| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
ІНДИВІДУАЛЬНА САМОСТІЙНА РОБОТА
| [ Скачать с сервера (45.1 Kb) ] | 14.06.2017, 05:52 |
| 1. Ліберальні напрями економічної думки в Україні в ХІХ столітті. М.І.Зібер, М.П.Драгоманов, М.В. Довнар-Запольський. Коли в другій половині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала низку розвинених концептуальних модифікацій, теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій. В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній ідеям. Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині XIX століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку XX століття. Перша спроба була невдалою передусім через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї. Що стосується XX століття, то причини загибелі паростків лібералізму загальновідомі: досить потужна партія конституційних демократів зникла з політичної арени після перемоги більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певний час залишалися деякі представники партії кадетів, що працювали в системі Української Академії наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої форми. Входження теоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну думку пов’язане насамперед з формуванням партій, які позначають себе як партії ліберальної орієнтації . Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов . Перебуваючи під впливом декабристів та представників англійського лібералізму, він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм із максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі до Івана Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української держави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових» . Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення. Загалом, аналізуючи суспільно-політичне життя другої половини XIX століття, необхідно брати до уваги тогочасну ідейно-політичну «моду» на соціалізм. Згодом протоліберальні ідеї Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський. Відомий учений, громадський діяч Іван Лисяк-Рудницький про молодого Франка писав: «У перший період він став соціалістом, але яскравого драгоманівського ліберального й персоналістського складу» . З 1895 року світогляд І.Франка еволюціонує, і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського демократичного націоналізму (національної демократії). Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії доби першої російської революції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою більшовицької ідеології у збірнику «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів-теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основа». М. Зібер був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії" і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той "поставив своїм завданням відновити... значення Рікардо". М. Зібер захистив магістерську дисертацію "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями". Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання "Капіталу", називаючи її "цінною книгою": "Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо" показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта-Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду" . Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром "Капіталу". Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: "Що ж лишалось авторові "Капіталу" додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?" Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо. Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації виробництва. 2. Поглиблення криз у 60 – 70-ті роки ХХ ст. та їх причини Поглиблення криз у 70-80-ті роки ХХ ст. та їх причини. На противагу успішним 50-им та 60-им рокам ХХ ст., 70-ті рр. були зовсім іншими. Якщо економічна криза 1969 – 1971 рр. була нетривалою і не глибокою, то економічні кризи 1973 – 1975 та 1980 – 1982 рр. можна було порівняти з великою депресією 1929 – 1933 рр. Так як ці кризи охопили майже всі провідні капіталістичні країни, то вони відрізнялися всезагальністю. При цьому циклічні кризи перепліталися зі світовими структурними, галузевими кризами, перш за все з сировинним та енергетичним. Уже в 1970 році у більшості країн Заходу прискорилося зростання цін, що було спровоковано надлишковим ростом заробітної плати у 1967-69 рр. Труднощі посилились кризою золото-долларового стандарту у 1971 – 1973 рр., що призвело до відміни фіксованого курсу долара стосовно золота та скороченню світової торгівлі. В 1973 р. найбільші виробники нафти, за винятком США та СРСР, створили ОПЕК: Організацію країн – виробників та експортерів нафти, і підняли ціну нафти-сирцю з 2,5–3 до 10, а потім – і до 30 доларів за барель (понад 200 доларів за тонну), що спричинило справжній “нафтовий шок” як для економіки розвинутих капіталістичних країн, так і для економіки всього світу. Зростання цін на нафту призвело до подорожчання бензину, авіаційного палива, електроенергії, транспортних послуг. Темпи інфляції збільшилися до 8–14% річних. Виробництво скоротилось, а безробіття суттєво зросло. Так, економіка США вже в перший рік правління республіканської адміністрації на чолі з Р. Ніксоном мала значні проблеми. З осені 1969 р. почалося різке падіння промислового виробництва – 8% на рік. Воно зачепило як традиційні, так і нові, породжені НТР галузі промисловості. Рівень безробіття перевищив позначку в 6% робочої сили, що становило близько 5 млн чоловік. Вартість акцій на Нью-Йоркскій фондовій біржі скоротилася на 300 млрд дол. Прибутки корпорацій скоротились, а великі фірми почали банкрутіти. Особливостями спаду стали зростання цін та наростаюча інфляція. За цих обставин адміністрація Р. Ніксона вдалася до надзвичайних заходів зі стимулювання економіки. Влітку 1971 р. президент оголосив про перехід до нової економічної політики, що складалася з чотирьох фаз впродовж серпня 1971 р. і до кінця квітня 1974 р. Заходи, до яких вдався уряд США на першому етапі – замороження на 90 днів цін та зарплати, встановлення додаткового 10%-го податку на імпорт, тимчасове припинення обміну долара на золото – призвели до кінця Бреттонвудської фінансової системи і спричинили подальше падіння вартості доллара та посилення інфляції. Надалі було здійснено перехід від заморожування цін та зарплати до державного контролю над ними – щорічне зростання цін не більше 2,5% та підвищення ставок оплати праці в нових колективних договорах у 5,5%, а девальвація долара у грудні 1971 р. підвищила конкурентоспроможність американської продукції на світових ринках. Але після чергових невдалих спроб державного регулювання цін та заробітної плати, 30 квітня 1974 року по закінченні терміну дії закону про стабілізацію, американська нова економічна політика провалилася. Саме в цей період ціни зростали особливо швидко, що частково було пов’язано з прийняттям у липні 1973 р. нового аграрного закону, згідно якого було ліквідовано всі обмеження на виробництво сільськогосподарської продукції. У зв’язку з кризовим станом, в економіці США в 70-х рр. ХХ ст. значного поширення набула система державної допомоги. Вона ґрунтувалася на тому, що за певних обставин сім’ї з доходами нижчими за офіційну межу бідності мають право на отримання допомоги від держави, яка в такий спосіб здійснювала політику підтримки добробуту своїх громадян. Ситуація в економіці США різко загострилася з початком енергетичної кризи., яка потягла за собою кризу світового капіталістичного господарства 1973 –1975 рр. Криза найгостріше проявилася в США, а ніж в інших розвинутих капіталістичних країнах, але за своїми показниками вона поступалася “великій депресії” 1929 – 1933 рр. Можна виділити три особливості прояву кризи 1973 – 1975 рр.: по-перше, згортання виробництва супроводжувалося ростом цін та неконтрольованою інфляцією; по-друге, ріст безробіття і збільшення резервної армії праці не призвели допадіння рівня заробітної плати; по-третє, циклічна криза виробництва переплелася зі структурним, сировинним та валютно-фінансовим. Особливо слід виділити тяжкий характер протікання структурної кризи. Падіння промислового виробництва охопило практично всі галузі промисловості, у тому числі і такі нові, як електронна та аерокосмічна та ін. У 1974 – 1975 рр. серед банкрутів опинилися не тільки дрібні та середні фірми, але й великі залізничні та торговельні компанії, банківські корпорації. Зазнали фінансового краху такі найбільші комерційні банки США, як “Юнайтед Стейтс нешнл бенк оф Сан-Дієго” з депозитами в 1 млрд дол., “Франклін нешнл бенк” з депозитами 4,5 млрд дол. Комерційні банки зазнали збитків на 2 млрд дол. Загальна заборгованість корпорацій становила 1 трлн дол., що більше ніж в 15 разів перевищувало їхні прибутки після вирахування податків. На межі банкрутства знаходились лідируючі фірми авіаційної промисловості “Локхід”, “Груммен”, авіатранспортні компанії “Пан Америкен” та ін. Зростання цін на нафту лише впродовж 1974 р. викликало 10%-й стрибок цін майже на всі промислові товари. Починаючи з 1970-х рр. для багатьох країн постійними стали зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Це призвело до зменшення реальних споживчих витрат не лише на товари тривалого користування, але й на інші види товарів та послуг. Підвищення зарплати значно відставало від росту цін, податків та знецінення грошей. Криза 1973 – 1975 рр. призвела до різкого скорочення зайнятості та росту кількості безробітних. Кількість зайнятих в американській економіці зменшилась на 2 млн. чоловік, а кількість повністю безробітних становила 8 млн. Найбільшою мірою безробіттям були охоплені молодь, жінки, представники національних меншин, чорношкірі американці. Також криза виявила залежність країни від імпорту та зовнішньоторговельної економічної кон’юнктури в цілому. За роки кризи загострилось суперництво розвинутих капіталістичних країн на світовому ринку, а ФРН та Японія потіснили США на світовому ринку по ряду найважливіших галузей. Зростання світових цін на нафту спричинило утворення величезного дефіциту торгового балансу, що у свою чергу сприяло подальшому послабленню позицій долара на світових валютних ринках. Глибина та масштабність кризи, складність та різноманітність проблем, що нею були породжені, ввели верхівку американського суспільства у шоковий стан. Все голосніше стало чути заклики до корінного перегляду повоєнної політики держави, консервативної ревізії спадку Ф.Д. Рузвельта у соціально-економічній сфері. Криза середини 70-х рр. ХХ ст. завдала значних втрат не лише американській, а й усій світовій економіці, призвівши до значної її розбалансованості. У зв’язку з цим можна вказати на два фактори, що викликали розбалансованість економіки. По-перше, це новий виток наукового прогресу, який в середині ХХ ст. переріс в науково-технічну, а потім і в технолого-інформаційну революцію, яка означала перехід до принципово нової техніки та технології на основі досягнень науки й охопила всі галузі виробництва і сфери праці. З середини 1970-х рр. у провідних країнах здійснюється реіндустріалізація, яка характеризується переходом до складних наукоємних технологій – матеріало- та ресурсозберігаючих, інформаційних, до біотехнологій, генної інженерії, нових композиційних матеріалів тощо. По-друге, невідповідність між виробничими відносинами, що склалися на той час у провідних капіталістичних країнах, та наявними продуктивними силами. У повоєнні роки в ряді капіталістичних країн – Франції, Великій Британії, Італії, Австрії, а потім і в США та Японії було реалізовано широку націоналізацію промисловості, банків, транспорту. Набуло повсемісного поширення одержавлення економіки, що виявилося в сильному державному регулюванні і збільшенні частки ВНП, що розподілялась державою, а в багатьох країнах було запроваджено контроль за цінами та зарплатою (наприклад, нова економічна політика за адміністрації Р. Ніксона у США, про що мова йшла вище). На певному етапі ці заходи сприяли економічному розвитку, підвищенню рівня добробуту народу, росту випуску продукції. Глибокі наслідки кризи 1973 – 1975 рр. свідчили про те, що економічна система, яка склалася у повоєнний період і проіснувала до середини 70-х рр. Себе вичерпала. Система державного регулювання економіки почала давати збої. В цей період почала здійснюватися денаціоналізація багатьох галузей економіки капіталістичних країн, скорочувалися державні соціальні програми, зменшилось втручання держави в економіку. З середини 1970 – початку 1980-х рр. темпи економічного зростання вповільнились, почала знову наростати інфляція, яка “ перетворилась в чудовисько, що нагадувало багатоголову гідру: замість однієї відрубаної голови кожного разу виростали дві нові”. Все це загострило конкурентну боротьбу. Виявилося, що попередня модель державного регулювання економіки, що опиралася на теоретико-методологічні засади кейнсіанства, вичерпала себе, оскільки будь-яка економічна система має межі для свого екстенсивного росту. Цьому сприяли результати НТР, яка здійснила глобальний переворот в усьому технологічному базисі капіталізму, і створила матеріальні умови для різкого підвищення продуктивності праці. Основними завданнями в економіці стали капіталістична раціоналізація виробництва на базі нової техніки та технології, а також посилення експлуатації найманої праці, і як результат – підвищення ефективності виробництва. Це також пов’язано зі скороченням соціальних державних програм, зменшенням втручання держави в економіку шляхом здійснення приватизації та роздержавлення. | |
| Просмотров: 473 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |