| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Співучасть у злочині: історичний та порівняльний аспекти
| [ Скачать с сервера (87.0 Kb) ] | 30.08.2017, 16:05 |
| У теоретичній спадщині в галузі кримінального права напевно немає більшої кількості праць, ніж кількість тих, які присвячені вивченню інституту співучасті у злочині. Однак і зараз можна з упевненістю сказати, що в ньому існує безліч "білих плям", які відкривають простір для дослідників. І тому залишаються актуальними думки професора М.С. Таганцева, який зазначав, що цей інститут є одним з найбільш заплутаних у теорії кримінального права. Слід зазначити, що інститут співучасті відомий і теорії кримінального права, і кримінальному законодавству ще з далеких часів. Найдревніша пам'ятка права стародавніх слов'ян - "Руська правда" знала співучасть у злочині і цікаво регулювала відповідальність за вчинення злочинів у співучасті. При цьому слід зауважити, що в різних списках відповідальність розглядалась по-різному. Так, якщо Троїцький список визначав тільки загальні принципи відповідальності (ст.37), то вже академічний список (ст.31) диференціює відповідальність залежно від кількості співучасників. При цьому "Руська правда" визначала два надзвичайно важливих положення: вчинене діяння в повному обсязі ставилось в провину всім співучасникам злочину; встановлювалась рівна відповідальність всіх співучасників злочину Наступним нормативним документом, який регулював питання співучасті у злочині, було "Соборное уложение" царя Олексія Михайловича (1648 р.). У ньому не дається його визначення, але досить широко розглядаються різноманітні випадки вчинення злочинів у співучасті. "Артикул воинский" Петра І (ст. 189 Толкование, ст.1 90) зафіксували умови відповідальності співучасників, виділяючи як співвиконавців, так і пособників та визначаючи межі їх відповідальності [14, c. 362]. Вперше майже повна характеристика видів співучасників у національному законодавстві була дана у "Своде законов Российской империи", в якому виділялись: • спільники, які в сукупності привели злочин у дію; • призвідники, які діяли разом з іншими, однак були першими, хто поклав умисел та залучив до нього інших; • помічники й учасники (їх нараховувалось 6 категорій), які сприяли вчиненню злочину "словом або письмом" На підставі цієї схеми була розроблена система співучасників у кримінальному законодавстві 1845 р. Однак вона була диференційована відповідно до форм співучасті, що зробило її мало дієвою. У радянському кримінальному законодавстві перші норми, що регулювали умови кримінальної відповідальності за співучасть, з'явились у "Руководящих началах" 1919р., які визначали умови відповідальності "за деяния совершенные сообща". Однак слід зауважити, що ця регуляція здійснювалась досить узагальнено (ст.ст. 21-24). "Руководящие начала" вимагали визначати ступінь суспільної небезпеки співучасті в першу чергу на підставі визначення ступеня суспільної небезпеки злочину, а вже по друге, враховувати суспільну небезпеку діяння. Визначались і форми співучасті, якими були "шайка, банда, толпа". Саме цей документ створив фундамент для сучасного інституту співучасті у злочині. КК РСФСР 1922 р. в ст. 15 визначав: "За преступления наказываются как исполнители, так и подстрекатели и пособники. Мера наказания каждому из соучастников преступления определяется как степенью участия, так и степенью опасности преступника и совершенного им преступления". "Основные начала" 1924 р. містили лише одну норму, яка регулювала інститут співучасті у злочині (ст. 12), і визначала, що: "меры социальной защиты применяются в отношении всех соучастников (подстрекателей, исполнителей, пособников) в зависимости как от степени их социальной опасности, так и от степени их участия в преступлениях". Як видно, "Основные начала" знов переставили наголос при визначенні критеріїв відповідальності за співучасть з суспільної небезпеки діяння на суспільну небезпечність особи. При цьому закон не визначав ані поняття співучасті, ані поняття окремих видів співучасників, залишаючи це на розсуд практиці . КК України 1927 року практично повторив вищенаведене формулювання "Основных начал" 1924 р. (ст.19), хоча і визначив в ст. 20 поняття основних видів співучасників - підмовника, виконавця та пособника. Слід зауважити і той факт, що, незважаючи на надзвичайно велику централізацію законодавства, в питанні віднесення тих чи інших категорій до кола співучасників, кримінальні закони союзних республік проявили достатню самостійність. Це в першу чергу торкалось питання визначення кола співучасників. КК РРСФР вказував (ст.17), що до них належать лише підмовники і пособники. КК УРСР пішов далі цим шляхом, і обґрунтовано включив, як вже зазначалось, до їх кола також і виконавців злочину. Не було єдності і у включенні до кола співучасників осіб, які вчинили заздалегідь необіцяне приховування злочинів. Якщо КК РРСФР та ряду інших союзних республік, визнавали цю діяльність у якості співучасті у злочині без будь-яких обмежень, то КК України не тільки не робив цього, а взагалі встановлював відповідальність заздалегідь не обіцяне приховування злочинів лише у спеціально визначених випадках. Як видно, перші кримінально-правові закони радянських часів не виділяли такого виду співучасників, як організатор злочину, хоча законодавство знало цей вид діяльності, закріплюючи його в окремий вид злочину (н-д, ст.ст. 54-11,56-17 КК). Політика сталінського тоталітаризму знайшла свій яскравий відбиток і в науково-практичному розумінні інституту співучасті у злочині. При цьому грубо порушувались принципи суб'єктивного ставлення за провину і єдності умислу співучасників. Так, відповідно до ст.54-1в "Відповідальність повнолітніх членів сімей військовослужбовців", фактично визнавались співучасниками і підлягали покаранню всі повнолітні члени сім'ї військовослужбовця, що вчинив вгечу або переліт за кордон, які проживали разом з ним або були на його утриманні, навіть при тій умові, що вони нічого не знали і не могли знати про вчинене діяння. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року, Кримінальні кодекси союзних республік 60-х років у своїх нормах не тільки визначили поняття співучасті у злочині, але і досить розгорнуто характеризували види співучасників злочину. Це вперше знайшло своє закріплення в нормативному порядку [22, c. 14-15]. Так, ст. 19 КК України визначала: "Співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб в здійсненні злочину. Співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники і пособники. Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Організатором визнається особа, яка організувала здійснення злочину або керувала його здійсненням. Підмовником визнається особа, яка схилила до здійснення злочину. Пособником визнається особа, яка сприяла здійсненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом. Ступінь і характер участі кожного з співучасників в здійсненні злочину повинні бути враховані судом при призначенні покарання. Як наочно видно, рівень узагальнень, здійснений законодавством, був на декілька порядків вищим за попередній. У ньому знайшли нормативне відображення і саме поняття співучасті, і її ознаки; визначені види співучасників та дана характеристика діянь, що утворюють кожний із цих видів. Одночасно при визначенні відповідальності закон робить акцент на суспільній небезпечності діяння, хоча і наголошує на необхідність врахування при призначенні покарання ступінь і характер участі в злочині кожного із співучасників. Звичайно це був великий крок вперед на шляху як теоретичного розуміння змісту цього кримінально-правового інституту, так і його практичного втілення в практику боротьби із злочинністю. Подальша теоретична розробка інституту співучасті у злочині здійснювалась у численних працях вчених-криміналістів, серед яких особливо хотілось би виділити монографічні праці Ф.Г.Бурчака. Новим кроком як у теоретичному, так і в практичному розумінні інституту співучасті в кримінальному праві стало законодавство 2001 р., яке присвятило йому Розділ VI. Шлях до розуміння змісту цього інституту та його ознак в історії вітчизняної наукової думки був довгим і неоднозначним. У першому підручнику з кримінального права професор В.Д. Спасович, виділяючи вчинення злочину кількома особами, говорив про це як про "стечение нескольких главных виновников в одном и том же преступлении". При цьому він не визначав ознак цього виду скоєння злочину, не визначав видів співучасників, а зупинявся на аналізі відомих тоді законодавству форм її здійснення. При цьому він виділяв співучасть у якості окремого інституту кримінального права. Професор Л.Є. Владиміров визначав співучасть, як "соглашение нескольких лиц совершить общими силами определенное или несколько, наперед не определенных, преступлений". При цьому він визначав і ознаки співучасті, до яких відносив: наявність спільного умислу та попередньої домовленості на вчинення злочину; об'єднання зусиль співучасників; узгодженість щодо скоєння одного або кількох (невизначеної кількості) злочинів. Професор О.Ф. Кістяківський не користувався терміном "співучасть", замінюючи його на "стечение преступников" або "участие в преступлении". При цьому він визначав цю діяльність на підставі лише об'єктивного (кількісного) критерію, як злочин, вчинений двома або більшим числом осіб. Не вказуючи на ознаки співучасті, він тим не менш визначав у якості ознак при характеристиці окремих видів співучасників обов'язкову наявність спільного умислу. Цікавим є те, що О.Ф. Кістяківським була запропонована градація співучасті на необхідну і факультативну. При цьому до необхідної він відносив ті діяння, які не могли бути вчинені інакше, як групою осіб (н-д, такі діяння як дуель, підкуп, перелюбство). Факультативну форму утворювали діяння, які, за загальним правилом, не вимагали участі кількох осіб, тобто могли бути вчинені і одним злочинцем. Першим, хто дав чітке визначення ознакам співучасті у злочині, був професор Л.С. Бєлогріц-Котляревський, який визначив її як: "совпадение нескольких лиц в преступлении, при котором, благодаря общности их субъективной виновности, каждый солидарно отвечает за все деяние в полном объеме". | |
| Просмотров: 531 | Загрузок: 3 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |