| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
Экономiчна теорiя
| [ Скачать с сервера (122.0 Kb) ] | 26.05.2017, 23:13 |
| 1. Сучасна економічна теорія як синтез напрямів економічної думки. Методи пізнавання економічних явищ і процесів Поняття «сучасна економічна теорія» досить невизначене. Не вдаючись у подробиці його розгляду, зазначимо, що під сучасною економічною теорією розуміємо її стан, розвиток і еволюцію після 60-х рр. XX ст. Щодо трактування поняття «економічна теорія», то вони також відзначаються різноманітністю. Економічну теорію розглядаємо у єдності її позитивного і нормативного складників, макро-, мезо- і макрорівнів, множинності концепцій, шкіл, напрямів тощо. Вчені-економісти враховують актуальність питання про нові тенденції у розвитку сучасної економічної теорії, а тому періодично підводять своєрідні підсумки, відзначають головні віхи на шляху поступу економічної науки. Як наслідок, у світ виходять фундаментальні праці, серед яких відзначимо російські переклади англомовних колективних монографій останніх 15 років «Світова економічна думка», «Панорама економічної думки XX ст.», знаменитого енциклопедичного словника «Нью-Пелгрейв» (100 статей під назвою «Економічна теорія»), російськомовний п'ятитомник «Світова економічна думка. Через призму віків» (2004-2005), ряд антологій в галузі постіндустріалізму та ін. Однак з врахуванням сучасних економічних дискусій все ще залишається гострою потреба у з'ясуванні та розкритті нових головних тенденцій у розвитку та еволюції сучасної економічної науки. Осмислення причин, суті, механізмів, соціально-економічних наслідків системних трансформацій (в капіталістичних, соціалістичних та постсоціалістичних країнах) останніх двадцяти років пересунуло центр уваги українських дослідників до нормативної складової економічної теорії. Між тим у її позитивній складовій також відбуваються складні процеси, що прямо і опосередковано пов'язані з нормативним аналізом, а відтак і виробленням економічної політики. У зв'язку з цим зростає значення з'ясування загальнотеоретичних проблем і виокремлення та розгляду питання про нові тенденції розвитку сучасної економічної теорії загалом та її окремих складових зокрема. Як робоче, використовуємо таке визначення економічної теорії - це сукупність всіх інструментів аналізу включаючи й корисні передумови. На наш погляд, до таких тенденцій насамперед належать: поглиблення диференціації та спеціалізації наукових досліджень, а, отже, збільшення числа конкуруючих і навіть альтернативних теорій; зближення відносно відособлених напрямів економічної теорії; синтез її окремих провідних напрямів; посилення міждисциплінарного підходу до наукових досліджень, у тому числі прагнення до синтезу економічної науки з іншими галузями суспільствознавчого знання; посилення претензій постмодернізму на роль домінуючої загальнонаукової гносеологічної парадигми і філософського світогляду; виникнення нових варіантів теорії конвергенції (сходження, зближення) соціально-економічних систем з урахуванням економічних реформ у постсоціалістичних країнах, Китаї та В'єтнамі; широке залучення до вивчення історії економіки та економічної думки інституціонального аналізу; розбіжність точок зору щодо сучасного стану загальної економічної теорії і розповсюдження у літературі оцінки його як передкризового. Очевидно, ці пункти охоплюють головні реальні тенденції еволюції та розвитку економічних теорій останньої третини XX - початку XXI ст., але далеко не вичерпують весь їх перелік. Проте вони досить повно, на наш погляд, охоплюють основні зрушення та зміни в новітній економічній думці Заходу, що обумовлюють її подальший розвиток і дають добре уявлення про перспективи поступу національної та світової економічної науки. Відомий російський дослідник в галузі економічної теорії та історії економічної думки О. Ананьїн виокремив, за його термінологією, різні симптоми невирішеності фундаментальних методологічних проблем економічної науки. По суті, це не що інше, як знаходження реальних явищ у галузі розвитку економічної теорії та зосередження уваги на їх розкритті. Серед них учений надав першочергового значення: зростаючому усвідомленню розриву між теорією і практикою; міжнародному рухові «до пост-аутистської», тобто більш відкритої до реальностей сучасного світу, економіки; пожвавленню багатьох альтернативних течій сучасної економічної думки та підвищення рівня готовності найбільш освічених представників «мейнстриму» до конструктивного діалогу з ними; певному розмиванню меж, що відокремлюють «мейнстрим» і альтернативні течії; загостренню конфлікту всередині «мейнстриму» між його маршалліансько- чикагською і вальрасіанською гілками; бурхливому розвиткові економічної методології як субдисципліни економічної науки, що виражає і стимулює активізацію саморефлексії у професіональному співтоваристві; з'явленню нових інструментальних засобів економічного аналізу (методи аналізу складних систем, теорії самоорганізації та синергетики) як передумови для переосмислення відносин між теоретичними та прикладними дослідженнями, формування нових дослідних практик і типів знання [2, с. 213-214]. Висновок ученого про багатомірність економічної реальності відкриває шлях для методологічного плюралізму в економічній теорії та «мирного співіснування» конкуруючих теорій. Головний урок системних трансформацій - це визнання значущості чинника інституціонального середовища в економічному аналізі та, як наслідок, усвідомлення скромних можливостей сучасної економічної науки у таких галузях, як економіка розвитку і економіка трансформації планових економік у ринкові. За визнанням Нобелівського лауреата Д. Норта, «адекватної теорії трансформації як не було тоді (на початку 90-х рр. XX ст.), так немає і тепер. А якби вона існувала, то це була б складна суміш із, як мінімум, економіки, соціології, політичної науки та, особливо, права» [2, с. 215]. Очевидно невипадково академік РАН В.М. Полтерович свою нову книгу назвав «Елементи теорії реформ», а не «Теорія реформ» [9]. У кращому разі питання про теорію економічних реформ залишається дискусійним. Професор О. Гаврилишин зазначає: на початку 90-х років XX ст. у дуже загальному плані говорилося про відсутність теоретичного обґрунтування практики перехідного періоду та існування меж теорій капіталізму і соціалізму. «Це може і досі бути так у тому сенсі, - пише учений, - що нова погоджена парадигма не з'явилася з обширної літератури присвяченої перехідному періоду» [4, с. 35]. Проте 0. Гаврилишин, Я. Корнаі та ряд інших учених дотримуються точки зору про відсутність потреби у єдиній теорії чи парадигмі для розуміння головних чинників і процесів перехідного періоду від планової до ринкової економіки [4, с. 336]. Між тим насамперед тривалість перехідного періоду в пострадянських країнах та в Китаї й В'єтнамі, розбіжні шляхи постсоціалістичних перетворень ставлять під сумнів такі твердження. До загальнотеоретичних тем, пов'язаних з новими тенденціями розвитку сучасної економічної теорії, належать питання про склад (структуру) та сутність інституціоналізму. Він ставить потужний напрям економічної теорії, формування якого розпочалося наприкінці XIX ст. завдяки науковій діяльності Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гобсона та інших видатних американських і англійських учених. Проте питання про складники інституціоналізму та його розвиток у XX ст. продовжує залишатися дискусійним. При цьому часто неправомірно ототожнюються поняття «теорія», «школа», «напрям» економічної науки. Ряд сучасних дослідників (А. Московський та ін.) у структурі інституціоналізму виділяють щонайменше три різні економічні теорії: \ 1) власне інституціональну; 2) нову інституціональну; 3) математичну інституціональну [8, с. 112-116]. Підкреслюється, що їх зміст, бачення проблематики, предмет і метод дослідження принципово відрізняються, а їх плутанина надає літературі про інститути «метафорично-загадковий» вигляд [8, с. 112]. Тому прихильники такого підходу вважають великим перебільшенням твердження про те, що на пострадянських просторах різні напрями інституціоналізму перебувають у стані «органічної єдності», на відміну від Заходу, де вони нібито становлять «конгломерат». На думку А. Московського, те, що називають «єдністю» пострадянського інституціоналізму, більше схоже на синкретизм первісного незрілого стану або на відверту еклектику і тому, звичайно, не може бути «конкурентною перевагою» російських інституціоналістів. Навпаки, існує необхідність початкового «розмежовування», а вже потім постановки питання про можливості «органічної єдності» [8, с. 112]. В сучасних умовах власне інституціональна економічна теорія представлена у працях Дж.К. Гелбрейта, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ряду інших учених Заходу. До представників нової інституціональної економічної теорії зараховані насамперед Р. Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон, Т. Еггертсон та інші відомі зарубіжні вчені. За змістом їх теорії представляють собою це міждисциплінарний напрям досліджень, у межах якого об'єднуються економіка, право, теорія організацій, соціологія і антропологія. Проблеми аналізуються на основі неокласичної економічної теорії та ідеології неолібералізму. У математичній інституціональній економіці прийняті передумови неокласики - принцип раціональності, ринкова рівновага, методологічний індивідуалізм, обмеженість ресурсів та ряд пов'язаних з ними експліцитних (неявних) передумов. На наш погляд, таке трактування предметно-методологічних особливостей складників інституціоналізму (різнопредметність теорій) ставить під сумнів правомірність їх віднесення до єдиного напряму економічної теорії. Відповідна класифікація сприяє плутанині з питань складу (структури) інституціоналізму. Адже у вітчизняній та зарубіжній літературі поняття «неоінституціональна економіка» («неоінституціоналізм») і «нова інституціональна економіка» («новий» інституціоналізм), як правило, з достатньою підставою ототожнюється. Так, професор X. Ляйпольд (ФРН) нову інституціональну економіку розглядає як збірне позначення для певною мірою різних теоретичних підходів, що розвивалися з 60-х рр. XX ст. і сприяли світовому ренесансу інституціональної теорії. «Спільне для всіх цих підходів те, - підкреслює відомий німецький учений, - що вони враховують і аналізують інститути як важливі величини, які впливають на господарську діяльність» [1, с. 164]. На думку Г. Ляйпольда виокремлення у складі інституціоналізму «нової інституціональної економіки» опирається не на формулювання численних питань, пов'язаних з аналізом інститутів (вони є основними також для «старої» інституціональної теорії та теорії господарського порядку), а на методологію їх дослідження. В неоінституціональній теорії інститути розглядаються як специфічні блага, вибір і вплив яких аналізують за допомогою звичайного мікроекономічного інструментарію на основі принципів методологічного індивідуалізму. Ренесанс інституціональної теорії її представники пов'язують з незадоволенням тим, що у розповсюджених на Заході підручниках з економічної теорії, написаних в неокласичній традиції, інститути, як і раніше, розглядається без належної уваги. Тому піддані критиці чимало положень неокласичної теорії рівноваги, особливо припущення про несуттєвість інститутів, а, отже, і трансакційних витрат [1, с. 165]. Привернемо увагу до розрізнення між «старим» і «новим» інституціоналізмом. Професор Х.-Г. Крюссельберг (ФРН) слушно зауважує, що «новий інституціоналізму» не намагається інтегрувати ті підходи, які «старий» розглядав як центральні для розвитку еволюційної теорії господарських процесів. Так, Дж. К. Гелбрейт небезпідставно наголошував, що й у теперішній час хоч і не більшість, але все ж таки багаточисленна група економістів у США з їх міждисциплінарного науково-дослідницькою програмою повинна розглядатися як «інституціоналісти» у первісному розумінні. Окрім того, у всьому світі є досить багато економістів, що недвозначно оголошують себе прихильниками наукової концепції, яку можна тлумачити як своєрідну інституціональну [1, с. 163-164]. У свою чергу відомі прихильники неоінституціоналізму Е. Фуруботн та Р. Ріхтер слушно зазначають про наближення нової інституціональної економічної теорії (НІЕТ) до «старого» інституціоналізму вебленівської традиції. Вони підкреслюють, що віра у невіддільність економічної теорії від інших феноменів змушує НІЕТ приділяти більше уваги таким «езотеричним» чинникам, як етика, моральні правила поведінки, справедливість, довіра, навчання людини і еволюція права [10, с. 608]. | |
| Просмотров: 448 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |