| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
Інтелектуальна власність
| [ Скачать с сервера (116.5 Kb) ] | 12.09.2017, 11:10 |
| План 1. Міжнародні та регіональні стандарти у сфері охорони здоров’я. 2. Інтелектуальна власність у сфері охорони здоров’я. 3. Правове регулювання діяльності з планування сім’ї та репродукції людини в Україні. 1. Джерелами, які визначають міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я є документи, видані Організацією Об’єднаних Націй, Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи і Європейським Союзом, Всесвітньою і Європейською медичними асоціаціями. Основними з тих, що безпосередньо стосуються прав людини і охорони здоров’я, є такі [1]: - Міжнародна хартія прав людини, яка складається з п’яти документів –Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) і Другого факультативного протоколу про відміну смертної кари; - Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.); - Конвенція про права дитини (1989 р.); - Європейська соціальна хартія (1961 р.); - Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990 року); - Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 р.); - Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.). Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно Всесвітньої медичної асоціації, створеної у 1947 р.): - Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 рр.; - Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, прийнята в 1949 р., із змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на випускників медичних вишів – майбутніх лікарів. - Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964 р.); - Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 р.)53 - Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983 р.); - Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983 р.); - Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983 р.); - Заява про використання протипіхотних засобів і зловживання ними (1983 р.); - Заява про свободу контактів між лікарями (1984 р.); - Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985 р.); - Заява про торгівлю живими органами (1985 р.); - Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря (1986 р.); - Заява про підготовку медичних кадрів (1986 р.); - Декларація щодо евтаназії (1987 р.) - Декларація щодо трансплантації людських органів (1987 р.); - Мадрідська декларація про професійну автономію і самоуправління лікарів (1987 р.); - Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990 р.); - Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів, які терплять хронічний біль (1990 р.); - Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов’язків (1992 р.); Заява про професійну відповідальність за якість медичного обслуговування (1996 р.). Міжнародна хартія прав людини складається з п’яти документів, одним з яких є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, що відігравала і продовжує відігравати важливу роль в утвердженні прав людини. Преамбула Декларації прав людини проголошує віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особи. Право на охорону здоров’я у цьому документі безпосередньо не закріплено, тому визначимо це право як похідне від інших прав, що містяться у цьому акті. Опосередковано регулювання охорони здоров’я знаходимо через норму ст.3 Декларації, яка визначає право кожної людини на життя та ст.5 Декларації, де мова йде про заборону тортур та нелюдського поводження чи покарання. У ст.25 Загальної декларації зазначено: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї. У 1966 р були прийняті такі три документи: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Останній документ, що становить Міжнародну хартію прав людини, є Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про скасування смертної кари, прийнятий у 1989 р. У Пактах дається більш деталізований перелік прав людини і громадянина. Ці пакти становлять своєрідний міжнародний кодекс прав людини і громадянина. На відміну від Декларації, пакти є юридично обов’язковими договорами для держав, які є їхніми учасниками. Україна є учасником цих договорів. Держави–учасники взяли на себе зобов’язання вжити необхідних законодавчих заходів для забезпечення прав і свобод, які передбачені у Пактах. Ці важливі міжнародно-правові акти заклали фундамент права на охорону здоров’я. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також не містить у своєму каталозі прав безпосереднього закріплення права на охорону здоров’я. Це право розглядаємо як похідне від права на життя як невід’ємного права кожної людини, що закріплене у ст.6 Пакту, через норму ст.7, яка містить заборону катувань, жорстокого, нелюдського поводження чи покарання, а також заборону, що відображена у ст.17 Пакту, свавільного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність її життя та інші. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, а також закріплює заходи, які повинні вжити держави-учасниці для повного здійснення цього права. До таких заходів 12 Пакту відносять: 1) забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини; 2) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості; 3) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними; 4) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби [24, c. 147]. У 1966 р у Лімбурзькому університеті (Нідерланди) обговорювалось питання про природу і ступінь юридичних зобов’язань, які взяли держави-учасниці Пакту. Вони дійшли таких основних і дуже важливих висновків: 1) усі права і свободи людини, у тому числі соціальні права, неподільні й взаємозв’язані і утворюють невід’ємну частину міжнародного права; 2) Пакт накладає юридичні обов’язки на держави-учасниці. Вони повинні якомога швидше вжити необхідних заходів, як законодавчі, так і адміністративних, для здійснення закріплених у ньому прав і забезпечення кожного правом на судовий захист соціально–економічних прав; 3) держави-учасниці Пакту, незалежно від рівня їхнього економічного розвитку, зобов’язані забезпечити соціально–економічні й культурні права для всіх, хоча б у мінімальному розмірі. Ще одним актом універсального характеру є Конвенція про права дитини, яка прийнята ООН у 1989 р. Цей міжнародний документ у ст.24 закріплює право дитини на користування найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновленням здоров’я. Окрім цього, у статті передбачено заходи, яких повинні вживати держави-учасниці для повного здійснення цього права, зокрема: 1) знижувати рівень смертності немовлят і дитячої смертності; 2) забезпечувати надання необхідної медичної допомоги і охорони здоров’я всіх дітей, з приділяючи першочергову увагу розвитку первинної медико – санітарної допомоги; 3) боротися з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико–санітарної допомоги; 4) надавати матерям належні послуги з охорони здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди; 5) забезпечувати знаннями всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, про здоров’я і харчування дітей, переваги грудного годування немовлят про основи гігієни, санітарії середовища перебування дитини; про запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та їхньої підтримки у використанні цих знань; 6) розвивати просвітницьку роботу і послуги у галузі профілактичної медичної допомоги та планування розміру сім’ї. Держави-учасниці зобов’язані заохочувати і розвивати міжнародну співпрацю у сфері охорони здоров’я і вживати усіх ефективних і необхідних заходів для забезпечення права дитини на охорону здоров’я. Поміж з усіх міжнародно-правових актів, які закріплюють права і свободи людини і громадянина, у тому числі і право на охорону здоров’я, виділяємо ті документи, які присвячені регулюванню правовідносин у сфері охорони здоров’я та прийняті організаціями, що безпосередньо покликані розробляти стандарти у сфері охорони здоров’я. До них першою чергою відносимо Всесвітню організацію охорони здоров’я, яка створена у 1946 р. при ООН і займається заходами, що спрямовані на досягнення якнайвищого рівня здоров’я у глобальному масштабі [2, c. 6]. Серед документів ВООЗ важливо звернути увагу на Декларацію про розвиток прав пацієнтів у Європі 1994 р. У цьому акті закріплені права людини і людські цінності в охороні здоров’я, наприклад, право кожної людини на повагу до своєї особи, на самовизначення, на збереження своїх таємниць, на захист власного здоров’я тією мірою, у якій це дають можливість існуючі заходи профілактики і лікування хвороб. Також у Декларації визначено вимоги, до інформації, яка надається пацієнту і яка, відповідно до п.2.2 Декларації, має бути вичерпною, тобто медичні факти відносно свого стану, дані про можливий ризик і переваги методів лікування, що пропонується та альтернативних, відомості про можливі наслідки відмови від лікування, інформацію про діагноз, прогноз і план лікувальних заходів. У документі зазначаються умови надання згоди на медичне втручання та умови збереження відомостей про стан здоров’я і будь-яких інших відомостей особистого характеру про пацієнта. У розділі п’ятому містяться норми, що регулюють питання надання медичної допомоги відповідно до стану здоров’я, включаючи профілактичну і лікувальну допомогу, а реалізація прав пацієнта закріплена у шостому розділі міжнародного акт. У 1947 р створено Всесвітню медичну асоціацію (ВМА), що сформувалась з громадських організацій лікарів 64 країн світу. Ця організація прийняла численні документи зокрема міжнародний кодекс медичної етики (1983), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985), Декларація стосовно незалежності і професійної свободи лікаря (1986 р.), Декларація стосовно ейтаназії (1987), Хельсинська декларація; Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964), Декларація стосовно трансплантації людських органів (1987), Заява про торгівлю живими органами (1985), Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983), Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983), Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983), Заява про політику у сфері охорони здоров’я дітей (1987), Заява про доступність медичної допомоги (1988), Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990), Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів,які відчувають хронічний біль (1990), та інші. | |
| Просмотров: 543 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |