| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
Задачі з права
| [ Скачать с сервера (149.5 Kb) ] | 16.01.2018, 14:26 |
| 7.1. Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. У частині 1 ст. 1107 ЦК України закріплено невичерпний пе¬релік видів договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелек¬туальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. До таких можна віднести, зокрема: договір про розподіл майнових прав на об'єкти права інтелекту¬альної власності, створені при виконанні службових обов'язків і (або) окремого доручення роботодавця; договір між творцем (творцями; і роботодавцем про передання права на одержання охоронного документа на об'єкти права інтелектуальної влас¬ності, створені у зв'язку із виконанням трудового договору; договір між роботодавцем і творцем про винагороду; договір між співавторами про вклад у створення об'єкта права інтелектуаль¬ної власності та розподіл винагороди. Зразки таких договорів затверджені наказом Міністерства освіти і науки України від 28 грудня 2004 р. № 986 (мають рекомендаційний характер). Названими договорами опосередковується розпоряджання саме майновими правами інтелектуальної власності. Тому такі договори не можуть передбачати перехід до інших осіб особистих немайнових прав інтелектуальної власності на відповідний об'єкт (наприклад права авторства на винахід). На договори щодо розпоряджання майновими правами інтелек¬туальної власності поширюються положення ст. 32 ЦК України, відповідно до якої фізична особа у віці від 14 до 18 років (непов¬нолітня особа) має право, зокрема, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що включає в себе і право розпоряджатися такими правами. Наприклад, якщо 15-річна особа написала вірш і вирішила його опублікувати у журналі, то згоди батьків (усиновлювачів) чи опікунів для укладення видавничого договору при цьому не вимагається. У частині 2 ст. 1107 ЦК України закріплено спеціальні по¬ложення про форму договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Такі договори повинні укла¬датися у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль¬ної власності такий договір є нікчемним. Вимога письмової форми договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль¬ної власності є загальним правилом. Водночас законом можуть передбачатись випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатися усно. Так, ч. 1 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено, що в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо). Загалом, договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації, їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом. Відсут¬ність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцен¬зіата на звернення до суду за захистом свого права. Порядок державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими авторськими правами (авторських договорів) визначаєть¬ся постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1756 «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір». Цією постановою передбачено, що реєстрація договорів, які стосуються права автора на твір, здій-снюється Міністерством освіти і науки України в особі Державного департаменту інтелектуальної власності, що діє у його складі. Обов'язкова державна реєстрація договорів щодо розпоря¬джання майновими правами на об'єкти промислової власності спеціальними законами у чинній редакції не передбачена. Водночас у них закріплено, що сторона договору має право на офіційне загальнодоступне інформування інших осіб про передання права власності на відповідний об'єкт або видачу ліцензії на використання об'єкта. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені в обсязі та порядку, встановлених Установою (мається на увазі Державний депар¬тамент інтелектуальної власності), з одночасним внесенням їх до Реєстру. Порядок здійснення такої публікації та внесення відповідних відомостей до реєстрів визначено підзаконними нормативно-правовими актами. Відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК України підлягає державній реєстрації факт передання виключних майнових прав інтелек¬туальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності: поняття та види. Ліцензія (від. лат. licitus – дозволений) означає дозвіл, пра¬во. Загалом, цей термін широко застосовується у законодавстві. У цьому аспекті варто розрізняти ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності та ліцензії, що видають¬ся на здійснення певних видів господарської діяльності, експортні (імпортні) ліцензії у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Якщо у першому випадку мають місце відносини приватнопра¬вового характеру щодо надання дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, то у другому випадку виникають публічно-правові відносини щодо видачі компетентними держав¬ними органами дозволів на здійснення певних видів господарської діяльності чи на експорт (імпорт) певних товарів. Для з'ясування сутності ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності варто звернутися до глави 35 ЦК України, де вміщено загальні положення про право інтелектуаль¬ної власності. У статті 426 ЦК України передбачено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об'єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб. Використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених ЦК України чи іншим законом. Отже, ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності є правовою формою надання особою, яка має виключне право дозволяти ви¬користання об'єкта права інтелектуальної власності, іншій особі дозволу на використання відповідного об'єкта. Можливість видачі ліцензій щодо окремих об'єктів права інтелектуальної власності законом обмежується. Наприклад, на географічне зазначення (зазначення походження товару) не вста¬новлюється виключне право особи дозволяти його використан¬ня (ст. 503 ЦК України), а тому у ст. 17 Закону України від 16 червня 1999 р. «Про охорону прав на зазначення походження товарів» прямо передбачено, що власник свідоцтва не має права видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товару. Ліцензія передбачає дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності у певній обмеженій сфері. У ліцензії обумовлюється сфера, у межах якої ліцензіат має право здій¬снювати використання об'єкта. Сфера використання об'єкта визначається: — певними видами майнових прав, що надаються ліцензіату, та способами використання об'єкта (наприклад, видача ліцензії на переклад літературного твору означає, що ліцензіат не має права здійснювати використання твору іншими способами (пуб¬лічне виконання, відтворення та ін.); — територією, на яку поширюються надані права; — строком дії ліцензії. Ліцензією можуть визначатися й інші межі сфери використан¬ня об'єкта (наприклад, може бути передбачено тираж твору). Учасниками правовідносин у разі видачі ліцензії на вико¬ристання об'єкта права інтелектуальної власності є ліцензіар та ліцензіат. Ліцензіар – це особа, яка видає ліцензію, тобто фізична або юридична особа, якій належить виключне право дозволяти ви¬користання об'єкта права інтелектуальної власності (наприклад, автор твору, володілець патенту на винахід, володілець свідоцтва на торговельну марку, інша особа, яка у встановленому порядку набула виключного права дозволяти використання відповідного об'єкта права інтелектуальної власності). Особа, якій надається дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності, називається ліцензіатом. Ним може виступати як фізична особа (наприклад виконавець, якому автор твору надає дозвіл публічно виконувати цей твір), так і юридична особа (наприклад, акціонерне товариство одержує від власника патенту дозвіл на використання винаходу). Відповідно до ч. 2 ст. 1108 ЦК України ліцензія на вико¬ристання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена: 1) як окремий документ; 2) як складова частина ліцензійного договору. Ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної влас¬ності можуть бути різних видів. У частині 3 ст. 1108 ЦК України дається характеристика трьох видів ліцензій: – виключна ліцензія; – одинична ліцензія; – невиключна ліцензія. Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виклю¬чає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелекту¬альної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазна¬ченій сфері. Цей вид ліцензії створює найбільш сприятливі умови для ліцензіата, оскільки у цій ситуації він стає єдиним суб'єктом, який має право використовувати відповідний об'єкт права інте¬лектуальної власності у сфері, що обмежена ліцензією. Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виклю¬чає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості ви¬користання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері. На відміну від виключної ліцензії, одинична ліцензія зберігає за ліцензіаром право використовувати об'єкт у сфері, що обме¬жується ліцензією. Невиключна ліцензія передбачена ч. 3 ст. 1108 ЦК України. Цей вид ліцензії характеризується тим, що ліцензіар не позбав¬лений права використовувати відповідний об'єкт у сфері, що обмежена цією ліцензією, та права видавати ліцензії на вико¬ристання об'єкта у зазначеній сфері іншим особам. Крім зазначених видів ліцензій, ч. 3 ст. 1108 ЦК України до¬пускає існування інших видів ліцензій, якщо вони не суперечать закону. Наприклад, у ліцензійній практиці використовуються також такі види ліцензій, як відкрита ліцензія, повна ліцензія, супровідна ліцензія тощо. Ліцензіат може видати письмове повноваження на використан¬ня відповідного об'єкта іншій особі тільки за згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі. Видана ліцензіатом у цьому випадку ліцензія називається субліцензією. ЦК України не має норм щодо умов, на яких видається субліцензія. Однак, з огляду на те, що субліцензія має похідний характер від основної ліцензії, то сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності за субліцензією лежить у межах сфери використання цього об'єкта за основною ліцензією. Наприклад, строк дії субліцензії не може виходити за межі терміна дії основної ліцензії. 7.2. Ліцензійний договір Важливе місце серед договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності займає ліцензійний договір. За цим договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцен¬зіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної влас¬ності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК України та іншого законодавства. Варто зазначити, що у ЦК України відбулося розширення сфери застосування ліцензійного договору. Якщо у спеціальному зако¬нодавстві про інтелектуальну власність розрізняється авторський договір у сфері авторського права та ліцензійний договір у сфері промислової власності, то ЦК України закріплює універсальну конс¬трукцію ліцензійного договору, який застосовується як до об'єктів авторського права, так і щодо об'єктів промислової власності. Основна юридична мета цього договору полягає у наданні дозволу (видачі ліцензії) на використання певного об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензійний договір є одним з варіантів оформлення ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1108 ЦК України). Отже, положення ст. 1108 ЦК України про ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності повинні застосовуватися і до ліцензійних договорів. Сторонами ліцензійного договору є ліцензіар та ліцензіат. У частині 2 ст. 1109 ЦК України містяться положення про субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає дозвіл на ви¬користання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензіату). Укладення субліцензійного договору можливе тільки у випадках, прямо передбачених у ліцензійному договорі між ліцензіаром і ліцензіатом. При цьому, оскільки субліцензіат не перебуває у безпосередніх договірних відносинах з ліцензіа¬ром, відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. Відповідно до ч. 3 ст. 1109 ЦК України у ліцензійному до¬говорі визначаються: – вид ліцензії; – сфера використання об'єкта права інтелектуальної влас¬ності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та термін, на які надаються права, тощо); – розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності; – інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Водночас не всі з перерахованих умов обов'язково мають бути включені у ліцензійний договір, щоб він вважався укладе¬ним. Річ у тім, що статті 1109, 1110 ЦК України містять низку диспозитивних норм, які розраховані на випадки, коли сторони у ліцензійному договорі не погодили умов щодо виду ліцензії, території та терміну, на які надаються права. У ліцензійному договорі визначається вид ліцензії. Тут мають¬ся на увазі закріплені ст. 1108 ЦК України виключна, одинична та невиключна ліцензії. Водночас у ліцензійному договорі може бути і не вказано вид ліцензії. У такому випадку на підставі ч. 4 ст. 1109 ЦК України ліцензія вважатиметься невиключною. Предметом ліцензійного договору є відповідні права на ви¬користання об'єкта права інтелектуальної власності. Ці права мають бути чинними на момент укладення ліцензійного договору. У частині 5 ст. 1109 ЦК України закріплено, що не можуть бути предметом ліцензійного договору права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення дого¬вору не були чинними. Тобто за ліцензійним договором не можна надати право на використання об'єкта, яке виникне у ліцензіара лише в майбутньому. У ліцензійному договорі мають бути чітко обумовлені права на використання об'єкта, що надаються ліцензіату, та способи такого використання. Це має важливе правове значення, оскільки вважаєть¬ся, що за ліцензійними договором ліцензіату надаються лише ті права щодо використання об'єкта і лише тими способами, які прямо передбачені в ліцензійному договорі. У свою чергу, всі права на ви¬користання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату (ч. 6 ст. 1109 ЦК України). Однією з умов, яка визначається у ліцензійному договорі, є умова щодо території, на яку надаються відповідні права на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Водно¬час ЦК України допускає, що сторони у ліцензійному договорі можуть не включити умову про територію, на яку надаються права. У такому випадку територією, на яку поширюються права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, буде вважатися територія України. У ліцензійному договорі визначається розмір, порядок і термін виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності. Така плата може визначатися у формі: • фіксованого платежу (паушальний платіж); • періодичних виплат (роялті) у вигляді певної частки від обумовленої сторонами бази роялті (наприклад, базою роялті може виступати прибуток ліцензіата від використання об'єкта); • комбінованих платежів. Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше від¬творення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максималь¬ний тираж твору. Ця норма є спеціальною, оскільки стосується тільки ліцензійних договорів про видання чи інше відтворення твору, в яких винагорода визначена у вигляді фіксованої суми. Такі договори обов'язково мають містити умову, якою встанов¬люється максимальний тираж твору. Тираж (наклад) – кількість виготовлених примірників видання (ст. 1 Закону України «Про видавничу справу»). Важливе значення у ліцензійному договорі відіграє строк, оскільки надане ліцензіату за цим договором право використання об'єкта права інтелектуальної власності обмежене в часі. Після спливу строку ліцензійного договору ліцензіат втрачає право на подальше використання відповідного об'єкта. Відповідно до ч. 1 ст. 1110 ЦК України джерелом встановлен¬ня строку ліцензійного договору є вказаний договір. Водночас у ЦК України закріплено межі визначення строку ліцензійного договору: цей строк повинен спливати не пізніше закінчення строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності. Згідно з ч. 3 ст. 1110 ЦК України у разі відсутності у лі¬цензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на 5 років. Якщо за 6 місяців до спливу зазначеного 5-річного строку жодна зі сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна зі сторін може у будь-який час відмови¬тися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за 6 місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін. У правовому регулюванні договірних відносин у сфері інте¬лектуальної власності традиційно важливе місце займали типові договори. У ЦК України положення про типові ліцензійні дого¬вори вміщено у ст. 1111. Інститут типових ліцензійних договорів покликаний забезпечувати посилену охорону інтересів творця об'єкта інтелектуальної власності у договірних відносинах. Право затвердження типових ліцензійних договорів відповідно до ч. 1 ст. 1111 ЦК України надано уповноваженим відомствам та творчим спілкам. Ліцензійний договір може містити умови, які не передбачені відповідним типовим ліцензійним договором. Якщо ліцензіаром є творець об'єкта права інтелектуальної власності (наприклад, автор твору, виконавець, винахідник тощо), то умови ліцензійно¬го договору не можуть погіршувати становище творця порівняно зі становищем, передбаченим законом або типовим договором. У протилежному випадку такі умови є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом. Якщо ліцензіаром виступає будь-яка інша, крім творця, особа, то, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 1111 ЦК України, сторони при визначенні змісту ліцензійного договору не зв'язані умовами відповідних типових договорів. Наказом Міністерства освіти і науки України від 28 грудня 2004 р. № 986 затверджено зразок ліцензійного договору про надання дозволу на використання комерційної таємниці. Проте у цьому випадку йдеться не про типовий, а про примірний ліцен¬зійний договір, оскільки він має рекомендаційний характер. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Складовою частиною договорів щодо розпоряджання майновими правами інте¬лектуальної власності належить договір про передання виключ¬них майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ч. 1 ст. 1113 ЦК України за договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні част¬ково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах. Цей договір спрямований на передання всіх чи частини виключних майнових прав інтелектуальної власності особою, якій такі права належать, іншій особі. Це відрізняє розгляду¬ваний договір від ліцензійного договору. Останній передбачає надання ліцензіату дозволу на використання відповідного об'єкта. При цьому ліцензіар, крім випадків виключної ліцензії, збері¬гає право використовувати відповідний об'єкт, в тому числі у сфері, обмеженій дією ліцензії. Крім того, ліцензійний договір має строковий характер – після закінчення строку ліцензійного договору ліцензіар втрачає право використовувати об'єкт права інтелектуальної власності. На відміну від цього, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності передбачає безповоротне передання, іншими словами – відчу¬ження, виключних майнових прав інтелектуальної власності ін¬шій особі. У свою чергу, особа, яка передала відповідні виключні права інтелектуальної власності за договором, перестає бути суб'єктом переданих прав. Загалом, об'єктами, виключні майнові права, на які можуть бути передані в рамках договору, виступають об'єкти права ін¬телектуальної власності, невичерпний перелік яких наведено у ст. 420 ЦК України. Водночас на окремі з цих об'єктів ЦК України не закріплює виключних прав, що робить неможливим застосуван¬ня розглядуваного договору щодо таких об'єктів. Це стосується, наприклад, наукового відкриття, зміст суб'єктивних прав на яке не передбачає виключних майнових прав (ст. 458 ЦК України). Також об'єктами виключних майнових прав не є географічне зазна¬чення (ст. 503 ЦК України), комерційне (фірмове) найменування (ст. 490 ЦК України). Щодо останнього допускається передання майнових прав інтелектуальної власності на нього лише разом із цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною (ч. 2 ст. 490 ЦК України). Предметом розглядуваного договору є виключні майнові права на певний об'єкт права інтелектуальної власності. Причому із визначення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності випливає, що за цим договором може передаватися як частина зазначених прав, так і всі ці права у повному складі. Договір про передання виключних майнових прав інтелек¬туальної власності укладається між двома сторонами. Першою стороною виступає особа, якій належать виключні майнові пра¬ва інтелектуальної власності на певний об'єкт. Варто звернути увагу, що такою особою може бути не тільки творець (автор, винахідник тощо), а й інша юридична чи фізична особа, яка у встановленому порядку набула виключних прав на об'єкт інте¬лектуальної власності (наприклад спадкоємець автора). Другою стороною виступає особа, до якої переходять відповідні виключні майнові права інтелектуальної власності. Нею може виступати як фізична, так і юридична особа. Укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на укладені раніше ліцензійні договори. У частині 3 ст. 1113 ЦК України закріплено обмеження щодо включення до договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності певних умов, що викликано необхід-ністю охорони прав творців та їх спадкоємців при укладенні цих договорів. Якщо передбачені ч. 3 ст. 1113 ЦК України умови містяться у договорі, вони є нікчемними. По-перше, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не може містити умов, що погіршують ста¬новище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно зі становищем, передбаченим ЦК України та іншим законом. По-друге, умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не можуть обмежувати право твор¬ця на створення інших об'єктів. Адже включення в договір таких умов призводило б до обмеження принципу свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 54 Конституції України). Тому нікчемною буде, наприклад, умова про те, що винахідник зобов'язується не створювати в майбутньому вина¬ходів, якими досягається такий самий технічний результат, що і винаходом, виключні майнові права інтелектуальної власності, на який є предмет договору. Договір про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності. Одним із видів договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є договір про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної влас¬ності. За цим договором одна сторона (творець – письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелекту¬альної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк. Характерною ознакою цього договору, яка, зокрема, відрізняє його від ліцензійного договору, є те, що на момент його укладення відповідного об'єкта інтелектуальної власності ще не існує – ство¬рення цього об'єкта є одним з основних обов'язків творця. Договір про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності варто також відрізняти від до¬говору підряду. В обох договорах має місце виконання певної роботи, однак різним є її характер. Робота творця за договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності завжди є творчою, а її результатом є створення об'єкта права інтелектуальної власності (наприклад, написання роману, створення скульптури тощо). На відміну від цього, робота підрядчика, загалом, не є творчою – вона має, як правило, технічний характер (наприклад, ремонт телевізора, пошиття костюму тощо). Розглянутий договір передбачає створення об'єкта права інтелектуальної власності на замовлення другої сторони (за¬мовника; відповідно до її вимог і у встановлений строк. Отже, у договорі про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності мають бути чітко обумовлені вимоги до створюваного на замовлення твору (наприклад, для літературного твору такими вимогами можуть бути обсяг твору (кількість авторських аркушів), тематика, жанр тощо), а також строк, у який його має бути створено. У статті 1112 ЦК України нічого не сказано про те, чи є цей договір відплатним, чи безвідплатним. Якщо в договорі сторони не визначать умову щодо його відплатності чи безвідплатності, то спрацьовуватиме закріплена ст. 626 ЦК України презумпція від¬платності договору. Більше того, якщо такий договір укладається на створення і використання об'єкта авторського права, то він завжди буде відплатним, оскільки автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК України та іншим законом (ст. 445 ЦК України). Також відповідно до ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторський договір замовлення може передбачати виплату замов¬ником авторові авансу як частини авторської винагороди. Певною специфікою характеризується суб'єктний склад дого¬вору про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності. Річ у тім, що однією зі сторін цього договору завжди виступає творець – письменник, художник тощо. Відповідно до законодавства України про інтелектуальну власність творцем може бути лише фізична особа, тобто людина. Тому однією зі сторін договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності завжди є фізична особа (творець). Це відрізняє даний договір від ліцензій¬ного договору. У ліцензійному договорі однією зі сторін є особа, якій належить виключне право дозволяти використання відповід¬ного об'єкта, і цією особою не у всіх випадках є творець об'єкта (це може бути спадкоємець автора у випадку його смерті). Розглянутий договір, з огляду на його назву, регулює відносини між сторонами не тільки щодо створення, а й щодо використання створеного за цим договором об'єкта права інте¬лектуальної власності. Кінцевим юридичним результатом, якого бажає досягти замовник, укладаючи цей договір, є не сам по собі факт створення певного об'єкта права інтелектуальної власності відповідно до його вимог і у встановлений строк, а набуття відповідних прав на використання створеного об'єкта. Тому відповідно до ч. 2 ст. 1112 ЦК України договір про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником. Певні особливості мають договори про створення за замо¬вленням і використання творів образотворчого мистецтва. До творів образотворчого мистецтва належать скульптура, карти¬на, малюнок, гравюра, літографія, твір художнього (у тому числі сценічного) дизайну тощо (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Характерною особливістю цих творів є те, що вони існують, як правило, лише в єдиному примірнику і тісно пов'язані з матеріальним об'єктом, в якому їх втілено. Згідно з ч. 3 ст. 1112 ЦК України оригінал твору об¬разотворчого мистецтва, створеного на замовлення, переходить у власність замовника. У цьому випадку власністю замовника стає матеріальний об'єкт, в якому втілено твір образотворчого мистецтва (наприклад, якщо договір передбачає написання художником картини, то у власність замовника переходить кар¬тина як матеріальний об'єкт (річ). Водночас авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Тому в цій ситуації майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Договір про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності не може містити умов, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів. Згідно з ч. 4 ст. 1112 ЦК України такі умови є нік¬чемними. Наприклад, у договорі про створення на замовлення і використання твору не може бути передбачено умову, за якою автор зобов'язується в майбутньому не створювати твори подіб¬ного жанру чи схожої тематики. Така позиція законодавства базується на тому, що одним із принципів права інтелектуальної власності є принцип свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості, який одержав своє закріплення у ст. 54 Конституції України. 7.3. Договір комерційної концесії (франчайзингу). Поняття та правова природа договору комерційної концесії (франчайзингу). Форма договору та його державна реєстрація Договір комерційної концесії є одним із новітніх договірних інститутів у цивільному праві України. Його закріплення в цивільному законодавстві пов'язане із ринковими перетворен¬нями у вітчизняній економіці. У світовій практиці відповідний інститут має назву «франчайзинг» (від франц. franchissage – пільга, привілей). Саме цей термін пропонувалося закріпити у проекті ЦК України, що сприяло б уніфікації цивільного законодавства України із законодавством багатьох розвинених країн. Проте в ЦК України все ж закріпився інший термін – «комерційна концесія» (далі терміни «комерційна концесія» і «франчайзинг» вживатимуться як синонімічні). Батьківщиною франчайзингу прийнято вважати США. Суть франчайзингових відносин полягає в тому, що одна сторона (нею – зазвичай виступає крупна компанія) передає іншій стороні (як правило, це малі і середні компанії) за плату на певний строк права на використання торговельної марки, фірмового наймену¬вання, ноу-хау тощо, надає їй консультаційну, технічну допомогу при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Така схема дає змогу великим компаніям розширювати ринки збуту, а дрібним і середнім компаніям – ефективно здій¬снювати підприємницьку діяльність, використовуючи при цьому засоби індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та діловий досвід перших. За франчайзинговими схемами працюють такі відомі компанії, як МсDonald’s, Соса-Соlа, Shell, Коdак тощо. | |
| Просмотров: 614 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |