| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Правова природа представництва
| [ Скачать с сервера (94.7 Kb) ] | 03.07.2017, 06:16 |
| Вступ Як правило, учасники цивільних відносин особисто набувають цивільних прав та обов'язків шляхом укладення правочинів. Щоправда, існують випадки, коли вони за тих чи інших обставин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Саме тому в цивільному праві існує така категорія як представництво. Актуальність теми дослідження. За весь час фактичного існування представництва багато вчених приділяли йому значної уваги, передусім це праці Л. Андреєвої, В.А. Васильєвої, А.Ю. Бабаскіна, В.М. Бєлова, І.О. Гелецької, Р.А. Гордона, А.В. Гришина, М.В. Карпичова, С.Г. Керимова, А.В. Майфата, С.В. Мельника М.О. Нерсесова, Ю.Б. Носкової, В.Р.Рясенцева, О.С. Сєвєрова, В.В. Цюри, А.С. Шаповаленка та інших. Цивільний кодекс України 2001 року (Далі – ЦК України) надав нормам про представництво відокремленого статусу в системі правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Основні, базові положення про представництво знайшли своє відображення в главі 17 ЦК України. Однак, на сьогодні в цивільному праві з питань інституту представництва справи такі, що багато фундаментальних питань його теорії і навіть деякі основні поняття є предметом дискусій або навіть зовсім не були розглянуті. Це визначає інтерес до більш докладного розгляду інституту представництва в цивільному праві України, що підтверджує актуальність обраної теми дослідження. Сучасні цивільні правовідносини неможливо представити без представництва. Він пронизує як приватне, так і публічне право, як матеріальне, так і процесуальне право. Основною метою представництва є забезпечення усунення юридичних або фактичних перешкод, які не дають юридичній або фізичній особі самостійно укладати той чи інший правочин. За словами проф. Гордона «поняття про юридичну заміну особи складає основну, фундаментальну ідею представництва» (1). Саме тому суб’єкти цивільного обороту переважно діють через представників. Юридичні перешкоди, як правило, пов'язані зі статусом фізичної або юридичної особи і обумовлені повною відсутністю дієздатності або недостатністю її обсягу для вчинення правочинів. У ряді випадків без виникнення відносин представництва неможливе здійснення діяльності відокремленими підрозділами юридичної особи. До фактичних перешкод прийнято відносити такі обставини реальної дійсності, які не дозволяють суб'єктам цивільного права самостійно укладати правочини. Такими перешкодами можуть бути: хвороба, відсутність у місці проживання у момент вчинення правочину, правова необізнаність, тощо. Відносини представництва можуть виникати також тоді, коли орган юридичної особи позбавлений можливості самостійно здійснити юридичні дії. Наприклад, внаслідок значної завантаженості або у зв'язку з необхідністю вести справи одночасно у кількох місцях, тощо. Щоправда, потреба в представництві виникає не тільки тоді, коли особа, яку представляють, в силу закону чи конкретних життєвих обставин не може особисто здійснювати свої права та обов’язки. У цілому ряді випадків до послуг представників вдаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час, кошти. Діяльність більшості юридичних осіб не можливо було б уявити без постійного чи хоча б епізодичного звертання до представництва. Галузь застосування інституту представництва дуже велика . За його допомогою в багатьох випадках прискорюється цивільний оборот. За допомогою інституту представництва створюється можливість прискорити укладання і виконання різноманітних правочинів, а також учинення різноманітних юридичних дій. Разом з тим проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбувається в Україні, характеризується передусім зміною в підходах до регулювання відповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення правової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань. Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-процесуальні правові відносини. Предметом даного наукового дослідження є загальна характеристика інституту представництва в цивільному процесі України. Мета дослідження полягає у теоретичному вивченні особливостей і закономірностей інституту представництва в цивільному праві України. Для виконання мети, необхідно виділити такі завдання курсової роботи: - Визначити правову природу представництва - проаналізувати й дати поняття представництву в цивільному праві України за діючим цивільним законодавством;. - Охарактеризувати відмінність представництва від інших форм участі третіх осіб в цивільному праві - Ознайомитись із основними видами представництва в цивільному праві На закінчення роботи передбачається підвести підсумки проробленому дослідженню. Правова природа представництва Розглядаючи питання про формування та розвиток концепцій представництва, слід мати на увазі те, що практика представництва існувала вже в правових системах стародавнього Середземномор’я. Вперше ж ідея інституту представництва досить чітко була сформульована в римському приватному праві. Спочатку укладення договору через представника вважалося неприпустимим - це мотивувалося формалізмом та вузько-персональною природою римського права. Але розвиток товарних відносин вимагав появи правових форм, що закріплювали дії однієї особи в інтересах іншої. Саме тоді представництво в римському класичному праві (І-ІІІ ст н.е.) вважали сукупністю засобів, призначених допомогти особі реалізувати і захистити свої права за допомого інших осіб. (цивільне та сімейне право ст. 256, ст. 146 цивільне та сімейне право україни хірків Одесей) У ранній період римського права представництво було можливе лише між особами, які знаходяться у відносинах влади та підпорядкування – за договором, які укладаються підвладними римського домовладики і його рабами. Але через відносну непоширеність договірного представництва при рано сформованому та непогано врегульованому представництві, заснованому на законі, а також на такому, що виникає на змішаній підставі(добровільно-обовязковому представництві).( цивільне та сімейне право ст. 258), інститут представництва не отримав подальшого розвитку. Початок Середньовіччя надав поштовх для продовження дослідження такої категорії як представництво. Г.Гроцій був першим кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва. Відповідно до цієї теорії, преставник набуває права безпосередньо на користь особи, яку він представляє, за допомогою договору, що він уклав з третьою особою відповідно до даного йому доручення. Його теорія вперше в цивільному праві дала змогу зафіксувати наслідки представництва. Але за ним, представництво розглядалося як наслідок доручення. В ХІХ ст. Р.Ієринг і П.Лабан розробили концепцію, в якій представництво цілком відокремлено від доручення. Це була так звана «теорія сепарації». Більшість країн, які закріпили у своїх правових системах автономію представництва, адаптували її до власних потреб. Республіки колишнього СРСР у своєму законодавстві не мали однозначного визначення поняття представництва, тому представники різних правових шкіл давали своє, специфічне , визначення, при цьому кожне із цих понять охоплювало лише незначну кількість обов’язкових ознак, що властива представництву. Так, частина науковців визнає представництво як юридичну діяльність представника в межах повноваження і від імені особи, яку представляють, і інтерпретують представництво як сукупність дій, включаючи вчинення правочинів та інших дій.(Советское гражданское право/ Под ред. В.А.Рясенцева – М.: Юдир. лит., 1965. – Т. 1. – С. 214, 220; Советское гражданское право/ Под ред. О.А. Красавчикова. – М.: Высшая школа, 1972. – Т.1. – С. 210; Советское граждансоке право: В 2-х т. Т. 1. – М., 1959. – С. 188; Иоффе О.С. Советское гражданское право, 1967. – С. 199; Советское гражданское право: В 2-х т. Т. 1. – М., 1965. – С. 220; Цивільне право України. У 2-х кн.. Книга 1/ За ред.. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 224; Граждансоке право. Ч.І/ Под общ. ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева – М.: Юристь, 2002. – С. 217.; Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданського права/ Сергей Никитич Братусь. – М.: Госсюриздат, 1963. – С. 184; Пергамент А.И. Опекун как гражданско-правовой представитель несовершеннолетнего// Ученые записки ВНИИСЗ. – 1968. – Вып. 14. – С. 174-187). Висловлено і таке твердження, згідно з яким представництво є юридичний засіб, прийом набуття, зміни і припинення цивільних прав та обов’язків, який не має суб’єкта та об’єкта (Андреев В.К. – Представительство в гражданском праве. – Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1978. – С. 20-22). Третя точка зору вказує, що представництво є одним із видів цивільних організаційних правовідносин, які не є ні правовідносинами власності, ні зобов’язальними правовідносинами.(Советское гражданское право/ Под ред. О.А. Красавчикова. – Т. 1. – М., 1985. – С. -262; Иоффе О.С. Спорные вопросы учения о правоотношении / Олимпиад Соломонович Иоффе // Очерки по гражданскому праву: Сб. статей / Под ред. О.С. Иоффе – Л.: Изд-во ЛГУ, 1957. – С. 25). Ідеалізація лише однієї з традиційних у доктрині теорій сутності представництва чи категоричної відмови від іншої - непродуктивні, оскільки всі підходи акцентують увагу на різних, але необхідних складових механізму виникнення представницьких відносин. Кожна із даних концепцій свого часу зазнавала значної критики. Концепція «юридичного прийому». Найвизначніший представник – В.К. Андреєв.. На його думку, представництво – це лише спосіб виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, юридичний прийом, внаслідок якого правовідносини виникають завдяки діям суб’єктів, які не стають стороною правовідносин. Вважав, що представництво не може бути правовідносинами за сукупністю внутрішніх і зовнішніх правовідносин. Інше його твердження визначало представництво як юридичний спосіб набуття і здійснення прав та обов’язків, правова форма участі у майновому обороті., при якій одна особа безпосередньо набуває прав і обов’язки за допомогою дій іншої особи (Андреев В.К. – Представительство в гражданском праве. – Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1978. – С. 20). Ця концепція зводиться до того, що представництво за своєю конструкцією тотожне таким інститутам, як договір на користь третьої особи. Представник не є стороною відносин, а відповідно не сходить до суб’єктного складу створюваних своїми діями правовідносин. Хоча, як показує практика, між представником і третіми особами виникають правовідносини,у яких представник є суб’єктом зі своїми правами та обов’язками. Іншого підходу дотримуються прихильники концепції "дії", яка свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Саме вона виявилася теоретичним підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961 - 1964 рр. Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє. Тобто про представництво може йтися тільки тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої особи.(Проф О. Гордон) Концепція "дії" акцентує увагу на тому, що лише "внутрішні" правовідносини між представником та особою, яку представляють, не можуть самі по собі викликати правові наслідки представництва, для цього необхідно, щоб представник почав діяти (укладати правочини з третіми особами, вчиняти інші юридичні дії). Правовідносини між особою яку представляють та представником є лише однією з передумов представництва, обумовлюючи виникнення у представника повноважень. (Советское гражданское право/ Под ред. В.А.Рясенцева – М.: Юдир. лит., 1965. – Т. 1. – С. 215, 220) Грунтовним розгядом представництва в світлі концепції «дії» займались В.О. Рясанцев, С.М. Братусь та О.Й. Пергамент та багато інших. В.О.Рясанцев, підтримуючи цю концепцію, вказував на те, що «правовідносини між особою, яку представляють, і представником є лише однією з передумов представництва… але до складу власне представництва не входять». Він вважав, що «…твердження про те, що представництво є системою правовідносин – суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, який існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, а тому більш правильно, мабуть, визнати, що їхні правовідносини існують у рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності.» (Советское гражданское право/ Под ред. В.А.Рясенцева – М.: Юдир. лит., 1965. – Т. 1. – С. 230-232). Проф. О.Гордон визначив представництво як юридичну діяльність, що здійснена представником не від свого імені, не в його інтересах, а від імені та в інтересах особи, яку представляють, що попередньо або наступним схваленням передоручає цю діяльність особі. Наслідком такої угоди між представником і собою, яку представляють, є діяльність представника, що виявляється нібито власною діяльність особи, яку представляють. Безпосереднє відношення особи, яку представляють до зобов’язання, має значення у момент укладання договору, про що знають і з чим згодні обидва контрагенти (Проф Гордон, в Цюри). Л.М. Казанцев наголошував на тому, що представник здійснює замість особи, яку він представляє, юридичну діяльність, причому наслідки вчинених дій – права та обов’язки – виникають згідно з явно вираженою волею сторін, безпосередньо в особі самого принципала (Л.М. Казанцев в Цюри). Такий відомий вчений, як Г.Ф. Шершеневич розглядаючи питання про сутність представництва вказував що воно є юридичною діяльністю у чужому інтересі, наслідки якої переносяться на іншу особу (Шершеневич в Цюри). Суть представництва прихильники цієї теорії вбачають у юридичній діяльності представника, не враховуючи при цьому, що дія представника від імені особи, яку представляють, вже передбачає правовий зв'язок, який і робить представника саме таким, і в межах якого представництво виникає і реалізується. Тлумачення представництва як дії не дозволяє повною мірою розмежувати представництво та правочини, які вчиняються в рамках цих правовідносин. Адже правочин, який вчиняється представником, та власне представництво – поняття не тотожні (Гелецька І.О. Правове регулювання відносин представництва у цивільному праві: Дис. … к.ю.н..: 12.00.03 / Гелецька Ірина Олександрівна. – К., 2005. – С. 16). Концепція представництва як правовідносин. Прихильники цієї теорії вважають, що представництво є одним із різновидів організаційних правовідносин, що виступають як засіб юридичної трансмісії прав і обов’язків між особою, яку представляють, і третіми особами. (використ щось) У світлі цієї теорії спочатку потрібно все ж з’ясувати поняття правовідносини. С.С. Алексеев визначив правовідносини як форму або вид, які отримують фактичні відносини, будучи врегульованими нормами права(Алексеев С.С. Проблемі теории права: Курс лекий в 2-х т. / Сергей Сергеевич Алексеев. – Свердловск: Свердловский юри дин-т, 1972- 1973. – Т. 1. – С. 261). Цікаве твердження з цього питання у О.О. Красавчикова. Він вважає що правовідносини це юридична форма суспільних відносин, урегульованих нормами права (Красавчиков О.А. Гражданское правоотношение – юридическая форма общественного отшошения: Сб. учен. трудов / Октябрь Алексеевич Красавчиков. Свердловск: Свердловский юрид. ин-т, 1975. – Вып. 39. – С. 17) Саме тому представництво, як правовідношенння – правова форма, яка виникає в результаті правового регулювання відповідних суспільних відносин. Таку правову форму можна назвати засобом організації певних правовідносин між особою, яку представляють, і третіми особами. (Цивільне право: Загальна частина. – К.: Вентуре, 1995. – С. 146.) Майданник вказує, що представництво є своєрідним цивільним правовідношенням, в силу якого одна особа(представник) набуває і здійснює в інтересах і від імені іншої особи, яку вона представляє, права і обов’язки з метою вчинення правочинів в межах встановлених для представника або наданих йому повноважень (1). Концепція "правовідношення" справедливо звертає увагу на те, що для набуття представником права вчиняти певні юридичні дії від імені особи, яку він представляє, спочатку між ними повинно виникнути правовідношення, внаслідок якого представник буде наділений повноваженнями. Правова природа представництва визначається тим, що представник діє не від свого імені, а від імені особи, яку представляють, та в її інтересах. Тому внутрішнє правовідношення обов'язково повинно включатися до складу представництва і лише наявність повноваження є доказом того, що особа, яку представляють, зобов'язана визнати правові наслідки дій представника. Однак твердження що представництво – система правовідносин також є спірним, оскільки визнання зв’язку, що існує між представником і третіми особами в процесі укладання правочину чи здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, правовідношенням назвати навряд чи можна. Ні представник, ні третя особа обов’язків один перед одним не несуть. Внаслідок цього Р.І.Невзгодіна вирішила визначти представництво як правовідносини, в рамках яких виникає і реалізується повноваження, цим самим вона намагалася об’єднати концепції дії і правовідносин (Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому праву // Советское государство и право. – 1978. - № 3. – С. 118 – 123.). Така дискусія щодо встановлення однозначної концепції на думку більшості науковців пов’язана з тим, що ЦК УРСР в ст. 62 називає представництвом правочин, укладений однією особою від імені другої особи в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Законодавчий акцент робився на діяльності і на повноваженні.(ЦК УРСР) На сьогодні ж в доктрині цивільного права найпоширеніша концепція, за якою представництво розглядається як організаційно-правові відносини, які є передумовою встановлення правовідносин між собою, інтереси якої представляють, та особою і представником, з одного боку, та представником і третіми особами – з іншого (ПРИДУМАЙ). Ст. 237 чинного ЦК України, визнає представництво – правовідношенням, в якому одна особа зобов’язана чи має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, можна зробити висновок, що законодавець перш за все розглядає представництво як правовідношення. Участь третіх осіб у відношенні представництва припускає наявність у структурі представництва внутрішніх та зовнішніх правових зв’язків.(ЦК України) Поняття представництва в цивільному праві України Представництво виявляється необхідним а іноді і єдиним прийомом для реалізації належних особі суб’єктивних прав та виконання обов’язків. У доктрині представництво розглядається як своєрідне цивільне правовідношення, у силу якого одна особа (представник) набуває і здійснює в інтересах і від імені іншої особи, яку вона представляє, права й обов'язки з метою вчинення правочинів у межах, встановлених для представника або наданих йому повноважень. Як зазначалося вище, поняття представництва визначено в ч.1 .ст 237 ЦК України, але шлях до визначення цього поняття тривав досить довго. Щодо змісту представництва також немає однозначної думки. Вважають, що його змістом є діяльність у вигляді укладення угод представником по реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку він представляє. Інші вказують, що суть представництва полягає у використанні правосуб’єктності одних осіб для реалізації прав і обов’язків та захисту прав інших (1). Найбільш обгрунтованою видається думка А.О.Гордона, з якою погоджується М.І.Брагінський та В.В. Вітрянський: зміст представництва полягає в тому, що представник в рамках, представницьких відносин, сам здійснює юридичні дії від імені особи, яку він представляє, при цьому проявляє свою волю, яка визнається волею особи, котру він представляє (Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общее положення. – М., 1997. – Кн. – С. 96). Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, яка включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні. Так, Вищий господарський суд України в п.22 інформаційного листа від 07.04.2008 року № 1-8/211 «Про деякі питання застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України» (Вісник господарського судочинства. – 2008. - № 3. – С. 45) вказує, що відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона(представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, учасниками цього правовідношення є представник та особа, яку він представляє (довіритель). Треті особи, у відносинах з якими представник діє від імені довірителя, не є учасниками зазначеного правовідношення. Але правовідношення представництва та правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення представником правочину від імені особи, яку він представляє, є різними правовідносинами. Внутрішні відносини складаються між особою яку представляють і представником. Ці відносини мають особистий характер і є підставою представництва. Зовнішніми відносинами вважаються відносини між особою яку представляють і третіми особами. Відносини між представником і третіми особами є результатом здійснення представництва і тому представницькими в точному змісті цього слова вживатися не можуть. Відповідно в юридичній літературі вказується, що, власне, є правовідноешнням між особою, яку пердставляють, і тертіми особами, а відношення між особою, яку представляють і представником розглядаються лише як його передумова.(Советское гражданское право: В 2-х ч. Ч. 1 / Отв. ред. В.А. Рясенцев. – М., 1986. – С. 229 - 230) Харитонов вважає, що внутрішні відносини представництва мають організаційний, допоміжний характер, виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії, а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.(ЦИВІЛЬНЕ ТА СІМЕЙНЕ ПРАВО) Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов’язані. У цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва, як правового зв’язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов’язки у особи, яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником. Правовий зв'язок особи, яку представляють з третіми особами, є результатом реалізації зазначених вище внутрішніх і зовнішніх відносин представництва. Усі права й обов’язки за цим правовим зв’язком набуває особа, яку представляють і третя особа. Щодо ознак представництва, то тут вчені притримуються схожих думок, хоча існують певні відмінності. Отже, виділяють такі ознаки представництва: 1. представництво – здійснення прав особи, яку представляють шляхом здійснення представником правомірних юридичних дій. Таким чином, необхідно, щоб правочин або інша дія були правомірними. На думку В.В. Цюри, ст. 237 ЦК України дещо обмежує сферу представництва, вказуючи на те, що представник може від імені особи, яку представляє вчиняти тільки правочини. Він пропонує статтю 237 Цк України після слів «вчинити правочини» слід доповнити словами «та/або інші юридичні дії» (Цюра В.В. Юридичні ознаки представництва в світлі загальної теорії цивільного права – Бюлетень Міністерства юстиції України № 10(96), 2009 рік - С. 44 ); 2. юридично значима дія представника здійснюється в інтересах особи,яку вона представляє. Дане положення регулюється ст. 12 ЦК України. Про це писав В.П. Грибанов, що визначав інтерес, як потребу, що прийняла форму свідомого спонукання і проявляється у вигляді бажань, намірів, прагнень у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності (ГРИБАНОВ). Цікавою є також думка Г.А. Свердловика, який вважав що інтереси з’являються не як пасивна форма прояву майнових, немайнових і організаційних відносин, але і як активний спосіб реалізації за допомогою діяльності окремих суб’єктів (СВРДЛОВКА). Тобто між діями представника і виникненням наслідків для особи, яку представляють, повинен бути причинний зв'язок, а дані наслідки повинні обумовлюватись інтересами особи, яку представляють. Юридичні дії вчиняються представником від імені та/або в інтересі особи, яку він представляє, яка у свою чергу попереднім або наступним схваленням, або через закон привласнює собі результат таких юридично значимих дій. Саме тому Цюра В.В., пропонує викласти ст. 239 ЦК Укарїни в такій редакції: «Правочини та інші юридичні дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє» (Цюра В.В. Юридичні ознаки представництва в світлі загальної теорії цивільного права – Бюлетень Міністерства юстиції України № 10(96), 2009 рік - С. 45 ); 3. можливість, зміст і межі дій пердставника визначаються повноваженням – його суб’єктивним правом; 4. право на представництво є абсолютним правом. Йому не відповідає в зовнішніх відносинах певний обов’язок третіх осіб (1). 5. представник вчиняє дії стосовно третіх осіб. Це положення закріплена в ч. 3 ст.238 ЦК України, що передбачає, що представник не може вчиняти угоди від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто. Також існує заборона на вчинення правочинів у інтересах інших осіб, яких він представляє.(виняток становить комерційне представництво); 6. представник вчиняє дії стосовно третіх осіб, і такі особи проінформовані про те, що мають справу із представником. Цю ознаку, як окрему, виділив вчений В.В. Цюра. У зв’язку із цим юридичний обов’язок представника та особи, яку він представляє, повинен проявитися об’єктивно, тобто бути доступним для сприйняття третіми особами. Проф М.О. Нерсесов стверджував, що об’єктивний момент становить суть представницьва, без нього воно існувати не може (НЕСТЕРОВ). А О.О. Гордон, навпаки, вважав, що відсутність об’єктивності не усуває діяльності однієї особи в інтересах іншої із представництва. Вказував що об’єктивність є формою, а форма має лише раціональний зміст як надійний засіб для констатування волі сторін (Гордон). Треті особи повинні усвідомлювати, що вони вступають у відносини не з тією особою, з якою домовляються, а з іншою – інтереси якої представлені. 7. дії представника безпосередньо породжують, змінюють і припиняють цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє. Тобто представник залишається осторонь від наслідків правочину чи інших юридичних дій. Водночас між діями представника та виникненням юридичних наслідків для особи, яку представляють, повинен існувати причинний зв'язок: наслідки повинні зумовлюватись наміром представника. Таким чином, представництво можна визначити як діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи, яка протікає в рамках правовідносин між представником і особою, яку він пердставляє, через юридичні права й обов’язки виникають безпосередньо у останньої (1). Відмінність представництва від подібних до нього правовідносин Необхідність вивчення питання про співвідношення представництва з іншими формами участі третіх осіб у виконанні і здійсненні цивільних прав зумовлена тим, що доволі часто виникають труднощі з їх розмежуванням. Адже на практиці ці поняття часто підмінюються або ототожнюються. Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки полегшує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпечити досягнення бажаного кінцевого економічного і правового результату. ч.2 ст 237 ЦК України встановлює, що не є представником особа, яка хоча і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих в майбутньому переговорів.(ЦК України) Саме тому суттю представництва є діяльність представника по реалізації повноважень саме від імені особи, яку він представляє. Формами участі третіх осіб у виникненні і здійсненні цивільних прав є: посередництво, інститут арбітражного керуючого, комісію, агентування, договори на користь третіх осіб, порука. Розглянемо найбільш поширені із них: Представництво і комісія. Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво або комісія. Стаття 1011 ЦК України встановлює, що за договором комісії одна сторонта (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента(ЦК України). Той факт, що комісіонер вчиняє правочин для комітента, забезпечуючи інтереси останнього, дає підстави для проведення певних аналогій між конструкцією договору комісії та загальною конструкцією відносин представництва. Насамперед їх зближує наявність двох видів відносин: внутрішніх (між комітентом та комісіонером) та зовнішніх (між комісіонером та третьою особою), і представник, і комісіонер діють в інтересах іншої особи; Різниця між представництвом та комісією полягає в такому: 1) комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результат його дій настає для нього самого, хоч і не відображається на його майні. Існування комітента для третьої особи юридичного значення не має; 2) оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах приймає права та обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не має значення обсяг і зміст повноважень комісіонера, яке надане йому комітентом. Укладення комісіонером правочину з порушенням вказівок комітента не тягне його недійсності, а лише створює право і обов'язок комітента приймати його на свій рахунок. Для настання юридичного ефекту представництва суттєвим є знання третіх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а також наявність та зміст повноваження; 3) виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що до його обов'язків входить не тільки вчинення правочину, але й його виконання. Виконання представником здійсненого правочину не є обов'язковим. Підтвердженням того факту, що комісіонер забезпечує інтереси саме комітента, а не свої власні, є те, що він зобов'язаний передати все одержане за договором комітентові, який і набуває права власності на майно, яке було отримано за правочином (ст. 1018, ч.і ст.1022 ЦК). Представництво і договір на користь третьої особи. Даний вид договору встановлює стаття 636 ЦК України, де вказано, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. (ЦК України) Особа, яка уклала договір на користь іншої, як і представник діє в інтересах того, на чию користь цей договір складений. Розмежування представництва і договору на користь третьої особи має практичне значення, як правило, для встановлення суб'єкта обов'язку при наданні зустрічного задоволення стороні, яка виконала договір на користь третьої особи. Різниця між ними полягає в тому що: 1 ) особа, яка укладає договір на користь третьої особи діє не від її, а від власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного правового відношення; 2) третя особа набуває за договором не всіх прав і обов'язків, що виникають з нього, а лише окремого права вимоги. При представництві усі права та обов'язки з дій представника виникають тільки у особи, яку представляють; 3) суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи, діє не в силу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає. Натомість представника і особу, яку представляють, пов'язують внутрішні правовідносини представництва. 4) Особа, яка укладає договір на користь третьої особи діє в інтересах останньої, але не за її дорученням. Саме тому особою, на користь якої укладається договір може бути і недієздатна особа. Цим договір на користь третьої особи відрізняється від договору, що укладається представником від імені іншої особи, яка в силу представництва і стає стороною цього договору. Найбільші труднощі становить розмежування представництва і покладання виконання зобов'язання боржника на третю особу, згідно зі ст. 528 ЦК, котре, разом з тим, має важливе значення, дозволяючи правильно вирішувати питання про можливість застосування до тих чи інших випадків виконання зобов'язання третьою особою норм права про необхідність надавати звіт, про можливість відмови третьої особи від виконання чужого зобов'язання тощо.( ЦК України) Незважаючи на значну подібність представництва і виконання зобов'язання замість боржника іншими особами, останнє не можна розглядати як один з випадків представництва, оскільки: 1) особа, на яку покладене виконання зобов'язання боржника, на відміну від представника, діє від свого імені і виконує власний обов'язок перед боржником, хоча тим самим погашається і борг боржника за основним зобов'язанням; 2) на відміну від представника і особи, яку представляють, третя особа, на яку покладене виконання, і боржник пов'язані правовим відношенням, яке створює економічну підставу для покладання виконання в силу одностороннього волевиявлення боржника. Представництво і порука. В силу договору поруки поручитель теж виконує зобов'язання замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом. Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні особливості: 1) на відміну від представника, поручитель робить це від власного імені; 2) відповідна дія є для поручителя виконанням власного обов'язку перед кредитором, який виник у нього з договору поруки; 3) до поручителя, який виконав зобов'язання, на відміну від представника переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням; 4) поручитель, на відміну від представника, діє в інтересах кредитора, а не основного боржника(1). Представництво і посередництво. Навряд чи існують інші правові інститути, які характеризуються такою термінологічною плутаниною, як інститути посередництва та представництва, оскільки в останніх одні і ті ж терміни мають різне значення, причому поняття, яким вони відповідають, наукою точно не встановлені. Щодо посередництва, то відсутність його легального визначення, різноманітність та суперечливість підходів до тлумачення його сутності загострюють актуальність проблем, як теоретичного так і практичного характеру, повязаних із господарською діяльність посередників. В.В. Цюра визначає (ЦЮРА), що посередництво може відображатися, як: 1. Організація або фізична особа-підприємець, які надають послуги іншим громадянам у вчиненні правочинів. З учасниками таких правочинів посередник пов’язаний тільки цивільно-правовими відносинами і не пов’язаний із ними організаційно. 2. Приватна особа, організація або держава, за участю яких ведуться переговори, здійснюється вирішення якихось спірних питань між сторонами.(Тихомиров Л.Ю., Тихомитрова Л.В. Юридическая єнциклопедия / М.Ю. Тихомиров, Л.В. Тихомирова, 2010. – 1088 с. – С. 661). 3. Фізична або юридична особа, яка в установленному законодавством порядку здійснює приймання, передавання(доставку), зберігання, перевірку цілісності електронних документів для задоволеня власних потреб або надає відповідні послуги за дорученням інших субєктів електронного документообігу (Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України від 22 траіня 2003р. № 815-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 36. – ст.. 275). Андреєва Л. називає посередництвом правовий спосіб, за допомогою якого особа, яку представляють, набуває прав та обов’язків за правочином з третьою особою, не беручи при цьому ніякох участі у правочині(Андреєва Л. Торговое посредничество: понятие и правовые формы осуществления / Л. Андреєва // Росийская юстиція. – 1994. - № 7. – С. 15-16.) В чинному законодавстві України посередництво передбачається для здійснення багатьох видів діяльності. Знаходимо його і в митній справі – митні брокери, митні перевізники (Про затвердження Ліцензійних умов провадження посередницької діяльності митного брокера: Наказ Держкомпідприємництва, держмитслужби України від 13.05.2009р № 89/ 445 // Офіційний вісник України. – 2009. - № 41. – Ст. 1386; Про затвердження Ліцензійних умов провадження посередницької діяльності митного перевізника: Наказ Держкомпідприємництва, держмитслужби України від 25.03.2004 р. № 34/212 // Офіційний вісник України. – 2004. - № 13. – Ст. 914 ), страховій – страхові(перестрахові) посередники, брокери, страхові агенти (Про затвердження порядку та вимог щодо здійснення посередницької діяльності на території України з укладення договорів страхування із страховиками нерезидентами: Розпорядження Державної комісії України з регулювання ринків фінансових послуг від 25.10.2007 р. № 8170 // Офіційний вісник України. – 2007. - № 89. – Ст. 3285.), при працевлаштуванні(Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та у Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном: Наказ Мінпраці України та соціальної політики від 6.09. 2010 року р. № 272 // Офіційний вісник України. – 2010. - № 78. – Ст. 2786), тощо. А.В. Майфат ствержує що посередництво – це вид правової діяльності, здійснюваної однією особою(посередником) в інтересах іншої особи(клієнта), що сприяє вступу клієнта у правовідносини з третіми особами через пошук необхідних партнерів, ведення з ними переговорів, тощо, а також через проведення спеціальних торгів і не створює для клієнта стосовно третіх осіб, як і для третіх осіб стосовно клієнта, прав і обовязків.(Майфат А.В. Понятие и организационно- правовые формы посредничеста в гражданском праве: дис...канд. юрид. наук: 12.00.03 / А.В. Майфат. – Екатеринбург, 1992. – 186 с.). Посередництво іноді розглядається як «збірний» термін, який охоплює як посередницьке правовідношення, так і процесс надання посередницької послуги. Посередницька діяльність може бути визначена як господарська діяльність, здійснювана посередником самостійно, на вланий ризик, спрямована на систематичне отримання прибутку від надання посередницьких послуг у сфері господарювання. З питань дослідження інститутів представництва та посередництва всі доктринальні позиції з цього приводу можуть бути поділені умовно на три основні групи: Перша – судження, за яким представництво на певному етапі свого розвитку переростає у посередництво. Друга – прямо протилежні погляди, які зводяться до того що посередництво може здійснюватись як просте посередництво – тобто у вузькому розумінні цього поняття, а у широкому розумінні воно включає окрім простого посередництва ще й представництво.(де просте посередництво обмежується сприянням в укладенні угод, під яким розуміють вчинення фактичних дій). А.С. Шаповаленко з уього питання вважає, що представництво та посередництво є інститутами, що частково збігаються, зваємопроникають один і одний. (Шаповаленко А.С. Агентский договор в системе посреднеческих сделок в российском гражданском праве: дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / А.С. Шаповаленко. – Ростов0на-Дону, 2003. – 165 с.) Третя – судження, за яким обидва попередні підходи до тлумачення посередництва, в умовах розвитку та ускладнення торгівельного обороту, належить визнати вузьким, такими, що не відображають сутності та змісту досліджуваної категорії, що робить їх практично непридатними, - сучасний торговий оборот не може обмежуватися рамками простих посередництва та представництва, у звязку з цим встановлюється думка, що інститут посередництва трансформується у якісно нову правову категорію – «торгівельне посередництво», а торгівельний представник, відповіно, не може поєднувати фу | |
| Просмотров: 542 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |