Принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання є однією з важливих засад функціонування трудового права у системі права України. Ця фундаментальна категорія трудового права та її складові частини завжди були і будуть у центрі уваги науковців. Зокрема, локальне правове регулювання, його поєднання з централізованим регулюванням трудових відносин є одним з головних напрямів дослідження проф. Р.І. Кондратьєва . Останніми роками в Україні були написані і дисертаційні дослідження локального правового регулювання за трудовим правом Більшість представників науки трудового права визнає поєднання централізованого та локального правового регулювання як принципу трудового права.Розбіжності існують у питанні ролі цього принципу правового регулювання трудових відносин. Досить поширеною серед науковців-трудовиків радянського періоду булла думка про другорядність, вторинність локального правого регулювання. Розглядаючи співвідношення централізованого і локального правового регулювання суспільних відносин, Р.І. Кондратьєв зазначає, що „норми загального значення, які розраховані на їхню наступну конкретизацію, і норми локальні як результат конкретизації – це складові частини … галузі права. Оскільки одним з проявів погодженості права є ієрархія правових норм, то він закономірно робить висновок, „що в окремо взятих галузях права визначальне місце займають норми загального значення” . Більше того, автор прямо наголошує, що „локальне правове регулювання має вторинне значення, можливість його застосування, як правило, передбачена законодавством” . З цією правовою позицією важко погодитися з огляду на те, що не дивлячись на те, що локальне правовстановлення не повинно виходити за межі і суперечити стандартам, визначеним для нього централізованими нормами, не свідчить про вторинність його значення у правовому регулюванні трудових відносин. Погодимося з думкою П.Д. Пилипенка, який вважає що локальна нормотворчість у трудовому праві – це фактично такий же напрям встановлення умов праці, як і централізовані правові приписи__ У теперішній час вже не можна не бачити самостійної нормотворчої діяльності роботодавця, що явно виходить за межі конкретизації законодавства про працю і заповнення його прогалин. Джерелом локальної нормотворчості є не тільки і навіть не стільки державний дозвіл, її санкціонування, скільки природа організації як структури громадянського суспільства, як соціально-економічної одиниці, що володіє автономією, необхідним елементом організаційної єдності якої є господарська (хазяйська) влада Дещо іншого погляду дотримується А.Р. Саркісов. Він вважає, що локальнее правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку „доповнює централізоване регулювання і поєднується з ним, оскільки поєднуються загальнонародні інтереси, інтереси колективів підприємств (об’єднань) і окремих трудящих” . Однак і таке бачення ролі локального правового регулювання не можна вважати беззаперечним. Доцільність та ефективність правового регулювання, відповідно, і застосування тих чи інших правових засобів, насамперед зумовлені суспільними відносинами, на які спрямоване таке регулювання. Сфера „локального регулювання –це, переважно, власне трудові відносини: трудовий договір, робочий час, час відпочинку, трудова дисципліна тощо. Інші ж інститути трудового права: працевлаштування, нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, вирішення трудових спорів – традиційно і справедливо вважаються ділянками централізованого правового забезпечення Як бачимо, тип суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, впливає на використання певного виду правового регулювання. Ті суспільні відносини, яким притаманний публічний характер, потребують централізованого правового регулювання (зокрема, відносини нагляду і контролю). І навпаки, ті суспільні відносини, які мають приватні договірні начала, потребують локального правового регулювання. Яскравим прикладом таких відносин є внутрішній трудовий розпорядок. Підтримуємо твердження про те, що практика локального регулювання дедалі більше відходить від використання локальних норм як елемента, що має доповнюючий характер у правовій системі, до визнання за ними самостійного регулятивного значення Тривалий час роль локального правового регулювання у трудовому праві зводилася до конкретизації загальних і галузевих норм, прийнятих у централізованому порядку, і, як залишковий чинник, до заповнення правових прогалин. Однак звуження ролі локального правового регулювання лише до конкретизації норм (а такий підхід формувався і пропагувався самою державою, коли у регулюванні трудових відносин превалювало централізоване регулювання) фактично спотворило його значення. У багатьох випадках тоді чинне трудове законодавство хоча й передбачало конкретизацію загальних норм за допомогою локального правового регулювання внутрішнього трудового розпорядку, проте останнє мало формальний характер. Зокрема, на підприємствах, в установах, організаціях ухвалювалися правила внутрішнього трудового розпорядку, які дублювали зміст централізованого трудового законодавства та слово в слово переписували положення типових правил. Лише незначна частина цього локального акта конкретизувала загальні норми права чи встановлювала нові локальні норми права. Очевидно, що у регулюванні внутрішнього трудового розпорядку локальне правове регулювання мало б відігравати провідну роль, оскільки воно дає змогу не лише конкретизувати централізовану норму, а формує власні локальні правила поведінки. Доцільність локального правового регулювання зумовлена як необхідністю врахувати особливості застосування праці у різних галузях економіки, в яких роботодавці здійснюють свою діяльність, так і змістом самого внутрішнього трудового розпорядку, що характеризує управлінську, розпорядчу владу роботодавця у трудових відносинах. І остання причина є визначальною. Водночас ми в жодному випадку не пропагуємо здійснення правового регулювання внутрішнього трудового розпорядку лише за допомогою локальних норм. Для цього виду суспільних відносин, що є складовою частиною предмета трудового права, властивий принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання. Тому варто наголосити що воно поєднує два види правового регулювання, а саме – поєднання повинно бути оптимальним. Звідси ні централізоване, ні локальне правове регулювання не унеможливлюють і не підмінюють одне одного. Обидва вони спрямовані на регулювання суспільних відносин, їхні завдання є різними. Локальне правове регулювання визначає внутрішній трудовий розпорядок, що формується роботодавцем, централізоване ж – правовий статус роботодавця, порядок прийняття локальних правових актів, що безпосередньо регламентують внутрішній трудовий розпорядок, мінімальні трудові стандарти, спрямовані на захист прав та інтересів працівників. Роль держави у правовому регулюванні трудових відносин є двоїстою, що також впливає на зміст оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання. Держава незалежно від історичного періоду, форм правління та державного устрою, рівня економічного та соціального розвитку має виконувати функцію гаранта основних трудових прав громадян. Тому централізоване правове регулювання трудових відносин є об’єктивно зумовлене і потреба у ньому не відпаде, але його здійснення повинно визначатися цією функцією держави. У такому разі доцільність у регулюванні внутрішнього трудового розпорядку конкретного роботодавця потрібно визнати за локальним правовим регулюванням, централізоване ж повинно визначати необхідні правові гарантії. Держава через органи державної влади може створювати юридичні особи, які і є роботодавцями. Визначаючи правовий статус таких роботодавців, надаючи їм у розпорядження майно і кошти, держава має повне право встановлювати певні нормативні приписи (зрештою, як і будь-який інший засновник юридичних осіб), що конкретизовані у локальному правовому регулюванні. За таких обставин сфера централізованого регулювання розширюється щодо кола питань, але звужується щодо кола суб’єктів. Проте такий вид правового регулювання не зумовлений виконанням державою функції гаранта, а тому вважаємо, що називати його централізованим можна лише умовно з огляду на те, що воно реалізується державними органами щодо значної кількості юридичних осіб публічного права. Стосовно юридичних осіб приватного права, створених за участю державних органів, держава бере участь у їх діяльності на загальних підставах з іншими засновниками. Втручання держави у сферу локальної нормотворчої діяльності з визначення внутрішнього трудового розпорядку відбувається у формі рекомендацій [11]. Очевидно, що у такому разі централізоване регулювання не матиме прямого впливу. Він може здійснюватися опосередковано, шляхом відображення змісту рекомендацій у локальних правових актах. Необхідним є розумне поєднання централізованого та локальногоправового регулювання внутрішнього трудового розпорядку, що дозволило б максимально забезпечити інтереси працівників та роботодавців в умовах ринкових відносин. Так, тривалість щоденної роботи (зміни) для працівників митних органів визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням керівника митного органу та профспілкового комітету на основі типових правил або графіками змінності, які затверджує керівник митного органу за погодженням з профспілковим комітетом з додержанням установленої тривалості робочого тижня. З урахуванням специфіки роботи деяких підрозділів (наприклад, на безперервно діючих митних постах та пунктах пропуску на кордоні), де за характером умов роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є неможливим або недоцільним, і відповідно не може бути додержана щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, встановлюється за погодженням з профспілковим комітетом митного органу змінний режим роботи з запровадженням підсумованого обліку робочого часу з тим, щоб тривалість робочого часу за обліковий період (за місяць, рік) не перевищувала нормального числа робочих годин [14, с. 11]. Отже, дієвість локальних актів прямо залежить від правильного їх поєднання з загальними нормативними актами. Оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання — один з осн
|