| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
ЗУ про міжнародне приватне право
| [ Скачать с сервера (63.9 Kb) ] | 25.12.2017, 10:40 |
| ЗУ про міжнародне приватне право Стаття 63. Припинення шлюбу 1. Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Рішення Правові наслідки шлюбу з іноземним елементом визначаються статтею 60 Закону України "Про міжнародне приватне право". Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, тобто правом тієї держави, громадянами якої вони є одночасно, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі. З цього випливає, що враховуючи ту обставину, що подружжя Джонсон є громадянами різних держав (дипломат має громадянство – англійське, а Свєтлічна – українське), спільно проживали на території України і на час розірвання шлюбу Свєтлічна продовжила проживати на її території, то розірвання шлюбу здійснюється за законодавством України. Відповідно до статті 60 Закону України "Про міжнародне приватне право" , припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Тобто розірвання шлюбу та правові наслідки такого розірвання регулюватимуться законодавством України. В той же час, відповідно до норм національного права, а саме статей 109 - 110 СК розірвання шлюбу за рішенням суду можливе як за спільною заявою подружжя, так і за заявою одного з подружжя. Саме за заявою Свєтлічної до суду і було розірвано шлюб між подружжям Джонсон. Оскільки дипломат знав про засідання щодо розірвання шлюбу, був належним чином повідомленим, та не мав поважних причин для їх пропуску, суд ухвалив рішення заочно. Вимоги диплома щодо нотаріального завірення факту зради є незаконними. Таким чином, рішення суду після пропущення строку оскарження, набирає законної сили та стає обов’язковим до виконання на території України та підлягає визнанню на території Великобританії. Відповідно до ст. 14 Конституцій України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Відповідно до Інструкції про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних представництвах та консульських установах України, документи про державну реєстрацію актів цивільного стану іноземців, осіб без громадянства та громадян України, які проживають за кордоном, витребовуються через дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном, а також через Міністерство закордонних справ України за заявою або анкетою (установленого зразка), підписаною особою, яка витребовує документи. Якщо договорами про правову допомогу та правові відносини у цивільних і сімейних справах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, установлений інший порядок витребування цих документів від компетентних органів іноземних держав, то діють правила, передбачені відповідним договором. На сьогодні іншого порядку міжнародними договорами не передбачено, отже, Джонсон через дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном, а також через Міністерство закордонних справ України може витребувати рішення суду. Правове регулювання визнання рішень судів щодо розлучень, інші питання сімейних правовідносин врегульовані Конвенцією про визнання розлучень та рішень щодо окремого проживання подружжя від 01.06.1970. що ратифікована Україною та Великобританією. Згідно з цією конвенцією, державні органи Великобританії зобов’язані визнати рішення суду України щодо розлучення подружжя Джонсон. Питання 1) Джерела міжнародного приватного права Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика. Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI). Конституція Франції містить загальне положення, відповідного до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55). У Конституції ФРН такого положения про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. 3 (2)). Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.). .У джерелах права деяких держав питання співвідношення Ізридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення. '" У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 p. (чинна для України з 13 червня 1986 p.), Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 p. (чинна для України з 26 листопада 1992 p.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст. 2. Національне законодавство як джерело мпп Термін "внутрішнє законодавство" тут вживається у широкому розумінні. Маються на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти держави. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел міжнародного приватного права залежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі. Закони тгінормативт-правові акти, які є джерелами міжнародного приватного права, поділяються на такі, що; 1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або ж 2) певна частина норм яких регулюють ці відносини. До першої групи належать, наприклад, Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 p.; "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 p.; Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 p.; Положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 p. Положення про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав—учасниць СНД, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1994 p.; Положення про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів ГАТТ/СОТ, затверджене Указом Президента України від 27 червня 1996 p.; Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р.6, та ін. Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами, оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення змісту іноземного - права, взаємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів регламентують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право власності, зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини; питання спадкування тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів іноземної держави. Крім законів з міжнародного приватного права та спеціальних розділів (частин, книг) цивільних кодексів, в іноземних правових системах є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання цивілістичних відносин з "іноземним елементом". Вони доповнюють закони з міжнародного приватного права або ж певною мірою заміняють їх, як це робить Декрет про економічне, промислове, наукове й технічне співробітництво з іноземними юридичними та фізичними особами, прийнятий у Болгарії 1974 p. Другу групу законодавства становить значна кількість юридичних актів, у яких тільки окремі норми чи спеціальні розділи регламентують правовідносини з "іноземним елементом". В Україні це здебільшого колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів. Такими є, наприклад, розділ VIII вітчизняного Цивільного кодексу ("Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, застосування законів іноземних держав і міжнародних договорів"), розділ VI Кодексу про шлюб та сім'ю України ("Застосування законодавства України про шлюб та сім'ю до іноземних громадян і осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та сім'ю іноземних держав та міжнародних договорів"). У Законі України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р.1 в розділі VIII ("Застава у міжнародному обороті") визначаються, зокрема, правила вибору закону щодо форми договору застави та права, застосовуваного до цього договору; правила вибору закону, який визначає захист прав заставодержателя та заставодавця на заставлене майно. 3. Міжнародні договори як джерело мпп: поняття та види Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних відносин. Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за: предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо); видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані); кількістю учасників (дво- та багатосторонні); суб'єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці. Всесвітня організація охорони здоров'я (далі — відповідно СНД, МОП); У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта. У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод. З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Так, статті 7-10 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 — порядок їх опублікування. До цих угод належать: 1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду. 2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладені консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 p., Румунією 3 вересня 1992 p., Росією 15 січня 1993 p., В'єтнамом 8 липня 1994 p., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 p., Болгарією 24 липня 1996 p., Молдовою 5 січня 1997 p., Грузією 14 лютого 1997 p., Азербайджаном 24 березня 1997 p., Туркменистаном 29 січня 1998 p., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами. 3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. 4. Звичаї як джерело мпп: поняття та види Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні. Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикціГ; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо. Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суверенітету й незалежності держав, але спрямований на регулювання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці держави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі. Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торговельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосування, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Приватна кодифікація торговельних звичаїв була проведена 1927 p. на з'їзді представників торгових палат у Варшаві. У 1932 p. цю кодифікацію було доповнено в Оксфорді (Вар-шавсько-Оксфордські правила з угод СІФ). Вказані звичаї також застосовують у випадку відсилання до них. У разі, коли певне правило, застосовуване до угод, може бути кваліфіковано як звичай, це не завжди означає, що він є міжнародним. Тобто, можна говорити про існування національного звичаю у сфері міжнародної торгівлі, УЗастосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що грунтуються на принципі суверенітету та рівності держав, мають значення для колізійного права. Інші тільки у небагатьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо нерухомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці. Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокрема міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжнародної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських портах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сторони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права. 5. Роль судової та арбітражної практики в регулюваннім мп відносин Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Вони мають вирішальне значення для вирішення судами аналогічних питань у майбутньому. Судова та арбітражна практика є джерелом права у державах "сім'ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формування прецедентнйх правил Австралії, Канади, ПАР, Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові прецеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобританії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення виявляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостерігається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення. Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в державах "сімі континентального права". Тут вона може здійснювати суттєвий вплив на правотворчість тлумаченням законів, як це є у Франції; або ж рішення суду розглядаються як додаткове джерело права, як це є у Скандинавських країнах. У більшості з цих держав значення мають не стільки судові рішення з окремих справ, скільки узагальнення судової практики з певних категорій таких справ. В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлумачення правових норм із допомогою судової практики має місце і в правовідносинах з "іноземним елементом". 6. Уніфікація норм МПП. Діяльність міжнародних організацій з питань уніфікації МПП (Гаагська конвенція з МПП, комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНІСІТРАЛ), Інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА) тощо). Природа правової уніфікації Правова природа уніфікації розкривається через обставини, які зумовлюють її необхідність. Ці обставини і є причинами уніфікації: •розходження (їхнє усунення) – у колізійних нормах окремих правових систем нерідко існують розходження (США), внаслідок чого з одного й того ж питання вони можуть відсилати до права різних держав; •право окремих держав, яке підлягає застосуванню, має певні особливості, внаслідок чого може встановлювати різні за змістом норми для одного і того ж правового інституту або зовсім не передбачати регулювання даної справи. У таких випадках виникає правова невизначеність. Відсилання робиться до матеріального права іншої держави, а судовий процес ведеться за національним правом цієї держави. Завдання уніфікації полягає у створенні єдиних норм, які б однаково застосовувалися у всіх державах. Не втягуючись в дискусію з приводу правильності, доцільності використання одного з двох багатозначних термінів - «джерело» права або «форма» права, - враховуючи те, що у світовій юриспруденції ще з часів Римського права традиційним, найбільш зручним у вживанні є термін «джерело» права, зазначимо таке: норми права, як і всяке суспільне явище, також мають форми свого зовнішнього вираження, втілення, об'єктивного, реального існування і функціонування; в сучасному правознавстві під джерелом права розуміється зовнішня форма права, те, в якому реальному, практично сприйманому образі ми можемо право спостерігати, вивчати, застосовувати, використовувати. Це формальна визначеність права, його об'єктивізація, місце, де містяться норми права; під джерелами тієї чи іншої галузі права розуміють форми, за допомогою яких фіксуються, закріплюються, офіційно виражаються правові норми, що регулюють суспільні відносини, що становлять предмет відповідної правової галузі. [14; с.305] Абстрагуючись від наукових дискусій на тему про правомірність виділення такої галузі прав як МПП, про природу МПП і його місце в загальній системі права; розуміючи, що будь-правова освіта, маючи на увазі правову галузь, як і саме право в цілому є продуктом творить людського розуму, що враховує об'єктивні відмінності соціально-економічного і політичного змісту суспільних відносин; усвідомлюючи той факт, що суспільні відносини перебувають у постійному розвитку, виникають нові сфери взаємодії членів суспільства, диверсифікуються і отримують новий імпульс у розвитку вже сформовані відносини, підкреслимо наступне: вихідним критерієм виділення в правовій системі тієї чи іншої галузі права є групування правових норм за ознакою однорідності регульованих ними суспільних відносин; відмінною особливістю відносин, що складають предмет МПП є присутність у них іноземного елементу і приватно-правовий характер цих відносин; специфіка предмета галузі права визначає специфіку засобів правового впливу на відносини, що становлять її предмет; в МПП відносини, які становлять його предмет, регулюються за допомогою двох груп правових норм: 1) норм прямої дії - безпосередньо регулюють поведінку, встановлюють права та обов'язки учасників цих відносин; 2) колізійні - не встановлюють прав і обов'язків, а лише вказують, право якої держави має бути застосована для врегулювання правовідносиниу даному конкретному випадку. Таким чином, матеріально-правові та колізійні норми, що регулюють відносини приватноправового характеру, ускладнені іноземним елементом, є нормами МПрП. Отже форми, в яких знаходять вираження ці норми і є джерелами МПрП. Основних видів джерел в МПП чотири: 1) міжнародні договори, 2) внутрішнє законодавство, 3) звичай, 4) судова та арбітражна практика. Питома вага видів джерел МПП у різних державах є неоднаковим. Крім того, в одній і тій же країні в залежності від того, про які правовідносинах йде мова, застосовуються норми, що містяться в різних джерелах. [10; с.50] Слід зазначити, що деякі автори в якості джерела МПП розглядають правову доктрину. Проте з цим навряд чи можна погодитися, ось чому: висловлювання вчених-юристів з питань права для суду та інших органів держави, що застосовують норми права, не є обов'язковими і не мають юридичної сили. Такого роду висловлювання носять рекомендаційний характер. Зрозуміло, це не повинно применшувати значення правової доктрини для розробки і з'ясування норм МПрП. У зв'язку з цим слід відзначити роль такої неурядової організації, як Інститут міжнародного права, в резолюціях якого приділяють велику увагу проблемам МПП. [10; с.52] [12; с.185] З урахуванням усього вищевикладеного джерела МПП можна визначити як виражені в міжнародних договорах і звичаях, актах внутрішнього законодавства матеріально-правові та колізійні норми права, що регулюють і спрямовані на регулювання ускладнених іноземним елементом відносин приватноправового характеру. 2. МІЖНАРОДНИЙ ДОГОВІР - ДЖЕРЕЛО МПП У Законі Республіки Білорусь «Про міжнародні договориРеспубліки Білорусь» поняття міжнародного договору Республіки Білорусь визначено на основі Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969р. і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986р. Під міжнародним договоромРеспубліки Білорусь розуміється міжнародний договір(міждержавний, міжурядовий або міжнародний договірміжвідомчого характеру), укладений у письмовій формі Республікою Білорусь з іноземною державою (іноземними державами) і (або) з міжнародною організацією (міжнародними організаціями), який регулюється міжнародним правом, міститься він в одному документі або в декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, рішення, пакт, протоколтощо) і способу укладання (обмін листами або нотами та ін) [6; аб.7, ч.1, ст.1] Міжнародний договір є джерелом МПП, якщо містить норми МПП. У міжнародних договорах можуть міститися як матеріальні, так і колізійні норми права. Матеріально-правовий метод при укладанні міжнародних договорів використовується в тих випадках, коли метою даного договору є безпосереднє універсальне врегулювання відповіднихвідносин на території всіх держав-учасниць договору. Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980г., Безпосередньо регулює відносини з поставки товарів між суб'єктами різних держав, - приклад такої угоди, що містить матеріально-правові норми. [18; с.36] Дана Конвенція розроблялася протягом півстоліття і є результатом роботи створеного в грудні 1966р. Генеральною Асамблеєю ООН за ініціативою Угорщини спеціального органу - Комісії ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСИТРАЛ), основне завдання якої - сприяти узгодженню та уніфікації правил міжнародної торгівлі. На основі проекту Конвенції, підготовленого Комісією, дипломатична конференція, скликана Генеральною Асамблеєю ООН в м. Нью-Йорку (США), 11 квітня 1980р. прийняла Конвенцію. У силу вона вступила 1 січня 1988р.Для Республіки Білорусь - 1 листопада 1990р. Сьогодні в ній беруть участь вже більше 50-ти держав, в числі яких практично всі найбільш значущі торгові держави світу (включаючи Китай, США, Росію, Німеччину та ін.) Число рішень судів, винесених на підставі Конвенції, стрімко зростає. Конвенція являє собою міжнародну уніфікацію матеріально-правових норм, що регулюють укладення, виконання, зобов'язання і відповідальність сторін договору купівлі-продажу товарів. [15; с.95] Дана конвенція є багатостороннім, універсальним, відкритим, самоісполнімим і безстроковим міжнародним договором, спрямованим на подолання розбіжностей, наявних між законодавством різних держав з питань укладання і змісту договорів купівлі-продажу. Ще однією конвенцією, підготовленої ЮНСІТРАЛ, прийнятої на дипломатичній конференції в м. Нью-Йорку трохи раніше (12 червня 1974р.), Що уніфікує матеріально-правові норми в сфері міжнародної купівлі-продажу, є Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів. У відношенні Республіки Білорусь дана Конвенція набула чинності 1 серпня 1997р. і діє з урахуванням поправок, внесених протоколом від 11 квітня 1980р. Оскільки предмет правового регулювання Конвенції досить вузьке - обмежений лише одним видом зовнішньоекономічних угод - міжнародної купівлею-продажем товарів, однакові норми Конвенції сформульовані конкретно і деталізовані. Відповідно Конвенція зводить до мінімуму можливість використання різних національних підходів до інституту позовної давності.Учасниками Конвенції є понад 20 держав. [15; с.24] На регіональному рівні також здійснюється уніфікація матеріальних норм права. Прикладом такої уніфікації є Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав учасників Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992р. (Набула чинності 1 липня 1992р.). Дана угода визначає правила про укладення, зміну та розірвання договорів (включаючи переддоговірні спори), встановлює в п.17 істотні умови договору. [17; с.77] Слід зазначити, Білорусь, Росія, Україна, Молдовапідписали цю Угоду, є учасниками Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980г., В ст.55 якої вказується, що у випадках, коли договір купівлі-продажу був юридично правильно укладений, але в ньому прямо чи опосередковано не встановлено вартість або не передбачено порядок її визначення, вважається, що сторони при відсутності якої-небудь вказівки про інше, мали на увазі посилання на вартість, яка в момент укладення договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися за таких же обставин у відповідній галузі торгівлі [7]. Між тим, в ч.1 п.17 Угоди 1992р.ціна товару зазначена як істотної умови, яке повинне бути погоджене сторонами договору, в іншому випадку договір вважається неукладеним [8]. У сфері універсальної уніфікації процесуальних норм можна назвати Гаазькі конвенції з питань цивільного процесу, учасницею яких є і Республіка Білорусь: Конвенція з питань цивільного процесу від 1 березня 1954р., Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах от15 листопада 1965р ., Конвенція про отримання доказів за кордоном у цивільних або комерційних справах от18 березня 1970р., Конвенція про міжнародне доступі до правосуддя від 25 жовтня 1980р. Конвенція 1954р. найбільш популярна з перелічених. Вона досить широка за охопленням регульованих питань: вручення судових та позасудових документів, виконання судових доручень про виробництво окремих процесуальних дій. Встановлений нею механізм надання правової допомоги досить гнучкий, що забезпечило широку участь в ній держав (за станом на початок 1998р. - Близько сорока). | |
| Просмотров: 721 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |