| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВОЧИНІВ
| [ Скачать с сервера (332.0 Kb) ] | 03.08.2017, 12:29 |
| ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ПРАВОЧИНИ, ЇХ ВИДИ ТА РОЛЬ ТЛУМАЧЕННЯ 6 1.1. Поняття правочину та тлумачення правочину, їх законодавче закріплення 6 1.2. Особливості тлумачення односторонніх правочинів 14 1.3. Тлумачення двосторонніх та багатосторонніх правочинів 19 РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК ТЛУМАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПРАВОЧИНУ 23 2.1. Граматичне тлумачення правочинів 23 2.2. Порядок здійснення структурно-системного тлумачення 32 2.3. Функціональне тлумачення як фінальний етап процедури тлумачення 34 РОЗДІЛ 3. ПРАВИЛА ТЛУМАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПРАВОЧИНУ 46 3.1. Автентичне тлумачення правочинів сторонами 46 3.2. Правила та проблемні питання тлумачення правочину судом 52 ВИСНОВКИ 71 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 74 ВСТУП Актуальність теми. Правочин являє собою правове явище, яке є важливим елементом у сфері волевиявлення особи, а також правового регулювання правовідносин. Від того, як саме укладений правочин значною мірою залежить його чинність. Останнє є ключовим завданням процесу тлумачення правочинів. Під тлумаченням правочинів у вітчизняному праві розуміють певний розумовий процес, спрямований на встановлення змісту норм права, а також результат розумового процесу в формі мовних висловлювань, що відображають зміст норми права [68, с. 453]. Отже, результатом тлумачення змісту правової норми є встановлення визначеності як можливості зрозуміти її зміст або невизначеності як неможливості зрозуміти зміст норми права. Відповідно, актуальність питання відносно тлумачення змісту правочину обґрунтовується наявністю різних, зачасту суперечливих підходів щодо правового регулювання цієї сфери правовідносин. При цьому, важливість тлумачення змісту правочину полягає в тому, що право вимоги з правочину і можливість застосування державного примусу до забезпечення виконання обов’язку з нього обумовлюється змістом права особи, що може бути розкрито тільки шляхом його тлумачення [23, с. 4]. Питання тлумачення правочинів було об’єктом дослідження у загальних працях Б.Б.Черепахіної, І.В.Беклєніщевої, С.О.Бородовського, Т.В.Боднара. Водночас, аналіз наукових працях у цій сфері свідчить про практично повну відсутність комплексного аналізу проблем тлумачення правочинів, що обґрунтовує актуальність обраної теми дослідження. Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження – комплексний аналіз особливостей процесу тлумачення правочинів, його механізмів та правил здійснення. На реалізацію поставленої мети визначено такі завдання дослідження: - визначити зміст основних питань «правочин», «тлумачення правочинів», їх ключові ознаки; - проаналізувати особливості законодавчого закріплення поняття тлумачення правочину; - визначити характерні особливості тлумачення односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх правочинів; - виокремити основні елементи різних механізмів тлумачення правочинів; - визначити основні стадії тлумачення та проблемні питання їх реалізації; - узагальнити проблемні питання, що виникають у процесі тлумачення правочинів, та шляхи їх вирішення. Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є тлумачення правочинів у процесі цивільного судочинства, а предметом дослідження – види, форми, стадії та механізми процесу тлумачення правочинів. Методи дослідження. У ході дослідження застосовувались загальнонаукові та загально-юридичні методи дослідження, зокрема метод аналізу і порівняння, метод вибірки, узагальнення, дедукції і синтезу. Наукова новизна дослідження полягає в спробі здійснення першого комплексного аналізу процесу тлумачення правочинів в українській правовій системі. Вперше здійснено спробу визначити основні прогалини та проблемні моменти на всіх стадіях процесу тлумачення змісту правочинів. Теоретичне значення проведеного дослідження полягає у використанні отриманих результатів з метою розширення вітчизняної наукової думки у сфері застосування та визнання недійсними правочинів. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання отриманих результатів дослідження та пропозицій щодо удосконалення системи тлумачення правочинів з метою внесення відповідних змін до українського законодавства. Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. У вступі розкриваються основні мета і завдання дослідження, визначаються його предмет і об’єкт, а також обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження. Перший розділ «Правочини, їх види та роль тлумачення» присвячений розкриттю змісту основних понять дослідження, визначення законодавчого закріплення поняття «тлумачення правочину», та особливостей його застосування до односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх правочинів. Другий розділ «Порядок тлумачення змісту правочину» розкриває основні елементи порядку тлумачення змісту правочинів, особливості та проблемні моменти кожної зі стадій цього процесу. У третьому розділі «Правила тлумачення змісту правочину» проводиться аналіз основних правил та принципів процесу тлумачення правочинів, а також аналізуються приклади з практики застосування даних правил. У висновках підбиваються основні результати дослідження та подаються рекомендації щодо їх практичного застосування. Список використаних джерел містить 68 найменувань. Дипломна робота надрукована на 80 аркушах машинописного тексту. РОЗДІЛ 1 ПРАВОЧИНИ, ЇХ ВИДИ ТА РОЛЬ ТЛУМАЧЕННЯ 1.1. Поняття правочину та тлумачення правочину, їх законодавче закріплення Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України) [2]. Поняття «правочин», що використовується в ЦК України, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР (1964 р.). Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що відбуваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, виявлення скарбу) [47, с. 43]. Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. б ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві. Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України) [67, с. 15]. Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиняють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад, набуття права власності на майно або права користування ним та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним (наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України) [2]. У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридичній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-економічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється правочин. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на відміну від підстави правочину, правового значення. Так, при вчиненні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає правового значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу господарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок іншій особі тощо. Ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права. Причому, згідно зі ст.ст. 167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи [2]. Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права. По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч. І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин [2]. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди. Із викладеного можемо визначити, отже, основні риси правочину: - це юридичний факт — дія, яка відбувається та створює юридичні наслідки за волею суб'єктів цивільного права; - правочин — це дія фізичної або юридичної особи; - це правомірна дія суб'єктів цивільного права. Неправомірна поведінка, що порушує вимоги законодавства, не є правочином. Правочин тягне виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин характеризується тим, що для виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони [57, с. 119]. Прикладом одностороннього правочину є заповіт. Односторонній правочин за загальним правилом може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Для інших осіб такий правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Двосторонній або багатосторонній правочин є договором. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Прикладом двостороннього правочину (договору) є договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Багатосторонній правочин (договір) — це такий правочин, що укладається більш ніж між двома сторонами та, як правило, спрямований на досягнення певної спільної мети [68, с. 453]. Таким чином, поняття «правочин» та «договір» співвідносяться між собою як загальне та окреме. Будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Правочини варто також відрізняти від інших юридичних фактів. Їх відмінними ознаками є: 1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права; 2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права; 3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин; 4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків; 5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків [45, с. 29]. ЦК України передбачає презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При цьому беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися. Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину [2]. Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраще знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення. Причому кінцевий результат тлумачення до певної міри залежить від виду правочину. Односторонні правочини, такі як заповіти, довіреність, легати тлумачаться тільки однією особою, оскільки саме нею цю угоду було укладено. Таке тлумачення називається автентичним. Воно є найбільш точним і суперечностей у даному випадку, як правило, не виникає. Проте, може виникнути ситуація, коли особа, що уклала односторонній правочин тлумачитиме її зміст невірно. Мотивом такого невірного трактування може бути несумлінність тлумача із метою змінити зміст правочину в корисливих інтересах. У такому випадку зацікавлені особи можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що дана особа навмисно невірно тлумачить зміст правочину і, у такий спосіб, на шкоду іншим особам реалізує своє право. Відповідно до ст. 13 Цивільного кодексу України зловживання суб’єктивним правом є правопорушенням, і суд може зобов’язати тлумача припинити дані дії та тлумачити правочин відповідно до дійсних намірів, які були у нього під час її укладення [2]. У Цивільному кодексі України передбачено, що крім самих сторін правочину на їх вимогу, суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з"ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Далі у ст.213 ЦКУ передбачено, якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення [2]. По суті йдеться про появу принципово нової категорії судових спорів - поряд з традиційними спорами про право тепер маємо спори про тлумачення змісту правочинів. Тривалий час судова практика за цими справами була майже відсутня, суди вкрай неохоче приймали до розгляду подібні позови, багато процесуальних питань виглядали незрозумілими. Ситуацію змінив Інформаційний лист Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) від 11.04.2005 р., № 01-8/344 (з наступними змінами) [6]. Як наголошено в п. 3 зазначеного листа, вичерпний перелік справ, підвідомчих господарським судам, визначено у ч. 1 ст. 12 ГПК, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, та на інших підставах [6]. Отже, тлумачення змісту правочину, на думку ВГСУ, можливе лише за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину. Таким чином було вирішено головну процесуальну проблему вищевказаних справ - йдеться про позовне провадження. В різний час у законодавстві різних країн існували дві прямо протилежні теорії тлумачення правочинів: теорія волі і теорія волевиявлення. Суть розбіжностей між ними полягала у визначенні того, чому слід віддавати перевагу при неспівпаданні волі і волевиявлення сторони правочину: тому, що сторона написала в правочині, чи тому, що вона мала на увазі. Іншими словами, теорія волі спрямована на захист інтересів сторони правочину, яка помилилася, а теорія волевиявлення - на захист інтересів її контрагента (в більш широкому розумінні - інтересів обороту). Український законодавець виходить із пріоритету узгодженого волевиявлення, захищаючи інтереси майнового обороту. Саме тому, при тлумаченні правочину судом, він насамперед повинен брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині. Однак, при цьому слід пам'ятати, що тлумачення правочину застосовується лише щодо дійсного правочину, тобто за відсутності передбачених у законі підстав для встановлення його нікчемності або визнання недійсним (в останньому випадку мається на увазі відсутність заяви сторони про оспорювання правочину з мотивів вади волі при його вчиненні). Якщо між сторонами виник спір щодо встановлення нікчемності правочину або визнання його недійсним як такого, що вчинений з вадами волі, то в ході його вирішення суд повною мірою враховує вади як волевиявлення, так і волі сторони при його вчиненні. Відхилитися від буквального значення слів і понять, а також загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині, суд може тоді, коли це не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину. Тоді їх буквальне значення встановлюється шляхом порівняння відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (спільними намірами сторін, а не наміром кожної з них). Але при цьому потрібно неухильно слідувати встановленому законодавцем принципу: метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі [67, с .16]. Якщо такий підхід не дозволив визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Однак посилання на необхідність з'ясування справжньої волі особи, яка вчинила правочин, зовсім не означає визнання примату її волі над волевиявленням. Навпаки, перевага повинна віддаватися тому, як зрозумів умову правочину контрагент сторони, яка її нечітко сформулювала. Зазначений перелік способів тлумачення правочину не є вичерпним. У разі розбіжностей між найменуванням правочину і його змістом правову природу такого правочину необхідно визначати за його умовами, а не найменуванням. 1.2. Особливості тлумачення односторонніх правочинів Як вже зазначалось раніше, односторонній правочин – це правочин, вчинений однією особою, за ним виникають зобов’язання лише у однієї особи. Односторонні правочини, у свою чергу, поділяються на такі види: а) уповноважуючі й зобов’язуючі; б) такі, що потребують і не потребують сприйняття іншими особами; в) правоутворюючі, правозмінюючі й правоприпиняючі; г) основні та допоміжні. У цивілістиці правочини поділяються на уповноважуючі й зобов’язуючі. Такий поділ знаходить свій прояв і в чинному законодавстві. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила [2]. Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов’язки лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю з цими особами. За загальним правилом шляхом одностороннього волевиявлення суб’єкт може надати іншій особі лише право. При чому, як зазначав Б. Б. Черепахін, під односторонньо-уповноважуючими правочинами слід розуміти як випадки одностороннього уповноваження (наприклад, видача довіреності, так і випадки одностороннього складення або модифікації чужого обов’язку (наприклад, повне чи часткове прощення боргу, відстрочення виконання тощо) [64, с. 295]. За загальним правилом особа може вчиняти лише односторонні уповноважуючі правочини, тому цей вид правочинів є більш розповсюдженим. Для покладення обов’язку на іншу особу необхідна згода останньої або спеціальна вказівка на це законодавства. Суб’єкти цивільних правовідносин є рівними, тому для того, щоб один з них міг “наказувати” іншому, у нього повинна бути на це певна правомочність (права, повноваження). На думку Б. Б. Черепахіна, під односторонньо-зобов’язуючими правочинами слід розуміти випадки [64, с. 296]: а) одностороннього зобов’язання (покладення обов’язку), б) одностороннього позбавлення права (наприклад, випадки одностороннього припинення договірних відносин) або модифікації чужого права. На думку І. В. Беклєніщевої, односторонньо-зобов’язуючі правочини можливі там, де: 1) дії одного суб’єкта викликають такі юридично значимі зміни, що пов’язують іншу особу; 2) дії суб’єктів призводять не до виникнення правовідносин, а до їх зміни чи повного припинення [28, с. 124]. Перші засновані на так званих правоутворюючих правомочностях; другі засновані на секундарних правомочностях, тобто правомочностях по зміні чи припиненню вже існуючих зобов’язань. Важливість поділу односторонніх правочинів на уповноважуючі й зобов’язуючі випливає зі змісту ст. 202 ЦК України. Якщо особа може вчинити односторонній уповноважуючий правочин, не передбачений цивільним законодавством (ч. 3, 4 ст. 6 ЦК України), то зобов’язати іншу особу в односторонньому порядку вона може лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами [2]. Односторонні правочини можуть бути такими, що потребують або не потребують сприйняття іншими особами. Під сприйняттям одностороннього правочину слід розуміти доведення його до свідомості іншої особи (інших осіб). Сприйняття, як акт пізнавальний, суттєво відрізняється від прийняття, як акту вольового, волевиявлення . Наприклад, подання роботи на конкурс є одностороннім правочином, що потребує сприйняття його адресатом. Доки адресат (особа, яка оголосила конкурс) не отримає роботу конкурсанта, подання роботи не може викликати правові наслідки. Законодавство може прямо встановлювати обов’язок доведення вчинення одностороннього правочину до відома інших осіб з метою забезпечення прав останніх. Так, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (ч. 2 ст. 249 ЦК України) [2]. До правочинів, які не потребують сприйняття, відносяться такі правочини, що породжують правові наслідки для певних осіб (для невизначеного кола осіб), незалежно від сприйняття цими особами. До таких правочинів слід віднести, наприклад, заповіт, що встановлює права на прийняття спадщини також і на користь спадкоємців, які не знають про нього чи його зміст. Так, чинний ЦК передбачає можливість складання секретного заповіту, зміст якого залишається невідомим до відкриття спадщини (ст. ст. 1249, 1250 ЦК України) [2]. Ця класифікація також має велике значення, оскільки залежно від того, чи потребує односторонній правочин сприйняття іншими особами, залежить момент, коли він починає викликати юридичні наслідки ,а також чи потребує він тлумачення. Як уже зазначалося, ст. 213 встановлює загальні правила тлумачення правочинів. Утім, кажучи про односторонні правочини, необхідно згадати, що деяким із них є притаманними особливості тлумачення. Ці особливості, зокрема, викладаються у ст. 1256 Цивільного кодексу України – тлумачення заповіту. Заповітом, відповідно до ст.1233 Цивільного кодексу України, є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті [2]. Особливості тлумачення заповіту обумовлюються тим, що разом із загальними правилами тлумачення (воно здійснюється заповідачем), зміст заповіту може тлумачитися й іншими особами. Цими особами є спадкоємці. Проте, спадкоємці мають право тлумачити заповіт тільки після відкриття спадку, тобто після смерті спадкодавця. Таким чином, тлумачення заповіту може бути здійснено у два етапи: на першому етапі – заповідачем, на другому – спадкоємцями. Одночасно тлумачити заповіт ці суб’єкти не можуть, оскільки заповідач, як особа, що уклала правочин, має пріоритет. Спадкоємці ж є додатковими суб’єктами тлумачення, оскільки таке право у них виникає тільки після настання певного юридичного факту – відкриття спадку. Тлумачення заповіту спадкоємцями може мати місце тоді, коли укладений заповіт не має суперечностей, позбавлений неточностей і не викликає жодних сумнівів щодо його змісту та волі спадкодавця. Такий стан гарантує відсутність спору між спадкоємцями, і кожен із них може здійснити правильне тлумачення. У зворотному випадку, якщо є наявність спору між спадкоємцями, заповіт не може бути ними однозначно розтлумачений. Спір може виникнути внаслідок незрозумілого для спадкоємців змісту заповіту, якщо він має суперечливий характер, і таке інше. Нормою ст. 1256 Цивільного кодексу України передбачається подібний варіант і встановлюється правило поведінки для даного випадку. Частина 2 цієї статті має характер відсилання, і встановлює, що у разі виникнення спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України (тобто у порядку, загальному для всіх правочинів) [2]. При цьому, суд має звернути обов’язкову увагу на загальноприйняте значення слів і термінів, а також використовувати однакове значення для всіх слів і понять. Якщо буквальне значення термінів і понять не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин заповіту, то їх зміст визначається порівнянням певної частини заповіту з іншими його частинами, усім його змістом і дійсними намірами заповідача. Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК) [2]. Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб. Особа, яка вчинила односторонній правочин, може тлумачити його лише тією мірою, якою це не зачіпає прав та обов'язків інших осіб, що виникли внаслідок вчинення нею правочину. Інші особи, інтереси яких зачіпає односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про тлумачення правочину і доводити, що особа, яка його вчинила, недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом. Порівнюючи умови тлумачення односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх правочинів, необхідно вказати, що тлумачення односторонніх правочинів є простішим щодо з’ясування дійсного наміру сторони. Оскільки тлумачення здійснюється однією стороною і саме тією, котрою правочин було укладено, вона може достатньо чітко сформулювати зміст правочину [66, с. 57]. Набагато складнішою буде ситуація у разі тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів, які називаються договорами. 1.3. Тлумачення двосторонніх та багатосторонніх правочинів Двосторонніми і багатосторонніми правочинами, виходячи із норми ст. 202 Цивільного кодексу України, є договори. Як стверджує юридична енциклопедія, двосторонній правочин - це погоджена дія двох сторін (укладення договорів купівлі-продажу, доручення тощо [68, с. 253]. При багатосторонньому правочині дії мають погодити більше двох сторін (наприклад, укладення кількома сторонами договору про спільну діяльність). Прикладом двостороннього правочину може служити договір купівлі-продажу, найму тощо, прикладом багатостороннього правочину – договір про спільну діяльність. При тлумаченні двостороннього або багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому, в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд. Тлумачення дво- і багатосторонніх правочинів здійснюється відповідно до загального правила, передбаченого ст. 213, хоч і з урахуванням особливостей ст. 637 Цивільного кодексу України. Відповідно до першої норми зміст правочину може тлумачитися усіма її сторонами, причому у багатосторонньому правочині тлумачів може бути більше двох. При тлумаченні двостороннього і, тим більше, багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих або інших положень договору, слів і термінів є достатньо великою. Кожен з учасників такого правочину може мати власне бачення проблеми і пропонувати свої варіанти тлумачення [2]. Враховуючи, що необхідність тлумачення правочину, як правило, виникає якраз у випадку виникнення спорів, вірогідність однозначного її тлумачення зводиться до мінімуму. Причому, на цей чинник також впливає кількість сторін правочину. Тому, можливість однозначного тлумачення сторонами умов, слів і термінів багатостороннього правочину виглядає вельми проблематично. Для усунення даної проблеми законодавство України передбачає можливість судового тлумачення змісту правочину. Дана можливість передбачається у ст. 213 Цивільного кодексу і визначається як право однієї зі сторін (або кожної зі сторін) звернутися до суду для ухвали рішення про тлумачення змісту правочину [2]. Аналізуючи механізми тлумачення правочинів в українському законодавстві необхідно згадати про те, що тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів (договорів) має ряд особливостей. Зокрема, вони передбачаються ст.637 Цивільного кодексу України. Норми цієї статті передбачають, що при тлумаченні умов договору можуть враховуватися також типові договори і типові умови, передбачені для певних видів договорів. Необхідно також відзначити, що і типові договори і типові умови можуть використовуватися при тлумаченні навіть у тому випадку, якщо правочин, котрий піддається тлумаченню не містить посилання на них. Стаття 630 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо у договорі не містяться посилання на типові умови, то такі умови можуть застосовуватися як звичай ділового обороту. Аналізуючи норми статей 630 і 637, можна дійти висновку про те, що у разі виникнення розбіжностей між сторонами щодо тлумачення змісту двостороннього або багатостороннього правочину, вони можуть звернутися до типових умов як до звичаїв ділового обороту. Разом із тим, необхідно відмітити, що звичаями ділового обороту можуть бути не всі загальноприйняті правила поведінки, а тільки ті, які відповідають нормі ст. 7 Цивільного кодексу України (тобто не суперечать договору або нормам цивільного законодавства) [62, с. 889]. Таке звернення звичайно є необхідним для заповнення прогал | |
| Просмотров: 929 | Загрузок: 21 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |