| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Державне управління в сфері внутрішніх справ України
| [ Скачать с сервера (70.4 Kb) ] | 22.07.2017, 12:05 |
| 1. Вступ Українська держава за часи своєї незалежності пройшла складний шлях від становлення до розвитку, від адміністративно – командної до ринкової економіки, від антикризового до стратегічного управління, від жорсткого заорганізованого державного управління до його трансформації на демократичних засадах. Відбулося посилення ролі Кабінету Міністрів України як дійсно вищого органу у системі виконавчої влади країни. Проведення адміністративної реформи призвело до зменшення кількості та упорядкування системи центральних органів виконавчої влади. Фактично здійснено регламентацію роботи органів державної влади на всіх її рівнях, запровадження в їх роботі програмно – цільового та стратегічного планування. Унормовано розроблення концепцій і програм соціально – економічного розвитку територій. На часі давно очікуване реформування системи місцевого самоврядування. Практика становлення і розвитку України підтвердила хибність захоплення лише політичним та функціональним чинником державотворення й неврахування та ігнорування його ціннісної основи – свідомісної, національної, мовної, прав людини на свободу совісті та віросповідання. Всі зазначені чинники прямо чи опосередковано суттєво впливають на успішність, ефективність, результативність і справедливість державної влади та державного управління. Варто зазначити, що загальні проблеми державного управління досліджували В.Б.Авер’янов, О.Ф.Андрійко, Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, І.П. Голосніченко, Є.В.Додін, Р.А.Калюжний, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, О.І.Остапенко, .П.Пєтков, М.М.Тищенко, В.К.Шкарупа, Х.П.Ярмакі та ін. Однак, незважаючи на інтенсивність та широкий спектр досліджень, присвячених різним аспектам цієї проблематики, багато питань у цій сфері залишаються ще дискусійними. Управління в сфері внутрішніх справ – це особлива область адміністративно–політичної діяльності держави, значення якої визначається надзвичайно актуальними завданнями великої політичної ваги в діяльності органів внутрішніх справ, а також поза системою Міністерства внутрішніх справ. Функції управління внутрішніми справами є досить складними. Вони охоплюють великі за обсягами, різноманітні за характером і правовою природою завдання організації охорони правопорядку та боротьби із злочинністю. Правове забезпечення діяльності та організації структури органів внутрішніх справ здійснюється на основі Декларації про державний суверенітет України Акта проголошення незалежності України, Конституції України, Законів України і регулюється указами Президента та постановами Кабінету Міністрів України. Мета і завдання курсової роботи. На основі аналізу теоретичних засад визначити сутність, принципи, правові засади та особливості державного управління у сфері внутрішніх справ України. Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі необхідно вирішити такі основні завдання: охарактеризувати теоретичні засади державного управління; розглянути систему органів державного управління у сфері внутрішніх справ України; визначити особливості державного управління у сфері внутрішніх справ України. Об'єктом дослідження є державне управління в Україні. Предмет дослідження становить державне управління у сфері внутрішніх справ України. Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. 2. Державне управління у сфері внутрішніх справ України а) теоретичні засади державного управління Основу суспільних відносин складає різноманітна діяльність людей, поєднаних в організації, установи і підприємства. Регулювання цих відносин є однією з основних функцій держави і здійснюється в її специфічній формі діяльності – державному управлінні. Для забезпечення благополуччя суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління. Поняття державного управління надзвичайно багатозначне і складне, а значить існує багато підходів до його визначення. Як зазначає О. Бандурка, «мети всеосяжного визначення державного управління поки не досягнуто і в роботах зарубіжних учених, і навряд чи вона досяжна взагалі, але пов'язано це не з недостатністю наукових зусиль, а із самою сутністю управління, яке настільки багатозначне (щодо завдань, функцій, форм і методів діяльності), все це неможливо охопити однією дефініцією, але можна визначити за допомогою висвітлення його типових ознак» [9,c.123]. В. Авер'янов також зазначає, що у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого і загальноприйнятого поняття державного управління. У радянській правовій науці домінуючим вважали положення, за яким державне управління розглядали як управління людьми. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто всіма тими речами, які знаходяться в її розпорядженні [1,c.94]. Поступове роздержавлення і демонополізація економіки, а також поява ринкового механізму саморегулювання не звільняє державу від необхідності здійснювати широкі економічні, соціально–культурні та інші загальні та спеціальні функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і за допомогою інших методів: сприяння утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозування, податкова, кредитна та дотаційна політика, пільгове квотування, заохочення науково–технічного прогресу і т.п., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно – адміністративного управління. Владно–примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу. Отже, здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владно–регулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Протягом багатьох років йшла дискусія між прихильниками широкого і вузького розуміння поняття державного управління. Як справедливо зазначив В. Авер'янов, кожна з них виправдана тільки на чітко визначеному теоретико–пізнавальному рівні використання цього поняття, тому в кожному випадку має бути відповідне методологічне обгрунтування. Саме тому на рівні розгляду обносоціальної системи управління доцільно застосовувати широке трактування державного управління, яке зводить його до сукупності всіх видів діяльності органів держави і означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Це дозволяє відмежувати державні суб'єкти управлінського впливу від недержавних суб'єктів. Для такого тлумачення доцільно використовувати термін «державний благоустрій (або регулювання) суспільних процесів», оскільки це передбачає визначення всієї сукупності напрямів і форм реалізації влади з боку держави і в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства [1,c.116]. У вузькому сенсі державного управління державу розглядають не взагалі, а диференційовано – як сукупність державних органів, між якими розподілені різні види діяльності держави. Отже державне управління у вузькому сенсі відображає відносно самостійний вид діяльності держави, її здійснює певна частина державних органів. У вітчизняній науці було чотири відносно самостійні види діяльності держави – державне управління, здійснення власне державної влади (діяльність Рад народних депутатів (депутатів трудящих усіх рівнів), правосуддя та прокурорський нагляд, однак після проголошення незалежності в Україні було впроваджено конституційний принцип поділу державної влади і нову класифікацію видів державної діяльності: здійснення законодавчої, виконавчої та судової влади (ст. 6 Конституції України). У Конституції України окремого підрозділу під назвою «Державне управління» немає, а замість вживається поняття «державна влада» і «місцеве самоврядування». Доцільно послатися на статтю 38 Основного Закону: «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Тут вжито термін «управління державними справами» [17]. Все ж відсутність у новій законодавчо визначеній класифікаційній схемі «державного управління» ще не означає, що саме явище «державне управління» а значить і відповідна категорія, зникає зі змісту державної діяльності. Навпаки, державне управління як специфічна діяльність державних органів не тільки зберігається, а й набуває вагоме значення в умовах загальної трансформації ролі держави у громадянському суспільстві. Можна погодитися з позицією В. Авер'янова, саме вузьке поняття державного управління має бути основним в адміністративному праві, оскільки реальної потреби у використанні тут ще одного – широкого – розуміння державного управління просто немає [1,c.168]. Н. Глазунова визначає державне управління як цілеспрямований організуюче – регулюючий вплив держави (через систему її органів і посадових осіб) на суспільні процеси, відносини і діяльність людей [19,c.314]. На нашу думку, державне управління можна визначити як цілеспрямований вплив органів держави на життєдіяльність суспільства. Державне управління має ряд специфічних властивостей: суб'єктом управління є держава ; державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство; за характером та обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп; державне управління містить не тільки комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання і т.д.), але і примус за допомогою правоохоронних органів. Можна погодитися з В. Цвєтковим, що розглядає структуру державного управління з позиції теорії організації, виділяючи в ній певні структурні елементи: об'єкти і суб'єкти управління. Між ними існує іманентна взаємодія, яка охоплює дві найбільші групи суб'єктно – об'єктних відносин: субордінаційних і координаційних [26,c.67]. Згідно Концепції адміністративної реформи в Україні, державне управління – це «вид діяльності держави, що полягає в здійсненні її управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади. Водночас державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття «державне управління» за змістом є більш широке, ніж поняття «виконавча влада». Виконавча влада – це одна з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного принципу поділу державної влади повинна розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління сферами суспільного життя, насамперед, державним сектором економіки. Державне управління, хоч і є окремим видом діяльності держави, проте не є винятковою прерогативою якогось одного виду державних органів. Державне управління в тому чи іншому обсязі виявляється у діяльності різних державних органів, що належать до законодавчої, виконавчої чи судової влади. Однак, для органів виконавчої влади державне управління є провідним напрямом діяльності, адже саме ця гілка влади за своєю природою має управлінську спрямованість. На думку В. Авер'янова, виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є обов'язковою передумовою правильного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління [1,c.159]. В рамках діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється: в процесі реалізації їх повноважень з керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального тощо) середовища; в процесі виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що виконавчій владі ці повноваження первинно не належать; в процесі керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів; в процесі керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньо організаційної сфери); Все ж, не слід забувати, що ряд повноважень виконавчої влади (надання управлінських послуг, стягування податків та інших обов'язкових зборів, застосування заходів адміністративного примусу (адміністративних стягнень до правопорушників т.д.) хоча і сприяє реалізації управлінського впливу, проте не містять ознак прямого державного управління. Створення незалежної Української держави і завдання її розбудови, практичне здійснення соціально – економічних та політичних перетворень, проведення адміністративної реформи передбачало реформування всіх ланок державного управління, розвиток механізмів та інститутів державного регулювання ринкового господарства. Здійснення цих завдань було неможливим без створення на всіх рівнях влади значного потенціалу людських ресурсів з відповідною професійною підготовкою, глибокими теоретичними знаннями та практичними навичками і вміннями у сфері державного управління, здатних ефективно управляти суспільними справами в нових умовах, а також без наукового супроводження становлення та розвитку державного управління, реформ політичної, економічної, соціальної, гуманітарної, адміністративної сфер, їх європейської інтеграції. У владних структурах України сформувалося чітке розуміння важливості становлення державного управління не тільки як виду суспільної діяльності, а й як освітньої галузі та галузі наук. Модель державного управління як системного явища наведена на рис. 1.1. Базовим напрямом державного управління, діяльність за яким забезпечує відповідні умови для формування та реалізації державної політики, є державне будівництво (державотворення). Створення нової держави відповідно до закономірності історичності супроводжується певним перехідним періодом становлення, на якому вирішуються питання закріплення її державності, формування дієвої системи державної влади та визначення основних шляхів розвитку країни [6,c.103]. Певні труднощі при реалізації процесів реформування економічного устрою та державного управління в Україні викликають необхідність переосмислення вихідних уявлень та підходів щодо формування базових цілей держави, а також засобів і способів їх реалізації. За сучасними висновками науки управління до успіху призводять лише науково обґрунтовані управлінські рішення, що стосуються чіткого визначення основних засад держави, вибору цілей та їх пріоритетів, виділення проблем, правильного вибору стратегії та політики їх досягнення, виходячи з об’єктивної оцінки існуючої ситуації, а також їх реалізації, які перетворюються в певні державно–управлінські дії з використанням ефективних політичних, економічних та соціальних технологій, методів і засобів. Рис.1.1. Модель державного управління як системного явища Всі ці ознаки раціонального управління набувають особливого значення при вирішенні проблем державного будівництва, зокрема ціле покладання, виділення основних функцій держави, закріплення їх за певною структурою центральних органів управління. Структура і функції державного управління складають дві взаємопов’язані та взаємообумовлені сторони системи державного управління, що виступають, відповідно, як форма та зміст [8,c.224]. При зміні стратегії, а, відтак, й цілей та функцій держави, це має позначитися на змінах в організаційній структурі органів державної влади. Такі зміни відбуваються відповідно до принципу самоорганізації соціальних систем за рахунок власних рушійних сил і ставлять за мету досягнення стану рівноваги та ефективного функціонування державного управління. Отже, процес державного управління – це сукупність безперервних взаємопов’язаних дій та функцій, здійснюваних органами державної влади та управління, що спрямовані на забезпечення досягнення цілей держави. В будь – якій країні він утворюється внаслідок взаємодії системи або окремих органів державної влади та управління з суспільством або між собою. Насамперед, це процес вироблення та реалізації регулюючих, організуючих і контролюючих впливів у будь – яких сферах і галузях суспільства, що покладений в основу діяльності органів державної влади та управління. Його характеристики і властивості безпосередньо пов’язані з становленням і розвитком системи державної влади та суспільства й відображають як їх особливості, так і особливості відповідних державно–управлінських (суб’єкт–об’єктних, суб’єкт–суб’єктних і об’єкт–суб’єктних) відносин у часовому вимірі. Процес державного управління є формою існування динамічної системи таких відносин. Це узагальнений інтегрований процес, який фактично складається з численних процесів державного управління, що конкретизуються на циклах управління через визначення певних суб’єктів та об’єктів управління. Саме дослідження узагальненого процесу дозволяє правильно оцінювати проблемні ситуації становлення і розвитку державного управління в країні, оскільки згідно з закономірністю цілісності системи в ній виникають інтегративні якості, що не властиві окремим компонентам [8,c.312]. Ефективність процесу державного управління залежить від дієздатності системи державної влади та стану суспільства, рівня та активності суспільної діяльності. Як зазначав В. Цвєтков, методологічно істотним для дослідження проблеми визначення ефективності державного управління є фіксування того, в якому режимі функціонує управління. За його оцінкою, державне управління може здійснюватися в двох режимах – нормальному та надзвичайному. Така дуальна оцінка допомагає краще зрозуміти сутність проблемної ситуації розвитку процесу державного управління, яка з позиції системної філософії виникає внаслідок невідповідності існуючого і бажаного стану як цього процесу, так і в цілому системи державного управління. б) загальні засади державного управління у сфері внутрішніх справ України Центральним органом державної виконавчої влади у сфері внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України (МВС України). Правові основи організації діяльності МВС України визначаються Конституцією України, чинним законодавством України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України. Управління в галузі внутрішніх справ являє собою виконавчо–розпорядчу діяльність державних органів і спеціально уповноважених громадських організацій, спрямовану на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю, ліквідацію умов і причин, що її породжують [20,c.192]. Управління в сфері внутрішніх справ – це особлива область адміністративно–політичної діяльності держави, значення якої визначається надзвичайно актуальними завданнями великої політичної ваги в діяльності органів внутрішніх справ, а також поза системою Міністерства внутрішніх справ. Функції управління внутрішніми справами є досить складними. Вони охоплюють великі за обсягами, різноманітні за характером і правовою природою завдання організації охорони правопорядку та боротьби із злочинністю. Різноплановий характер управлінської діяльності органів внутрішніх справ проявляється у двох напрямках: по–перше, в організаційній діяльності, по–друге, в зовні системній діяльності. Інакше кажучи, крім організаційного управління з виконання поставлених завдань з охорони правопорядку та боротьби із злочинністю, вони покликані здійснювати управлінські функції поза системою Міністерства внутрішніх справ щодо різних суб'єктів правовідносин, зокрема громадян, посадових осіб та цивільних установ. У багатьох працях з адміністративного права та управління професор І. П. Голосніченко перший напрямок управлінської діяльності відносить до внутрішньосистемного або організаційного управління. Ця діяльність спрямована на впорядкування управлінських відносин, що виникають у питаннях організації самої системи та структури органів внутрішніх справ, а також забезпечення необхідних умов для її функціонування. До другого напрямку він відносить зовнішньосистемну управлінську діяльність, або правоохоронну адміністративну діяльність, зміст якої зводиться до забезпечення співробітниками органів внутрішніх справ функцій з охорони правовідносин. Тому одним із важливих завдань управління у сфері внутрішніх справ є практичне проведення в життя встановлених правил керування поведінкою і діяльністю посадових осіб у рамках, визначених правовими нормами, створення ним необхідних умов для дотримання встановлених правил, переконання в необхідності їх дотримання, надання допомоги громадськості та адміністрації підприємств і – установ усіх форм власності у підтримці відповідного порядку в громадських місцях [20,c.234]. Основу громадського порядку складають правила поведінки в громадських місцях: на вулицях, у парках, гуртожитках, соціально – культурних установах, які регулюються правовими, моральними та іншими соціальними нормами. Разом з цим, до складу громадського порядку входять також відносини, які виникають поза громадських місць, але за своїм характером спрямовані на забезпечення громадського спокою, створення нормальних умов для діяльності державних і громадських організацій, охорони честі і гідності громадян. Складність охорони громадського порядку полягає в тому, що вона пов'язана з поведінкою громадян переважно поза сферою виробництва, тому організаційний вплив адміністрації підприємств і установ вкрай обмежені. Безпосередня охорона громадського порядку здійснюється переважно створеними для цього державними органами і самодіяльними організаціями населення. У системі Міністерства внутрішніх справ України вона здійснюється, перш за все, службою міліції громадської безпеки, постовими і патрульними міліціонерами, інспекторським складом адміністративної служби органів внутрішніх справ, а також військовослужбовцями внутрішніх військ і інших підрозділів органів внутрішніх справ, які визначаються як суб'єкти управління. До об'єктів управління внутрішніх справ, у сфері громадського порядку, відноситься те, на що спрямовано свідомий, планомірний, організаційний, систематичний вплив суб'єкта управління тобто: забезпечення безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання і припинення правопорушень; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист усіх форм власності від злочинних посягань; залучення порушників до відповідальності. Для вирішення завдань з охорони правопорядку та боротьбі із злочинністю суб'єкт і об'єкт управління у сфері внутрішніх справ вступають між собою в взаємини, що утворюють систему управління. Між суб'єктом і об'єктом управління встановлюється прямий зв'язок (директива, наказ, розпорядження) і зворотна (доповідь, звіт, інформація про виконання) [21,c.76]. Крім цього, управлінські взаємини, утворивши систему управління у сфері внутрішніх справ, мають також свою структуру. У структурі виділяють відносини централізму і самостійності, субординації і координації, відповідальності перед державою і народом, змагання тощо. Конституція України відносить органи внутрішніх справ до системи органів виконавчої влади, що здійснює управління у сфері громадського порядку. Виходячи з цих формальних позицій, а також з того, що органи внутрішніх справ реалізують норми законодавства України, при цьому виконуючи і функції управління у сфері громадського правопорядку, управлінську діяльність органів внутрішніх справ можна розглядати як державно – виконавчо – владну. При цьому як державне управління вона являє собою складно структуровану систему, яка охоплює всі сфери загального управління і численні області державного апарату. Все це у своїй сукупності дає можливість визначити управління органів внутрішніх справ як різновид державного управління з усіма його загальними принципами. Разом з цим в управлінні органами внутрішніх справ використовуються специфічні форми управління, притаманні, по–перше, тільки для правоохоронної системи управління, по–друге, в специфічних умовах функціонування системи, таких як єдиноначальність, висока службова дисципліна, особливі умови проходження служби, по–третє, значна частина працівників органів внутрішніх справ користуються статусом працівника влади, який має повноваження застосовувати засоби адміністративного примусу, по–четверте, діяльність органів внутрішніх справ створює умови іншим державним органам, установам, організаціям, підприємствам і громадянам для реалізації їх функцій, прав і свобод. Використання загальних принципів і специфічних принципів управління у сфері внутрішніх справ України вимагає необхідності розрізняти роль і місце в регулюванні правоохоронної діяльності норм державного та адміністративного права України [23,c.95]. Права, на яких будується організація влади в Україні, передбачається нормами державного права, а права, що регулюють діяльність управлінських структур державної влади в Україні, – нормами адміністративного права, яке регулює відносини, що складаються між: органами держави; органами держави та господарськими структурами незалежно від форм власності; органами держави і громадськими організаціями; органами держави і громадянами. Діяльність органів внутрішніх справ має багатоаспектний характер, і вона забезпечує: охорону громадського порядку; охорону громадської безпеки (правила дозвільної системи, безпеки дорожнього руху тощо); охорону державної, муніципальної та приватної власності; дотримання правил паспортної системи; здійснення дозвільної системи на придбання, зберігання і перевезення зброї, боєприпасів та вибухових речовин. Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між Міністерством внутрішніх справ України і відповідними органами Інших держав та міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між Міністерством внутрішніх справ України та цими органами і організаціями. Правовою підставою взаємовідносин Міністерства внутрішніх справ України і відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції є: а) міждержавні угоди; б) міжурядові угоди; в) угоди між МВС України та цими органами і організаціями. Крім угод, взаємовідносини МВС України з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції можуть оформлятися протоколами, рішеннями тощо, які мають з угодами однакову юридичну силу. Угоди про співробітництво МВС України з відповідними службами іноземних держав можуть бути як багатосторонніми, так і односторонніми і визначати співробітництво та взаємодію як за одним, так і за кількома напрямами оперативно–службової діяльності [23,c.187]. Угоди та інші документи про співробітництво у сфері діяльності міліції оголошуються наказами Міністра внутрішніх справ України і обов´язкові для виконання в Україні, або, якщо є спеціальне застереження, на окремій частині її території. За письмовим погодженням з керівництвом МВС України, на виконання діючих угод щодо співробітництва з відповідними службами іноземних держав, керівники служб МВС та УВС прикордонних областей можуть підписувати окремі протоколи, що передбачають розвиток взаємодії з конкретних напрямів оперативно–службової діяльності з відповідними службами та органами цих держав. Запити та окремі доручення, призначені для відповідних структур іноземних держав, що входять до СНД, підписуються керівниками органів внутрішніх справ (керівниками слідчих підрозділів), скріплюються гербовою печаткою і надсилаються безпосередньо до МВС цих держав. | |
| Просмотров: 986 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |