| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Поняття та цілі прийняття покарань
| [ Скачать с сервера (88.8 Kb) ] | 14.06.2017, 05:42 |
| Вступ Впродовж тривалого розвитку кримінального права провідне місце у доктрині даної галузі займало питання поняття покарань. В умовах сьогодення ця проблема не є новою, проте не вичерпала себе. Розвиток та ускладнення суспільних відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неминуче призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою спрямовувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І традиційне вирішення останніх вбачається в забороно-репресивних заходах. За допомогою інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання. Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання. Актуальність теми. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 року нового Кримінального кодексу України поставило перед наукою кримінального права серйозне завдання глибокого наукового дослідження новел, зумовлених новим етапом соціального розвитку України як самостійної правової держави. Одним з інститутів кримінального права України, що зазнав істотних змін у зв’язку з прийняттям КК 2001 року, є інститут покарання. Питання покарання, і зокрема поняття та сутність загальних засад, видів покарання, завжди вважалися актуальними. У теорії кримінального права проблеми призначення покарання вивчалися такими вченими, як Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Н.А. Беляєв, Є.В. Благов, Г.С. Гаверов, І.М. Гальперін, І.І. Горелік, Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов, А.В. Іщенко, В.І. Зубкова, І.І. Карпець, Г.А. Кригер, Л.Л. Кругліков, Т.А. Леснієвські-Костарева, В.В. Мальцев, Ю.Б. Мельнікова, О.О. Мясніков, Т.В. Непомняща, Г.П. Новосьолов, П.П. Осипов, В.В. Похмелкін, Л.А. Прохоров, М.А. Скрябін, М.Н. Становський, М.С. Таганцев, В.І. Ткаченко, В.І. Тютюгін, О.Г. Фролова, Г.І. Чечель, М.Д. Шаргородський та інші. Однак слід визнати, що, незважаючи на досить детальне розроблення даної проблеми в науковій літературі, такі загально теоретичні питання як поняття покарань в історії кримінального права, формування видів, ознак, цілей та системи покарання є спірними в науці кримінального права. Мета і завдання дослідження. Метою моєї курсової роботи є дослідження історії призначення та видів покарань, а саме я хочу більш детально проаналізувати вплив класичної школи права на інститут покарання, особливості поняття та видів покарань у радянський період та за Кримінальним Кодексом 1960 року. Варто зазначити, що я хочу приділити значну увагу поняттю покарань та видам покарань за чинним КК України. Ще я ставлю собі за мету дослідити вплив європейських стандартів на формування покарань в Україні. Об’єкт дослідження – відносини в сфері застосування покарань. Предмет дослідження – законодавство, що розглядає покарання. Методологічне обґрунтування. Під час виконання курсової роботи використовувались загальнонаукові та спеціально-правові методи. Серед загальнонаукових методів, що знайшли своє застосовування – компаративний (порівняльний) – використовувався при розгляді та аналіз поняття та цілі прийняття покарань в історії кримінального права ; історичний, догматичний – для з’ясування змісту категорій та основних понять в контексті обраної теми; системний – при співвідношенні матеріальних та процесуальних норм кримінального права. Додатково було застосовано метод аналізу та синтезу, метод узагальнення. Розділ 1. Поняття та цілі прийняття покарань в історії кримінального права. Покарання - це історично мінливий кримінально-правовий інститут, відповідний тому чи іншому суспільному ладу, основоположним політичним, правовим поглядам та інтересам основних соціальних груп суспільства, а також його етичному рівню. Інститут кримінального покарання є одним з найважливіших інститутів кримінального права. Саме воно виступає основною формою реалізації кримінальної відповідальності. Це вимушене, але необхідне в сучасних умовах засіб боротьби зі злочинністю. Кримінальне покарання історично обумовлене, існує в класовому, соціально неоднорідному суспільстві як реакція держави на злочин. Не будучи винаходом нашої держави, воно виникло разом з появою кримінального права тоді, коли зародилася державність. У різні історичні періоди покарання мало свої особливості. Історія розвитку людства свідчить, що злочин і покарання є взаємопов´язаними та надзвичайно давніми суспільними явищами. На сьогодні багато хто з науковців вважає Біблію першоджерелом кримінального права , для якого є характерним чіткий порядок щодо визначення гріховності (протиправності) діяння та встановлення принципів відповідальності. Досліджуючи систему покарання за цим християнським джерелом, не можливо обійти стороною проблему тлумачення понять «гріх» та «злочин» у їх взаємозв´язку. Адже, ґрунтуючись на розумінні самої суті гріха та злочину, вибудовуються основні принципові засади призначення покарання. Як приклад можна використати біблійний принцип «не вбий» (Вихід, 20:13). По¬рушуючи цей принцип, людина вчи¬няє гріх, за який передбачається пев¬ний вид покарання. Цьому принципу відповідає зміст ст. 115 КК України, яка також визначає вбивство як най¬тяжчий злочин і передбачає покарання за його вчинення. Середньовіччя характеризується значним розвитком людства, права, відповідно поняття покарання. Інститутам злочину і покарання в роки середньовіччя приділялося багато уваги. Злочином тепер вважалося заподіяння шкоди, а не образа, як було раніше. Порівняно з минулим, поняття злочину значно розвинулось і означало порушення правових норм, встановлених державою. Покарання зберігали класовість, проте класовість була у всіх галузях права Середньовіччя. Було введено вікові обмеження — особа могла бути притягнута до відповідальності тільки з 16 років. Душевнохворі звільнялися від відповідальності, введено поняття необхідної оборони, крайньої необхідності. Важливою зміною було запровадження принципу "особистої відповідальності особи за вчинений злочин ". Раніше за злочини могли притягатися до відповідальності рідні та близькі злочинця, але це було скасовано. Характерним для тогочасного права було те, що в системі покарань головне місце займали грошові покарання: навіть за вбивство можна було викупитись грішми. Кара в'язницею не існувала; конфіскацією майна карали тільки на умисне вбивство, підпал, рецидивну крадіж. Виділялась проста та складна співучасть у здійсненні злочину, залежно від якого встановлювалось покарання. За приховування та недонесення щодо деяких злочинів винні також підлягали карі. Також потрібно відзначити Запорізьку Січ, де існувало помилування чи пом'якшення покарання. Наприклад, заміна смертної кари на побиття киями, пов'язане з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати дружину й дітей. Хоча на Січі переважно застосовувалась смертна кара та тілесні покарання, але вони були обумовлені військовим характером Запорізької Січі . 1.1. Покарання та його мета в історії зарубіжних школах права. Праці Монтеск'є і Бекаріа, що похитнули підвалини феодального кримінального права, були спрямовані проти його жорстокості, смертної кари і катування, релігійної нетерпимості та сформулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права, поклали початок класичній школі кримінального права. Особливе місце тут посідає книга італійського просвітителя і юриста Чезаре Бекаріа "Про злочини та покарання", що вийшла в 1764 році. Ця книга за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Книга містила нищівну критику жорстокості і несправедливості феодального кримінального права і водночас формулювала принципи кримінального права, засновані на ідеях просвітительства і гуманізму XVIII ст. Бекаріа, слідом за Монтеск'є, проголошує верховенство закону, причому законодавець не лише видає закони, але й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають буквальному застосуванню. Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважає Бекаріа, не з вимог спокутування гріху перед богом або монархом, а з необхідності захистити "загальне благо від посягань окремих осіб". Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є "абсолютна необхідність". Слідом за Монтеск'є, якого Бекаріа вважав своїм вчителем, він вимагає рівноваги злочину і покарання. Він пропонував створити "точну і загальну сходинку злочинів і покарань", в якій "відбивалася б їх відповідність". За поглядами цього вченого, покарання повинні бути помірним, гуманним, а не жорстоким. Впевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помірного покарання створить, пише він, "завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкарність". Він формує основну тезу : «Головне не жорстокість покарання, а його не відворотність». Мета покарання - не відплата, а попередження вчинення винним нового злочину, спричинення нової шкоди суспільству (те, що ми називаємо приватною превенцією) та утримання інших осіб від вчинення злочину (загальна превенція). Бекаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення. злочину, ніж потім карати за нього. Бекаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення злочину або "коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює закони". Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовіка XVI, в обґрунтування застосування її були покладені погляди Бекаріа. Значний вплив на прихильників класичної школи мав її німецький напрямок, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля. Погляди на покарання. За німецькою школою права покарання - це здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою ніякої утилітарної мети. Покарання - це справедлива відплата, самоціль. Воно призначається лише тому, що вчинений злочин. Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином . Кант пропонує систему покарань: за вбивство - страта; за зґвалтування і мужолозтво - кастрація; за аморальні злочини - вигнання з суспільства; за образу - принизливе вибачення перед потерпілим, за майнові злочини - кримінальне рабство (каторга) на різні строки. За Гегелем: «Близькі теж несуть покарання, за вчинення злочину родичем». Якщо злочин - це заперечення права, то покарання - це заперечення заперечення права (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніби ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітарної мети, воно - самоціль. Воно є результатом свободної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як правило, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю суворістю тяжкості вчиненого злочину . Російську школу класиків кримінального права сформували М.С. Таганцев та О.Ф. Кістяківський, які жорстоко виступали проти смертельної. М.С. Таганцев, визначаючи мету покарання, писав, що будучи особистим стражданням, заподіюваним винному за вчинене ним діяння, покарання має бути організоване так, щоб воно служило чи могло служити тій меті, що переслідує держава, караючи . Отже, можна зробити висновок, що інститут покарання який є на сьогоднішній день в більшості країн світу був зароджений ще з праць і поглядів представників класичної школи кримінального права. Основні ідеї цього напрямку зберігаються і зараз як у теорії, так і в кримінальному законодавстві всіх демократичних держав. 1.2 Поняття покарань та цілі покарань в Радянському Союзі (УРСР). З перших днів свого існування Радянська влада запровадила в країні справжній терор. Ситуація загострювалася ще й тим, що у перші місяці становлення радянської влади різні види покарань містилися в розрізнених декретах, відомчих постановах, наказах і інструкціях, а також у багатьох випадках з’являлися в результаті «революційної правотворчості» трудящих мас, що в процесі безпосередньої боротьби зі злочинністю створювали норми права на місцях, серед інших і різні види покарань. На початковому етапі розвитку радянського кримінального законодавства в радянській Україні не було єдиного акта, в якому перелічувалися б усі види покарань . 12 липня 1917 р. смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу. Це покарання було передбачено за опір виконанню наказів і розпоряджень начальства, підбурювання до повстання, воєнну та державну зраду тощо. Терміни «державна зрада» та «підбурювання до повстання» тлумачили досить широко, і будь-яке незадоволення діями командування та уряду могло бути підведене під ознаки цих складів злочинів . Розроблення проекту нової програми РКП (б) на початку 1919 р. в тій частині, що стосувалася процесу реалізації покарання, дала новий поштовх для розвитку інституту покарання, а саме: підвищення відсотку умовного засудження; підвищення відсотку громадського осуду; заміни позбавлення волі примусовою працею з проживанням удома; заміни в’язниці виховними установами; заснування товариських судів для окремих категорій і в армії, і серед робітників . У кримінальному законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919 року, дія яких згодом була поширена і на територію УРСР. Водночас загалом по Україні за 1920 р. близько 30% засуджених трибуналом до позбавлення волі засуджувались умовно і 36% усіх вироків припадало на покарання більш м’які, ніж позбавлення волі, і далі що півроку число смертних вироків зменшувалось, число умовно засуджених зростало, доходячи в другому півріччі 1921-го р. до 51% усіх засуджених до позбавлення волі . У кримінальних кодексах УСРР 1922 року та 1927 року поняття покарання чітко не було визначено, хоча відповідні спроби мали місце. Період Української СРР (РСР) (1921–1991 рр.) характеризується тим, що формування поняття та системи, визначення мети покарання відбувалось в умовах докорінних перебудов та змін у суспільному житті – розпаду однієї соціально-економічної формації та зародження іншої. У результаті цього відбулася зміна ціннісних пріоритетів та напрямів з охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й безпеки, конституційного устрою держави від злочинних посягань, що мало результатом ухвалення нових законодавчих рішень. Узагалі, період з 1922 р. до 1926 р. ознаменувався процесом пом’якшення мір покарання, оскільки в КК 1926 р. було передбачено значно м’якіші міри покарання, ніж КК 1922 р. 1934–1953 рр. були властиві розгул сталінського терору та відмова від принципів доцільності та наукової обґрунтованості застосування покарання. Все ж таки «перші ластівки» гуманізації інституту покарання з’явилися з підписанням 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини, яка поклала початок планетарному визнанню основоположних прав людини . Починаючи з 60-х рр. в доктрині кримінального права панівною стає концепція, згідно з якою розширення застосування покарання у виді позбавлення волі здатне позитивно вплинути на зниження рівня злочинності. Тогочасна радянська кримінологія, виходячи з ідеалізованого обґрунтування існування злочинності у зв’язку з існуванням капіталістичного (буржуазного) суспільства, заявляла про поступове «відмирання» злочинності. Тому питома вага покарання у виді позбавлення волі в практиці призначення покарання була традиційно високою і становила в СРСР у 60-70-х рр. 53-66 % засуджених . Але ці оптимістичні прогнози про скорочення та відмирання злочинності в процесі розвитку соціуму, на жаль, не виправдовувалися. Із середини 80-х рр. посилилися гуманістичні тенденції, які набули свого остаточного нормативного закріплення в період незалежної держави України до ухвалення нового КК України (1991–2001 рр.) 1.3 Аналіз інституту покарання за КК 1960 р. Кримінальний Кодекс 1960 р. не мав чіткого визначення поняття покарання, проте деякі спроби в цьому напрямі робились у теорії кримінального права. Найбільш поширеною позицією була позиція, автори якої розглядали покарання, як міру державного примусу, яка застосовувалась судом від імені держави, до осіб винних у вчинені злочинів. Відповідно до ст. 22 КК 1960 р. мета покарання є не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних втрат i страждань. Це може виражатись в обмеженні пересування i спiлкування з iншими членами суспiльства (при позбавленнi волi), права обирати рiд трудової дiяльностi на свiй розсуд (при позбавленнi права займати певнi посади або займатись певною дiяльнiстю), матерiальних обмеженнях (при виправних роботах, штрафi, конфiскацiї майна). Стаття 23 КК ділить види покарання на основні та додаткові. Основними визначає такі види покарання, як позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана. Також до військовослужбовців строкової служби могли також застосовуватися покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон. До додаткових покарань відносять конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу; позбавлення батьківських прав. А також, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф можуть застосовуватись не тільки як основні, але й як додаткові покарання. Однією з найважливіших характерних ознак, яка відрізняє чинний КК від того який діяв в радянському союзі є відміна смертної кари. Згідно до ст. 24 КК 1960, як виняткова міра покарання, до її повного скасування, допускається застосування смертної кари — розстрілу — за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Також були виключення, щодо яких осіб не можливо було застосувати см не можуть бути засуджені до смертної кари особи, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, і жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку. Смертну кару не може бути застосовано до жінки, яка перебуває в стані вагітності на момент виконання вироку. Особливими видами покарання також були заслання і вислання, можна сказати що ці види покарання були в дусі радянської влади, ще за часів Сталіна «ворогів народу» полюбляли відправляти у Сибір . Заслання полягало у видаленні засудженого з місця його проживання з обов'язковим поселенням у певній місцевості, а вислання у видаленні засудженого з місця його проживання з забороною проживання в певних місцевостях. Розділ 2. Тенденції зміни системи покарань за чинним КК України. Як відомо, кримінальне покарання, як особливо форма державного примусу впливає не тільки на особу, яка вчинила злочин, та на її найближче оточення, а й на певні соціальні процеси, то сьогодні цивілізований світ пропонує нову модель ставлення до злочинів, яка полягає, зокрема, в обмеженні застосування кримінальних покарань. Однак в Україні домінуючим залишається переконання, що активна протидія злочинності має бути нерозривно пов’язана із суворістю покарання . Досягнення науки кримінального права, особливо, новели, що увійшли до чинного законодавства, свідчать про суттєвий розвиток даної галузі юридичної науки. Сучасний період характеризується розробленням та упровадженням у правозастосовну практику нових видів покарань, звільнення від покарання тощо. З ухваленням КК України 2001 р. було здійснено розширено альтернативність санкцій статей (частин статей). Для прикладу можна навести зміни, що стосуються ст. 116 КК України «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання». Так, у КК УРСР санкцією за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 95), було передбачено тільки один вид покарання – позбавлення волі строком до п’яти років. КК України 2001 р. в ст. 116 за вчинення цього злочину закріплено таку саму міру покарання у виді позбавлення волі, а також альтернативу йому – обмеження волі на строк до п’яти років. 2.1 Поняття покарання та його ознаки. Серед усіх заходів державного примусу покарання є найбільш суворим і застосовується лише за вчинення тяжких суспільно небезпечних діянь – злочинів . Стаття 50 Кримінального кодексу України визначає поняття покарання та його мету. Згідно ч.1 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. В цій статті також вказується на те, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Покарання як кримінально-правовий інститут є засобом захисту найбільш цінних суспільних благ від злочинних посягань. Кримінальне покарання є мірою найбільш суворого державного примусу, воно застосовується: лише судом (ст. 62 Конституції, ч. 2 ст. 2 КК), лише в разі вчинення особою передбаченого законом суспільне небезпечного діяння, з метою виправлення і перевиховання засудженого, а також з метою запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Сутністю покарання є позбавлення засудженого певних благ — волі, майна та примушування його до деяких дій чи втрат, у чому й полягає кара за вчинений злочин. Сьогодні покарання істотно відрізняється від інших мір державного примусу — воно завжди є персоніфікованим, особистим і тягне за собою правові наслідки та судимість. Не можливо виділити чіткого кола ознак покарань, однак, спираючись на дане законодавцем поняття покарання, можна виокремити такі його ознаки: 1) це найсуворіший захід державного примусу, який встановлюється тільки законом і застосовується від імені держави відповідним | |
| Просмотров: 608 | Загрузок: 10 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |