| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
АБСУРД ТА СВОБОДА У ФІЛОСОФІЇ АЛЬБЕРА КАМЮ
| [ Скачать с сервера (135.5 Kb) ] | 22.05.2017, 16:27 |
| Той, хто прагне розкрити сутність природи та реальності неминуче зіткнеться з абсурдом. Коли мова заходить про світ, ми знаходимо, що питань набагато більше, ніж відповідей і що ніякому поясненню не можна довіряти з абсолютною впевненістю. У наш час наука розвивається досить швидко і вже досягла небачених результатів. Прикладом цього є карти Всесвіту. Проте попри весь позитив науково-технічного процесу людина почала втрачати впевненість у сенсі власного життя. Усвідомлюючи своє місце в безмежному просторі нашого Всесвіту, з'являються питання, на які може дати відповідь філософія, а точніше екзистенціальна філософія. Вона справляє значний вплив на сьогоднішнє суспільство, підштовхуючи людину до думки, що життя варте того, щоб бути прожитим, адже воно має сенс лише відносно суспільства та самого індивіда. А філософія, як відомо, ніщо інше як дзеркало суспільства. Екзистенціалісти одними з перших звернули увагу на те, що у століття технічного прогресу людина втрачає саму себе. Йде процес нівелювання людей. В світі, де все повинно бути раціонально, від людини очікують певну модель поведінки, зрозумілу всім. Людині, яка веде діловий спосіб життя, яка є частиною діючого механізму, не залишається часу замислитись над особистим способом життя. Основна проблема екзистенціалізму – проблема духовної кризи, в якій опиняється особистість, і того вибору, який вона робить, щоб вийти з цієї кризи. Ознаками кризи є страх, «екзистенційна тривога», нудота, нудьга. В своїй основі екзистенціалізм містить заклик до людини зробити вибір на користь істинних людських цінностей. І найголовнішою цінністю для людини повинна стати вона сама, точніше, те, що визначає її сутність.[10] Альбер Камю ніколи б не існував в Стародавній Греції, адже в цьому не було жодної потреби. Замість цього він у своїй творчості відобразив усі проблеми та запитання, які існували у суспільстві його часу. А зважаючи на те, що ці ж проблеми турбують людей і в наш час — творчість Альбера Камю як ніколи актуальна у сьогоденні. У жодного філософа так яскраво не зображена боротьба людини за сенс свого існування, як у роботах Альбера Камю. За його власним зізнанням він ніколи не був філософом, а займався лише найбільш важливими моральними питаннями людського існування. Особиста подорож філософа від християнських впливів у ранньому віці до прийняття абсурду і спроби встановити цінності без допомоги Бога є мікрокосмом ідеалістичного розвитку Заходу в ХХ столітті.[6] Саме тому ця робота є досить актуальною у наш час. Об'єктом дослідження є філософські погляди французького філософа Альбера Камю. Предметом дослідження виступає абсурд і проблема свободи у творчості Альбера Камю. Мета дослідження — дослідити погляди філософа Альбера Камю щодо місця свободи в абсурдному бутті людини. 1. Поняття абсурду у філософії Альбера Камю Ідея абсурду — вихідний принцип концепції Альбера Камю. Згідно з автором досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття абсурду як кінцевої правди своєї долі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування. Він є єдиним відчуттям, яке характеризує буття людини. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише їй випасти з щоденного механічного існування і усвідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте воно того, щоб бути прожитим? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття. Саме по собі воно невловиме. Альбер Камю в праці “Міф про Сізіфа” стверджує, що все починається зі звичайної втоми, яка є останнім проявом механічного життя та першою ознакою того, що свідомість прийшла в рух.[7] Адже коли ми втомлені одноманітною буденністю, в нашій свідомості починають виникати думки, які наштовхують людину на роздуми про сенс життя та його цінність. Вона починає замислюватись над доцільністю того, що робить у своєму житті. Тобто починається бунт плоті, коли людина усвідомлює, що вона цілком і повністю належить часу і з цим нічого не можна вдіяти. Отже, втома пробуджує свідомість і її можна вважати позитивним явищем. Далі приходить розуміння того, що світ ворожий людині. І саме цю ворожість можна простежити протягом тисячоліть людського існування. В якусь мить ми просто перестаємо розуміти навколишній світ, з тієї причини, що всі ці століття нам були зрозумілі в ньому лише образи, які ми самі ж попередньо в нього вклали. Камю достатньо високо ставить емпіричне пізнання, методи науки.[18] Світ цілком пізнаваний, від однієї наукової теорії ми переходимо до іншої, більш довершеної. Але це завжди наша теорія, гіпотетична конструкція людського розуму. В світі немає кінцевого, останнього смислу, світ не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на найважливіші наші питання. Кількість вимірів простору і часу, структура атома і галактики — ці питання при всій своїй вагомості для науки не мають ніякого людського смислу. Ми закинуті в цей космос, і цю історію, ми смертні, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає відповіді.[21] Вся світова наука не має змоги переконати людну в тому, що цей світ належить їй. За допомогою неї можливо лише розпізнати та перерахувати явища, але не пізнати світ. Адже наука пояснює його за допомогою образів. В результаті вона лише висуває гіпотезу, а обіцяна та необхідна людині ясність перетворюється на метафору. Саме в цій ворожості світу проявляє себе абсурд. Він робить неможливим його пізнання, хоч сам по собі, вважає Камю, світ є пізнаваним.[7] Зрозуміти світ для людини означає звести його до людського. Вона намагається віднайти якийсь абсолют, єдність, проте у ворожому світі це неможливо. Як результат індивід не може отримати істинне знання, а лише видимість та “клімат” навколишнього середовища. Абсурд - чітке, позбавлене будь-якої надії, бачення світу. Для абсурдної свідомості будь-яке пояснення світу є марне: світ через свою нелюдську самобутність вислизає від нас, відкидає – стаючи самим собою – нав’язані йому образи і схеми людського мислення. [1] «Якщо б я був деревом або твариною, життя мало б для мене якийсь смисл. Точніше, проблема смислу зникла б зовсім, тому що я зробився частиною цього світу». [с.- 58, 7] Альбер Камю стверджує, що будь-яка абсурдність витікає з порівняння. Відповідно, можна сказати, що відчуття абсурду висікається не зі звичайного розгляду одиничного факту і не з окремого враження, а при порівнянні наявного положення речей з певного роду дійсністю. Тому розум починає говорити людині, що світ абсурдний. За своєю суттю абсурд — розлад, він не зводиться ні до жодного з елементів порівняння. Він виникає з їхнього зіткнення. Сам термін “абсурд” (від лат. absurdus) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.[22] Альбер Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. Для автора абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові,- вона є породженням самоусвідомлення людини в світі.[13] Іншими словами, абсурд це не висновок з аналізу дійсності, а вихідний постулат, з яким треба співставити дійсність, включаючи в неї людину. Сам по собі світ не є абсурдним, і людина також. Тобто, він міститься лише в їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світ не має сенсу - сенсу надає йому людський розум. Якщо на початку дослідження Камю ще намагається констатувати абсурдність світу, то у процесі роботи він усе ж таки доходить до висновку, що сам по собі світ є нерозумний, а абсурд однаковою мірою залежить і від людини, і від світу.[12] Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї минущості. Зникає людська свідомість - зникає абсурд. Ірраціональність, людська ностальгія і абсурд, який витікає з їхнього поєднання — такі три діючих обличчя тієї драми, яка неминуче повинна покінчити зі всякою логікою, на яку тільки здатне буття. Тут слід окреслити відмінності між ірраціональністю та абсурдом. Ірраціональне — це розум, який збитий з пантелику, і який ліквідовує себе в самозапереченні. Абсурд — ясний розум, який усвідомлює свої межі. Слова “це абсурдно” означають: “це неможливо” і разом з тим: ”це суперечливо”. Але все ж таки абсурд нерозривно пов'язаний з ірраціональністю. Безліч ірраціональних речей перебуває навколо і супроводжує його до кінця. Абсурдний не світ, а зіткнення цієї ірраціональності з відчайдушним прагненням ясності, яке укорінено в людських душах. Людина, яка хоча б одного разу усвідомила абсурд, вже назавжди до нього прив'язана. Вона втратила надію і, усвідомлюючи це, припиняє належати майбутньому. Абсурд не може вирішитись, якщо він це робить, то вже перестає бути собою. Тому він і уникає вчинення самогубства. В цьому випадку абсурд можна порівняти з війною: війну неможливо заперечувати, на ній або гинуть, або виживають. [7]Так само і з абсурдом: доводиться ним дихати, визнавати його уроки і втілювати їх в житті. Усвідомлення абсурду для Альбера Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду. Людина абсурду через його усвідомлення починає розуміти, що вона неспроможна осягнути сенс життя, навіть якщо він існує. Надія є одним з головних ворогів абсурду. Відповідно, людина абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надію.[19] Отже, можна сказати, що гріх такого індивіда не стільки в знанні, скільки в бажанні знати. Як раз це єдиний гріх, в якому людина абсурду може відчувати себе і винною, і невинною. Світ для такої особистості перетворюється на суцільний хаос. Вона може все відкинути в навколишньому світі, який її утискає або захоплює, крім пануючого в ньому випадку та хаосу. Виходить, що в такому безладі зникають поняття “дозволеності” та ”заборони”. Адже якщо ні в що не віриш, якщо ні в чому не вбачаєш смислу і не можеш стверджувати ніяку цінність — все дозволено і ніщо не має значення.[3] Отже, переходячи безпосередньо до концепції абсурду Альбера Камю, слід відмітити, що вона не має ні онтологічного, ні гносеологічного статусу. Абсурд нічого не пізнає, ні до чого не прагне, не має власної шкали цінностей і не є самоцінністю. Слід звернути увагу на дуже важливий момент цієї концепції: абсурдність світу відповідає абсурдності людини, яка досить чітко усвідомлює абсурд. Таким чином, абсурд виявляється єдиною сполучною ланкою між покликанням людини і ірраціональною мовчанкою світу. «Абсурд рівноцінно залежить і від людини і від світу. Поки він – єдиний зв’язок між ними».[с.- 173, 7] 2. Усвідомлення свободи Таким чином, Альбер Камю виводить один з найголовніших наслідків усвідомлення абсурду — свободу. Людина відкриває в собі внутрішню свободу. Абсурд показує їй, що завтрашнього дня немає. Вона, повністю повернувшись обличчям до смерті, відчуває себе позбавленою всього, людина абсурду насолоджується свободою від загальноприйнятих правил. В момент відкриття абсурду людина твердо знає, що вищої свободи, свободи бути, яка єдина змогла б послужити основою для істини, не існує. Саме в цьому розумінні і з'являється єдина, відома людині свобода — це свобода думки і дії.[3] Абсурд зводить до нуля всі шанси на вічну свободу, проте повертає людині свободу вчинків і на неї надихає. Позбавлення людини майбутнього і надії означає ріст готовності до дії. Усвідомлюючи абсурд вона розуміє, що насправді раніше не була вільною. Завдання людини, на думку Камю, зводиться до того, щоб встановлений порядок світобудови гармонійно поєднати з дарами швидкоплинного тут і зараз, і саме для цього вона повинна жити. «Без відчаю і життя немає, і любові до життя».[с.- 61, 7] Будь-яка особистість приречена на смертну долю, а перед обличчям смерті людина завжди самотня, саме тому філософія Камю відкидає мудрість тих, хто прив’язаний до свого роду, країни, якої-небудь діяльності, хто розглядає дійсність з точки зору безкінечного життя. Камю порівнює людське буття з самотньою «тростинкою» перед обличчям безпристрасної та відчуженої світобудови. Жити варто, але лише заради того, щоб зрозуміти життя, зрозуміти своє призначення і витлумачити його в світлі останньої очевидності земної долі.[2] Альбер Камю починає з того, що опорою його роздумів стає “смерть Бога”, яка знаменує собою вхід в ХХ століття. Після краху цієї тисячолітньої духовної опори мешканців “християнських країн” поринають у муки особистісної свободи. Справедливість вищого закону руйнується вщент разом з тим, хто її подарував і висловив. Тепер кожен сам собі обирав або створював закон. Всі намагались шалено наздогнати втрачене: моральні завіти, які вважались даними Богом, замінювали штучно створеними, проголошені та приписані вищою силою чесноти — чеснотами, приписаними особисто. Свою особисту установку намагались звести в ранг нерушимого кодексу, змусити коритись йому іншим. Скрізь почали з'являтись “вчителі життя”, які привласнили собі право судити ближніх, а останні, в свою чергу, намагались вибратись з рангу обвинувачених та засудити своїх самозваних суддів, вчинивши над ними розправу. І ось на цьому судилищі стало зрозуміло, що в кінці кожної свободи нас очікує кара, ось саме тому свобода — тяжка ноша. Повинність — втомлюючий біг зі всіх сил і до того ж наодинці з собою. Він не передбачає якої-небудь впевненості в собі, оскільки немає ніякої загальноприйнятої шкали цінностей, за якою можливо ба було перевірити свої вчинки, твердо встановити, що добре, а що погано. Далі Альбер Камю пише, що розгублені жертви своїх гордощів, намагаючись знову прославити небесного суддю і володаря, ще вчора викоріненого з сердець, побажали завести собі земних господарів, які б звільнили їх від важкого тягаря свободи, взяли на себе вирішення занадто заплутаних задач сумління, одних нарекли би праведними, а інших відлучили. Отже, як бачимо, головне завдання полягає в тому, щоб не бути вільним і підкорятись тому, хто хитріший за тебе. Коли на людину сходить “благодать” але не божественна, а людська, людина стає людиною, особистістю. Вона усвідомлює себе і навколишній світ у всій його жорстокості. Проте це вже людина, і вона ніколи не погодиться бути рабом. Заховані в людині творчі сили втілюються в бунті, в повстання проти існуючого світу, його недоліків та пороків — творча людина вирішує перетворити себе і світ, створити їх в своїй творчості, щоб стати вільною та повернути в світ красу і все, що з нею пов'язано. Істинний шлях людини пролягає крізь відчай, через і за допомогою нього особистість може стати вільною. Проте ця свобода, як і все життя абсурдної людини може бути лише абсурдною. Поняття абсурду тісно пов'язане з проблемою свободи, яка полягає не в супротіві, а скоріше, в усвідомленому повстанні, бунті проти наявних умов, внутрішніх та зовнішніх, об'єктивних та суб'єктивних. Саме абсурд до водить до людини розуміння, що сфера його життя і діяльності — це теперішнє, а не минуле та майбутнє, а це стає основою глибинного осягнення людиною власної свободи. Смерть і абсурд — принципи обґрунтування свободи. В цьому сенсі абсурдна людина є протилежністю особистості, яка змирилась зі своєю долею. Людина не повинна ніколи ні з чим миритись, а вести постійну боротьбу за себе, за свою свободу, за те, щоб залишитись такою, яка вона в дійсний час. Що ж стосується свободи у мистецтві, то художник рухається між двома проваллями, якими є легковажність та пропаганда. Ця небезпека очікує митця на кожному кроці. Але вся суть свободи мистецтва і полягає в ризику. Звичайно, така свобода досить важка і не кожен художник може сказати, що він знаходиться на висоті задач, які ставить свобода. “Ця свобода допускає здоров'я тіла і душі, і терпляче протистояння. Як і кожна свобода, вона заключає в собі вічний ризик... вільний художник, як і вільна людина, не є людьми комфорту. Вільний митець є той, хто тяжкою працею створює свій власний порядок... Мистецтво живе лише пирмусом, який саме собі нав'язує, від інших примусів воно помирає. Зате, якщо воно саме себе не примушує, то впадає в безглуздість. Найбільш бунтівним і вільним тоді буде класичне мистецтво, адже воно втілює найбільше зусилля... сьогодні відродження залежить від нашої мужності і волі бачити ясність. Без свободи мне не зможемо нічого втілити, без неї ми одразу ж втратимо і майбутню справедливість і древню красу. Лише свобода виведе людей з ізоляції. Кожен великий витвір мистецтва робить обличчя людини величним і більш багатим — ось весь його секрет. Немає культури без спадщини, і ми не можемо і не повинні нічого заперечувати з нашої культури, культури Заходу. Якими б не були витвори майбутнього, вони будуть мати в собі ту ж саму таємницю, яка створена мужністю та свободою.”[с.- 148-149, 7] Отже, у людини, яка усвідомила абсурдність буття та свою свободу залишається лише одна ціль — вона сама, тобто людина для себе стає самоціллю. І якщо особистість хоче кимось бути, то лише в цьому житті. Завдання людини абсурду не в тому, щоб знаходити пояснення і шляхи вирішення, а в тому, щоб самому відчувати і описувати, тобто втілювати свою свободу. Камю вивів з абсурду три наслідки, якими є “бунт”, “свобода”, “жага”. Отже ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам.[8] Для Камю абсурд, первинна долюдська та позалюдська безглуздість світобудови, є стихією людського існування, і тому гідною відповіддю людини на цей абсурд як раз і є неперервний, безнадійний героїчний бунт. Отже, все людське життя занурене в абсурдність буття, яке нерозривно пов'язане з людським усвідомленням світу. Усвідомивши абсурд, особистість вже не може позбутись цього відчуття, яке перебільшує всі інші. Людині доводиться змиритись з таким станом речей та визнати, що життя не має сенсу. Наслідком цього постає свобода. Тобто індивід стає вільним у своїх вчинках, він може робити все, що завгодно, адже єдиної істини не існує і все занурене в хаос. Свобода є однією з головних тем творчості Альбера Камю, адже вона є найголовнішим наслідком абсурду — основою філософських поглядів автора. Саме через усвідомлення власної свободи людина починає діяти, тобто вчиняти бунт. Перед нею відкриваються безмежні можливості існування. 3. Шляхи виходу з абсурду Як і всі екзистенційні філософи, Альбер Камю, аргументувавши абсурдність людського буття, намагається знайти вихід з нього.[5] У своїх творах він розглядає два шляхи: самогубство і бунт. Проте перевагу автор надає лише одному з них. Філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. Абсурд не потрібно знищувати самогубством або “стрибком” віри, його потрібно максимально повно прожити. Філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої і незрозумілої долі людини. Камю приходить до усвідомлення, що “для того, щоб жити, людина повинна бунтувати”. [с.- 49, 7] 3.1 Самогубство як вихід з абсурду Альбер Камю, звертаючись до самогубства як виходу з абсурду акцентує: “Існує лише одна по-справжньому важлива філософська проблема - проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, - отже, відповісти на головне питання філософії”.[с.-37, 7] Саме самогубство Альбер Камю розглядає як один зі шляхів виходу з абсурду. Адже воно знаменувало б кінець протистояння, і тому роздум про абсурд вбачає в самогубстві заперечення власних засновків. Тому що самогубство — це втеча від світу або позбавлення від нього. Альбер Камю розрізняє два види самогубства: фізичне та метафізичне. Самогубство являє собою затемнення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Таку ж втечу від абсурду являє собою «філософське самогубство» - «стрибок» через «стіни абсурду». У першому випадку знищений той, хто запитує, у другому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсне, світу приписуються людські риси - розум, любов, милосердя і т. п.[11] | |
| Просмотров: 887 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |