| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Поняття "житло": українське та європейське розуміння
| [ Скачать с сервера (74.9 Kb) ] | 13.04.2017, 11:23 |
| Поняття "житло": українське та європейське розуміння Ст. 30 Конституція України гарантує кожному недоторканність житла. Реалізація будь-якого права та його захист у випадку порушення можливі лише при чіткому розумінні сутності цього права. В національному та європейському законодавстві існують різні підходи щодо тлумачення понять "житло", "права на недоторканність житла" та "права на повагу до житла". Проблема визначення поняття "житло" полягає в тому, що часто виникає потреба у відмежуванні жилого приміщення від нежилого. Практичне значення відмежування житлового приміщення від нежитлового можна розглянути в трьох напрямах. По-перше, до житлових і нежитлових будинків висуваються різні державні будівельні норми. Наприклад, вимоги стосовно житлових будинків передбачені в наказі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 18 травня 2005 р. N 80;"Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005". По-друге, неможливість бути зареєстрованим у приміщенні, що не визнано житловим (наприклад, дача, садовий будинок). Основна відмінність житла від нежитлових будівель полягає у різному їх призначенні. Перші призначені для постійного чи тимчасового проживання фізичних осіб (ст. 6 ЖК УРСР). Другі використовуються для потреб промислового характеру, як об'єкти інфраструктури, адміністративні заклади тощо. Призначення будь-якої будівлі визначається у технічному паспорті будівлі чи споруди, що ведеться за даними технічної інвентаризації. До житла, через його призначення, пред'являються спеціальні вимоги щодо санітарно-технічного стану. У разі невідповідності нормам і стандартам таке житло підлягає зносу або переведенню у нежилий фонд. Це регламентоване Положенням про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання, затверджене Постановою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 р. № 189. Цікавим є той факт, що законодавством України взагалі не врегульовано переведення нежилого фонду у жилий. В порівняльному аспекті доцільно згадати ч. 3 ст. 9 Закону РФ "Об основах федеральной жилищной политики" від 24 грудня 1992 р.: громадяни, які мають у власності жилі будівлі, що розміщені на садових та дачних земельних ділянках і відповідають вимогам нормативів щодо жилих приміщень, можуть переоформити їх в якості жилих будинків і садиби на праві приватної власності. Тобто за фізичною особою закріплюється право переведення приміщення, що de facto є житловим, а de jure є нежитловим в категорію житлового. По-третє, різний порядок проведення оперативно-розшукових заходів у приміщенні, що є житловим і не є таким. Право на недоторканність житла покликане забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень у сферу її особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства. Недоторканність житла передбачає недопустимість проникнення будь-яких суб'єктів до житла без згоди осіб, які в ньому проживають. Слід зазначити, що в даному випадку поняття "житло" охоплює хоча і широке коло об'єктів (кімната, квартира, житловий будинок, усі допоміжні приміщення і будівлі, якими особа користується у своєму повсякденному житті), але не будь-яке приміщення. При цьому недоторканність житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання в готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо. Вчинення дій, спрямованих на проникнення до житла особи, яка в ньому проживає, чи до іншого її володіння (гараж, господарські будівлі тощо), або незаконне проведення огляду чи обшуку житла чи вказаних будівель, незаконне виселення або вчинення інших дій, що порушують недоторканність житла особи, є злочином, передбаченим ст. 162 Кримінального кодексу України. Одночасно, за наявності законної підстави можна увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Єдиною законною підставою для цього, відповідно до ч. 2 ст. 30 Конституції України, є вмотивоване рішення суду. Відповідно до ст. 177 Кримінально-процесуального кодексу України обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді. В національному законодавстві існує декілька підходів до визначення поняття "житло". Відповідно до ст. 4 Житлового кодексу УРСР житловий фонд охоплює сукупність жилих будинків і жилих приміщень на всій території України, що визнані у встановленому порядку житлом, придатним для проживання громадян незалежно від форми власності. Ст. 50 ЖК УРСР передбачає, що жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. За змістом житлового права не визнаються житлом приміщення, не призначені та не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від жилих будівель – погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення). Ч. 2 ст. 15 ЖК РФ містить схожу норму: жилим приміщенням визнається ізольоване приміщення, яке є нерухомим майном і придатне для постійного проживання громадян (відповідає встановленим санітарним та технічним правилам та нормам, іншим вимогам законодавства). Згідно п. 7 ст. 1 Проекту Житлового кодексу України від 30.03.2009 р. № 2307-1 (автори законодавчої ініціативи Ю.Тимошенко) житлове приміщення - приміщення, призначене для постійного і переважного проживання (квартира, кімната). Тобто діюче українське, російське житлове законодавство та проект ЖК України містять вузьке розуміння поняття "житло", що відмінне від європейського підходу. Цивільно-правове розуміння поняття житла закріплено в ст. 379 Цивільного кодексу України: житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Кримінальне законодавство дещо ширше тлумачить поняття "житло" у порівнянні з цивільним та житловим нормативно-правовим матеріалом. З цього приводу слід згадати Постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12;"Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності". Житло - це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо). Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від жилих будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення). Отже, під житлом у значенні, що використовується у статтях 177, 178 КПК, п. 7 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", треба розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо). Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та іншу тимчасову споруду, яка спеціально пристосована і використовується для тривалого проживання людей. Згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції". Щодо практики Європейського суду з прав людини поняття "житло" у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.) охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення. Слід звернути увагу на те, що поняття "житло" в сенсі ст. 8 Конвенці означає швидше "домівка" і тлумачиться доволі широко. Ним охоплюються: - місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству (наприклад, традиційне циганське шатро, див рішення у справі "Баклі проти Сполученого Королівства"(Case of Backley v. the United Kingdom) від 25 вересня 1996 р., Заява № 20348/92, п. 53); - місце, куди особа має намір повернутися чи де було її постійне помешкання (рішення у справі "Гіллоу проти Сполученого Королівства" (Case of Gillow v. the United Kingdom) від 24 листопада 1986 р., серія А, № 109, п. 46); - житло, яке має статус "службового" (справа "Новоселецький проти України"; (Case of Novoseleskiy vUkraine) від 22 лютого 2005 року, Заява № 47148/99); - власність, яку особа щороку займає певний проміжок часу; - приміщення, пов'язані з професійною діяльністю (офіси) адвоката (рішення у справі Німітц проти Німеччини (Case of Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 р., Серія А, № 251-В, п. 29; "Смірнов проти Росії" (Case of Smirnov v. Russia) від 7 червня 2007 р., Заява № 71362/01) чи нотаріуса (рішення у справі "Пантелеєнко проти України" (Case of Panteleyenko v. Ukraine) dsl 29 xthdyz 2006 р., Заява № 11901/02); - офісні приміщення (рішення у справі "Бук проти Німеччини" (Case of Buck v. Germany) від 28 квітня 2005 р., Заява № 41604/98; рішення у справі "Ромен і Шміт проти Люксембургу" від 25 лютого 2003 р.); - складські приміщення (рішення у справі "Товариство "Колас Ест" та інші проти Франції" (Case of Societe Colas Est and Others v. France) від 16 квітня 2002 р., Заява № 37971/97). Що стосується слова "житло" ("home" в англійському тексті), Європейський Суд з прав людини відмічає, що в деяких державах-учасницях, а саме в Німеччині, воно поширюється на службові приміщення. Більш того, таке тлумачення повністю співзвучно французькому варіанту тексту, оскільки слово "domicile" має навіть більш широке значення, ніж "home", і може поширюватись на діловий офіс типу адвокатського. Не завжди можна провести чітке розмежування також і тому, що вести діяльність, яка належить до професійної чи ділової, можна з таким же успіхом зі свого місця проживання і, навпаки, можна займатися справам, які не стосуються професійної сфери, в офісі чи комерційних службових приміщеннях. Вузьке тлумачення слів "home" і "domicile" ;може призвести до такої ж нерівності як вузьке розуміння "особистого життя" (п. 30 Рішення Німітц проти Німеччини) На підставі викладеного можна зробити такі висновки: 1. Поняття "житло", що використовується в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тлумачиться Європейським судом з прав людини набагато ширше, ніж місце для проживання фізичної особи: включаються також самочинне будівництво, офісні приміщення, складські приміщення, місця для тимчасового перебування. 2. Ані сучасне російське житлове законодавство, ані проект ЖК України ще не сприйняли європейського розуміння поняття "житло". Юридична класифікація жилих будинків і приміщень За ст. 7 проекту ЖК, житловий фонд України за формою влас¬ності поділяють на такі категорії: 1) приватний житловий фонд. Сюди входять зведені жилі бу¬динки, приватизовані квартири (будинки), що знаходяться на праві приватної власності та призначені для задоволення житлових по¬треб власників і членів їхніх сімей. Законодавство дозволяє належ¬не їм житло здавати в оренду чи найм іншим особам. Питома вага приватного житлового фонду швидко збільшується і в майбутньому має становити понад 90 відсотків. Суб'єктами права приватної власності на житло є громадяни Ук¬раїни, іноземці та особи без громадянства, які набули на нього пра¬во власності на законних підставах; 2) житловий фонд колективної власності включає громад¬ський житловий фонд і фонд житлово-будівельних кооперативів. До громадського житлового фонду в першу чергу входить фонд колективних сільськогосподарських підприємств, створених на осно¬ві колгоспів, радгоспів. Слід зазначити, що у регулюванні житлових відносин в колективному фонді є багато особливостей щодо надання та користування житлом. Суб'єктами права на житло колективної власності є трудові ко¬лективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, об'єднання громадян, релігійні та інші організації, що є юридичними особами; 3) державний житловий фонд складається з житлового фон¬ду, що належить державним підприємствам, установам і організаці¬ям на праві повного господарського відання або оперативного управ¬ління. 4) комунальний житловий фонд — це фонд, що належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах. Суб'єктом права власності на комунальний житловий фонд є те¬риторіальні громади. Не належать до житлового фонду України нежилі приміщення в житлових будинках, тобто частини будинку з окремими входами, призначені для торговельної, іншої, не забороненої законом діяль¬ності та не шкідливої для експлуатації будинку. До житлового фон¬ду не входять вбудовані нежилі приміщення в жилих будинках, при¬значені для торгівлі, громадського харчування, побутового та інших видів обслуговування населення. Відповідно до статей 4—6 ЖК державний житловий фонд вклю¬чає в себе жилі будинки (закінчені будівництвом і здані в експлу¬атацію) та жилі приміщення в інших будівлях, призначені для по¬стійного проживання громадян. Відносини, пов'язані з використанням під житло приміщень у нежилих будинках, не призначених для постійного проживання гро¬мадян, регулюються нормами цивільного, а не житлового законодав¬ства, незалежно від їх тривалості. Призначення житлового фонду України Згідно з проектом ЖК за призначенням житловий фонд можна по¬ділити на такі категорії: 1) житловий фонд загального призначення — це сукупність житла всіх форм власності, призначеного для проживання громадян. 2) житловий фонд соціального призначення — це житло, при¬значене для проживання громадян, які потребують соціального за¬хисту. До цієї категорії громадян відносяться: інваліди, ветерани, са¬мітні громадяни похилого віку, їм надається житло в будинках-інтернатах. Виселення з будинку-інтернату з власної ініціативи громадянина провадиться за його письмовою заявою, а з ініціативи власника або установи, у віданні якої перебуває будинок-інтернат, — тільки у су¬довому порядку; 3) житловий фонд спеціального призначення — це житло, що надається в користування працівникам підприємств, установ і орга¬нізацій та тим громадянам, які за характером їх трудових відносин мають проживати за місцем роботи або поблизу нього, — службове житло; робітникам, службовцям, студентам, учням, а також іншим громадянам на відповідний строк надаються гуртожитки; інвалідам, ветеранам, самітнім громадянам похилого віку — місця в будинках-інтернатах. До фонду спеціального призначення належить також житло призначене для тимчасового проживання переселених громадян — маневрений житловий фонд, а для біженців, безпритульних і вимушених переселенців — готелі-притулки. Житловий фонд спеціального призначення формується шляхом споруджених квартир нових будинків, переобладнання існуючих бу¬динків і квартир інших категорій житлового фонду, переобладнання нежилих будинків і включення їх до житлового фонду, а також шля¬хом переведення одного житлового фонду до фонду іншого призна¬чення. До житлового фонду спеціального призначення належать: 1) службове житло; 2) гуртожитки для проживання самітніх громадян (жилі кімнати для спільного користування кількох осіб, які не перебувають у ро¬динних зв'язках); 3) гуртожитки для проживання сімей (житло), що складається з однієї або кількох кімнат і перебуває у користуванні окремої сім'ї; 4) будинки (квартири) маневреного житлового фонду; 5) будинки-інтернати для інвалідів, ветеранів, самітніх громадян похилого віку; 6) готелі-притулки. Готелі-притулки призначені для тимчасового проживання грома¬дян, які потерпіли від стихійного лиха або іншої екстремальної си¬туації, а також для розміщення біженців. Готелі-притулки створюються у разі виникнення надзвичайної ситуації на базі існуючих готелів, гуртожитків, баз відпочинку, пан¬сіонатів та інших приміщень, що можуть бути пристосовані для тим¬часового проживання громадян. Громадяни, які постраждали від стихійного лиха, а також біженці (потерпілі особи) користуються готелями-притулками безоплатно. Після ліквідації стихійного лиха чи іншої екстремальної ситуації та розселення потерпілих осіб, які проживали в готелях-притулках, провадиться зміна статусу цих приміщень. Більша частина квартир розміщується в будинках, що перебува¬ють у власності місцевих органів самоврядування. З часу прийняття Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" державний житловий фонд, у тому числі і відомчий, передається у комунальну власність місцевим органам самоврядування. Цей процес просува¬ється повільно також і через те, що органи місцевого самоврядування не завжди зацікавлені отримувати житловий фонд, який потре¬бує ремонту, витрачати кошти на його утримання. Недостатня нормативна урегульованість питань передачі житло¬вого фонду, відсутність заінтересованості сторін у такій передачі, а це стосується особливо того житлового фонду, який потребує ре¬монту, призводить до того, що під видом ремонту чи реконструкції житловий фонд фактично передається у власність інвесторам — приватним юридичним і фізичним особам. Щоб уникнути таких ви¬падків необхідно врегулювати це питання законодавче, зокрема встановити норму, яка б забороняла продавати, передавати іншим способом (в заставу, оренду, міну) жилі будинки державного (кому¬нального) житлового фонду та жилі будинки, що належать до відом¬чого житлового фонду, у тому числі й незавершене будівництво жи¬лих будинків, приватним особам. У зв'язку з цим розглянемо правові підстави та порядок передачі житлового фонду у комунальну власність. Державний житловий фонд, що перебуває у повному господар¬ському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ та організацій, за їх бажанням може передаватися у кому¬нальну власність за місцем розташування будинків. Цей фонд нада¬ється у власність відповідних міст, селищ і сіл безоплатно. Основні засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад міст, селищ, сіл або у їх спільну власність визначаються Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності". Цим же законом регу¬люються зворотні процеси, пов'язані з передачею об'єктів права ко¬мунальної власності у державну власність. Передача об'єктів з державної у комунальну власність територі¬альних громад сіл, селищ, міст здійснюється за згодою сільських, се¬лищних, міських рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних і обласних рад. Порядок передачі житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні підприємств, установ, організацій, у кому¬нальну власність визначається Кабінетом Міністрів України, який, окрім того, визначає і порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об'єктів з комунальної власності у державну. Передача об'єктів здійснюється комісією з питань передачі об'¬єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів від¬повідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповнова¬жених управляти державним майном, фінансових органів, підпри¬ємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає пере¬дачі. Порядок утворення і роботи комісії визначається Кабінетом Міністрів України — у разі передачі об'єктів у державну власність, і відповідними органами місцевого самоврядування — якщо об'єкти передаються у комунальну власність. Комісія визначає технічний стан жилого будинку та у разі потре¬би приймає рішення щодо ремонту будинку, джерела його фінансу¬вання, термін виконання робіт. Об'єкти житлового фонду передаються разом з майном підпри¬ємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі — основними фон¬дами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспортними засобами, технікою для прибирання, — у частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу. Разом з відомчим житловим фондом комунальним підприєм¬ствам передаються зовнішні мережі електро-, тепло-, водопостачан¬ня і водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні спо¬руди, вбудовані і прибудовані приміщення, обладнання тощо). У разі банкрутства, зміни форми власності або ліквідації підпри¬ємств, установ чи організацій, у повному господарському віданні яких перебував державний житловий фонд, останній (крім гурто¬житків) водночас передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських рад. Якщо житловий фонд перебуває у віданні кількох державних підприємств, з яких принаймні одне зазнало банкрутства, зміни форми власності чи ліквідації, всі частини будинку можуть бути пе¬редані у комунальну власність одночасно при згоді інших підпри¬ємств. У разі відсутності такої згоди у комунальну власність переда¬ється тільки та частина будинку, яка перебувала у віданні, зазнала банкрутства, змінила форму власності або ліквідована. Передача оформляється актом приймання-передачі, який підпи¬сується головою і членами комісії та затверджується виконавчим органом, який утворив цю комісію. З моменту підписання акта ви¬никає право власності на об'єкт передачі. До акта приймання-пере¬дачі відомчого житлового фонду в комунальну власність додаються: акт передачі наявного службового житла, договори оренди нежилих приміщень, акт передачі договорів найму жилих приміщень. Зміна умов договорів найму або оренди здійснюється відповідно до чинно¬го законодавства. Передача об'єктів державної власності до сфери управління цен¬тральних і місцевих органів виконавчої влади у комунальну влас¬ність, а також передача об'єктів комунальної власності у державну власність має бути погоджена з Фондом державного майна України. Органи, уповноважені управляти об'єктами державної власнос¬ті, в межах повноважень, наданих Кабінетом Міністрів України сто¬совно об'єктів державної власності, що належать до сфери їх управ¬ління, погоджують передачу об'єктів державної власності до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність і передачу об'єктів комунальної власності у державну власність. Оскільки житловий фонд у багатьох випадках перебуває у неза¬довільному стані і потребує ремонту, знайти джерела для фінансу¬вання ремонту будинку надзвичайно важко, оскільки підприємства, які передають житловий фонд у комунальну власність, коштів не мають, а тому здійснення передачі проходить у складних умовах. Нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-кому¬нального та побутового обслуговування населення на умовах орен¬ди, передаються у комунальну власність відповідних рад. ______________________________________________________________________________________________ Суспільним відносинам у житловій сфері притаманний свій специфічний предмет, суттєві риси схожості й однорідності, типові ознаки. Все це дозволяє згрупувати їх у специфічно виокремлений вид суспільних відносин. Вони складаються в систему з певною внутрішньою структурою. Забезпечення, користування і розпорядження житлом особою, а також пов’язані з цим права і обов’язки суб’єктів житлово-правових відносин регулює житлове право. Природа житлового права є надзвичайно складною. Може саме тому деякі вчені-юристи заперечують існування житлового права як галузі, посилаючись на досвід країн, де відсутні житлові кодекси. Основним законом нашої держави – Конституцією України передбачено право кожного громадянина на житло та гарантії його захисту. Відповідно до статтей Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, кожному гарантується недоторканість житла. Вищезазначені положення є відзеркаленням загальновизнаних норм таких міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про захист прав людини та основних свобод, учасником яких є Україна. Конституційне закріплення права на житло вимагає більш точної і вдалої характеристики права на недоторканість житла. При цьому важливою, на нашу думку, залишається проблема розв’язання питання: чи можна відносити до категорії “житло” самочинно збудовані будівлі, різного роду споруди (гараж, сарай), у тому числі самочинно збудовані, які використовуються для тимчасового чи постійного проживання. На сьогоднішній день недостатньо глибоко і всебічно приділяється увага важливим питанням, пов’язаним із визначенням поняття і природи житла. Комплекс регулювання житлових відносин і зазначені особливості кожної з пов’язаних з таким регулюванням галузей права знайшло відображення у відмінностях і спільних ознаках поняття “житло” в конституційному та цивільному праві, формуванні загально-правового і галузевих понять житла. Доречно буде вказати і на те, що визначення поняття “житло” відсутнє навіть у найбільшій багатотомній юридичній енциклопедії, не говорячи вже про інші, яка містить близько 10 тисяч термінів і видана за Постановою Президії Національної академії наук України та постанови Кабінету Міністрів України. В літературі запропоновані різні визначення житла. Так, ряд вчених вважає, що житло - це квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати в квартирах одноквартирних будинків, а також інші приміщення, призначенні для постійного чи тимчасового проживання людей, завершені будівництвом і віднесені у встановленому порядку до житлового фонду. На думку інших вчених, житло – це не будь-яке приміщення чи будівля, що використовується для проживання, а лише те, що функціонально призначене для проживання. Житловим будинком вважається будівля, в якій вся чи не менше половини корисної площі зайнята житловими приміщеннями. До житлових приміщень відносять: житлові будинки, квартири у багатоквартирних житлових будинках, а також ізольовані житлові кімнати в будинках або квартирах. Житловим визнається приміщення, яке відповідає встановленим санітарним, протипожежним, містобудівним і технічним вимогам і призначене для проживання громадян. При цьому житлове приміщення має бути благоустроєним відповідно до умов населеного пункту, в якому знаходиться. У зв’язку з цим поняття “житло” слід розглядати у вузькому та широкому значенні. Житло у вузькому розумінні – це призначений для постійного проживання і визнаний цивільним правом різновид нерухомого майна як складова частина загально-правового, конституційного інституту житла у вигляді обраного місця, адресно-географічні координати якого визначають приміщення, спеціально призначене для вільного проживання людини, яке становить поняття “житло” в широкому розумінні. Розуміння поняття житла в різних значеннях переважно зумовлене істотними відмінностями змісту терміна “житло” в різних галузях права. У конституційному праві термін “житло” означає обране місце, адресно-географічні координати якого визначають приміщення, спеціально призначене для вільного проживання людини. Термін “житло” необхідно відрізняти від терміна “житлове приміщення”. Конституційно-правове поняття “житло” ширше поняття “житлове приміщення”, оскільки охоплює не лише житлові будинки, квартири та їх ізольовані частини, а й інші споруди, що традиційно використовуються для проживання (чум, яранга, циганська кибітка тощо). Іноземна судова практика деколи відносить до житла, що охороняється конституцією, навіть шалаші, намети та інші саморобні будівлі, якщо вони використовуються особою як будинок. Разом з тим не визнаються житлом приміщення, призначенні для тимчасового (готель, лікарня) або недобровільного (місця побавленя волі) перебування людини. У цивільному праві під житлом розуміється різновид нерухомості, з визначеними щодо неї правами, функціонально призначеної переважно для проживання фізичної особи. Згідно статті 379 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання. Закріплена ЦК України категорія “житло” у певному відношенні є новою, оскільки житловим законодавством традиційно використовується поняття “приміщення”. Житло є традиційним інститутом житлового права як міжгалузевого комплексу законодавства і правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із задоволенням потреб людини в житлі. Основу житлового права становлять норми цивільного права, однак воно також тісно пов’язане з конституційним, адміністративним і фінансовим правом. Слід вказати на те, що законодавець закріпив поняття “житло” як об’єкт права власності, що містить відмінності від житла як категорії конституційного права. ЦК України окремо визначає такі об’єкти права власності: житловий будинок – будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380); садиба – земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями (ст.381); квартира – ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживанні (ст.382). На думку багатьох науковців, з точки зору цивільного права не можуть вважатися окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, гаражі, збірно-розбірні, пересувні, контейнерні та інші підсобні споруди, а також приміщення, призначені для тимчасового перебування або недобровільного перебування особи. При цьому така позиція потребує уточнення. Стаття 29 ЦК України визначає поняття місця проживання фізичної особи, називаючи крім житлового будинку і квартири, ще й гуртожиток, готель, тощо. Виходячи із змісту ч.1 ст.812 ЦК України перелік помешкань, які можуть бути предметом договору найму житла, не є вичерпний. Очевидно, що законодавець мав на увазі інші бідівлі, споруди і приміщення (дачний або садовий будинок, які придатні для постійного проживання та належать наймодавцеві на праві приватної власності та зареєстровані як нерухомість у встановленому порядку). На нашу думку, так як помешкання можуть бути предметом договору найму житла, якщо вони відповідають вимогам придатності для постійного проживання, належать власникам на праві приватної власності і передаються у найм саме за умовами цього договору, то відповідно на них може бути поширений режим “житла”. Окрім цього, коли Конституція забороняє проникнення до житла, проведення в них огляду чи обшуку виникає термін “інше володіння”, на невизначеність якого та пов’язані з цим проблеми правозастосування цілком слушно зверталася значна увага в літературі. Згідно статті 376 ЦК України передбачена можливість визнання судом права власності на самочинно збудовані житлові будинки. З врахуванням викладеного є всі підстави такі будинки визнавати “житлом”. А що стосується самовільного захоплення житла, то слід зазначити, що воно не несе за собою втрати даним об’єктом статусу “житла”, але у той самий час особа, яка самоправно зайняла його, не набуває на нього ніяких прав і може нести відповідальність. Існуюча проблема статусу самовільно споруджених житлових будинків тісно пов’язана з питанням про віднесення до житла будинків та їх частин, які не відповідають вимозі придатності для постійного проживання. Не всі самочинно збудовані будинки є будівлями капітального типу, що спорудженні з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами. Мають місце непоодинокі факти проживання громадян у будинках, які за віком або з інших причин (повінь, землетрус, аварії тощо) втратили якість придатності для постійного проживання, в будинках, що загрожують обвалом. На нашу думку, такі будівлі за своїм правовим статусом залишаються “жилими” і на них поширюються всі гарантії непорушності права на житло. З метою виконання вимог ст.47 Конституції необхідно самовільно збудовані будівлі, хоча й умовно, відносити до житлових, що унеможливлюють свавільне позбавлення житла осіб, які в них проживають. Разом із тим нарівні з поняттям “житло” чинне законодавство використовує суміжні поняття. Так, згідно житлового законодавства, а саме ст.4 Житлового кодексу України УРСР (надалі – ЖК УРСР), житловий фонд утворюють житлові будинки, що знаходяться на території держави. Окрім цього, в ст.6 ЖК УРСР і далі вживається поняття “жиле приміщення”, яким охоплюються і нежилі за своїм функціональним призначенням приміщення, що є його частиною (комори, балкони, лоджії тощо). Поняття “жиле приміщення” застосовується в законодавстві в різних значеннях: як родове поняття, що охоплює всі види житлових приміщень, які можуть бути об’єктом договору найму жилого приміщення; як облікова категорія нарівні із житловим будинком. У складі житлових приміщень виділяють також допоміжні та підсобні приміщення. Допоміжними є приміщення житлового будинку, призначені для експлуатації та утримання будинку і для побутового обслуговування населення за місцем проживання (сходові площадки, міжквартирні коридори, горища, підвали, колясочні тощо). Підсобними є приміщення коридорів, кухонь, ванних кімнат, туалетів, комор. Слід зазначити, що підсобні приміщення не можуть буьти предметом найму. Наразі житлове законодавство є однією з небагатьох галузей національного законодавства України, яка не зазнала суттєвих змін. Так, Житловий кодекс був прийнятий ще 30 червня 1983 року і давно не відповідає вимогам сьогодення. Для термінологічної зручності в літературі неодноразово висловлювалася пропозиція змінити в Житловому кодексі поняття “житлові будинки та житлові приміщення” та “житловий будинок” на термін “житло”. Так, як поняття “житло” може охоплювати різні за своїм призначенням його елементи, тобто є складним поняттям, необхідним є визначення правового режиму “житла”. Правовий режим об’єкта ( у даному випадку житла) – це, на нашу думку, обсяг прав і обов’язків, що поширюються на власників визначеного об’єкта з приводу його володіння, користування і розпорядження. А що стосується поняття “житло”, то його правовий режим поширюється і на не стаціонарні об’єкти, які не призначені за своєю суттю для постійного проживання, але використовуються із споживчою метою при певних життєвих обставинах. Житлом може бути приміщення, яке відповідає ряду формальних вимог, зумовлених житловим призначенням зазначеного виду нерухомості. Житлове приміщення має відповідати вимогам будівельних норм і правил, протипожежних норм, санітарно-гігієнічним вимогам тощо. Також будинки (приміщення) після їх будівництва або переобладнання реєструються саме як житлові будинки (приміщення) уповноваженими на це органами. На даний час такими органами є підприємства бюро технічної інвентаризації. Крім того, слід зазначити, що визначенням “садиба” український законодавець певною мірою вирішив питання щодо поширення на земельну ділянку, на якій знаходиться будинок, підсобні господарські споруди, багаторічні зелені насадження правового режиму житла. В літературі зверталася увага на той факт, що, з одного боку, земельна ділянка – це, свого роду, особливе продовження житла, наприклад, частина будинку (не в юридичному розумінні), а з іншого – воно не є приміщенням житлового або нежилого фонду, будівлею, об’єктом, який призначений для постійного або тимчасового проживання. Тільки те, що земельна ділянка може бути обтяжена, наприклад сервітутом, не дає підстав віднести її до житла. Але дане твердження є спірним, оскільки в багатоквартирному жилому будинку окрема квартира обтяжена системами водопостачання, каналізації, зв’язку, газопроводом, що мають суспільне значення, і їх ушкодження в окремій квартирі може спричинити негативні наслідки для мешканців інших квартир, що є свого роду певним сервітутом, але квартира, як така, є житлом. Таким чином, не можна відносити до житла земельну ділянку. На нашу думку, за нею необхідно закріпити особливий правовий режим житла. Це пов’язано із тим, що на земельній ділянці можуть бути розташовані господарські будівлі та споруди без яких функціонування будинку неможливе. Відповідно, на неї необхідно повністю або частково поширити режим житлових прав і обов’язків громадянина. Все це має бути детально врегульовано галузевим законодавством, зокрема цивільним, земельним, житловим як галуззю комплексного законодавсва, оскільки проблема, що висвітлюється, набуває особливої гостроти, коли питання стосується конституційного права на недоторканість житла як гаранта значного обсягу таких суб’єктивних прав, як право на недоторканість приватного життя, сімейну і особисту таємницю. Питання про віднесення чи не віднесення службового приміщення до житла також є досить спірним і неоднозначним. З одного боку, якщо виходити з того, для якої мети споконвіку було призначено таке приміщення, то у випадку віднесення його до службового приміщення, житлом вважатися воно не може. У випадку ж, якщо частина житла, житлового приміщення, включена до житлового фонду, використовується як службове приміщення, то воно, на нашу думку, у повному обсязі (включаючи і службове приміщення) повинне бути обтяжено правами й обов’яками, що поширюються на категорію “житло”. Це стосується також і тих спірних випадків, коли житло використовується як “офіс” приватними підприємцями, зареєстрованими за даною адресою. Як зазначалося вище, “житло” в українському законодавстві складне й неоднозначне, воно узагальнене в конституційному, розрізняється в цивільному і житловому праві. В кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві підхід до цього інституту, тобто поняття “житла”, також має свою своєрідну специфіку. На жаль, у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) і Кримінально-процесуальному кодексі України (далі – КПК України) також немає розшифровки поняття “житло”. З урахуванням майже всіх розбіжностей у цивільному та житловому законодавстві, а також непростих реалій життя застосування зазначених норм у кримінальному процесі викликає великі труднощі. Варто мати на увазі, що у положеннях КК України проникнення у житло, інше приміщення чи сховище передбачено як кваліфікуюча ознака окремих злочинів (статті 185-187), а відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення розглядається як правомірна дія (ст.36). При застосуванні норм КК України судова практика йде шляхом більш широкого тлумачення поняття “житло”. Так, при кваліфікації ряду злочинів, таких як крадіжка, грабіж, розбій, пов’язаних із проникненням у житло, суди визнають за житло і готельні номери, і вагонні купе, і туристичні палатки, і лікарняні та санаторні палати тощо, тобто всі ті приміщення, в яких проживає людина постійно чи тимчасово (за винятком, звичайно, каналізаційних шахт, трансформаторних будок та інших аналогічних місць притулку певної категорії осіб), що не співпадає з нормами цивільного чи житлового права. Зокрема, Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1992 року №12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” роз’яснив, що житло – це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволенні інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо). У листі Верховного Суду СРСР від 23 червня 1983 р. № 01-16/31-83 роз’яснено, що “житло” – це передбачене для постійного або тимчасового проживання людей і ведення домашнього господарства приміщення, у якому знаходиться майно, яке вони мають, або частина його (квартира, особистий жилий будинок, гуртожиток, дачний будиночок, номер у готелі, барак, залізничний вагончик, які прилаштовані для тимчасового проживання, та ін.). Верховний Суд СРСР вважав, що до житла належать також складові його частини, в яких люди можуть деякий час не перебувати або безпосередньо не проживати, але які суміжні з жилим приміщенням (підвал, горище, сіни, кухня, комора, літня частина будинку тощо). Звичайно, в 1983 р. давалися роз’яснення відповідно до тих норм і порядків, які існували на той час у державі. На сьогодні поняття “житло” включає в себе значно ширший діапазон приміщень, які можуть бути як сумісними з квартирою (будинком), так і знаходитись на певній відстані, але в межах володіння особи, і тому житло й інше володіння особи не завжди слід розглядати як окремі інститути. Необхідно звернути увагу на те, що Європейський суд при вирішенні конкретних справ поняття “житло” тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, в тому числі облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства; приміщення за наявності права власності, де особа мала намір проживати; власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу; деякі приміщення, інша нерухомість, пов’язані з професійною діяльністю особи, зокрема офіси адвокатів, комерційні службові приміщення. Згідно з цими рішеннями в ст. 5 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації при визначенні основних понять, які використовуються в Кодексі, зазначено, що поняття “житло” слід розглядати як особистий житловий будинок з жилими та нежилими приміщеннями, які входять до нього, житлове приміщення незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання, а також будь-яке інше приміщення чи забудова, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. Не приємно, але факт, українське кримінально-процесуальне законодавство не має такого чіткого визначення і в новому КПК України, тобто проекті, воно не передбачається, що, безумовно, створюватиме відповідні труднощі при правозастосуванні на практиці. На наш погляд, в Україні під поняттям “житло” в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: а) особистий будинок зі всіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; б) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання; в) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але використовуються для тимчасового проживання. Тобто це можуть бути приватний будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі, дача, садовий будиночок, кімната в гуртожитку, номер у готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки тощо. В окремих випадках, наприклад при тривалому перебуванні, тимчасовим житлом можуть бути визнані купе поїздів та каюти кораблів. Що стосується приміщень у місцях позбавлення волі та в казармах військовослужбовців, то з урахуванням специфіки перебування в них контингенту визнати, що обмеження права на недоторканність житла і проникнення в них допускаються на тих же умовах, що і в житло, неможливо. Хоча і це, є досить цікаве і спірне питання. Реалізація прав громадян на житло носить як цивільно-правовий, так і адміністративний характер, а захист прав на житло досягається адміністративними, цивільними, кримінальними та процесуальними засобами. Хоча саме поняття “житло” безпосередньо пов’язане з конституційним, житловим, цивільним, адміністративним, господарськими галузями права, але разом з тим, не поглинається ними через специфічну сферу правового регулювання. Проведений аналіз поняття житла в законодавстві України дозволяє зробити такі висновки, що незважаючи на суттєві здобутки українського законодавця у процесі проведення кодифікаційних робіт, а саме прийняття ЦК України і КК України, необхідно врахувати розглянуті “проблемні моменти” і врахувати їх під час удосконалення правового регулювання житлових правовідносин. Розвиток житлового права, перш за все, вимагає оновлення житлового законодавства шляхом прийняття Житлового кодексу, проект якого розроблений Кабінетом Міністрів України і опублікований для широкого обговорення. І який на сьогоднішній день в нових соціально-економічних умовах залишається справжнім “каменем спотикання” для українського законодавця. | |
| Просмотров: 1280 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |