| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
КОНТРОЛЬНА РОБОТА З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «МЕДИЧНЕ ПРАВОЗНАВСТВО»
| [ Скачать с сервера (26.2 Kb) ] | 17.09.2017, 22:44 |
| Нормативно-правова база охорони здоров’я складається з п’яти груп (рівнів) нормативно- правових актів: 1) Конституція України (ст. 49 – право на охорону здоров’я, надання медичну допомогу і медичне страхування); 2) Основи законодавства України про охорону здоров’я як основного спеціального закону в цій сфері; 3) спеціальні закони в окремих сферах медичної діяльності (донорство, психічна допомога, окремі інфекційні захворювання тощо); 4) галузеві кодекси, які містять загальні норми, що застосовуються в медичній сфері, (Цивільний і Кримінальний кодекси, Кодекс про адміністративні правопорушення , Кодекс законів про працю тощо); 5) акти центральних та місцевих органів державної виконавчої влади (укази та розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і розпорядження МОЗ України, нормативно-правові акти інших органів влади). Конституція України в питаннях охорони здоров’я (ст. 49) не відповідає сучасним умовам і можливостям, а тому повинна бути змінена на таку, що відображає реалії та практичні можливості для поліпшення ситуації в сфері охорони здоров’я з урахуванням справедливого (тобто однакового для всіх) гарантованого рівня медичної допомоги. Постійне недофінансування бюджетних витрат і відсутність рівного доступу до якісної безоплатної медичної допомоги перетворило конституційну норму (ст. 49 Конституції України) про право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування в загальну декларацію, що продукує соціальну несправедливість, усунення якої вимагає закріплення на конституційному рівні моделі єдиного медичного простору відповідно до європейських стандартів у сфері охорони здоров’я. Зважаючи на нагальну необхідність створення інститутів та механізмів, необхідних для реалізації та захисту права людини на охорону здоров’я відповідно до принципів, визначених Конституцією України, та приведення стандартів управління системою охорони здоров’я у відповідність з європейськими основними засадами державної політики у сфері охорони здоров’я та надання медичної допомоги, пріоритетними є такі напрями: – забезпечення доступної та своєчасної, рівної та якісної медичної допомоги; – забезпечення якості та доступності лікарських засобів, вакцин та інших імунобіологічних препаратів, виробів медичного призначення; – гарантування належного рівня біобезпеки в країні як складової світової системи біобезпеки; – гарантування гідності професії медичного працівника та участі медичного працівника у формуванні стандартів медичної професії і контролі за їх дотриманням; – забезпечення справедливого, прозорого і відповідального управління системою охорони здоров’я та впливу громадськості на прийняття державних рішень у сфері охорони здоров’я. З огляду на це, на конституційному рівні (ст. 49 Конституції України) необхідно закріпити право всіх і кожного з громадян України на доступну, своєчасну, рівну та якісну медичну допомогу; забезпечити належний рівень біобезпеки всередині країни та належний рівень біобезпеки країни у світі; забезпечити багатоканальне фінансування безоплатної медичної допомоги (бюджетне і недержавне фінансування за рахунок медичного страхування (обов’язкове і добровільне), благодійні внески, інші незаборонені джерела) за рівної участі закладів охорони здоров’я незалежно від їх форми власності; підвищити гідність професії медичного працівника та його участь у формуванні стандартів медичної професії і контролі за їх дотриманням, а також забезпечити справедливе, прозоре і відповідальне управління системою охорони здоров’я та вплив громадськості на прийняття державних рішень у сфері охорони здоров’я. Законодавчі акти в галузі охорони здоров’я часто містять загальні і суперечливі між собою норми. Закони повинні прийматися пріоритетно, відповідно до потреб населення, а не системи охорони здоров’я, ґрунтуватися на об’єктивно існуючих у суспільстві реаліях, бути фактично виконуваними і не йти врозріз із громадською думкою. Законодавчі акти досить часто не містять визначень основних понять. З метою усунення розпорошення, нечіткості та колізійності законодавства в сфері охорони здоров’я доцільно його систематизувати в єдиному комплексному законодавчому акті шляхом об’єднання всього спеціального законодавства у Зводі законів у сфері охорони здоров’я, включивши до його складу норми Основ законодавства про охорону здоров’я і спеціальних законів у сфері охорони здоров’я. Структурно такий Звід законів становитиме систему різнорідних (цивільних, адміністративних, трудових, правоохоронного характеру) спеціальних норм, покликаних врегулювати організаційні, майнові, особисті відносини, які виникатимуть у зв’язку зі вживанням санітарно- епідеміологічних заходів і наданням лікувально- профілактичної допомоги фізичним особам. При цьому систематизація медичного законо- давства шляхом прийняття медичного (лікарського) кодексу, як і поєднання в одному нормативно- правовому акті морально-етичних і правових норм у сфері охорони здоров’я та надання медичної допомоги, видається передчасною. Прийняття медичного кодексу як комплексного законодавчого акту, що регулює різнорідні відносини, не відповідатиме сучасним вітчизняним традиціям нормотворення і правозастосування однорідних за предметом галузевих кодексів, що не сприятиме юридичній безпеці у сфері охорони здоров’я. Водночас, заслуговує підтримки поширена в іноземних країнах (Росії, Польщі, ФРН, Франції, Фінляндії, США, Італії) практика прийняття національними медичними асоціаціями медичних (лікарських) кодексів, які містять детальні вимоги деонтології та лікарської етики, що являють собою норми етичного і морального характеру, які регулюють професійні права медиків. Одна з проблем нормативного регулювання в сфері охорони здоров’я полягає в низькій ефективності законодавства в цій сфері, його невідповідності існуючим відносинам. Виявлення прогалин, колізій і тенденцій законодавства, судової та іншої правозастосовної практики, проведення моніторингу і досліджень правових способів їх вирішення і тенденцій доцільно покласти на позавідомчу службу (агентство) правової політики у сфері охорони здоров’я, підпорядковану Кабінету Міністрів України і Президенту України, до складу якої необхідно включити науковців і практикуючих юристів та медиків. Позитивно можна оцінити структуру законодавства в сфері охорони здоров’я в частині його поділу на положення Конституції, галузевих кодексів, базового і спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. Цивільно-правові засади регулювання прав людини у сфері охорони здоров’я належним чином визначені статтями 281–287, 289–290 Цивільного Кодексу (ЦК) України, норми якого визначають основні особисті немайнові права людини в сфері охорони здоров’я (ст. 281 «Право на життя», ст. 282 «Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю», ст. 283 «Право на охорону здоров’я», ст. 284 «Право на медичну допомогу», ст. 285 «Право на інформацію про стан свого здоров’я», ст. 286 «Право на таємницю про стан здоров’я», ст. 287 «Права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я»). Кримінально-правова охорона в сфері охорони здоров’я здійснюється положеннями статей 139, 140, 145, 184 Кримінального кодексу України, які визначають склади злочинів проти життя та здоров’я особи, особистих прав громадянина (ст. 139 «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», ст. 140 «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником», ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці», ст. 184 «Порушення права на безоплатну медичну допомогу»). Основним спеціальним законодавчим актом в Україні у цій сфері є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 1991 р., який визначає правові основи організації охорони здоров’я, забезпечення здорових і безпечних умов життя, лікувально-профілактичної допомоги. Окремі напрями охорони здоров’я регулюються спеціальними законами (з питань донорства, психічної допомоги, окремих інфекційних і неінфекційних захворювань тощо). 2. Правовий статус закладу охорони здоров’я Відповідно до чинного законодавства України під закладом охорони здоров’я розуміють юридичну особу будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників. Отже, лікарня, амбулаторія, поліклінічна установа тощо є лікувально-профілактичними закладами. Винятком є приватно-практикуючі лікарі, зареєстровані як фізичні особи — підприємці (далі — ФОП), які отримали ліцензію на провадження медичної практики, відкрили кабінети, найняли на роботу лікарів з вищою освітою та середній медичний персонал. Кабінети, відкриті ФОП, не створюють юридичної особи, тому медичні кабінети не належать до закладів охорони здоров’я. У статті 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII (далі — Основи законодавства про охорону здоров’я) зазначено, що мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Створення та діяльність приватних медичних закладів підтримується державою. Проте провадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії (ст. 17 Основ законодавства про охорону здоров’я). Необхідність у створенні приватного медичного закладу визначає не держава, а володілець на підставі маркетингових досліджень ринку медичних послуг та на власний ризик. Медичні заклади всіх форм власності та приватно-практикуючі лікарі у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України, а також нормативними документами уповноваженого органу управління та іншими нормативно-правовими актами. 3. Предмет та джерела медичного законодавства Предмет медичного права – це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності.Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел медичного права: 1. Юридична сила. 2. Предмет регулювання. 3. Характер правового регулювання. 4. Сфера дії. Відповідно до першого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і під законні акти. Закони у сфері медичного права - це нормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що приймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної діяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна навести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР "Про лікарські засоби", Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І "Про захист населення від інфекційних хвороб". Підзаконні акти у сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання законів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів України, Міністерством охорони здоров'я України, органами управління охорони здоров'я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права: | |
| Просмотров: 665 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |