| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Повноваження – це право
| [ Скачать с сервера (44.2 Kb) ] | 17.06.2017, 06:56 |
| «Повноваження – це право, офіційно надане кому-небудь на здійснення чого-небудь», – таке визначення поняття «повноваження» дає електронний словник Вікіпедія. Досить логічно, хоча й коротко виписано. Але часто у житті повноваженнями називають те, що ними по суті не є. Вкладають у зміст цього поняття зовсім інші характерні риси, ознаки, властивості, які істотно спотворюють те, що є повноваженнями за своєю суттю. Найцікавіше полягає у тому, що, бажаючи комусь надати якісь певні повноваження, творці нормативних актів іноді настільки це завуальовують, що замість повноважень в результаті маємо сукупність слів з невизначеним загальним змістом. Прикладом є дії Міністерства фінансів України, яке привласнило собі повноваження головного органу Державної податкової служби України. Згідно із частиною другою ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це означає існування не лише повноважень, а й їх меж, за які органам державної влади виходити категорично заборонено. Вийшовши за межі своїх повноважень, вони вчиняють неповноважну дію, яка призводить до того, що ця дія не породжує ніяких обов’язків ні для кого. ПКУ містить низку норм, які можуть бути реалізовані лише у тому випадку, коли центральним органом державної податкової служби України будуть прийняті підзаконні акти: порядки, інструкції, положення… Відсутність таких актів звільняє платників податків від певних обов’язків. Причому повноваження щодо видання таких атів делеговані законодавцем саме центральному органу ДПСУ. Наприклад, повноваження визначати загальний формат та порядок подачі інформації в електронній формі, відповідно до п.85.2 ст.85 ПКУ, належать до повноважень центрального органа ДПСУ. У ст.4 Закону № 509 і в чинній редакції зазначено, що ДПСУ є центральним органом виконавчої влади. Іншим прикладом є те, що відповідно до п.46.5 ст. 46 ПКУ форма податкової декларації встановлюється центральним органом державної податкової служби за погодженням з Міністерством фінансів України. У цьому разі ПКУ сам чітко вказав, що повноваження належать центральному органу ДПСУ, а їх реалізація здійснюється за погодженням з МФУ. Тобто, ДПСУ має повноваження встановлювати форми податкової декларації, а МФУ має повноваження таке встановлення погоджувати. Але точно МФУ не має повноважень встановлювати, так як цими повноваженнями ПКУ прямо й чітко наділив ДПСУ. Що ж відбувається насправді? МФУ своїм наказом від 21.12.2011 № 1683, зареєстрованим в МЮУ 10.01.2012 р. за № 16/20329 «відповідно до положень пункту 46.5 статті 46 розділу II Податкового кодексу України» затвердив форму Податкової декларації з податку на прибуток банку. Тобто там, де МФУ мав лише погоджувати, він привласнив собі повноваження затверджувати (встановлювати). Яким чином ми би не намагалися підтягувати термін «погоджувати» до терміну «встановлювати» синонімами принаймні в розумінні наведеного п.46.5 ст.46 ПКУ вони не стануть. Хоча би тому, що повноваження встановлювати надані одному органу – ДПСУ, а повноваження погоджувати – іншому органу – МФУ. То ж виходить, що наведений наказ МФУ № 1683 був виданий за межами повноважень МФУ. Аналогічне можна стверджувати й стосовно інших підзаконних актів. Наприклад, у листі ДПСУ від 17.01.2012 р. № 1389/7/15-1516 «Про податкові декларації» вказано, що МФУ «у відповідності з Указом Президента України від 08.04.2011 № 446», тобто Указом, яким затверджено Положення про МФУ, видав накази від 28.09.2011 № 1213 «Про затвердження форми Податкової декларації з податку на прибуток підприємства» та від 28.10.2011 № 1352 «Про затвердження форми Податкової декларації про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи». В обох випадках МФУ посилається на п.46.5 ст. 46 розділу II ПКУ, як на норму, що надає йому право затверджувати форми податкових декларацій. Хоча насправді такі повноваження у цих нормах надані ДПСУ. МФУ там відведено лиш повноваження погоджувати. Що означає «погоджувати»? Відповідно до п.1 Положення про МФУ головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, податкової, митної політики, тощо є Мінфін. Тож це міністерство не є центральним органом державної податкової служби України. Воно лише формує та забезпечує реалізацію державної податкової політики. Відповідно до п.10 зазначеного Положення про МФУ та п.12 розділу IV Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, затвердженої Указом № 1085, Міністр фінансів спрямовує та координує діяльність ДПСУ. При цьому відповідно до розділу II зазначеної Схеми саме ДПСУ є центральним органом виконавчої влади. Це ж саме зазначено і у ст.4 Закону № 509, як було вказано вище. Отже, з викладеного вище слід зробити висновок про те, що «погоджувати» стосовно МФУ означає «спрямовувати та координувати» діяльність ДПСУ. Та аж ніяк не означає привласнювати собі повноваження ДПСУ. Більше того, у самому ж Положенні про МФУ відсутні будь-які посилання на повноваження МФУ приймати нормативні акти у сфері оподаткування, уповноваженим на прийняття яких є центральний орган ДПСУ. Центральним органом державної податкової служби, діяльність якого координується Мінфіном, є ДПСУ. Таким чином, повноваження затверджувати форми податкових декларацій, визначати загальний формат та порядок подачі інформації в електронній формі та інші повноваження, які ПКУ прямо надає центральному органу ДПСУ, належать до повноважень саме ДПСУ, а не до повноважень МФУ. Правові наслідки видання Мінфіном актів, видання яких до його повноважень не відноситься. Наприклад, пункт 85.2 ст.85 ПКУ зобов’язує платників податків, які відповідно до нього зобов’язані надавати інформацію в електронній формі, дотримуватися загального формату та порядку подачі такої інформації, які визначаються центральним органом ДПСУ. Риторичного характеру набуває питання про те, чи зобов’язані платники податків дотримуватися електронного формату та порядку встановлених органом, не уповноваженим їх встановлювати. Адже електронного формату та порядку надання інформації, встановленого саме центральним органом ДПСУ як не було, так і немає. Той Порядок, що його установив Мінфін, нічим з точки зору повноважень не відрізняється від Порядку, якби його встановило Міністерство охорони здоров’я. А дотримуватися платники податків повинні саме того порядку, який встановлено ДПСУ, а не будь-яким іншим органом, який привласнив собі повноваження ДПСУ. Навіть у тому разі, коли такий орган є вищим у рангу органів державної влади. Відповідно до ст.9 КАСУ суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого він застосовує нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Отже навіть адміністративний суд, який повинен буде розглядати спір щодо подання документів в електронній формі, не вправі застосовувати нормативний акт, прийнятий Мінфіном, тому що повноваження щодо прийняття такого нормативного акта належать ДПСУ. З усього викладеного вище слід зробити висновок про те, що нормативні акти, видані МФУ за межами наданих йому повноважень, видання яких віднесено до повноважень ДПСУ, не повинні застосовуватися адміністративним судом. Це у свою чергу означає, що такі нормативно-правові акти не є обов’язковими до виконання платниками податків, оскільки механізму державного примусу їх виконання чинне законодавство не має. Тобто суд не може вважати правопорушенням ту дію, яка вчинена платником податку всупереч такому акту, тому що адміністративний суд не може цей акт навіть застосувати, щоб вважати порушеним. Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів: 1 Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість). У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість — провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою; 2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість). Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою. Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.). Форми участі держави у правотворчості безпосередня правотворчість санкціонована правотворчість спільна правотворчість делегована правотворчість - видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами — санкціонування актів, прийнятих ор-ганізаціями (комерційними і некомерцій-ними); попередній дозвіл їх видання спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди) — делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим Безпосередня правотворчість держави — основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права. Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання. Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України. Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень. Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою. Ознаки делегованої правотворчості: 1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого. 2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються. 3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує. 4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому, 5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має). 6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта. 7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень. Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романо-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, -парламентом (наприклад, ордонанси у Франції). Приклади делегованої правотворчості в Україні: 1. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного виріше | |
| Просмотров: 438 | Загрузок: 5 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |