| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
Контрольна робота з навчальної дисципліни «медичне правознавство»
| [ Скачать с сервера (33.8 Kb) ] | 17.09.2017, 22:44 |
| Права людини у сфері медичної діяльності — це передбачені міжнародними і внутрішньодержавними нормативно-правовими актами положення, що гарантують людині охорону здоров'я і надання медичної допомоги при виникненні захворювання. Серед міжнародно-правових документів, що містять положення, присвячені правам громадян у сфері медичної діяльності, необхідно виділити Загальну декларацію прав людини ( прийняту на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) 10 грудня 1948 p.), cт. 25 яка проголошує, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що необхідне для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати коштів для існування від незалежних від неї обставин. Материнство і дитинство надають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, що народилися у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом. Розпад у 1991 p. СРСР призвів до створення незалежними державами Співдружності Незалежних Держав, документи якого також деякою мірою можуть бути віднесені до міжнародного. Серед них можна назвати Хартію соціальних прав і гарантій громадян незалежних держав (зате. Міжпарламентською Асамблеєю держав - учасників Співдружності Незалежних Держав 29 жовтня 1994p.). Стаття 33 цього документа визначає, що держави гарантують право громадян на безоплатну медичну допомогу в необхідних обсягах, включаючи амбулаторно-поліклінічне обслуговування, у тому числі візити лікаря додому, спеціалізоване обслуговування в лікарнях, поліклініках і поза стінами цих установ; забезпечують потреби населення у лікарських засобах і предметах догляду за хворими, зберігають пільговий порядок забезпечення медикаментами і засобами протезування інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни і прирівняних до них категорій осіб, а також інших категорій громадян відповідно до національного законодавства; сприяють поширенню фізичної культури, туризму та спорту. Правовий статус, як характеристика прав, свобод та обов'язків громадянина в сфері медичної діяльності, характеризується визначеними особливостями. Виділяють кілька видів правових статусів: 1. Загальний правовий статус громадянина в сфері медичної діяльності - це перелік прав, обов'язків і відповідальності, характерний для всіх громадян України. Насамперед, без сумніву, мова йде про норми Конституції України, ст. 49 яка визначає, що кожний має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. 2. Спеціальний правовий статус людини в сфері медичної діяльності — це перелік прав, обов'язків і відповідальності в галузі медицини, притаманний окремим категоріям людей (вагітні жінки і матері, неповнолітні, військовослужбовці, громадяни похилого віку, інваліди й ін.). Як приклад, необхідно навести положення розділу VII Основ законодавства України про охорону здоров'я "Охорона здоров'я матері та дитини". 3. Індивідуальний правовий статус людини в сфері медичної діяльності - це перелік прав, обов'язків і відповідальності в галузі медицини, властивий конкретному індивідові. Слід зазначити, що індивідуальний правовий статус людини - найбільш динамічний варіант правового статусу, оскільки він залежить від професії, віку, статі людини. Варто зазначити значний ступінь схожості правового змісту індивідуального правового статусу людини і суб'єктивного права людини в сфері медичної діяльності. Класифікація прав людини у сфері медичної діяльності. Класифікація, що найбільш задовольняє потреби медичного права, є такою: І. Права людини у галузі охорони здоров’я 1. Право на охорону здоров'я. 2. Право на інформацію про фактори, що впливають на здоров'я. 3. Право на медико-санітарну допомогу. ІІ. Права окремих груп населення у галузі охорони здоров'я 1. Права членів сім'ї. 2. Права вагітних жінок і матерів. 3. Права неповнолітніх. 4. Права військовослужбовців. 5. Права людей похилого віку. 6. Права інвалідів. 7. Права фізичних осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають в екологічно несприятливих районах. 8. Права осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на одержання медичної допомоги. ІІІ. Права пацієнтів 1. Загальні права пацієнтів. 2. Права пацієнтів в окремих напрямах медичної діяльності (трансплантологія, психіатрія, імунопрофілактика й ін.). Окрім цього, у літературі пропонується поділ прав у галузі охорони здоров'я за критерієм класифікації - суб'єкт реалізації. Відповідно до нього виділяють основні, спеціальні та особливі права людини у сфері охорони здоров'я. Першу групу прав становлять основні права, що належать усім людям, закріплені Конституцією України, міжнародними актами, які містять норми, що спрямовані на розвиток людини, захист від неправомірного посягання на її здоров'я, а також його зміцнення. Другу групу становлять спеціальні права людини у сфері охорони здоров'я, яких набувають усі, хто звернувся за медичною допомогою до закладів охорони здоров'я. У цьому випадку людина набуває статусу "пацієнта" та стає суб'єктом специфічних відносин. Права пацієнта не згруповані в одному джерелі права, а розкидані по різних нормативних актах, як правило, відомчого характеру. Третю групу становлять права, притаманні окремим категоріям фізичних осіб, особливі ознаки яких визначають назву особлива група. Законодавець до таких особливих ознак відносить вік, стан здоров'я, заняття певними видами діяльності, проживання у визначених районах та інші. Основи законодавства України про охорону здоров'я регламентують права неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів, працівників підприємств з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців тощо, але не визначають прав осіб похилого віку, сім'ї, ув'язнених та інших. У перших двох групах об'єднані права фізичних осіб або окремих груп населення, а в третій представлені права пацієнтів. Це пов'язано з тією обставиною, що людина у розумінні її прав на охорону здоров'я може бути як здоровою, що не потребує медичної допомоги, так і такою, що має певне захворювання, яке обумовлює її звернення у лікувально-профілактичний заклад. У той же час пацієнт - це людина, що вже звернулась у ЛПУ за діагностичною, лікувальною або профілактичною медичною допомогою. Міжнародно-правовим стандартом у сфері прав пацієнтів є Європейська хартія прав пацієнтів від 15 листопада 2002 р., яка закріплює чотирнадцять прав пацієнта, серед яких визначено такі: 1) на профілактичні заходи, тобто право на відповідні послуги з метою попередити захворювання; 2) на доступність, тобто право на доступність медичних послуг, що необхідні пацієнту за станом здоров'я. Медичні служби повинні гарантувати рівний доступ для всіх без дискримінації за ознаками наявності фінансових ресурсів, місця проживання, виду захворювання чи часу звернення за допомогою; 3) на інформацію, тобто право на отримання будь-якої інформації про свій стан здоров'я, про медичні послуги і способи отримання цих послуг, а також про можливості, що виникають у результаті наукових досліджень і технічного прогресу; 4) на згоду, тобто право на отримання будь-якої інформації, яка дозволить йому активно брати участь у прийнятті рішень щодо свого здоров'я; ця інформація є обов'язковою попередньою умовою проведення будь-якої процедури і лікування, включаючи участь у наукових дослідженнях; 5) на свободу вибору, тобто на свободу вибору між різними медичними процедурами і закладами (спеціалістами) на основі адекватної інформації; 6) на приватність і конфіденційність, тобто право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про стан здоров'я і пропоновані діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів, відвідування медичних спеціалістів і в цілому при медичних і хірургічних втручаннях; 7) на повагу до часу пацієнта, тобто право на отримання необхідного лікування без зволікання, протягом наперед обумовленого строку. Це право відноситься до кожного етапу лікування; 8) на дотримання стандартів якості, тобто право на доступність якісного медичного обслуговування на основі специфікації і у чіткій відповідності із стандартами; 9) на безпеку, тобто право на свободу від шкоди, спричиненої неналежним функціонуванням систем охорони здоров'я, недбалістю і помилками медичних працівників, а також право на доступність медичних послуг і лікувальних процедур, що відповідають високим стандартам безпеки; 10) на інновації, тобто право на доступність медичних інновацій, включаючи діагностичні процедури, відповідно до міжнародних стандартів і незалежно від економічних чи фінансових міркувань; 11) на попередження за можливістю страждань і болю, тобто право уникати страждань і болю на кожному етапі свого захворювання; 12) на індивідуальний підхід до лікування, тобто право на діагностичні чи лікувальні програми, максимально адаптовані до його особистих потреб; 13) на подання скарги, тобто право скаржитись й отримувати відповідь чи інший зворотний зв'язок у випадку заподіяння пацієнту шкоди; 14) на компенсацію, тобто право на отримання протягом розумно короткого строку достатньої компенсації у випадку заподіяння йому фізичної чи моральної і психологічної шкоди діяннями медичного закладу. Отже, існують різні класифікації прав людини на здоров’я в сфері охорони здоров’я як в українському, так і в міжнародному праві. 16.Інтелектуальна власність у сфері охорони здоров’я. Поняття "інтелектуальна власність" (англ. Intellectual property) виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах. Відносини у суспільстві, у зв’язку із створенням і використанням об’єктів інтелектуальної власності, регулюються системою правових норм, що узагальнено називається правом інтелектуальної власності. В 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію, якою визначено, що до інтелектуальної власності належать права на: літературні, художні та наукові твори; виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі; винаходи у сферах людської діяльності; наукові відкриття; промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення; захист від недобросовісної конкуренції; усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах. Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що, за визначенням, є благом не матеріальним і зберігаються за його творцями та можуть використовуватися іншими особами лише з їх дозволу, окрім випадків, визначених законодавством. Прийнятими, практично у всіх країнах, документами, що засвідчують першість у створенні і права на володіння об’єктами інтелектуальної власності, є патент на винахід, промисловий зразок; свідоцтво на товарний знак, топографію інтегральної схеми, зазначення походження товарів; свідоцтво про реєстрацію твору (в галузі мистецтва, літератури та науки). У ряді країн, також, видаються патенти на корисні моделі, (зокрема, патенти на корисні моделі, з деякими відмінностями, реєструються в Україні і Росії). Окрім державних органів, свідоцтва про реєстрацію авторських прав на твори також можуть видавати уповноважені авторські товариства. У зв’язку зі зростанням впливу новітніх технологій на всі сфери суспільного життя, а також враховуючи інноваційну політику держави в сфері охорони здоров’я, все гостріше постає питання захисту інтелектуальної власності. Недостатня увага до цього питання з боку керівництва медичного закладу може спричинити негативні наслідки. Не слід забувати, що об’єкти інтелектуальної власності при дотриманні всіх необхідних законодавчих та бухгалтерських процедур, належать до нематеріальних активів. При цьому існує безліч факторів, які можуть загрожувати інтелектуальній власності приватного медичного закладу. Перед тим, як почати використовувати об’єкти інтелектуальної власності в медичній сфері, необхідно забезпечити їх грамотний захист, що є безумовною запорукою отримання вигоди від такого використання. Відповідальність за збереження та захист інтелектуальної власності медичного закладу лежить, насамперед, на керівництві. Саме тому керівництво повинно бути зацікавлене в розробленні та функціонуванні ефективної системи захисту таких відомостей. 31.Правове регулювання діяльності з планування сім’ї та репродукції людини в Україні. Центр планування сім'ї та репродукції людини є закладом охорони здоров'я або структурним підрозділом закладу охорони здоров'я з реалізації державної політики у сфері планування сім'ї та охорони репродуктивного здоров'я. Центр планування сім'ї та репродукції людини створюється в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Центр у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Кабінету Міністрів України, Указами Президента України, іншими нормативно-правовими актами та цим Положенням, координує свою роботу з Державним центром планування сім'ї та репродуктивного здоров'я та взаємодіє із закладами охорони здоров'я, а також з профільними кафедрами вищих медичних навчальних закладів (медичних факультетів вищих навчальних закладів), відділами науково-дослідних інститутів, з державними та громадськими організаціями. Режим роботи Центру встановлюється з урахуванням максимальної зручності для населення міст і районів області, а також розподілу різних потоків пацієнтів: підлітків, жінок репродуктивного і пізнього репродуктивного віку, чоловіків, сімейних пар. Основні завдання Центру 1. Організаційно-методична робота: 1) організація роботи з Державним центром планування сім'ї та репродуктивного здоров'я; 2) координація роботи кабінетів планування сім'ї районів та міст Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; 3) взаємодія та організація роботи із закладами первинної медико-санітарної та акушерсько-гінекологічної (амбулаторної і стаціонарної) допомоги; 4) формування системи направлень щодо надання допомоги з планування сім'ї та охорони репродуктивного здоров'я відповідно до рівнів надання медичної допомоги. 2. Консультативна робота: 1) розробка, затвердження та поновлення єдиного формату консультування пацієнтів щодо методів запобігання непланованій вагітності та охорони репродуктивного здоров'я на всіх рівнях надання медичної допомоги; | |
| Просмотров: 589 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |