| Главная » Файлы » Книги » Библиотека книг |
РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА
| [ Скачать с сервера (637.1 Kb) ] | 04.04.2017, 15:46 |
| В Україні тема Європи надзвичайно інтенсивно дискутується впродовж усіх кроків незалежності. Європейський вектор розвитку аналізується в різних площинах: географічній, політичній, економічній, правовій, військовій та ін. В українському суспільстві зріє розуміння того, що Європа — наш спільний дім. У зв'язку з цим актуальною стає проголошена більше ста років тому теза польського мислителя і митця Ципріана Норвіда про те, що Європа — поняття передусім культурологічне, а не географічне. Європа як культурна спільнота, як «спільнота духу» характеризується різнома- нітністю та взаємовпливом багатьох розумових рухів, що репрезентували найріз- номанітніші ідеї, які згодом переросли в політично-правові системи. Протягом ві- ків європейські народи, живучи на відносно малій та зручній для комунікацій тери- торії, без особливих зусиль налагоджували між собою зв'язки. Це знаходило своє вираження не лише у постійних обмінах ідеями, інформацією, товарами, а й у кон- фліктах та військовій агресії. Завдяки цим незліченним контактам, що виникали у різних сферах, мешканці Європи отримували багатий досвід, як позитивний, так і негативний, який перетворювався на матеріал, із якого протягом останніх тисячо- літь формувалася цивілізація, яку називають західною, окцидендальною або ла- тинською. Вона утверджувалася в рамках багатьох устроїв та відносин власності, зберігаючи сліди давно минулих звичаїв. Важко не погодитися з думкою про те, що «важливим цементуючим елементом європейської культури, який протягом ві- ків надавав їй спільні риси та характер, були філософська думка греків, традиція стародавнього римського права, а також юдейсько-християнські етичні цінності»1. Одним з об'єднувальних елементів європейської спільноти виступає правова культура. На думку як вітчизняних, так і зарубіжних правників, це поняття є неод- нозначним. Однак, згідно із засадою opinio communis, можемо вважати, що сутність правової культури становлять такі елементи: «а) стан та ознаки чинного права, тобто способи його творення, якість кодифікаційної техніки; б) практика застосування права, в тому числі організація правосуддя та юридичної освіти; в) роз- виток та напрями правової думки; г) знання права та розуміння його ролі в державі та суспільстві, суспільна оцінка права, в тому числі рівень його сприйняття»2. Оскільки європейська культура ґрунтується на греко-римсько-християнському фундаменті, основою її правової культури є насамперед римське право. «Життя римського права після смерті», тобто його функціонування після падіння держави, яка його створила та застосовувала протягом усього свого існування, є феноме- ном в історії права. Жодна антична правова система не здійснила такого відчутно- го впливу на правову систему сучасної Європи як культурної спільноти, жодна зі стародавніх правових систем не стала таким потужним «джерелом вічного живо- го натхнення»3. __________ РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1 Римське право стало однією із головних складових сучасного європейського! права, яке є багатовимірним поняттям, феноменом, що інтенсивно розвивається протягом тисячоліть. У ньому безкінечно змагаються ідеї універсалізму, регіоналіз- му та збереження національної самобутності права, народжуються ідеї та масиви юридичних норм, які впливають на розвиток права більшої частини світу. Біля витоків європейської правової єдності лежать такі потужні системи, як римське право та західно- і східнохристиянське канонічне право, а також постійні взаємо- впливи, рецепції, єдиний простір правової, політичної, релігійної думки4. Сучасні дослідники пропонують розглядати вплив римського права на правову культуру Європи в кількох аспектах. Аналізуючи історичний аспект, слід поверну» тися до пізнього періоду стародавньої історії та пригадати шляхи, якими досягнен- ня римської юриспруденції сприймалися різними правовими системами протягом Середньовіччя та в Новітній добі5. При цьому доцільно керуватися Ульпіановим критерієм поділу права на приватне (jus privatum) та публічне (jus publicum)6. Коли йдеться про рецепцію римського права, зазвичай мається на увазі jus privatum. Принагідно слід зауважити, що зарубіжні дослідження римського публічного, зо- крема кримінального, права, здійснені протягом останніх десятиріч, змушують переосмислити його значення. Наукова література поступово відходить від трак- тування римлян як «велетнів приватного права та карликів права кримінального». Такий новий погляд допомагає розкрити взаємозв'язок між римським криміналь- ним правом та сучасною наукою кримінального права7. Вплив римського права на правову культуру Європи можна також простежи- ти, застосовуючи поділ його на право світське та церковне. За такого підходу вимальовується цікаве бачення римського права як «акушерки» права канонічно- го. Католицька церква, виступаючи спадкоємицею культури Стародавнього Риму, використовувала «jus Romanum» для обстоювання своєї місії та цілей. Від XIII ст. і аж до ухвалення першого кодексу канонічного права (1918) римське право висту- пало допоміжним та доповнювальним джерелом (fons suppletorius) церковного права8. Прагнучи окреслити сучасні межі присутності римського права, особливо при- ватного, в європейській правовій культурі, слід погодитися з позицією польського дослідника, який вважає, що найбільш значним вираженням римського виливу є «використання конструкцій, систематики та дефініцій, опрацьованих римською юридичного думкою, в сучасному зобов'язальному, речовому, сімейному чи спад- ковому праві... Універсальність опрацьованого римськими юристами поняттєвого апарату залишається й надалі спільною площиною порозуміння між представника- ми різних народів та становить вихідний пункт для різних систем права, навіть для тих що виникли на основі різних суспільно-економічних формацій»9. І. С. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті Святого Володимира Говорячи про роль і значення римського права у становленні та розвитку сучас- ного європейського, так званого континентального, або романо-германського, права, юристи, як правило, зазначають, що небувале довголіття давньоримсько- го права пов'язане з його універсальним, усеохопним характером10. Так, відомий західний теоретик права Р. Давід наголошував, що «римский гений создал юриди- ческую систему, не имеющую прецедентов в мире»11. Звичайно, що у класичному та юстініанівському, а тим більше пандектному праві Нового часу ця система була всебічно розроблена багатьма поколіннями римських та середньовічних юристів. Очевидним є факт, що ця система не виникла на порожньому місці, а ґрунтувалася на багатовіковому досвіді розвитку римського цивільного і преторського права. * * * Тож одним із найдавніших творінь людського генія, що справило величезний вплив на розвиток правових уявлень в Європі, було римське право. Його основні елементи на декілька тисячоліть пережили те суспільство, яке його породило. І хоча свого повного розвитку римське право досягло в епоху Імперії', основи його були закладені ще у перші століття Республіки12. Відомі численні періодизації як римської історії загалом, так і історії римського права зокрема. Одні вчені переносять періодизацію історії Риму на римське право. Інші запозичують чи виробляють власні конструкції періодизації, які пере- бувають у прямій залежності від їхніх наукових уподобань та теоретично-методо- логічних засад. Так, автор змістовного підручника з історії римського права М. Бо- голєпов вважав: «Для злементарного знакомства с историей римского права ее можно удобно разделить на пять периодов сообразно особенностям, которьіе обнаруживаются при развитии публичного и частного права. Первьій период ох- ватьівает время царей (до 245 г. от основания Рима). Второй период занимает первую половину Республики, именно от ее начала до первой Пунической войньї. Третий период охватьівает вторую половину Республики. Четвертий период (так наз. период классических юристов) занимает приблизительно первьіе два с полови- ною века Империи. Пятьій период начинается со времени Диоклетиана (вступил на престол в 284 г. по Р. X.) и кончается царствованием Юстиниана (565 г. по Р. X.)»13. Творець класичного підручника з римського права В. Хвостов своєю чергою поділяв історію римського права на три великі періоди. «В первом периоде про- исходит вьіработка чисто национального римского права —jus civile, отличающе- гося немногосложностью своих институтов и строго вьщержанньїм формализмом. В зту зпоху римское владьічество не вьіходит еще за предельї Италии, и простоте права соответсгвует сравнительная простота народной жизни. Предельнои границей зтого периода является приблизительно первая Пуническая война... Второй период характеризуется развитием системи так назьіваемого общенарод- РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1 ного права —jus gentium... Предельной границей зтого периода являєте* приб- лизительно воцарение Диоклетиана (284 г.). Наконец, третий период являетея зпохой культурного упадка, замирання торговьіх сношений и возвращения к срав- нительно простим формам зкономического бьіта... Характерной чертой зтойзло- хи являетея стремление подвести итоги юридическому творчеству предьщущщ периодов. Ее можно назвать позтому зпохой кодификации»14. В основу цієї періо- дизації, за свідченням цього автора, покладено головним чином розвиток інститу- тів римського права. Радянська історично-правнича наука розробила власну, побудовану на теоре- тичних засадах марксизму-ленінізму періодизацію римської історії та права. У цій періодизації, проведеній із «класових позицій», увага акцентувалася на стадійності розвитку та закономірності зміни соціально-економічних формацій15. При цьому виділяли квірітське, класичне і посткласичне римське право. Інколи класичне і посткласичне право об'єднували в одному розділі або ж останнє взагалі перено- сили до розділу «Право Візантії»16. Сучасні російські автори найбільш вдалим для підручника вважають поділ іс- торії римського права на три періоди: найдавніший (VI — середина III ст. до н. є.}, класичний (III ст. до н.е. — кінець III ст. н. є.) та посткласичний (IV—VI ст.)17. Слід зазначити, що переважна більшість істориків поділяють історію Старо- давнього Риму на дві великі епохи: Республіка та Імперія. Своєю чергою в кожній І з них виділяються окремі періоди. Епосі Республіки передував Царський період. Імперія поділяється на Принципат і Домінат. Нинішні дослідники окремих галузей римського права часто наслідують такий поділ. Наприклад, Є. Харитонов, торкаючись періодизації розвитку Риму як дер- жави, вважає доцільним дотримуватися поширеного поділу його історії на три періоди: «1. Архаїчний (царський) — 753—509 pp. до н. є. 2. Республіканський - 509—30 pp. до н. є. 3. Період Імперії — ЗО р. до н. є. — 476 р. н. є.»18. Зазначивши, що періодизація розвитку римського права має певні нюанси, автор виокрем лює в ній такі періоди: «1. Для норм jus civile — кодифікація цивільного права (VII—IV ст. до н. є.). 2. Вдосконалення jus civile, формування засад приватного права (IV—І ст. до н. є.). 3. Завершення формування приватного права як галузі, розрізнення приватного і публічного права (І ст. до н. є. — II ст. н. є.). 4. Вдосконалення знайдених рішень, кодифікації (II—V ст.).»19. Інший сучасний дослідник — В. и карчук —вважає, що «цивільне право у своєму розвитку пройшло чотири періоди- Царський, Республіки, Принципату і Домінату»20. ШмШШШІ J. C. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті Святого Володимира Література з питань римського права як вітчизняних, так і зарубіжних авторів Справників та істориків) надзвичайно різнопланова, охоплює значний хронологіч- ний проміжок часу і продовжує стрімко зростати кількісно. Існує ціла низка біблі- ографічних покажчиків з історії римського права21. Кожний новий підручник та мо- нографічне дослідження вітчизняного чи зарубіжного автора з цієї теми також по- дає огляд літератури та джерел. Ураховуючи це, ми не будемо акцентувати уваги на історіографи проблеми римського права. Основними джерелами права в Римській імперії були: 1) правові звичаї (mores majorum); 2) твори найбільш знаменитих римських юристів класичного періоду, які заз- вичай називалися «право» (jus); 3) імператорські конституції, котрі отримали загальну назву «закони» (leges) і поступово замінили висловлювання давніх юристів; 4) едикти римських урядових чиновників — магістрів, передусім преторів, із різних питань права (головним чином цивільного)22. Щодо джерел римського права В. Макарчук цілком слушно зауважує: «Саме поняття «джерел права» використовується в трьох різних розуміннях: 1. Як джере- ло змісту правових норм; 2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права; 3. Як джерело пізнання права»23. Вивчення, коментування, розробка права у Стародавньому Римі вважалося справою почесною, яка заслуговує поваги громадян. Цим упродовж усієї історії Ри- му займалися люди, котрі мали високе становище у суспільстві, зокрема численні уславлені своєю вченістю понтифіки24. Тоді юристами могли бути лише ті, кого Ульпіан називав «жерцями справедливості». На Русі таких людей називали правед- никами. Юрист Помпоній, що написав коротку історію римського права (так званий Енхирідіон), серед правників періоду Республіки називав: П. Папірія, який зібрав закони царів, Аппія Клавдія, Сципіона Назіку, Кв. Муція, Тіберія Карунканія, П. Му- ЦІя, Катона, Аквілія, Галла, Сервія Сульпіція— людей видатних, політичних діячів, сенаторів і консулів. За часів Імперії найбільш відомими стали Альфен Вар, Офілій, ш*ь.ШяпнПі і ПҐ\ РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1 Лабеон, Требатій, Касцеллій, Волусій Туберон, Мазурій Сабін, Прокул, Яволен, Сальвій, Юліан. У II—III ст., крім самого Помпонія, уславилися Цельс, Сцевола] ■ Папініан, Гай, Павел, Ульпіан, Модестін25. Більшість із перелічених правників займали вищі магістратури, входили до складу ради імператора, а з кінця Н ст.; призначалися на посаду префекта Преторія, який вважався другою людиною І державі після імператора. Римське суспільство надавало праву виключну роль у справі розбудови дер- жави і підтриманні моральних підвалин. Воно розглядалося не як інструмент до- сягнення корисливих цілей найбільш освічених чи заможних верств населення, а як інструмент справедливості. Прагнення справедливості було однією з незапе- речних чеснот римського права. Римляни не вважали юристом того, хто не перес- лідував у своїй діяльності цю головну мету. Для підтвердження цісї думки зверне- мося до знаменитих Дигест Юстиніана. У першій книзі читаємо Ульпіана: «Тому, хто вивчає право, треба насамперед знати, звідки з'явилося слово «право» (jus). Пра- во — похідне від «правосуддя» (justitia), бо, згідно з чудовим визначенням Цельса, право є наука про добре та справедливе». Далі він уточнює: «Справедливість є незмінна і постійна воля надавати кожному його право. § 1. Приписи права суть та- кі: жити чесно, не завдавати шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому нале- жить; § 2. Правосуддя є пізнанням божественних і людських справ, наука про справедливе і несправедливе»26. Не дивно, що саме римлянам належить творення надзвичайно красивого і зворушливого міфу про те, що богиня справедливості Юстиція довше за інших бо- гів жила поруч із людьми і лише у жорстокий залізний вік останньою залишила землю. Відтоді люди у пошуках справедливості здіймають свої погляди до небес. Невід'ємною частиною справедливості римляни вважали чисту совість, яку уособ- лювала богиня Фідес; без збереження принципу bona fides (тобто добросовісності) у римському праві не мала сили жодна домовленість. Цей принцип разом із від- сутністю лихого наміру (dolus malus) також став основою римського права ще в архаїчний період — у законах царя Нуми Помпілія та в Законах XII таблиць27. Дві тисячі років тому римський юрист Ульпіан поділив право на публічне і приватне (цивільне). Дигести Юстиніана зафіксували його погляди. Вони зводилися до такого: «Вивчення права складається з двох частин: публічне та приватне [право]. Публічне право — те, що стосується становища римської держави, приватне —- те, що стосується інтересів окремих осіб: існує корисне для суспільства і корисне приватне. Публічне право включає в себе святині (sacra), служіння жерців, стан магістратів. Приватне право складається з трьох частин, бо його складають або з природних приписів, або [з приписів] народів, або [з приписів] цивільних». В основу цього поділу покладено характер інтересів: публічне право стосується інтересів держави, приватне — окремих осіб. Для публічного права існував принцип, сфор- мульований ще Папініаном: норми публічного права не можуть змінюватися угодами окремих осіб, більше того — окремі особи (в тому числі посадові) взагалі не ііІ^ійіііІиївШї іі і ч п tin на і Римське цивільне право (jus chdle) регулювало правовідносини, що виникали з приводу створення, набуття, використання, передання та відчуження різноманіт- ного майна у відносинах між приватними особами. В. Макарчук слушно зауважує, що «у Стародавньому Римі цей термін jus civile мав дещо інше значення, ніж сьо- годні, коли він ототожнюється з приватним правом. Так називалася найдавніша форма права, що регулювала відносини в середовищі римських громадян, т. зв. квіритів. Jus civile тим самим ніби протиставлялося преторському (jus praetorium) праву та т. зв. праву народів (jus gentium)»28. Римські правники по-різному розуміли і трактували поняття права. Павел у Ди- гестах твердив: «Слово «право» вживається у декількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим — яким є природне пра- во. В іншому значенні «право» — це те, що корисне усім або багатьом у кожній державі, — таке цивільне право. Не менш вірно у нашій державі «правом» назива- ється «jus honorarium». Кажуть, що претор висловлює право (виносить рішення), навіть якщо він вирішує несправедливо; це [слово] стосується не того, що претор зробив, але того, що йому належить зробити». * * * Нам мало відомо про найдавніше римське право. Від «царських законів» до нашого часу дійшли лише незначні фрагменти, які трактують сакральне право. Становлення римського права почалося із Законів XII таблиць, укладених у 451— 450 pp. до н.е.29 Вважають, що ці закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного, права (jus civile), яке поширюва- лося виключно на римських громадян. Вони також згладили протиріччя між вер- хівкою світської та релігійної аристократії. Хоча у цьому документі передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій, право вже було відокрем- лено від релігійних норм і набуло світського характеру. Закони XII таблиць були виконані на 12 мідних досках, виставлених для загаль- ного огляду на Форумі — центрі політичного життя республіканського Риму. Знан- ня цих законів було обов'язковим, тому з їх прийняттям правова освіта римських громадян ставала необхідною. Оригінальні тексти XII таблиць, як і вони самі, не збереглися. За переказами, таблиці загинули під час захоплення Риму галлами у 387 р. Історія виникнення і функціонування Законів XII таблиць продовжує дискутуватися у наукових колах, але важко заперечити їхнє існування. Відомий дослідник римського права, вихова- нець Університету Св. Володимира Й. Покровський писав, що Закони XII таблиць «пустили прочньїе корни в народной памяти; они циркулировали в списках и еще во времена Цицерона заучивались детьми наизусть. Благодаря зтому хотя и не до- шел до нас полньїй текст зтого памятника, тем не менее сохранились отдельньїе положения из него, переданньїе нам позднейшими римскими писателями — отчас- ти в буквальних вьіражениях, отчасти в свободном пересказе. И можно думать, что все существенное содержание кодексе нам известно»30. РИМСЬКЕ ПРАВО В УНШЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1 Повага римлян до Законів XII таблиць частково зумовлюється «снім консерва- тизмом, культом «моралі предків», а частково, очевидно, — тією обставиною, цю деякі засадничі принципи римського суспільства, на базі якого склалися ці закони за всіх модифікацій продовжували жити аж до цілковитої загибелі античного світу і його культури. Вони містили низку елементів звичаєвого права, притаманних і ін- шим стадійно близьким народам. Разом із цим Закони XII таблиць вирізнялися пев- ними специфічними і характерними для римської громади рисами, які зберегли своє значення на усіх етапах еволюції римського права. Передусім це положення, пов'язані з аграрними відносинами.31 Ряд положень Законів XII таблиць стосувалися прав римських громадян. На- самперед це стаття, відповідно до якої остання постанова народу є обов'язковою: «quadcumque postremum populus iussisset id jus ratumque esto». Слід назвати й за- борону страчувати римського громадянина без санкції центуріатних коміцій. У та- кий спосіб Закони визнавали центуріатні коміції не лише вищою законодавчою, а й судовою інстанцією. Крім того, вони затверджували рівність громадян перед за- коном і декларували, що контроль над усією територією Риму та його населенням належав лише спільноті громадян. Таким чином, інформація про давнє римське право за Законами XII таблиць ха- рактеризує його як право громадянської общини, яка виходячи з власних інтере- сів контролює різні сторони життя своїх членів, об'єднаних у сім'ї, що підпорядко- вані владі своїх очільників. Це й зробило названі Закони відправним пунктом по- дальшого розвитку римського права. Й. Покровський писав про це так: «Законьї XII таблиц имели громадное значение для дальнейшего развития римского права. Явившись, с одной стороньї, синтезом всей предшествующей зпохи обьічного права, они, с другой стороньї, послужили основой для дальнейшего движения вперед. По общему сознанию римлян они явились «tons omnis publici privatique juris» (джерелом усього публічного та приватного права. —Авт.\, даже значитель- но позже римские юристи неоднократно комментировали их»32. Разом із тим неясність, суперечливість, неповнота деяких частин Законів XII таблиць, їхній архаїчний характер потребували доповнень, нових тлумачень відпо- відно до вимог часу. Першими коментаторами права стали понтифіки, які не були ні магістрами, ні суддями. Тривалий час вони залишалися корпорацією, обізнаною у питаннях права, до якої зверталися за порадою як судді, так і приватні особи. Таким чином, понтифіки були першими юристами, а їхні записи (comentarii pontrfucum) _ першою юридичною літературою33. Своєрідність римської державної структури архаїчної епохи (VIM—|Ц ст. до н.е.) полягала у тому, що першопочатково сакральні й державно-правові Інституції ще не були розділені. Більше того, навіть виключно державні функції здійснювалися різними колегіями жерців. Відповідно право цього періоду розвивалося переваж- но у сакральній формі34. _____ /• С. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті Святого Володимира Понтифікальне право мало сакральний характер, оскільки було закрите для непосвячених. Тому наприкінці IV ст. до н. є. курульний едил Гней Флавій опублі- кував список судових і несудових днів, а також позовні формули (iegis actiones). Ці матеріали, що отримали назву «Флавієве цивільне право» (jus Flavianum), ліквіду- вали монополію жерців у юрисдикції та дали поштовх до розвитку світського права35. | |
| Просмотров: 914 | Загрузок: 44 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |