| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Заповіт
| [ Скачать с сервера (71.5 Kb) ] | 20.07.2017, 18:00 |
| Заповіт - це розпорядження фізичної особи (спадкодавця) щодо свого майна на випадок своєї смерті, вчинене у встановленому законом порядку. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до ст. 1235 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Спадкове право – це право, що базується на вироблених століттями моральних традиціях сімейної організації суспільства, а тому є однією з найбільш стабільних та консервативних підгалузей цивільного законодавства. Разом з тим, зміни декількох останніх десятиліть дозволяють виділити загальні тенденції розвитку сучасного цивільного права, які отримали прояв як в українському спадковому праві, так і в спадковому праві західноєвропейських країн. В Цивільному кодексі України [1], що набрав чинності 1 січня 2004 р., книга шоста “ Спадкове право” містить ряд новел, які свідчать про те, що в ній відображені сучасні концепції та доктрини в сфері спадкування, використаний прогресивний досвід зарубіжних країн. Найбільш об’ємно зміст правового регулювання спадкових правовідносин в Україні на сучасному етапі можна дослідити, провівши його порівняльний аналіз із спадковим правом зарубіжних країн, зокрема країн Західної Європи, оскільки, як показує такий аналіз, чимало новел спадкового права України вже досить тривалий час застосовуються в цих країнах. В зв’язку з цим, порівняльний аналіз законодавчих положень спадкового права в Україні та західноєвропейських країнах є надзвичайно актуальним, він дозволить дати оцінку запровадженим новелам, зокрема в частині, що стосуються форми заповіту, виявити позитивні та слабкі сторони правового регулювання спадкових правовідносин в Україні ще до формування значного пласту судової практики в цій сфері. Питання спадкового права зарубіжних країн досліджувались багатьма ученими-правознавцями, серед яких М. Ю. Барщевський, Є. А. Васильєв, Д. М. Генкін, О. В. Гренкова, О. Ю. Заіка, В. В. Залеський, А. С. Комаров, М. І. Кулагін, В. П. Мозолін, Ю. О. Шилохвост, К. К. Яічков та ін Побудовані на загальних за своєю сутністю соціально-економічних засадах, норми спадкового права різних право-вих систем не співпадають за своїм конкретним правовим та формально-технічним змістом, володіють істотними особливос-тями. Принципова відмінність спадкового права країн континен-тальної Європи (Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії тощо) від права Англії (та похідного від англійського права США) полягає в тому, що в континентальній правовій системі спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, в результаті якого права та обов’язки спадкодавця переходять без-посередньо до спадкоємців, в той час як в системі загального права майно спадкодавця переходить спочатку в довірчу власність до спеціально визначеної особи (так званого “особистого представ-ника” спадкодавця), яка здійснює процедуру ліквідації спадщини і передає спадкоємцям ту частину майна, яка залишається після розрахунків із кредиторами спадкодавця [2, c. 569]. Як підстави спадкування цивільне законодавство західно-європейських країн передбачає заповіт та закон, причому спадкування за заповітом відіграє провідну роль, спадкування ж за законом має субсидіарне значення, тобто застосовується, якщо спадкодавець не залишив заповіту. В законодавстві країн Західної Європи під заповітом, як правило, розуміють втілене у встановлену законом форму волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті. Заповіт тут є не більш як вираженням волі заповідача та може, таким чином, бути відкликаним в будь-який момент одностороннім волевиявленням заповідача [3, c. 16]. Схоже визначення міститься і в ЦК України, відповідно до ст. 1233 якого заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Законодавство західноєвропейських країн, як і законодавство України, велику увагу приділяє формі заповіту, що викликано тим, що він містить у собі волю заповідача, яку той виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. У даному випадку форма заповіту є одним із елементів фактичного складу, з яким закон пов’язує його існування взагалі. Форма правочину являє собою безумовно конститутивний елемент. При такому значенні форми правочину її недотримання і зумовлює, як правило, його недійсність [4, c. 13]. Слід звернути увагу на деякі відмінності у термінології українського та зарубіжного законодавства. Якщо говорити про “форму заповіту”, то законодавством України передбачена лише одна форма заповіту – письмова, з нотаріальним посвідченням (ст. 1247 ЦК). В нормативно-правових актах зарубіжних країн, якими регулюються форми заповітів, під такими формами розуміються інші поняття, що пов’язані з порядком складання та змістом заповіту, зокрема власноручний, таємний, публічний заповіти тощо. Інколи використання терміну “форма заповіту” зустрічається в цьому значенні і у вітчизняній літературі. Як пише Л. В. Шевчук, “заповіти можуть бути за формою свого зовнішнього вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту. Як перші, так і другі, можуть бути звичайними і спеціальними (особливими). Названі види форм заповітів можуть бути спрощеними чи ускладненими в залежності від можливих відхилень або в бік ускладнення, або спрощення від звичайної процедури їх вчинення. …Згідно з чинним українським законодавством основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма… Спеціальні (особливі) заповіти, (заповіти прирівняні до нотаріально посвідчених), виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми Заповітів” [5, c. 8]. Сучасним законодавством європейських країн встановлені різні форми заповітів, що зумовлено різним поєднанням двох підходів до такої форми: з одного боку якомога більше спростити форму заповіту, зробити складання заповіту доступним заповідачу в будь-якому місці та в будь-який час, з іншого – максимально забезпечити вираження та закріплення дійсної волі заповідача, не допустити передчасного розголошення заповіту. Залежно від того, якому з підходів надавалась перевага, в законодавстві різних країн отримували закріплення власноручні заповіти, публічні заповіти, заповіти, посвідчені свідками, причому для більшості країн характерним є плюралізм форм заповітів, коли заповідачу надається свобода вибору найбільш зручної для нього форми [2, c. 573]. Англійське цивільне право передбачає лише одну основну форму заповіту. Він повинен бути написаний або власноручно, або надрукований ( також допускається поєднання рукописного та машинописного текстів), або оформлений у вигляді криптограми, підписаний заповідачем ( або іншою особою в його присутності та з його згоди) та мінімум при двох свідках. Кожен зі свідків повинен засвідчити та підписати заповіт в присутності заповідача. Свідком, як правило, не може бути особа, що є спадкоємцем за заповітом. Якщо у заповіті заповідач посилається на який-небудь документ, не посвідчений свідками, він може бути поданий на затвердження як частина заповіту за наступних умов: А) він повинен існувати на момент складання заповіту; Б) в заповіті на нього повинно бути зроблене посилання як на існуючий; В) в заповіті цей документ повинен бути чітко ідентифікований [3, c. 19]. Законодавство деяких країн континентальної Європи передбачає наступні форми заповітів. Власноручний заповіт – заповіт, повністю написаний самим заповідачем, підписаний та датований ним. Така форма заповіту давно використовується в зарубіжних країнах, зокрема у Франції ( ст. 970 ФЦК), Нічеччині (§2247 НЦУ), Швейцарії (ст. 505 ШЦК). В країнах Західної Європи використання цієї форми заповіту покликане зменшити ймовірність підроблення. Що стосується України, то законодавством така форма заповіту не передбачена. Складений таким чином заповіт відповідно до ст. 1257 ЦК України є нікчемним, оскільки не відповідає вимогам ЦК щодо нотаріального посвідчення заповіту. Заповіт у формі публічного акту Є заповітом, що вчиняється відповідно до встановленої законом процедури за участі офіційної посадової особи, якою, як правило, виступає нотаріус. У Франції заповіт у формі публічного акту складається в присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків. Такий заповіт може бути складений зі слів заповідача під диктовку, після чого він підписується заповідачем, нотаріусом та свідками ( за наявності) (ст. ст. 971-974 ФЦК). В Німеччині при вчиненні публічного заповіту заповідач диктує нотаріусу свою останню волю або передає йому письмовий документ з повідомленням, що в ньому міститься його остання воля (§§ 2232-2233 НЦУ). В Італії публічний заповіт приймає нотаріус в присутності двох свідків. Спадкодавець викладає свою волю нотаріусу, нотаріус складає та записує розпорядження спадкодавця. В Україні форма заповіту встановлена законом і має імперативний характер. Відповідно до ст. 1247 ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем і має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК. Як і в інших країнах континентальної Європи, заповіт може бути записаний нотаріусом зі слів заповідача. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним (ст. 1248 ЦК України). Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності і в присутності нотаріуса або посадової особи, яка посвідчує заповіти, прирівнювані до нотаріально посвідчених, заповіт може підписати інша особа (ст. ст. 207, 1247 ЦК). Законодавство України не вимагає участі в складанні та посвідченні заповіту свідків, за винятком випадків, коли заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, та коли заповіт замість нотаріуса посвідчується іншими посадовими особами (ст. ст. 1248, 1252, 1253 ЦК України). Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. | |
| Просмотров: 419 | Загрузок: 5 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |