому документі, для продовження бойових дій на Сході та використання російських багатств в інтересах Німеччини . Директива визначала спеціальні заходи по відновленню вугільної промисловості Донбасу. Полонені активно використовувалися і в інших регіонах України. На гірничих підприємствах генерального округу Дніпропетровськ, згідно німецької статистики працювало 3,3 тис. військовополонених. Для роботи на шахтах Нікопольського марганцевого басейну було заплановано направити 800 в'язнів для підземних робіт, та 550 для роботи на поверхні . З таємного повідомлення командуючого тилом групи армій "Південь", від 16 березня 1942 р, могли помітити, що постійно відчувався дефіцит робочих рук: "з поданих 59,9 тис. заявок на військовополонених в наявності було лише 22,4 тис. Коли у 1943 р. вермахт вже не мав у своєму розпорядженні такої кількості військовополонених, з метою поповнення "армії рабів", Г. Гіммлер розпорядився усіх захоплених в боях з партизанами осіб чоловічої статі віком від 16 до 55 років вважати військовополоненими. 6 вересня 1943 р. на додаток до директивного листа від 8 липня 1943 р. він же наказував переправляти на роботу до Німеччини всіх працездатних жінок військовополонених. За домовленістю з вермахтом цивільна окупаційна адміністрація, з весни 1942 p., почала інтенсивно використовувати військовополонених на сільськогосподарських роботах, що дозволило окупантам задовольнити в окремих регіонах потребу в робочій силі. Наприклад, у червні-липні 1942 р. в колишніх радгоспах Миколаївської області працювало близько 20 тис. військовополонених, завдяки чому вдалося усунути потребу в робочій силі на селі в цьому регіоні119. У таборах військовополонених фашисти проводили відбір фахівців аграрної професії та направляли їх на роботу в громадські господарства. Військовополонений являв собою дешеву робочу силу, оплата якої окупантами не передбачалася. Щоб мати певний зиск з робітників 29 січня 1942 p. ОКВ направив у війська директивний лист під заголовком: "Про оплату праці радянських військовополонених на території окупованих східних областей". Цим документом передбачалося, що цивільні німецькі організації, які використовували працю військовополонених, повинні були забезпечувати в'язнів місцем для ночівлі та харчуванням. Якщо військовополонені лише працюють на підприємстві, а утримуються і харчуються в таборі, підприємець повинен був сплачувати вермахту 3 крб. щодоби на кожного в'язня. _________________ Там само. - с. ІЗ. Король В. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941 - 1944 pp.. к. 2002,- 123 с. Окупаційна влада, намагаючись вплинути на покращення кадрових проблем у сільському господарстві і зменшити напругу у суспільстві, вдавалася до найрізноманітніших методів. Задля збільшення робітників нацисти почали відпускати українських полонених з таборів, що розташовувалися на території України. Перевага у звільненні надавалася селянам та сільськогосподарським спеціалістам . На території України працювала велика кількість військовополонених, що маючи цей статус ніколи не були в'язнями дулагів та шталагів (це військовослужбовці української національності, які не відступили з Червоною Армією, а залишилися на окупованій території). Окупаційна адміністрація не затримувала цих осіб, а дозволяла їм повернутися додому та влаштуватися на роботу. Вона радила військовим інстанціям вермахту не переводити таких військовополонених до таборів, а залишити їх на своїх робочих місцях . На початку 1942 p., коли на окупованій території України далася в знаки нестача робітників та спеціалістів окремих професій (водіїв, ремісників, механіків, учителів, лікарів, хіміків тощо) було запропоновано проводити в таборах, де перебували українці, відбір осіб потрібних професій, та після перенавчання на спеціальних курсах, направляти в Україну для роботи за фахом. Використання трудових ресурсів окупованих країн було для Німеччини необхідною умовою в продовженні війни. Із збільшенням чисельності вермахту у Німеччині стала відчуватися нестача робочих рук. Тому скуповуючи ту чи іншу країну, нацисти проводили безперервні депортації до рейху фізично здорових чоловіків та жінок. Наказ А.Розенберга про впровадження на окупованих територіях загальної трудової повинності від 5 серпня 1941 р. слугував офіційною підставою не лише для формування системи примусової праці, а і для масового вигнання, в майбутньому, цивільного населення на примусові роботи до Німеччини. У листопаді 1941 р. Г. Герінг дав вказівки про використання населення окупованих регіонів СРСР у військовій економіці Німеччини. Робітники зі Сходу повинні були використовуватися на найтяжчих роботах, а поводження з ними мало нічим не відрізнятися від поводження з радянськими військовополоненими. 21 березня 1942 р. декретом А. Гітлера було створено спеціальний орган "Імперське бюро по використанню робочої сили" на чолі з Ф. Заукелем, якого призначили генеральним уповноваженим по праці. 20 квітня 1942 р. він надіслав в усі урядові та військові інстанції програму в якій вказував, що: "Вкрай необхідним є повне використання в окупованих радянських областях наявних людських ресурсів. Якщо не вдасться добровільно залучити потрібну робочу силу, то необхідно негайно перейти до мобілізації чи примусового підписання індивідуальних зобов'язань... Головним чином необхідно мобілізувати цивільних кваліфікованих робітників і робітниць в радянських районах, починаючи з 15-річного віку для роботи у Німеччині" . Намагаючись організувати добровільний масовий виїзд українців на роботу до Німеччини, окупанти розгорнули пропагандистську компанію: друкувалися листівки, організовувалися ретельно підготовлені заздалегідь поїздки українських селян та мешканців міст до Німеччини для ознайомлення з мовами життя і праці українських робітників. Ще одним засобом забезпечення набору робочих рук до Німеччини, було створення нестерпних умов для життя на окупованих територіях. 14 травня 1942 р. канцелярія Е. Коха розіслала генерал-комісарам витяг з телеграфного розпорядження Ф. Заукеля, в якому вимагалося: "Щоб здобути, по можливості, добровільно, робочу силу, прошу зарплату та умови роботи в зайнятих східних областях ... тримати так низько, щоб сучасні умови в Німеччині були приманкою" . Примушуючи молодь їхати до рейху, окупанти досить часто заарештовували їхніх батьків чи близьких родичів, брали заручників, спалювали помешкання. 15 квітня 1942 р. зважаючи на значний обсяг весняних польових робіт та нестачу робочої сили на селі, Е. Кох тимчасово заборонив вербовку до Німеччини мешканців сільських регіонів півдня України. В перші місяці депортації більшість завербованої робочої сили становили чоловіки. Це пояснюється тим, що окупаційна влада в першу чергу хотіла використати більш активну та фізично сильну частину працездатного населення України. Із-за нестачі у німецьких фахівців певних професій влітку 1942 р. нацисти намагалися проводити професійний відбір та формувати спеціальні транспорте ("особливі ешелони") із спеціалістів окремих професій. Так, в одному із звітів військової адміністрації тилового району групи армій "Південь", відмічалося: "Міста дуже переповнені перукарями, кравцями, чоботарями, майстрами годинникової справи. У Німеччині тепер дуже потрібні люди, що мають ці професії. Ось чому ми порушуємо питання про відправку особливого ешелону ремісників" . Навесні 1942 р. А. Гітлер розпорядився терміново мобілізувати 500 тис. українок як домашніх господарок, в родини німців. Виконуючи наказ, комендант Чернігова, зобов'язував всіх жінок віком від 16 до 45 років під125 загрозою смерті зголошуватися до праці в Німеччині" . Набір проводився по системі розверсток (населеному пункту доводилася загальна цифра працезобов'язаних, а персонально особи визначала місцева українська адміністрація). У зв'язку з нестачею робочих рук, нацисти перейшли до набору молоді 1927 - 1928 року народження, тобто 14-ти 15-ти річних дітей. Керуючись цим 24 жовтня 1942 p. Е. Кох видав розпорядження, яким повністю заборонив навчання молоді віком від 15 років і старших, в навчальних закладах будь-яких типів. Всі юнаки і дівчата підлягали трудовій повинності. Таємна операція по депортації дітей віком від 10 до 14 pp. мала назву "Сіно" . Відповідно до потреб військової промисловості і сільського господарства розподіл остарбайтерів здійснювало відомство Ф. Заукеля. Кваліфікованих працівників направляли на важливі військові підприємства, некваліфіковану робочу силу застосовували як чорноробочих та підсобних робітників. Соціальне забезпечення працюючих у рейху громадян зводилося до обмеженого продовольчого постачання та мізерної заробітної плати. Родина остарбайтера на батьківщині мала отримувати щомісячну грошову компенсацію. Методи, які застосовували нацисти, розподіляючи робочу силу, нагадували часи работоргівлі. Були створені спеціальні місця, де за символічну ціну кожен німецький господар міг купити собі робітника. Ціна, встановлена за людське життя не перевищувала 25 рейхсмарок . Тотальна мобілізація загострила дефіцит робочих рук в самій Німеччині, внаслідок цього фашистське керівництво змушене було, рахуючись з ситуацією, певною мірою послабити дискримінацію східних робітників. Коли почала відчуватися нестача кваліфікованого робітника, спричинена масовими депортаціями, було зрозуміло, що здійснювати підготовку нових кадрів в інтересах вермахту. Ще 19 листопада 1941 р. А. Розенберг направив Е. Коху документ, в якому звернув увагу на необхідність дозволити обмежену професійну освіту в спеціальних школах, які повинні були готувати учнів для роботи в сільському господарстві та ремісничих майстернях. Припускаючи можливість фахового навчання української молоді, окупанти виходили виключно з інтересів забезпечення стабільного відтворення кваліфікованої робочої сили для власних потреб в Україні. В лютому - березні 1942 р. зі згоди німецьких окупаційних властей було розпочато організацію початкових професійних шкіл різних напрямків. Лише на території одного гебітскомісаріату Полтавщини в 1942 р. було відкрито 22 професійні школи для підготовки спеціалістів в різних галузях господарства. В Житомирському генеральному окрузі окупанти передбачали відкрити 26 сільськогосподарських шкіл нижчого рівня. У містах організувалися ремісничі школи з дворічним терміном навчання. Спостерігалась тенденція - що більше нацисти потребували фахівців певної спеціальності, то коротшим був термін навчання. Подібним чином окупанти намагалися швидше і повніше задовольнити потребу у професійних кадрах. Окрім підготовки спеціалістів через мережу підготовчих професійних шкіл, ремісничих майстерень та професійних курсів, окупаційна влада відкрила досить велику кількість короткочасних вузькофахових курсів для перенавчання цілого ряду спеціалістів середньої ланки, які отримали освіту ще до війни. Потреба в такій перепідготовці виникла через брак спеціалістів з агрономії, бухгалтерів, обліковців тощо. Ці фахівці були потрібні окупантам для налагодження системи економічного пограбування України Як активи можна розцінювати отримання платні за обов'язкове страхування робітників. За наказом міністра праці рейху від 4 квітня 1942 р. підприємець повинен був сплачувати у лікарні або місцеві каси по 4 рейхсмарки в місяць за робітника (ці виплати йшли за рахунок зароблених робітником коштів). Заробітна плата в українців та німецького населення відрізнялася. Якщо заробітна плата робітників була від 120 до 200 рублів; зайнятих німецькими службами місцевих службовців та інших - від 280 до 1200 рублів; заробітна плата німців у рейхскомісаріаті становила від 120 до 420 рейхсмарок. Співвідношення рейхсмарки до рубля на той час 1 до 10. "Нелегальними" джерелами нацистських капіталів були пограбування під час арештів, знищення населення, відправки до концтаборів та інших каральних акцій. "Золотодобувними підприємствами" ставали нацистські табори, - місця масового винищення людей. За рік (серпень 1941 - липень 1942 року) до Головної каси рейху з таборів військовополонених надійшло більше 150 тис. рублів, 543 рейхсмарок, 4780 золотих та срібних речей. З матеріалів НДК, по Закарпатській Україні, дізнаємося, що від євреїв із села Рахова, відправлених до концтаборів, на "зберігання" було прийнято 111136 пенг, або 277840 карбованців, золоті речі здали 144 чоловіка . Після поразки під Сталінградом і на Курській дузі - нацистською верхівкою був розроблений план "випаленої землі". Окупаційні війська стали керуватися наказами свого командування не залишаючи на захопленій території "ні одної людини, ні одної голови худоби, ні одного центнера зерна, ні одної залізниці, не повинно бути ні одної шахти, яку можна було б експлуатувати протягом найближчих років, не повинно бути ні однієї не отруєної криниці" . Було розграбовано і зруйновано 27910 колгоспів, 972 радгоспи і 1300 МТС, виведено з ладу 1 млн. 187 тис. сільськогосподарських машин, спалено 18 млн. га агрокультур, вирубано 144 тис га садів і виноградників, зруйновано 117 млн. 808 тис житлових будинків .Було розграбовано і зруйновано 27910 колгоспів, 972 радгоспи і 1300 МТС, виведено з ладу 1 млн. 187 тис. сільськогосподарських машин, спалено 18 млн. га агрокультур, вирубано 144 тис га садів і виноградників, зруйновано 117 млн. 808 тис житлових будинків . Німці продовжували вивозити з України сировину і обладнання: близько 127 тис електромоторів, 2 млн. 400 тис тонн руди чорних металів і ін. Майже повністю була зруйнована вугільна промисловість Донбасу. 2 лютого фюрер видав наказ зруйнувати райони видобутку залізної руди і марганцю у Кривому Розі і Нікополі. Було зруйновано 158 заводів важкого і середнього машинобудування, 47 доменних печей і 117 мартенівських печей. Руйнувалися залізничні шляхи і електростанції, все що стояло на шляху німців. Безпощадно грабуючи і по-варварськи знищуючи промисловість окупованих районів, загарбники намагалися послабити міць Червоно Армії. Отже, окупувавши територію України нацисти з першого ж дня приступили до втілення у життя заздалегідь розробленого плану економічного пограбування території України. | |
| Просмотров: 908 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |