| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Поняття, сутність, види допиту
| [ Скачать с сервера (64.7 Kb) ] | 30.11.2017, 19:02 |
| Під час досудового розслідування допиту належить визначальне місце: з усього бюджету часу, що витрачається слідчим на проведення слідчих (розшукових), інших процесуальних дій, на допит витрачається понад 80%. Допит розглядають як процес передачі слідчому особою, що допитується, інформації про подію, яка розслідується, або про пов'язані з нею обставини й осіб. Але, як спосіб отримання відомостей від особи, якій відомі дані, що цікавлять слідство, допит виступає лише в інформаційному плані. На практиці - це одна з найбільш складних слідчих (розшукових) дій. Складність допиту визначається не тільки тим, що слідчому нерідко протистоїть особа, яка не бажає давати показання, але і тим, що у показаннях добросовісної особи, яка допитується, можуть міститися помилки, перекручування і вигадки, які необхідно виявити і врахувати на шляху встановлення об'єктивних обставин кримінального провадження. Допит вимагає від слідчого високої професійної майстерності. Допит - це слідча (розшукова) дія, змістом якої є одержання показань від особи, яка володіє відомостями, що мають значення для розслідуваного кримінального правопорушення. Допит можна охарактеризувати як процес передачі інформації про розслідуване кримінальне правопорушення, пов'язані з ним обставини і людей. Ця інформація надходить до допитуваного в момент сприйняття ним тих або інших явищ або предметів, запам'ятовується і потім при допиті відтворюється і передається слідчому. Для того, щоб успішно провести допит, слідчий повинен чітко уявляти собі, яку інформацію і за допомогою яких прийомів і засобів він має намір отримати. Коло обставин, які слідчий має намір з'ясувати, називається предметом допиту. До їхнього числа відносяться обставини, які: — пов'язані із подією кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); - стосуються з'ясування винуватості підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, форми вини, мотиву і мети вчинення кримінального правопорушення; - спрямовані на встановлення виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розміру процесуальних витрат; - пов'язані із встановленням обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу підозрюваного, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; — спрямовані на встановлення обставин, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; — пов'язані із встановленням будь-яких інших даних, що є значимі для встановлення обставин розслідуваного кримінального правопорушення. Предмет допиту залежить як від процесуального становища допитуваного, так і від того, якою інформацією він може володіти. Залежно від черговості проведення розрізняють первинний і додатковий допит. Залежно від процесуального становища допитуваного розрізняють допит: свідка; потерпілого; підозрюваного; обвинуваченого; експерта (на стадії судового розгляду). Особливим видом є одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з'ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях (ч. 9 ст. 214 КПК України). Кожен вид допиту має свою процесуальну регламентацію і тактично проводиться по-своєму. Однак, існує й ряд загальних положень. Слід наголосити на дотриманні обов'язкових вимог, визначених КПК України, які повинні бути враховані при проведенні допиту за будь-яких умов: 1) мета допиту - це отримання (збирання) доказів або перевірка вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні; 2) проводиться на наявності підстав: правових (сукупність передбачених КПК України умов, що дають право слідчому, прокурору, суду проводити допит); фактичних (наявність достатніх відомостей, що обґрунтовують для слідчого, прокурора, суду необхідність проведення допиту в інтересах встановлення обставин кримінального провадження); 3) допит проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати. Кожний свідок допитується окремо, без присутності інших свідків; 4) забезпечення присутності під час проведення допиту осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Роз'яснення учасникам їх прав та обов'язків, а також відповідальності. Зокрема, перед допитом встановлюється особа допитуваного, роз'яснюються її права, а також порядок проведення допиту. У разі допиту свідка він попереджається про кримінальну відповідальність за відмову давати показання і за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілий - за давання завідомо неправдивих показань. За необхідності до участі в допиті залучається перекладач; 5) заборона проведення допиту у нічний час (з 22 до 6 години), за винятком невідкладних випадків, коли затримка в їх проведенні може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного; 6) забезпечення безпеки учасників допиту, нерозголошення конфіденційної інформації, захисту особистого життя людини; 7) заборона застосування будь-яких дій, що принижують честь і гідність особи, не передбачених законом засобів примусового характеру; 8) обмеження часу проведення допиту: допит не може продовжуватися без перерви понад дві години, а в цілому - понад вісім годин на день (ч. 2 ст. 224 КПК України); допит малолітньої або неповнолітньої особи не може продовжуватися без перерви понад одну годину, а загалом - понад дві години на день (ч. 2 ст. 226 КПК України); 9) обов'язкове залучення спеціалістів у передбачених випадках: мова йде про участь законного представника, педагога, психолога або лікаря у допиті за участю малолітньої або неповнолітньої особи (ч. 1 ст. 227 КПК України); в інших випадках проведення допиту із залученням спеціаліста відбувається на розсуд слідчого; 10) допитувана особа має право використовувати під час допиту власні документи і нотатки, якщо її показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими відомостями, які важко зберегти в пам'яті. За бажанням допитуваної особи вона має право викласти свої показання власноручно. За письмовими показаннями особи їй можуть бути поставлені додаткові запитання. Особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, професійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо) або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення, а також щодо службових осіб, які виконують негласні слідчі (розшукові) дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами досудового розслідування; 11) застосування з метою ефективного проведення допиту технічних засобів (фотозйомки, аудіо- та/або відеозапису), а також їх нових видів. До останніх відносяться випадки допиту осіб під час досудового розслідування у режимі відеоконференції при трансляції з іншого приміщення (дистанційне досудове розслідування, ст. 232 КПК України). До принципів допиту варто віднести його активність, цілеспрямованість, об'єктивність і повноту. 1. Активність допиту полягає в тому, що слідчий тримає в своїх руках ініціативу, уміло використовує всі необхідні тактичні прийоми. За допомогою всіх наявних у його розпорядженні законних засобів він намагається отримати правдиві показання, а не бути простим реєстратором повідомлених йому відомостей. 2. Цілеспрямованість допиту означає проведення його із заздалегідь визначеною метою, для одержання певної, а не будь-якої інформації. Цілеспрямованість забезпечується наявністю у слідчого чіткого уявлення про предмет допиту. 3. Об'єктивність і повнота полягають в тому, що слідчий не вправі за власним розсудом скорочувати отримані показання, змінювати їх у відповідності зі своїми уявленнями про хід речей, нав'язувати допитуваному ці уявлення. Однією із гарантій об'єктивності допиту є заборона задавати навідні запитання, а повноти - вимога по можливості дослівно викладати показання допитуваного в протоколі. Чим опитування відрізняється від допиту 04.08.2014 Рівень правової грамотності в нашій країні залишає бажати кращого, і навіть фахівці не завжди можуть відрізнити опитування від допиту. Водночас, дані форми збору та закріплення доказів мають різну природу і, відповідно, процедуру проведення. Що таке опитування і допит Опитування – це перевірочне захід, який проводиться працівниками ОВС, а також іншими особами, уповноваженими проводити перевірку в порядку КПК. Опитування оформляється у вигляді пояснення, протоколу опитування або рапорту і не вважається доказом у суді. Допит – це процесуальна дія, яка здійснюється уповноваженою особою на стадії попереднього розслідування і судового слідства кримінальної справи, а також у цивільному провадженні. Різниця між опитуванням і допитом Найважливіша відмінність між зазначеними категоріями полягає в цілях проведення. Опитування – це перевірочне захід, який необхідно для отримання важливих даних і відомостей. Допит – процесуальна дія, що оформляється у відповідному вигляді. При складанні протоколу опитування особі роз’яснюються лише основні його права та обов’язки. Особа в тому числі попереджається про адміністративну відповідальність за відмову від дачі пояснень. Протоколу допиту передує обов’язкове роз’яснення прав і обов’язків під розпис. Відмова від дачі показань може спричинити кримінальну відповідальність. Водночас, опитування не є доказом у суді, а провести його може широке коло осіб. Допит проводиться або слідчим у рамках попереднього розслідування, або державним обвинувачем (прокурором) і іншими учасниками процесу в суді. Відмінність опитування від допиту полягає в наступному: Процесуальне становище. Щоб допитати людини, йому потрібно надати певний статус (підозрюваний, свідок і т.д.), а опитати особу можна і без такої дії. Суб’єкти. Допитати особа може тільки дізнавач або слідчий в рамках кримінальної справи, а також суддя (прокурор, адвокат) – у рамках цивільного. Опитати людини може і адвокат, а також співробітник ОВС, митник, прокурорський працівник. Юридична сила. Допит визнається доказом, в той час як опитування такому статусом не володіє. в: 1) законність, тобто несуперечність прийому, засобу вимогам закону; 2) вибірковість впливу, тобто спрямованість тільки на певних осіб і нейтральність стосовно інших; 3) моральність, тобто відповідність моральним принципам суспіль- ства3 . І. Є. Биховський, крім загальних критеріїв допустимості тактичних при- йомів психологічного впливу, виділяє також спеціальні умови їхнього за- стосування, які визначають допустимість використання психологічного впливу на видовому, груповому або одиничному рівні. Зокрема, спеціальні умови застосування тактичних прийомів, орієнтованих на врахування соціально-психологічних та емоційних даних особи, сформульовано в такий спосіб: 1) необхідність урахування вибірковості впливу прийому на психофізіо- логічну систему допитуваного; 2) вплив прийому на емоційну сферу не повинен завдавати шкоди здоров’ю допитуваного; 3) при застосуванні прийомів слід обов’язково виключити образи, при- ниження людської або національної гідності, релігійних почуттів, вірувань і т. ін. 4 . 1 Див.: Васильев В. Л. Юридическая психология / В. Л. Васильев — 3-е изд. — СПб. : Питер, 2000. — С. 462. 2 Див.: Зорин Г. А. Руководство по тактике допроса / Г. А. Зорин. — М. : Юрлитинформ, 2001. — С. 21. 3 Див.: Криминалистика : учеб. для вузов / под. ред. Р. С. Белкина. — М. : НОРМА, 2000. — С. 511. 4 Див.: Быховский И. Е. Допустимость тактических приемов при допросе / И. Е. Быховский, Ф. В. Глазырин, С. К. Питерцев. — Волгоград : ВСШ МВД СССР, 1989. — С. 42–43. 119 Сучасні проблеми криміналістики Стосовно меж допустимості використання психологічного впливу актуальною є проблема використання в слідчій діяльності так званих «слідчих хитрощів», або «психологічних пасток». Тут слід зазначити де- кілька аспектів: 1) дискусійним є питання стосовно обраної термінології щодо серії тактичних прийомів, спрямованих на виявлення неправди, а саме: одні авто- ри вважають терміни «хитрощі» та «пастки» неприпустимими, такими, що суперечать процесуальному закону й моральним нормам, бо обидва ці по- няття за своєю сутністю є обманом, у той час як інші дослідники названі терміни ніяким чином із обманом не пов’язують і, більш того, вважають, що вірно розставлена слідча пастка неправдиву інформацію в собі не містить, а слідча хитрість – це маневрування достовірною інформацією, відтворення при допиті такої ситуації, при якій допитуваний дезорієнтується стосовно меж поінформованості слідчого про певні обставини або факти. З цього приводу необхідно зазначити, що до структури криміналістичної тактики входять такі правомірні й допустимі тактичні прийоми, як, напри- клад, приховування меж поінформованості слідчого, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, демонстрація стиму- люючого матеріалу та ін., котрі можуть бути об’єднані в певні системи, зу- мовлені відповідною метою (наприклад, актуалізація забутого, виявлення неправди тощо), і тим самим відкидають потребу у використанні «подвійної термінології»; 2) дискусійним є саме віднесення того чи іншого тактичного прийому до категорії так званих «хитрощів». Так, раптовість поставлення запитан- ня чи пред’явлення доказу є лише одним із чинників, який сприяє адекват- ному сприйняттю та належному відтворенню одержаної особою інформа- ції, але ж не має жодного стосунку до «психологічних пасток». У кримі- налістичній і психологічній літературі також зустрічається поняття «пси- хологічний реагент» –матеріальний об’єкт, факт, джерело інформації, сприйняття якого спричиняє психологічну реакцію тільки в причетної до злочину особи. Стосовно цього треба зазначити, що якщо йдеться про пред’явлення речових доказів або стимулюючого матеріалу, спрямованого на збудження асоціативних зв’язків, то це правомірні тактичні прийоми, але якщо особі демонструються об’єкти, не пов’язані зі злочином, тобто такі, що не є введеними належним чином у процес судочинства, то це не хитрість, а уведення допитуваного в оману, що в жодному разі є непри- пустимим. Отже, процес безпосередньої взаємодії завжди пов’язаний із певним ступенем психологічного впливу та обумовлений багатьма чинниками: си- туацією слідчої дії, особою допитуваного, сукупністю доказів тощо. Відпо- відно належність та ефективність використання того чи іншого засобу психологічного впливу залежать перш за все від майстерності й кваліфікації того, хто регулює інформаційний процес, його здатності до рефлексивного мислення та спроможності адекватно і своєчасно оцінити ситуацію та спрог- нозувати її розвиток. 2. Підготовка до допиту Тактика проведення допиту включає три етапи: підготовчий, робочий і заключний. Розглянемо перший із них. Підготовка до допиту включає: а) збирання вихідних даних; б) тактичне забезпечення допиту; в) вибір часу і місця допиту; г) визначення способу виклику на допит; д) технічне забезпечення допиту; е) складання плану. 1. Збирання вихідних даних визначає успіх і ефективність допиту. До числа вихідних для допиту даних відносяться відомості про особу допитуваного, які допомагають слідчому виробити потрібну тактику допиту. Вони можуть бути отримані за результатами вивчення матеріалів кримінального провадження й оперативних джерел або отримані спеціальними методами: спостереження за суб'єктом, бесіда, аналіз діяльності (у тому числі й спосіб вчинення і приховання кримінального правопорушення), узагальнення незалежних характеристик, що даються суб'єкту певними особами в різних ситуаціях. При підготовці до допиту слідчий повинен визначити коло обставин, відносно яких необхідно отримати показання. Інформація, що відноситься до предмету допиту, може носити спеціальний характер, вимагати ознайомлення зі спеціальною літературою, тими або іншими технологічними процесами, порядком документо - і товарообігу на підприємстві, системою обліку і звітності тощо. У таких випадках слідчий вправі використовувати консультації спеціалістів, дані, які містяться у висновках експертів у матеріалах кримінального провадження, довідкові матеріали. Інформація, що відноситься до предмета допиту, може бути отримана також і з оперативних джерел. 2. До тактичного забезпечення допиту відноситься вибір прийомів, що слідчий планує використовувати при допиті. Теорія і практика слідчої діяльності постійно формує нові тактичні прийоми, обумовлені потребами практики і новими можливостями науки й техніки, що розвиваються. Однак, кожний прийом, засіб процесуальної діяльності повинен оцінюватися не тільки з позиції прямого припису закону, але з урахуванням можливих особливостей їх реалізації. З позиції питання, що розглядається, установки і заборони, що визначені кримінальним процесуальним законодавством України, слід поділити на дві групи: а) безальтернативної вказівки, наприклад, "забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність" (ч. 2 ст. 11 КПК України); б) що допускають виняток у загальному порядку, наприклад, мова йде про таємницю спілкування: "втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК України, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети" (ч. 2 ст. 14 КПК України) тощо. Все різноманіття тактичних прийомів може застосовуватися лише за умови чіткого та неухильного дотримання критеріїв їх допустимості. Головним при визначенні критеріїв допустимості тактичних прийомів є дотримання законності. Принцип законності виражає вимогу безумовної і суворої відповідності прийомів і засобів діяльності, тактики їх застосування букві і духу закону, оскільки, для досягнення завдань кримінального провадження - захисту і відновлення порушених прав - можуть використовуватися лише передбачені законом засоби та прийоми у встановленому законом порядку. Законність виступає всеосяжним принципом і, за своїм змістом та характером, є специфічним явищем, яке пов'язане із забезпеченням відповідності конкретних дій закону та з неухильним виконанням його вимог всіма учасниками суспільних відносин. Необхідно, крім основних і достатніх загальних критеріїв допустимості - законність, науковість, моральність, визначити більш конкретні критерії або умови допустимості. До них можуть бути віднесені такі: а) відсутність в інформації, що повідомляється, неправдивих даних; б) недопустимість тиску - в особи, стосовно якої здійснюється прийом, завжди повинна бути можливість добровільного вибору варіанту реагування на повідомлену інформацію; в) не повинна приховуватися інформація, ознайомлення з якою є законодавчо встановленим правом особи; г) прогноз і виключення використання тактичних прийомів, що можуть дати серйозні негативні наслідки для учасників кримінального провадження (розлад здоров'я, спонукання до аморальних і протизаконних дій та ін.); д) оцінка того, яким соціальним цінностям віддається перевага у разі реалізації прийому і міри допустимого обмеження прав інших осіб; е) отримана в результаті здійснення тактичного прийому інформація (свідомість, реакція поінформованості) не розглядається як докази і вимагає обов'язкового підтвердження іншими даними. 3. Вибір часу і місця допиту. Час допиту визначається з урахуванням важливості відомостей, якими володіє допитуваний, його процесуального становища, ролі в розслідуваній події, зв'язків з іншими особами, які підлягають допиту в провадженні. Не рекомендується допитувати осіб, які знаходяться в стані сильного хвилювання, розгубленості, пригніченості, крім виняткових випадків, які не терплять зволікання. Вирішення питання про місце допиту (за місцем провадження розслідування або за місцем перебування допитуваного) залежить від конкретної ситуації. Однак у всіх випадках слідчий повинен прагнути, щоб місце відповідало вимогам, що пред'являються до обстановки допиту, - було зручним для проведення цієї слідчої (розшукової) дії, сприяло встановленню необхідного психологічного контакту з допитуваним, зосередженості його уваги на предметі допиту, забезпечувало збереження слідчої таємниці. 4. Визначення способу виклику на допит. З числа передбачених кримінальним процесуальним законодавством (ст. 135 КПК України) способів виклику на допит (вручення повістки, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою) слідчий обирає той, який в даній ситуації оптимально сприяє встановленню психологічного контакту з допитуваним, збереженню в таємниці від інших осіб самого факту виклику на допит, проведенню допиту в намічений час і в потрібному місці. 5. До технічного забезпечення допиту входить: готування необхідних бланків протоколів, паперу, пишучих приладь, оргтехніки; підготовка технічних засобів запису; забезпечення необхідних транспортних засобів і охорони, якщо вони можуть знадобитися; підготовка приміщення для допиту. 6. Письмовий план переважно складається для допитів, пов'язаних із з'ясуванням широкого кола обставин, з використанням значної вихідної інформації, у тому числі й оперативної, складної в тактичному відношенні. При підготовці до простих допитів припустимим є усне планування або складання плану за спрощеною формою, іноді у вигляді переліку питань. Криміналістичній науці і слідчій практиці відомі наступні види питань, що можуть бути задані допитуваному: доповнюючі, уточнюючі, нагадуючі, контрольні, викриваючі. 1. Доповнюючі питання задаються з метою заповнити отримані показання, ліквідувати наявні в них пробіли. 2. Уточнюючі питання можуть бути задані для конкретизації отриманих відомостей. 3. Нагадуючі питання мають на меті оживити пам'ять допитуваного, викликати ті або інші асоціації. Нагадуючих питань зазвичай задається декілька, щоб сприяти процесу послідовного пригадування. 4. Контрольні питання задаються з метою перевірити отримані показання або одержати дані для такої перевірки. 5. Викриваючі питання покликані розкрити неправду, очевидну для слідчого. їх постановка пов'язана зазвичай з пред'явленням допитуваному достовірних доказів, що спростовують його показання. Такі питання, як правило, складаються з двох частин. У першій фіксується пред'явлення допитуваному того або іншого доказу, друга містить пропозицію пояснити цей доказ або пов'язану з ним обставину. Формулювання питань повинно бути таким, щоб виключити можливість односкладної відповіді (типу "так" або "ні"). Питання повинні бути чіткими, конкретними, зрозумілими і відноситися до предмету допиту. Загалом, можна підсумувати, що планування і підготовка до проведення допиту включає в себе три основних елементи: а) організаційний - забезпечення раціонального проведення допиту (коли і де доцільно провести його з позиції раціонального використання бюджету часу і можливостей слідчого - сьогодні, завтра, ранком, увечері, одному або з помічником, які використати технічні засоби і т.п.); б) змістовний - визначення повноти і взаємозв'язку обставин, які підлягають встановленню; в) тактичний - встановлення відповідних засобів і прийомів вирішення конкретних завдань допиту (кого допитати раніше, яку інформацію необхідно зібрати або перевірити для викриття неправдивих показань, який рівень "готовності" допитуваного для реалізації намічених тактичних прийомів і т.п.). Показання обвинуваченого є доказом по справі і засобом захисту обвинуваченого від висунутих проти нього звинувачень. Навіть у тому випадку, коли проти обвинуваченого зібрано цілком достатньо доказів, повністю викривають його у вчиненні злочину, слід прагнути до того, щоб отримати від нього правдиві і вичерпні свідчення. Лінк на алібі - найбільш часто зустрічається довід обвинуваченого, який заперечує свою причетність до злочину, за своїм характером вимагає обов'язкового присутності обвинувачуваного в певний час у певному місці. Слідчий повинен провести ретельну перевірку заяви обвинуваченого про своє алібі, бо значення його надзвичайно велике. Якщо заяву обвинуваченого підтверджується, то виключається його фізичне участь у вчиненні злочину. Але в результаті перевірки може бути встановлено, що обвинувачений заздалегідь штучно підготував докази свого алібі. Висування неправдивого алібі - активні дії обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного, інших осіб з передачі помилкової інформації про тимчасових зв'язках, що виключають кримінальне переслідування. Дії по реалізації неправдивого алібі нерідко не закінчуються передачею сфальсифікованою інформації органам розслідування, а найчастіше тривають - з метою відстоювання своєї позиції. Під відстоюванням неправдивого алібі нами розуміються дії обвинуваченого та інших осіб, спрямовані на підтвердження раніше висунутого обвинуваченим твердження про алібі (35% випадків). До об'єктивних факторів, що впливає на формування помилкового алібі, відносяться: 1.Види злочину. Злочинна діяльність тягне за собою безліч наслідків, одним з яких факультативно є висунення неправдивого алібі особою, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння. Помилкове алібі чаші всього висувається у справах про тяжких і особливо тяжких злочинах. 2.Предмет посягання і об'єктивна обстановка скоєння злочину. Формування помилкового алібі в чому залежить від того, в якому зв'язку знаходяться предмет посягання, обстановка вчинення злочину, знаряддя та засоби злочину; малася Чи є зв'язок між злочинцем і жертвою. 3.Колічественний і якісний склад групи. Кількісні та якісні характеристики осіб, що входять у злочинну групу, є фактором, який потенційно детермінує протидія розслідування в цілому, а також окремі його прийоми та способи, в тому числі формування. південного алібі. 4.Невозможность перевірки окремих обставин заявленого алібі. При обгрунтуванні неправдивого алібі підозрюваний чи обвинувачений, знаючи про те, що його родичі у відповідності зі ст. 51 Конституції РФ володіють свидетельским імунітетом, посилаються саме на них. До суб'єктивних факторів, детерминирующим формування помилкового алібі, відносяться: основні, додаткові і проміжні цілі та мотиви суб'єктів помилкового алібі, а також властивості осіб, беруть участь у реалізації неправдивого алібі. Процес викриття неправдивого алібі можна розділити на два етапи: 1) виявлення ознак неправдивого алібі, 2) перевірка і доведення хибності алібі. У ході першого ж допиту обвинуваченого слід докладно з'ясувати, де він перебував і що робив в момент скоєння злочину. Хто може це підтвердити? Названі обвинуваченим особи повинні бути негайно допитані, перш ніж сам обвинувачений або його рідні та близькі зможуть з ними зустрітися або зв'язатися. Досвідчені злочинці нерідко заздалегідь підготовляють докази свого алібі. Допитуючи обвинуваченого, необхідно спробувати з'ясувати, чи мало місце то подія, на яке вказує обвинувачений в підтвердження свого алібі; якщо така подія дійсно мало місце, то не переміщено чи воно в показаннях обвинуваченого під часу (не змінений чи день і годину) таким чином, щоб воно збіглося з часом скоєння злочину. Найбільш поширеним прийомом перевірки заяви обвинуваченого про алібі є деталізація його показань. Для цього його спочатку докладно допитують за всіма обставинами справи, пов'язаним з алібі, після чого свідчення ретельно фіксують у протоколі допиту. Недостатньо з'ясувати, що обвинувачений був у такий-то час в такому-то місці. Потрібно запитати, чому і з якою метою він там був, кого бачив, хто ще й звідки прийшов, скільки часу знаходився там обвинувачений, що відбувалося в цей час, чи відбувся небудь розмова, про що саме і т.д. Якщо обвинувачений знаходився в громадському місці, слід з'ясувати деталі, які можна перевірити. Питання, спрямовані на отримання даних, що піддаються перевірці, слід задавати лише після того, як свідчення зафіксовано в протоколі допиту. Необхідно мати на увазі, що особа, дійсно не причетну до скоєння злочину, нерідко гірше при поминає події, ніж преcтупнік, заздалегідь підготував свої свідчення. Тому в деяких випадках обвинуваченому потрібно допомогти пригадати обставини, пов'язані з його алібі. Якщо обвинувачений не пам'ятає прізвищ осіб, на яких він посилається, або не може точно назвати місце, в якому він перебував, слід уточнити деталі та обставини, за якими ця особа або місце можуть бути встановлені. Іноді допитуваний по небудь причин хоче промовчати про місце, де він перебував, і про осіб, з якими зустрічався. У цих випадках слід обережно з'ясувати причину умовчання і постаратися усунути її, пояснивши обвинуваченому, яке важливе значення для нього мають правдиві свідчення, що підтверджують це алібі. Якщо з моменту вчинення злочину минуло тривалий час, а обвинувачений в підтвердження своегo алібі точно вказує день і годину, слід з'ясувати, чому він це запам'ятав, і якщо він при цьому вказує на будь-які події, потрібно перевірити, чи мали вони місце в дійсності. При перевірці алібі необхідно пам'ятати про те, що повторювані події, що відбуваються в один і той ж певний час, можуть мати відхилення від звичайного режиму або розкладу (Наприклад, прибуття поїзда, початок кіносеансу і т.д.). Тому зазвичай недостатньо отримати офіційну довідку про те, в який час відбувається те чи іншу дію або подію, а слід з'ясувати, чи не було в даному випадку небудь відхилень. Коли у слідчого виникають підозри щодо правдоподібності алібі, доцільно провести ряд повторних деталізуючих допитів за обставинами, пов'язаними з алібі. Зіставивши отримані свідчення, можна виявити в них протиріччя і неточності, викривають допитуваного в дачі неправдивих свідчень. При повторних допитах доцільно змінювати послідовність поставлених питань (розбивши подія на часові відрізки, питати про ті чи інші з них). Якщо перевіркою підтверджується, що подія, на яку посилається обвинувачений, дійсно мало місце, але виникає припущення, що воно переміщене в часі, доцільно взяти під контроль час, передуючий цій події і безпосередньо слідувало за ним, тобто з'ясувати, де і з ким був обвинувачений до і після вказаного в алібі часу, як він потрапив в назване місце, а також куди і з ким пішов. Тактика очної ставки. Перехресний допит У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефективний спосіб перевірки і одержання нових доказів. У «Руській правді» (ХІ—ХІІ ст.) вже зафіксовано правовий інститут «звід», який був прообразом очної ставки. Чинне кримінально-процесуальне законодавство (статті 172, 173, 304 КПК) регламентує порядок проведення очної ставки, розкриває її ознаки. Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання. Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Очна ставка може бути проведена також у суді. Головні характеристики очної ставки такі: 1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин); 2) єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес безперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб); 3) єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії); 4) єдність місця (особи допитуються в одному місці); 5) допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного; 6) єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії). Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими особами вона буде проведена; які запитання слід поставити; які суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які взаємовідносини між допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній ставці буде ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати. Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати цей процес. Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід. Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику. Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. У судовому засіданні правом ставити запитання наділені суддя, прокурор, захисник, експерти, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, а також підсудні та потерпілі. Допит є перехресним тільки тоді, коли до нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної діяльності. Кожний учасник судового розгляду має право ставити допитуваному додаткові запитання для з’ясування чи доповнення відповідей, які були надані на запитання інших осіб. На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники процесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі та цивільні відповідачі, а також експерти), які допитуються у судовому засіданні. Такий допит справляє сильний вплив на психіку допитуваного. Він передбачає одночасний допит кількома учасниками процесу однієї особи відносно одних й тих самих обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який повинен виконувати регулятивну функцію. Перехресний допит збільшує небезпеку виникнення навіювання. Це пов’язано з постановкою однотипних запитань, повторюванням однакових запитань кілька разів, різною тактикою допитуючих. Наведемо приклади, що характеризують ознаки перехресного допиту, які показують його сутність та значення. 1. Перше принципове властивість перехресного допиту полягає в тому, що він проводиться перед судом, гласно, безпосередньо. Свідок є джерелом достовірності для суду. І з показання допитуваного на перехресному допиті суддя черпає своє переконання в існуванні фактів. Показання, отримані на попередньому розслідуванні, - ще не факт. Судові факти встановлюються в процесі судового слідства, тому будь показання може претендувати на статус докази тільки після випробування його перехресним допитом. Як справедливо вважає Френсіс Л. Веллмэн, те, що було сумнівно на прямому допиті, стає істиною після перехресного. У всякому разі, показання робиться набагато більш важливим та сильним після перехресного допиту, порівняно з тим, яким воно може стати в результаті прямого допиту. І навіть сама тільки можливість перехресного допиту (хоча б і нереалізована) є вже гарантія правильності встановлених судом фактів (загроза сильніше втілення). Як говорив Л. Брамвел, "заради істини буде добре, щоб був страх перед перехресним допитом... Він повинен бути розуміємо не як тривіальне судове дію, але як важке випробування". 2. Відносно велика переконуюча сила, аргументативность перехресного допиту (у порівнянні з прямим допитом). Для юриста, що веде допит, судовий допит є засобом обґрунтувати свої твердження. До судового слідства кожен свідок являє собою сумнівну величину. Однак на прямому допиті лежить відбиток заангажованості: юрист допитує свого свідка і існує стійке припущення, що лот свідок буде давати свідчення на користь свого боку. Перехресний допит - вирішальний етап у перетворенні фактичних даних, що подаються стороною, або "матеріалу" у власне судовий доказ, тобто довід або аргумент - засіб переконання судді. Френсіс Л. Веллмэн, автор книги "The Art of Cross-Examination ("Мистецтво перехресного допиту"), говорив: "Перехресний допит є основним засобом встановлення фактів при суперечці сторін". Достовірність будь-якого показання свідків умовна, оскільки воно є приватне знання. Як колись було сказано: "Показання свідка є тільки враженням одного розуму, а не фактом самим по собі, який може представляти себе в багатьох умах в багатьох аспектах". Щоб показання стало фактом, необхідно, щоб суддя, присяжний повірив у нього. Каже свідок, а переконує суддю допитувач, який представляє, досліджує дані показання. Підтвердження факту свідком противника на користь учасника, ведучого перехресний допит, має особливу переконливість. Воно виробляє поєднану (кумулятивну) переконує силу. Оскільки внутрішнє переконання судді складається по мірі дослідження доказів, остільки в ході дослідження на перехресному допиті показань свідка останні оцінюються суддею як достовірні або помилкові. Показання допитуваного зусиллями юриста стають фактом для судді. Якість достовірності показань є оцінна категорія, якій використовується суддя (іноді раціонально, а іноді й несвідомо) для верифікації знання. Суддя повірив свідку, і свідчення останнього стають фактом. Суддя не повірив свідку, і свідчення залишилися словами і не стали доказами. Отже, формування аргументу (засоби переконання в існуванні якої-небудь обставини, що становить предмет доказування або по-іншому - предмета судового спору) відбувається в ході судових допитів свідка юристами, з участю і самого суду. Важливо, щоб до часу судових дебатів у суддів вже склалася певна думка, і в ідеалі аргументи юриста повинні бути вже в основі своїй засвоєні суддями і стати для них "своїми". У зв'язку з цим Сер Джеймс Скарлет вивів теорію: ніщо так не впливає на розум присяжних, як результат їх власного дослідження; і відкриття, зроблені ними самими, завжди чинять на них найбільше враження; саме за свої власні відкриття присяжні тримаються з найбільшим завзяттям і часто, ймовірно, аж до виключення будь-якого іншого факту у справі. Отже, правильний спосіб дій для будь-якої із сторін у справі буде полягати в тому, щоб кинути виклик свідка противника в той час, поки він знаходиться свідок: піддавши його перехресному допиту або, у всякому разі, однозначно висловити до нього на даної стадії слідства свою недовіру, тобто публічно в судовому засіданні висловити думку про те, що його свідчення не заслуговує довіри. Із цього загального положення можуть бути вилучення, виправдані загальним тактичним задумом на підрив довіри до доказів противника. 3. Власна ідеологія перехресного допиту - "приватновласницька", так коротко можна її охарактеризувати. Перехресний допит належить виключно одній стороні, він не терпить сторонніх домішок у вигляді "співучасті" іншого боку і навіть судді. Він має вузьку спрямованість - одностороннє, послідовно критичне висвітлення даних, представлених противником. Найчастіше зустрічається на практиці змішаний допит, в якому поперемінно одного і того ж свідка задають питання обидві сторони. Іноді до них приєднується і головуючий. Але ми розцінюємо таку "човникову" практику як неправильну: вона суперечить змагальності. 4. Вторинність перехресного допиту. Про це властивості І. Я. Фойницький писав так: "Потім пропозицію свідку додаткових допитів надається іншій стороні, а після того кожна сторона може запропонувати йому вторинні питання роз'яснення відповідей, даних на запитання супротивної сторони (ст. 723 Статуту Кримінального судочинства). Ці вторинні питання і складають у нас перехресний допит". Перехресний допит зазвичай слідує за прямим. Тому він вторинний не тільки по відношенню до слідчого допиту, але і до прямого судового допиту. Вторинність призводить до того, що перехресним допитом закінчується формування показання як докази показання або взагалі не стає фактом для суду. 5. Відчуженість, переходить у ворожість, між допрашивающим і допитуваним. У. Вест пише, що термін використовується у значенні, тобто як дослідження адвокатом свідка, ворожого його справі, безвідносно до того, в якій формі цей свідок постав перед судом. На перехресному допиті допитується чужий свідок. Допитується свідок, який дає свідчення на користь противника. Ця людина нерідко буває вороже налаштований до допитуваного і справі, яку він представляє. Він знає, що його буде допитувати юрист супротивної сторони. Судді також очікують протиборства. Цим обумовлюється специфічність відносин між учасниками допиту і судом. Конфронтаційність, прихована або відкрита, - провідна риса перехресного допиту. Як зауважив Р. Гарріс, вести перехресний допит - це "ходити під пострілами". Перехресний допит - це розумова дуель юриста і свідка. Вона включає в себе всі сфери людського знання, моралі, пристрастей. Багато великі юристи та судові оратори терпіли фіаско в перехресному допиті. Як пише Френсіс Л. Веллмэн, перехресний допит вимагає найбільшої винахідливості, схильність до логічного мислення, ясності розуміння в головному, безмежного терпіння і самовладання; здатності інтуїтивно читати чужі думки і визначати характер людини по зовнішності оцінювати його мотиви; здатності діяти з силою і точністю; майстерного знання предмета спору; надзвичайної обережності і найголовніше - інстинктивної здатності визначити слабке місце в показаннях свідка противника. У юриста не повинно бути ніяких вагань, коли треба викрити у самій жорсткою і агресивною манерою брехливі свідчення, які реально шкодять його справі. Всі присутні в залі судового засідання виходять із припущення про те, що юрист буде шукати слабкі місця в доказах противника. Присяжні зустрінуть співчутливо дії допитує, спрямовані на перевірку репутації свідка, ведуть до її дискредитації. Спрямований перехресний допит неможливий без наполегливості з боку його провідного учасника процесу. Судовою етикою це допускається, а аудиторія цілком готова це оцінити. При допиті кожній стороні дозволяється ставити свідкові супротивної сторони питання, що стосуються точності, правдивості і достовірності показань свідка; репутації свідка. Допит з метою підриву довіри" до свідка повинен відповідати наступним вимогам: 1. На перехресному допиті кожній стороні дозволяється пропонувати свідку супротивної сторони питання, клонящиеся до того, щоб 1) перевірити точність, правдивість і достовірність свідка або 2) дискредитувати свідка, зачепивши його репутацію (наприклад, привівши факт його судимості за ст. 307 або 308 КК). Суд має право зобов'язати свідка відповісти на подібне питання, хоча б останній не мав ніякого відношення до суті справи, і хоча б відповідь міг бути вкрай неприємний для свідка; за винятком, однак, того випадку, коли свідок своїм може накликати на себе кримінальне переслідування. | |
| Просмотров: 893 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |