| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ В ЮРИДИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
| [ Скачать с сервера (46.0 Kb) ] | 30.08.2017, 16:44 |
| ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ В ЮРИДИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ .Ми спілкуємось так само природно, як і диха- ємо, і тому не замислюємось над тим, як це від- бувається. Необхідність в осмисленні процесу спілкування як такого, що вже відбулось, так і того, що має бути, виникає в тих випадках, коли воно пов’язано з вирішенням якої-небудь про- блеми. Люди, в яких спілкування є провідним видом діяльності (управлінці, юристи, педагоги тощо) не можуть дозволити собі таку розкіш. Во- ни не мають права починати думати тільки після виникнення проблеми, оскільки зобов’язані пе- редбачити її, і якщо не попередити її виникнення, то хоча б підготуватись до її вирішення. У зв’язку з цим важливо зрозуміти, що спілкування для таких людей – це професійна діяльність, якій можна і необхідно навчатись. Під спілкуванням у психології розуміється процес встановлення і підтримки цілеспрямова- ного, прямого або опосередкованого тими чи ін- шими засобами контакту між людьми, так чи ін- акше пов'язаними один із одним у психологічно- му відношенні [12]. Юридична діяльність відноситься до суб'єкт- суб'єктної діяльності, тобто досягнення її цілей відбувається в системі „людина-людина”. Відпо- відно успішність такої діяльності багато в чому визначається умінням грамотно і професійно бу- дувати своє спілкування. Недостатня увага до формування техніки професійного спілкування майбутнього юриста під час навчання спричиняє низку проблем, які виникають у взаємостосунках із суб’єктами про- фесійної взаємодії. Особливо гостро ці проблеми відчуваються молодими юристами на початку професійної діяльності. Маючи ґрунтовну спеці- альну підготовку, вони нерідко виявляються не готовими до налагодження продуктивних профе- сійних взаємостосунків. Поняття професійного спілкування має ши- роке і вузьке значення. У першому значенні його можна визначити як комунікативні навички і якос- ті, властиві професіоналу, на відміну від дилета- нта. Професіонал розглядається в цьому випад- ку як людина, яка має значний досвід і високі професійні стандарти. У вузькому розумінні про- фесійне спілкування включає особливості, хара- ктерні для окремо взятої професії. Професійне спілкування – це важливий засіб і умова розв’язання завдань певної професійної діяльності. Якщо поза діяльністю люди ке- руються особистими мотивами, то під час професійного спілкування мета визнача- ється характером і потребами професійної діяльності. У науковій літературі поряд із поняттям “професійне спілкування” [5; 9] часто вико- ристовується термін “ділове спілкування” [1-4; 6; 10; 13; 15; 18; 19] і вживаються як синоніми. Крім того, у психологічній літера- турі досить часто виділяються два типи спілкування – неформальне і формальне [11]. Перше суб'єктивне, нерегламентова- не, його мета й характер багато в чому ви- значаються особистими стосунками людей (мати – дитина, чоловік – дружина). Фор- мальне обумовлене соціальними функція- ми людини, регламентоване за формою та за змістом (керівник – підлеглий). Ділове спілкування належить до фор- мального, здійснюється у відповідності з деякими правилами і спрямоване на вста- новлення контактів і підтримку зв'язків між зацікавленими у спільній діяльності суб’єктами. Ділове спілкування, на думку С.І. Оже- гова, – це „спілкування, що стосується сус- пільної, службової діяльності, роботи” [14, 136]. У діловій сфері людина проводить значну частину свого життя. Тут вона грає цілий ряд специфічних ролей: фахівця, ке- рівника, підлеглого, колеги тощо. Кожна роль виконується у певній ситуації і регла- ментується певними соціальними нормами, правилами. Ділове спілкування характеризується тим, що його мета визначається завдання- ми того чи іншого виду предметної діяльно- сті – виробничої, обслуговуючої, наукової тощо. Трудова діяльність містить у собі спі- лкування учасників взаємодії як необхідний засіб забезпечення її ефективності [8, 252]. В яких би формах не здійснювалося спілкування, воно є діловим, якщо його ви-значальним змістом є соціально-значуща спільна діяльність [16, 9]. Спираючись на методологію системного під- ходу, В.А. Співак визначає ділове спілкування як взаємодію соціальних і соціально-економічних систем у процесі і з приводу трудової діяльності, виробництва продукції, надання послуг [18, 18]. Дещо інакше визначає ділове спілкування Ю.М. Жуков. На його думку, „ділове спілкування є процесом просування у розв’язанні проблем шляхом зіставлення (зіткнення, асиміляції, узго- дження, взаємозбагачення) предметних позицій” [7, 37]. Як випливає з цього визначення, голов- ним у діловому спілкуванні є предмет спілкуван- ня, тобто спільна справа і ставлення учасників до неї. Предметні позиції партнерів є визначаль- ними у процесі спілкування, а здатність розуміти предметні позиції один одного складає необхідну умову успіху ділової комунікації. Суттєві особливості ділового спілкування краще визначаються у порівнянні з неформаль- ним. Якщо неформальне спілкування поперед- ньо не планується, не визначається його мета, зміст, то ділові контакти завжди передбачають попередню підготовку, планування, визначення змісту, мети, прогнозування можливих наслідків. У звичайній розмові люди можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, а спі- лкування має здебільшого інформативний харак- тер. Ділова ж розмова не виходить за рамки те- ми, має конструктивний характер, спрямована на розв'язання конкретних завдань, досягнення пе- вної мети. Звичайна розмова, як правило, нікого не зо- бов'язує приймати рішення та діяти. В ділових переговорах обов'язкові висновки, які отримують на основі узгодження думок, розробка взаємо- прийнятного рішення та організація взаємодії партнерів. Орієнтуючись на виділені Є.В. Руденським [17] структурні компоненти комунікативного про- цесу, можна узагальнити характерні риси ділово- го спілкування: предметом ділового спілкування є спільна справа і ставлення учасників до неї; потреба в діловому спілкуванні визнача- ється виробничою необхідністю у розв’язанні проблем і веденні переговорів; мотивами ділового спілкування є інтереси справи; мовні дії регламентуються встановленими правилами поведінки і мають формально- рольовий, не особистісний характер; метою ділового спілкування є розв’язання професійних і соціальних завдань. Отже, ділове спілкування – це специфічна форма взаємодії людей, що здійснюється на ос- нові встановлених норм і спрямовується на ефе- ктивне виконання спільної діяльності. Ділове спі- лкування властиве людям, які виконують певний вид професійної діяльності. Воно ґрунту- ється на загальних соціально-психоло- гічних закономірностях і орієнтується на успішне й ефективне виконання професій- них обов'язків, включає обмін пропозиція- ми, вимогами, поглядами, мотивами з ме- тою розв'язання конкретних проблем, під- писання угод чи встановлення інших відно- син між суб’єктами спільної діяльності. На наш погляд, поняття “ділове спілку- вання” є ширшим від поняття “професійне спілкування”. Професійне спілкування – це ділове спілкування, яке здійснюється в умовах конкретної професійної діяльності і враховує її специфічні особливості. Оскіль- ки будь-яка професія вимагає спеціальних знань, умінь, навичок, крім загальних зако- номірностей необхідно враховувати і спе- цифічні закономірності ділового спілкуван- ня, які стосуються певної професії. Таким чином, професійне спілкування ми можемо визначити як процес встанов- лення і підтримки прямого чи опосередко- ваного тими чи іншими засобами контакту, обумовленого професійно значущими ці- лями, що припускають відповідальність за їхню реалізацію. Суб'єктами професійного спілкування, у нашому випадку, є юрист і особа, включена у сферу його професійних інтересів. Під прямим контактом розуміється спіл- кування, що здійснюється безпосередньо між його учасниками. Як правило, це мовне спілкування. Під опосередкованим контак- том розуміються відносини, що припуска- ють непряму взаємодію. У першу чергу, це спілкування за допомогою письмової мови з використанням засобів комунікації і т.п. Засобами спілкування є вербальні (мо- вні) і невербальні (жести, міміка, пози) ка- нали інформації. Цілі професійного спілкування визна- чаються характером і ситуаціями професійної діяльності. Їх досягнення чи недосягнення свідчить про рівень професіоналізму юриста, про якість вико- нання ним своїх службових функцій. Відповідальність за реалізацію профе- сійно значущих цілей може бути як зовніш- ньою, наприклад, адміністративною (оцінка керівництва) і нести за собою визначені санкції. Так і внутрішньою (психологіч- ною) – як самооцінка, що спричиняє під- вищення чи зниження психологічного ком- форту, впевненості в собі, рівня домагань тощо. У будь-якому випадку усвідомлення відповідальності за результати спілкування припускає контроль за його ходом, що ви- магає певної психологічної підготовки.Такі базові характеристики професійного спі- лкування, як його цільова спрямованість і відпо- відальність вимагають контролю за ходом бесі- ди. Свідомо контролювати кожен свій поведінко- вий акт, кожне висловлення в процесі бесіди до- сить складно. Більш того, у непрофесіонала спроба контролювати хід спілкування, як прави- ло, викликає скутість і неприродність поводжен- ня. У людини, яка володіє технікою професійного спілкування, контроль за цим процесом здійсню- ється „природно”, керівництво спілкуванням не викликає зовнішньої напруженості. Складність контролю за ходом професійного спілкування пов'язана і з його іншими характери- стиками. Ці характеристики є загальними для всіх професіоналів, що працюють у сфері юри- дичної діяльності. Виділимо найбільш значущі з них. Нормативна регламентація. Діяльність юриста досить чітко регламентована різними но- рмативними документами (Кримінально-про- цесуальний кодекс, Закон України “Про операти- вно-розшукову діяльність”, відомчі нормативні акти). Нормативні рамки, в яких юрист здійснює свою професійну діяльність, сприяють форму- ванню прагнення суворо дотримуватись право- вих норм, визначають відповідні стереотипи по- водження і спілкування. З одного боку, нормативна регламентація полегшує процес спілкування, структурує його, визначає соціальні ролі, права й обов'язки учас- ників. З іншого боку, ця характеристика виступає не тільки як фактор позитивно розвиваючого, дисциплінуючого юриста, але й як фактор, що ускладнює виконання професійних обов'язків. Очевидно, що виконання діяльності жорстко регламентованої правовими нормами жадає від юриста постійного контролю за своїми діями, змушує приймати рішення в чітко визначений термін. Усе це припускає наявність визначеного набору особистісних характеристик (емоційно- вольових, інтелектуальних) і уміння ефективно будувати процес спілкування й керувати ним. Часові обмеження. Ця характеристика професійного спілкування пов'язана з його цільовою спрямованістю і нормативною регламентованістю. Ситуації професійного спілкування орієнто- вані на досягнення конкретних професійно зна- чущих цілей і завдань, час на вирішення яких визначено нормативними актами. Часові і нор- мативні рамки обмежують волю маневру в спіл- куванні, припускають підвищення його інтенсив- ності. Це може призвести до того, що юрист буде відноситися до актів професійного спілкування формально. Наприклад, формально брати пояс- нення, щоб укластися в термін, встановлений на вирішення заяви чи оперативного матеріалу. Та- кий підхід не веде до професіоналізму в спілку- ванні, навпроти, він виробляє мовні штампи для проведення "стандартних" бесід. Спілкую- чись у такому режимі, співробітник не вра- ховує особливості особистості співрозмов- ника, контролює процес спілкування тільки в межах, необхідних для забезпечення фо- рмальної сторони справи. На відміну від такого підходу, професі- онал, знаходячись в умовах дефіциту часу, здатний визначити і реалізувати найбільш ефективну для даної ситуації тактику спіл- кування. Владний характер професійних повно- важень. Дана характеристика випливає з попередньої, оскільки Закон наділяє юрис- та (особливо представника державної слу- жби) досить широкими владними повнова- женнями. Реалізація владних повноважень нерід- ко може приймати конфліктний характер. Прийняття рішень у ситуаціях конфліктної взаємодії вимагає від юриста здатності аналізувати і прогнозувати наслідки своїх дій; емоційної урівноваженості й, у той же час рішучості; при необхідності – твердості в діях і поважного ставлення до людей. У процесі спілкування наявність влад- них повноважень провокує їхнього носія на роль „господаря становища”, людини, що визначає і диктує хід спілкування. Займаю- чи таку позицію, юрист не бачить особисто- сті співрозмовника чи бачить її вкрай одно- сторонньо. До відомих стереотипів такого „владного” спілкування відносяться: „Пи- тання тут ставлю я!”, „Ви розумієте, куди потрапили?”, „Від нас так просто не ідуть!”. Зокрема, це властиво деяким юристам, представникам силових структур. Спілку- вання в такому стилі може бути ефектив- ним з юридично неграмотним суб'єктом чи з людиною слабкою в особистісному плані. Однак силові правоохоронні структури пок- ликані боротися із серйозними злочинами, протистояти організованій злочинності, що припускає протистояння сильного й хитрого супротивника. У цьому випадку юристи по- винні бути озброєні ефективними засобами професійного спілкування. Вимушений характер спілкування. Ситуації професійного спілкування юриста мають переважно вимушений характер для його співрозмовників. Як правило, ці ситуації пов'язані з юридичними проблема- ми як у сфері карного, так і цивільного за- конодавства. У процесі вирішення таких проблемних ситуацій передбачаються не просто потенційно конфліктні відносини, але і досить жорсткі форми конфліктної, взаємо-дії аж до відкритої протидії. Разом із тим, вимушеним у суб'єктив- ному змісті спілкування буває і для самого юриста. Мова йде про ситуації, коли співрозмов- ник неприємний юристу з яких-небудь особистіс- них характеристиках, але оскільки він, напри- клад, є цінним джерелом інформації чи вигідним клієнтом, юрист просто зобов'язаний з ним спіл- куватися. Більш того, у цих випадках співробітник як професіонал не має права зовні показувати співрозмовнику своє негативне відношення. Рольовий характер спілкування. Юрист є носієм цілком визначеної соціальної ролі, що припускає наявність широкого кола прав і обов'я- зків. Наприклад, соціальна роль представника державної служби накладає на професійне спілкування юриста вже розглянуті нами харак- теристики (регламентованість, вимушений ха- рактер, відповідальність тощо). Однак у даному випадку нас цікавить не со- ціальна роль юриста, а його психологічні ролі, котрі він повинен приймати, щоб досягти цілей професійного спілкування. Мова йде про ситуа- тивні рольові позиції, про ролі „тут і тепер”, гос- подаря становища і підлеглої сторони. Очевид- но, що в залежності від партнера по спілкуванню і ситуації юрист повинен уміти грати різні психо- логічні ролі. Підвищена стресогенність. Професійна діяльність юриста в ряді випадків носить дуже напружений, відповідальний характер. Це може бути пов'язане, головним чином, з протидією зацікавлених осіб. Форми такої протидії можуть виражатися в неправомірному впливі на юриста і носити як явний, так і замаскований характер. Крім того, самостійне стресове тло створює і сам по собі конфліктний характер юридичної діяльності. Нерідко нервово-психічні пере- вантаження призводять до розвитку стійких станів психічної напруженості, емоційної нестійкості, появі невротичних реакцій, пси- хосоматичних функціональних розладів і різних захворювань на цьому ґрунті. На підставі викладеного матеріалу приходимо до висновку, що за родом своєї діяльності юрист повинен не просто конт- ролювати процес спілкування, а ще й ана- лізувати його, враховуючи виділені специ- фічні характеристики професійного спілку- вання у сфері юридичної діяльності. Це припускає прораховування цілей співроз- мовника (як явних, так і замаскованих), йо- го психологічних ролей, виходячи з чого, юрист визначає тактику і керує ходом спіл- кування. Зробити контрольоване спілку- вання „природним” можна за допомогою оволодіння психологічною технікою спілку- вання, яка може включати в себе: техніку психологічного впливу; психотехніку визна- чення внутрішнього стану людини за зов- нішніми ознаками поведінки; техніку вста- новлення психологічного контакту і довір- ливого спілкування; психотехніку конфлікт- ної взаємодії. У подальшому доцільно роз- робляти психологічний інструментарій професіонального спілкування (методи, прийоми, техніки) й уміння його творчого застосування в професійній діяльності юриста. Невербальна комунікація - це сукупність засобів, які: доповнення промови, заміщення промови, висловлюють емоційні стани партнерів по комунікативному процесу. Першим серед них треба назвати оптико-кінетичну систему знаків, що включає в себе жести, міміку, пантоміма. У цілому оптико-кінетична система являє собою моторику різних частин тіла (рук, і тоді ми маємо жестикуляцію; особи, і тоді ми маємо міміку; пози, і тоді ми маємо пантоміміка). Значимість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що в даний час виділилася особлива область досліджень - кинесика, яка спеціально вивчає дані проблеми. Наприклад, в дослідженнях М. Аргайла вивчалися частота і сила жестикуляції в різних культурах (протягом однієї години фіни жестикулювали 1 раз, італійці - 80, французи - 120, мексиканці - 180). Дійсно, жести, міміка, інтонації - найважливіша частина ділового спілкування, за допомогою якої нерідко можна сказати набагато більше, ніж за допомогою слів. Напевно, кожен може пригадати, як він вдавався до красномовним поглядам і жестам чи "читав" відповідь на обличчі співрозмовника. Така інформація користується великою довірою. Якщо між двома джерелами інформації (вербальним і невербальним) виникає протиріччя: каже людина одне, а на обличчі в нього написано зовсім інше, то, очевидно, більшої довіри заслуговує невербальна інформація. Австралійський фахівець з "мови рухів тіла" А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається 7% інформації, звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію і т. п.) - 38%, міміки, жестів, пози - 55%. Іншими словами, значимо, не що говориться, а як це робиться. Отже, з одного боку, під час спілкування необхідно контролювати власні рухи і міміку, з іншого - вміти інтерпретувати реакції партнера. Корисно вивчити мову невербальних компонентів спілкування. Не випадково, напевно, лідери світового бізнесу, політичні діячі володіють невербальними методами, а в програмах факультетів бізнесу найбільших університетів світу ви обов'язково побачите відповідні курси. Інтерпретація жестів, поз і інших компонентів невербального спілкування не завжди буває однозначною. Спроби скласти словники жестів виявилися невдалими. У процесі спілкування необхідно враховувати загальну атмосферу бесіди, її зміст. Звернемося до ключових елементів мови жестів. Жести вельми інформативні. Вони можуть бути сигналом до закінчення зустрічі (наприклад, готовність однієї з співрозмовників встати з-за столу - корпус трохи нахилений вперед, при цьому руки спираються на що-небудь) або мати прямо протилежне значення і свідчитиме про зацікавленість в бесіді, наприклад, рука знаходиться під щокою, але не підпирає її. Автор багатьох популярних книг про невербальних компонентах спілкування лікар Девід Левіс виділяє чотири типи жестів залежно від їх призначення. Перший тип жестів - жести-символи. До них відноситься, наприклад, досить поширений сьогодні в багатьох країнах світу американський символ "ОК", що означає "все добре", "все в порядку" і передається за допомогою великого і вказівного пальців, які ніби утворюють букву "О". Однак цей жест можна вважати загальноприйнятим. Наприклад, у Франції він може означати нуль, а в Японії - гроші. Інші жести-символи ще більшою мірою обмежені рамками тієї чи іншої культури або місцевості, причому ця специфічність може виявлятися двояко. По-перше, для позначення якого-небудь поняття в одній культурі може бути певний символ, в той час як в іншій - подібний символ відсутній зовсім. Так, у Саудівській Аравії поцілунок у верхівку означає вибачення. У Йорданії та деяких інших арабських країнах проведення по зубах нігтем великого пальця символізує обмеження фінансових можливостей. По-друге, національна специфіка виявляється в тому, що в різних культурах використовуються різні жести-символи для позначення одних і тих же чи близьких понять, зокрема, для того щоб показати самогубний тієї або іншої дії, рішення і т. п., американці приставляють один або два пальці до голови, як би показуючи тим самим пістолет. В аналогічній ситуації жителі Папуа і Нової Гвінеї проводять рукою по горлу, а японці роблять енергійний рух рукою, стиснутою в кулак. Другий тип жестів - жести-ілюстратори, використовуються для пояснення сказаного. За допомогою такого жесту посилюються ті чи інші посили повідомлення, ключові моменти бесіди підкреслюються і в результаті краще запам'ятовуються. Найбільш типовим прикладом може служити вказівка напрямки рукою. Інтенсивність жестикуляції залежить від темпераменту. Коли вона сильно різниться, співрозмовники відчувають незручність, хоча часто не можуть зрозуміти причину незручності і роздратування. Застосування жестів-ілюстраторів, як і символічних жестів культурно обумовлено. Головним культурним розходженням стає інтенсивність використання жестів. Так, жителі Середземномор'я, на відміну від народів Центральної чи Північної Європи, активніше користуються жестами. "Читати" ілюстративні жести кілька легше, ніж символічні, оскільки вони пояснюють сказане словами. Третю групу складають жести-регулятори. Вони відіграють дуже важливу роль на початку і наприкінці бесіди. Один з таких жестів-регуляторів - рукостискання. Це традиційна і найдавніша форма вітання. Вона інформативна і багато про що говорить. Не випадково німецький філософ І. Кант назвав руку "видимою частиною мозку". У діловому світі рукостискання використовується не тільки при вітанні, але також як символ укладання угоди, знак довіри і поваги до партнера. Інтенсивність і тривалість рукостискання відноситься до важливих компонентів. Так, коротке, мляве рукостискання і дуже сухі руки можуть свідчити про байдужість. Вологі руки говорять про сильне хвилювання. Важливо брати до уваги індивідуальні особливості людини: є люди, у яких долоні майже завжди вологі. Трохи подовжене рукостискання поряд з іншими невербальними засобами (усмішкою, поглядом) демонструє дружелюбність, але не варто занадто довго затримувати руку співрозмовника. Це викликає відчуття попадання в капкан що природно, викликає роздратування. Рука, простягнута для рукостискання і повернена тильною стороною вниз, підкреслює перевагу. Іноді в рукостисканні беруть участь обидві руки. Наприклад, права рука потискає руку співрозмовника, а ліва охоплює її з іншого боку. Таке рукостискання називається «рукавички» так як рука опиняється в руках співрозмовника, як у рукавичці. Подібного рукостискання слід уникати при першій зустрічі. Коли будуть встановлені теплі дружні і досить неформальні відносини, можна вдатися до "перчаточному" рукостисканню. Жести-регулятори дозволяють підтримати бесіду або вказати на її закінчення. Наприклад, часті кивки головою означають необхідність прискорити бесіду, не відволікатися на зокрема і пояснення, а повільні - показують зацікавленість в бесіді, згоду з партнером; трохи піднятий вгору вказівний палець - прагнення перервати на даному місці партнера, заперечити йому, повернутися до іншої теми і т. п. Нарешті, четверту групу складають жести-адаптори, супроводжуючі зазвичай наші почуття і емоції. Вони нагадують дитячі реакції і виявляються в ситуаціях стресу, хвилювання, стають першими ознаками переживань. Так, якщо людина засмучений, він може смикати мочку вуха або одяг, а в скрутних ситуаціях - чухати потилицю. Під час бесід важливим є те, в який момент з'являється певний жест і який загальний контекст бесіди. Австралійський фахівець в області невербальних засобів спілкування А. Низ, описуючи "шпілеобразний жест" (пальці рук торкаються один одного, утворюючи шпиль, який може бути спрямований вістрям вгору або вниз). Слідчий, переконуючи свідка дати правдиві показання, під час бесіди з ним повинен звернути увагу на ряд його позитивних жестів. Це може бути нахил вперед, оголені долоні, піднесена вгору голова. До кінця допиту покупець робить "шпілеобразний жест". Якщо за цим жестом підуть позитивні жести свідка, то таку реакцію можна інтерпретувати як прийняття замовлення. Якщо за "шпілеобразний жест" свідок продемонструє ряд негативних жестів, таких як схрещені на грудях руки, блукаючий погляд, закидання ноги на ногу й інші, то це означає, що він вирішив відмовитися від дачі правдивих показань. Таким чином, в обох випадках "шпілеобразний жест" означає впевненість людини у собі, однак, будучи включеним в різний контекст, може мати зовсім різне значення: згода на дачу правдивих показань або, навпаки, відмови від них. Паралінгвістіческая і екстралінгвістичні системи знаків є також "добавки" до вербальної комунікації. Паралингвистическая система - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність, фразові і логічні наголоси, що віддаються перевага конкретною людиною. Екстралінгвістична система - включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад покашлювання, плачу, сміху, нарешті, сам темп мови. Всі ці доповнення виконують функцію посилення значимої інформації, але не за допомогою мовних доповнень, а "околоречевие" прийомами. Одним з найсильніших "зброй" невербального спілкування є погляд. Погляд може бути жорстким, колючим, добрим, радісним, відкритим, ворожим ... Зазвичай при зустрічі люди короткий мить дивляться прямо в очі один одному, а потім відводять погляд убік. Чому? Питання не просте, і на нього немає однозначної відповіді. Одне з можливих прочитань цього сигналу таке: контакт очей означає довіру співрозмовників одне до одного, їх відкритість, однак затримка погляду на очах партнера свідчить про прагнення до домінування. Цікаво, що жінка посмішкою може дозволити чоловікові трохи довше дивитися їй прямо в очі. Аналогічну дію має відповідний погляд в очі. Втім, цим "дозволом" не слід занадто зловживати, інакше можна отримати досить агресивну реакцію. В цілому невелика затримка погляду співрозмовникові, особливо в кінці зустрічі або в найбільш гострі її моменти, може означати: "я довіряю вам" (при цьому погляд зазвичай супроводжується невеликим кивком голови) або "я не боюся вас". Коли людина говорить, він зазвичай рідше дивиться на свого партнера, ніж коли він його слухає. Під час власної промови мовець досить часто відводить очі для того, щоб зібратися з думками. Перерваний погляд при паузі зазвичай означає: "Я ще не все сказав, будь ласка, не перебивайте". Зовсім інші значення набуває погляд убік, якщо партнер слухає співрозмовника, наприклад, такі як "я не зовсім з вами згоден; я маю заперечення; це не очевидно; сумніваюся; це треба обміркувати". Занадто частий відведення погляду в бік при бесіді може свідчити про те, що людина нервує, чи розмова його мало цікавить, і він прагне його швидше закінчити. | |
| Просмотров: 623 | Загрузок: 4 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |