| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Політичне лідерство в сучасній Україні
| [ Скачать с сервера (288.5 Kb) ] | 26.06.2017, 22:01 |
| Зміст Вступ………………………………………………………………..……………3 Розділ І. Теоретико-методологічні засади політичного лідерства як категорія політичної науки…………………………………….........................7 Розділ ІІ. Феномен політичного лідерства:зміст та особливості механізму реалізації ………………………………………………………………………...26 Розділ ІІІ. Політичне лідерство в сучасній Україні: функціонування та формування в новітній політичній практиці………………………………35 Висновки………………………………………………………………………..50 Список використаних джерел ……….……………………………………….54 Вступ Актуальність теми дослідження. Вітчизняна політична наука знаходиться на початку освоєння проблематики, що стосується дослідження політичного лідерства, адже цей феномен тісно пов’язаний із поняттям демократії, підвалини якої почали зводитись в Україні не так давно, –після відмови від командно-адміністративної системи правління. Безумовно, важливим фактором становлення і розвитку демократичного суспільства в Україні є формування активної, творчої, вільної особистості, здатної діяти самостійно, готової нести відповідальність за результат своєї діяльності, мобілізуючи необхідні ресурси для досягнення поставленої мети. Центральним завданням у будівництві демократичної України є формування нової політичної еліти, вирішення проблеми політичного лідерства адекватного умовам існування ринку політичної влади, гарантованого мінімуму громадянських прав і свобод. Політична демократія, формуючи умови для реалізації особистістю закладених в неї можливостей, нарощує тим самим потенціал суб’єктивного фактору, від якого залежить успішність соціального прогресу. Політичні лідери конкретизують своєю діяльністю суб’єктивний фактор у політиці. Людський вимір політичної системи повинен бути спроможний врахувати сучасні екстремальні екзистенційні колізії – незабезпеченість і соціальну незахищеність людини, негарантованість її можливості „бути” в умовах антропологічної катастрофи початку ХХІ століття. Україна перебуває лише на початку процесу формування нового типу реального політичного лідерства. Він частково утруднений несприятливими умовами в розвитку демократії та зміцненні основ державності. Тенденції розвитку політичного лідерства в Україні близькі до тенденцій, які можна спостерігати в інших країнах пострадянського простору: постійна зміна і боротьба генерацій політиків, зв’язки на зразок „клієнтел”, неконтрольований громадськістю „лобізм” як форма політико-економічного тиску. Все це негативно позначається на діяльності політиків, котрі претендують на статус лідера. А тим часом ситуація в країні владно вимагає формування якісно інших політичних лідерів, насамперед, з точки зору їх професіоналізму, творчості, інтелектуальних можливостей, нарешті – духовності. Брак лідерів нового типу створює загрозу демократизації суспільства. Ось чому можемо стверджувати, що проблеми, пов’язані з феноменом сучасного політичного лідерства загалом, та українського –зокрема, є надзвичайно актуальними не лише з наукового, а й з практичного погляду, бо від їх вирішення залежить шлях подальшого розвитку суспільства. Водночас досвід країн з розвинутою демократією свідчить, що проблеми лідерства вивчаються різними науками. В сучасних умовах зростає роль управління життям суспільства, а отже – значення та актуальність дослідження цього феномена. Психологія і психіатрія вивчають особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство з точки зору соціальної системи. Соціальна психологія обгрунтовує цей феномен як процес взаємодії соціальних і психологічних факторів, досліджує його механізми, виробляє методи відбору, навчання, висунення лідерів залежно від типу групи, організації тощо. Часто проблема політичного лідерства розглядається в контексті інституційної системи суспільства чи як одна із граней дослідження поняття „еліта”. Різні автори намагаються визначити те найголовніше, що може бути серцевиною цього феномена, намагаючись з’ясувати його структуру, функції, ключові характеристики. Об’єктом дослідження є політичні погляди, ідеї та оцінки політичного лідерства у світовій та вітчизняній історії політичної думки. Предмет дослідження є теоретико-методологічні концепції феномена політичного лідерства. Метою роботи є обґрунтування сучасного політичного лідерства в термінах політичного процесу. Мета роботи, об’єкт і предмет дослідження визначили наступні завдання: проаналізувати основні теоретичні підходи до аналізу проблеми політичного лідерства; здійснити аналіз сучасних наукових визначень і концепцій поняття політичного лідерства, його місця та ролі в політичному житті суспільства; узагальнити та систематизувати феномен політичного лідерства у світовій та вітчизняній скарбниці політичної думки; з’ясувати сутність феномена сучасного політичного лідерства та його ключові риси; дослідити роль психологічних характеристик особи лідера та зовнішніх обставин у формуванні й розвитку політичного лідерства; обґрунтувати суть політичного лідерства в термінах політичного процесу, з’ясувати його зміст, параметри, характеристики, механізми реалізації; розглянути технологічність як одну із найважливіших рис процесу політичного лідерства в реаліях сьогодення, проаналізувати феномен політичного лідерства в Україні . Методи дослiдження. В основі аналізу було застосовано політико-психологічний підхід. Під „політичним”, загалом, розуміємо реалізацію інтересів, пов’язаних зі становленням, розвитком та функціонуванням влади, її інститутів, з діяльністю соціальних спільнот і осіб у сфері політики. У змісті поняття “політичне” вирізняємо дві сторони – суспільну й особистісну. Суспільна сторона для особи набирає форму зовнішнього, об’єктивного – це політична сфера життя суспільства, середовище, в якому діють політичні лідери. В особистісній стороні об’єктивні інтереси суспільства, держави, інститутів влади набирають форму внутрішнього, суб’єктивного: особисті цілі, мотиви, стимули мислення і діяльності політичних лідерів. Це означає, що феномен політичного лідерства передбачає роль не лише „політичного”, а й „людського”, „психологічного” фактору в політиці, ігнорування якого може призвести до необ’єктивного його трактування. Структуру кваліфікаційної роботи складають вступ, 3 розділи, висновки, список використанних джерел. Загальний обсяг роботи 58 сторінок. Список використанних джерел містить 46 джерел. Розділ І. Теоретико-методологічні закони політичного лідерства як категорія політичної науки Політичне лідерство виникло на зорі історії людства. Тому воно вічне, універсальне й неминуче, оскільки в будь-якій, навіть найпримітивнішій людській спільноті, виникає проблема домінування одного з її членів, тобто проблема лідерства. Отже, робимо висновок: лідерство - явище загальноісторичне. Серед різних видів лідерства особливе місце належить лідерству політичному, бо воно є найбільш помітним і значимим як в будь-якій суспільно-політичній структурі, так і в загальнонаціональному масштабі. З огляду на це потрібно проаналізувати погляди й оцінки політичної думки минулого на предмет лідерства, котрі одержали різне трактування залежно від характерних особливостей, якостей і рис історичної епохи, що формували еволюційний шлях людської цивілізації. Науково-політичні й історичні праці Каутільї, Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона, Геродота, Сократа, та інших античних мислителів створювалися не тільки на основі діяльності політичних лідерів стародавнього світу, а й розкривали механізми державної влади, визначали форми управління суспільством, виявляли мотивацію, стиль і технологію політичного володарювання. Відзначаючи суто суб’єктивний підхід античних мислителів до оцінки політичних лідерів, необхідно звернути увагу на той факт, що завдяки стародавнім авторам до сучасної політичної науки надійшла більшість політологічних термінів, які збагатили не тільки політичний лексикон, а й визначили смислову частку основних розділів сучасної політології. Найбільш потужний удар по теології першим наніс видатний італійський мислитель Нікколо Макіавеллі, який у роботі “Володар” різко виступив проти релігійних уявлень про політику, замінивши їх ідеєю об’єктивної історичної необхідності. Політична поведінка особистості – Макіавеллі визначає як історичну вигоду або інтерес, – а результат залежить від рішучих дій, зокрема, й із застосуванням сили, насилля та жорстокості. Цим італійський мислитель відокремив політику від моралі. [25, c.20-33] Буржуазія пройшла певний еволюційний шлях від простої вимоги свободи розвитку до претензій на знешкодження феодального устрою і встановлення власного політичного володарювання. В цій ситуації проблема політичного лідерства залишається, як і раніше, провідною, але її центр переміщується від ролі окремої особистості до політичного об’єднання й групи. В основі теорії “суспільного договору”, що обгрунтована в працях Т.Гоббса, Дж.Локка та Ж.-Ж.Руссо – ідея про те, що незалежний самостійний індивід, що виник у результаті утвердження приватної власності, складає першооснову соціального світогляду. Для реалізації своїх священних прав і свобод незалежні індивіди ухвалюють суспільний договір, який означає перехід до цивілізованого державного устрою. Аналіз політичних творів мислителів ХІХ - початку ХХ століття, показує, що значний внесок до розробки наукових концепцій політичного лідерства зробили праці Карлейля, Емерсона, Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, Тарда, Лебона, Фрейда, Фромма, Шпенглера та інших учених. Помітне місце проблема політичного лідерства посідає в марксизмі, який поставивши у центр історичного розвитку концепцію вирішальної ролі народних мас, все ж таки визначив критерії оцінки діяльності видатних особистостей. К.Маркс та Ф.Енгельс, визнаючи важливу роль видатних особистостей в історії, рішуче засуджували обожнювання великих людей, їх уславлення й проголошення їхньої непогрішності. [25, c.20-33] Аналіз політичних першоджерел від часів давньоруської держави до новітньої історії свідчить, що суспільно-політична думка Росії й України розвивалася відповідно до історичної еволюції східнослов’янських народів, відображаючи погляди на владу, державність, політичний розвиток суспільства та політичне лідерство. До нашого часу збереглися такі політичні та історичні джерела, як: “Повість временних літ”, “Києво-Печерський патерик”, “Слово Даниила Заточника”, “Слово про князів”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про загибель Руської землі”, “Житіє Александра Нєвського”, “Повість про розорення Рязані Батиєм” та ін. Вони свідчать про те, що політика й державна влада відігравали провідну роль у розвитку суспільства вже в домонгольський період. Українська політична думка розвивалася в умовах боротьби українського народу за звільнення від іноземного ярма, за власну свободу та незалежність. Національно-визвольна боротьба українського народу, початок якої було покладено в XVI столітті, а вищою точкою стала визвольна війна 1648-1654 рр., сприяла посиленню уваги суспільства до проблем державності, влади, ролі особистостей в історичних подіях. “Березневі статті” Б.Хмельницького та “Гадяцький трактат” І.Виговського виявилися на практиці лише політичними намірами за умов царської Росії та Речі Посполитої. Однак, на моє переконання, політичні погляди Ю.Немирича, Ф.Орлика, Г.Грабянки, Г.Сковороди та інших мислителів заклали суттєвий фундамент для подальшої наукової розробки української політичної думки, в тому числі й проблеми політичного лідерства. Ставлення до політичного лідерства, його оцінка й розуміння з боку О.І.Герцена, теоретиків народництва та слов’янофільства, Б.М.Чичеріна, П.Струве, М.А.Бердяєва, П.О.Сорокіна, М.І.Костомарова, І.Я.Франка, М.П.Драгоманова, М.С.Грушевського, М.І.Туган-Барановського, В.К.Винниченка, В.К.Липинського та інших мислителів викликають не лише суто пізнавальний інтерес, а й можуть бути вагомим підгрунтям у формуванні історії та теоретичних засад сучасної політичної науки в Росії та Україні. У результаті проведеного аналізу історіографічних джерел з проблеми політичного лідерства можна дійти висновку, що історію становлення та розвитку суспільно-політичної думки з цієї проблеми дослідження правомірно визначати за п’ятьма історичними етапами, які відрізняються своїми специфічними рисами та особливостями. Перший етап пов’язаний з політичними вченнями Стародавнього Сходу, коли політична думка виділялась у самостійну галузь знання і виражалась у міфологічній формі. В цей період панувало розуміння божественного походження влади. [25, c.20-33] Другий етап відноситься до політичних учень Стародавньої Греції та Риму, коли відбувається поступовий поділ політичних поглядів і міфів та виділення їх у відносно самостійну складову політичної філософії та історії. На цей період припадає аналіз державного устрою, здійснюється класифікація його форм, робляться спроби визначення найкращих та ідеальних зразків державного правління, в яких значна роль відводиться визначним особистостям, тобто політичним лідерам. Третій етап припадає на середньовіччя, коли політична думка розвивалася переважно зусиллями релігійних діячів і мислителів, а їхні політичні погляди поширюються від божественного походження державної влади (Августин, Фома Аквінський) до організації боротьби проти засад наявного соціального та політичного устрою (Ян Гус, Мартін Лютер, Томас Мюнцер, Жан Кальвін). [25, c.20-33] Епоха Відродження і Просвітництва визначила четвертий етап в історії політичної думки, коли був здійснений сильний ривок у розвитку гуманістичних принципів у політичній теорії, звільнення її від теології. У цей період відбувається активний аналіз проблем прав і свобод людини, державних законів, демократичного устрою суспільного життя, виникнення й функціонування політичних інститутів, в тому числі і такого важливого серед них, як політичне лідерство. П’ятий етап охоплює все ХІХ і більшу частину ХХ століття і має цілу низку особливостей у розвитку світової політичної думки. У цей період зароджуються і набувають подальшого розвитку численні оригінальні політологічні концепції, які закладають теоретико-методологічні засади політичної науки в цілому, а також теоретичну базу політичного лідерстваПолітичне лідерство виникло на зорі історії людства. Тому воно вічне, універсальне й неминуче, оскільки в будь-якій, навіть найпримітивнішій людській спільноті, виникає проблема домінування одного з її членів, тобто проблема лідерства. Отже, робимо висновок: лідерство - явище загальноісторичне. Серед різних видів лідерства особливе місце належить лідерству політичному, бо воно є найбільш помітним і значимим як в будь-якій суспільно-політичній структурі, так і в загальнонаціональному масштабі. Вивчення й аналіз наукових робіт зарубіжних політологів, які намагалися дати власне визначення поняття політичного лідерства, не дозволяє вивести якесь одне смислове формулювання цього явища. Так, політичне лідерство в працях цих учених трактується як: 1) центр групових процесів (С.Кулі, Е.Мамфорд, Л.Бернард, Дж.Браун та ін.); 2) вияв особистісних рис (Л.Боуден, У.Бінгем, О.Тід); 3) мистецтво досягнення єдності (Е.Мансон, Т.Філліпс, Б.Мур та ін.); 4) дія та поведінки (Л.Картер, Дж.Хемфілл, Ф.Фідлер); 5) інструмент досягнення мети або результату (У.Коулі, Р.Беллоуз, К.Девіс та ін.); 6) взаємодія (Е.Богардус, П.Пігорс, Р.Мертон); 7) уміння переконувати (С.Шенк, Н.Коуплент); 8) здійснення впливу (Р.Стогділл, А.Танненбаум, Р.Кан, Ф.Массарик та ін.); 9) ставлення до влади (Ж.Блондель, Х.Герт, С.Міллз та ін.); 10) диференціація ролей (Т.Гордон, П.Конверс, Р.Тернер та ін.); 11) ініціація або введення структури (М.Сміт, О.Голднер, С.Джибб та ін.). Віддаючи належне названим вище та іншим концепціям визначення політичного лідерства, особисто я дотримуюся позиції, зміст якої полягає в тому, що політичне лідерство - це взаємозв’язок, взаємодія та взаємовплив основних його елементів: лідер, послідовники, середовище, завдання. Крім того, лідерство - це не тільки набір неординарних якостей і здібностей лідера, а й особливий вид міжособистісних взаємин, і його вплив є цілеспрямованим і передбачуваним, характеризується тривалістю часу та динамічністю. У суспільно-політичному житті поняття “лідер” часто ототожнюється з поняттям “керівник”, хоча між цими поняттями є певні відмінності. Керівництво найчастіше пов’язане з управлінням конкретною політичною організацією або конкретним політичним процесом. Політичне лідерство може здійснюватися й поза такими ситуаціями. Реальна політична практика, як правило, об’єднує функції лідера і керівника. [35, с.28] Аналіз політологічних концепцій з проблеми визначення поняття політичного лідерства показує, що гостра різниця у поглядах авторів зазначених концепцій скоріше стосується оцінок ефективності лідерства у сфері взаємодії та взаємовпливів між лідером та його послідовниками, а також у розподілі владних повноважень, які здійснює лідер між своїми прихильниками. Історичний досвід політичного життя засвідчує, що феномен політичного лідерства вкорінений в самій природі людини та суспільства, що політичне лідерство базується на природних потребах людського суспільства. Ці потреби диктуються необхідністю самоорганізації, упорядкування життєвого укладу і поведінки людей з метою забезпечення їхньої життєдіяльності. Таке впорядкування досягається завдяки вертикальному управлінню, верхівкою якого і є лідер. [28] Пахарєв А.Д., аналізуючи численні концепції визначення політичного лідерства, вважає за можливе виділити два аспекти цього феномену: 1)визначення формально-посадового статусу лідера, пов’язаного з володінням владою; 2)виявлення суб’єктивної діяльності лідера з виконання покладеної на нього соціально-політичної ролі. Перший аспект має ключове значення для оцінки індивіда як політичного лідера. Другий - обумовлює лише збереження владної посади, а також слугує для оцінки лідера як результативного або нерезультативного, великого або ординарного, вдачливого або банкрота, доброго або злого тощо. [11, c.33] Багато західних політологів при визначенні структури політичного лідерства виділяють три основні компоненти: індивідуальні риси лідера; ресурси або інструменти, якими він володіє; ситуацію, в якій він діє і яка впливає на його політичну поведінку. Всі ці компоненти є вирішальними складовими ефективності лідерства, проте, вони, на переконання автора цього дослідження, не виступають вичерпними у визначенні політичного лідерства. Велике значення в поведінці лідера мають такі чинники, як структура його власної політичної організації та модель взаємостосунків у її середині, тобто роль і політична вага лідера у взаємовідносинах зі своїми послідовниками. [28] В концепціях Дж.Хемфілла, С.Еванса, Р.Стогдилла, Ф.Фідлера, Б.Басса та інших міститься конкретний аналіз різних аспектів взаємин лідера з послідовниками. у визначенні феномена політичного лідерства важливе місце належить теоретичним розробкам мотиваційних аспектів цієї проблеми. Відомо, що мотивація політичного володарювання з давніх давен притягала увагу мислителів, які намагалися виявити причини сходження до верхівки влади тієї чи іншої видатної особи історичного минулого. Однак, мислителі минулого обмежувалися лише вивченням біографічним обставин, які спонукали конкретну особистість вести боротьбу за лідерство. Сучасні мотиваційні концепції політичного лідерства, як правило, будуються на його трактуванні як явища складного, суперечливого, яке не піддається однозначній інтерпретації, а теоретично-методологічними засадами у цих концепціях виступають праці видатних мислителів недалекого минулого Ф.Ніцше, З.Фрейда, Е.Фромма, Г.Лебона та інших. Сучасна політична наука має численну теоретико-методологічну літературу, присвячену проблемам політичного лідерства і лідерам. Термін "лідер", згідно з Оксфордським словником англій¬ської мови (1933), виник у XIII столітті й означає "провідний", "керую¬чий". Термін "політичне лідерство" виник лише на початку XIX сто¬ліття, коли політичні процеси почали розвиватися в нових соціально-економічних умовах інтенсивного розвитку капіталізму, який супрово¬джувався гострими міждержавними суперечностями й соціальними революціями. [19, c.126-139] Нові соціально-політичні зміни вимагали наукового обґрунтування подій, виявлення і розкриття сутності нових політич¬них суб'єктів суспільно-громадського життя, активними рушіями якого стали політичні лідери та еліти. Інтерес до особистостей політичних лідерів особливо зростає в суспільствах у нестабільні періоди їхнього національного розвитку, оскільки саме тоді виринає на поверхню багато осіб, які прагнуть утвердитися й самореалізуватися в політиці. А якщо врахувати, що сучасна епоха — це безперервна вервечка різних криз, то кількість претендентів на політичне лідерство невпинно збільшується. Теоре¬тичні проблеми політичного лідерства допомагають з'ясувати меха¬нізми цього феномену, виробити легітимну процедуру просування особистості до влади, визначити можливості управління суспільст¬вом або впливовою політичною структурою, встановити оптимальні варіанти взаємодії лідера зі своїми симпатиками й опонентами, із суспільством у цілому. [14] Фундаментальні наукові розробки проблем політичного лідер¬ства припадають на першу половину XX століття - період, який ба¬гато політологів називають бумом дослідження феномену лідерства. Когорта видатних учених-політологів, зокрема М.Вебер, О.Тоффлер, Ж.Блондель, А.Лоутон, Р.Стогділл, Р.Михельс, К.Джибб, Б.Басс, Г.Лассуелл, запропонували оригінальні теорії лідерства. Зусиллями теоретиків було визначено й розроблено основні елементи, тобто складові цього феномену: 1) характерні риси особистості лідера; 2) характеристика його послідовників і найближчого політичного ото¬чення; 3) оцінка політичної ситуації, в якій діє лідер; 4) значущість політичних завдань і програмових положень на певний період лідерства. Поняття лідерства західні політологи трактують по-різному, за-лежно від особистих поглядів та оцінок політичного процесу. Тому політичне лідерство, згідно із західними концепціями, виступає як: 1) центр групових процесів; 2) прояв особистісних рис; 3) мистецтво досягнення згоди; 4) дія й поведінка; 5) інструмент досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9) відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або ведення структури. Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити такі підходи у його визначенні: лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна людина або політична група; лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов'язана із прийняттям важливих політичних рішень; лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим поширенням на все суспільство або його біль¬шість; 3) політичного лідера відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або визнанням правомірності керівництва; лідерство як особливий вид підприємництва на специ¬фічному ринку, на якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми й пропоновані шляхи їхньої реалізації на владні посади; лідерство як символ спільності та зразок політичної пове¬дінки певної групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й сподівання широких народних мас або більшості суспільства. [19, c.126-139] Отже, попередньо можна зробити узагальнення: 1) лідерство є тісним взаємозв'язком, взаємодією і взаємовпливом складових (лі¬дер, послідовники, середовище, завдання); 2) лідерство не обмежу¬ється набором неординарних якостей і здатностей лідера, а є особ¬ливим видом міжособистісних відносин; 3) лідерство пов'язане з роллю, яку виконує особистість у певній політичній системі; 4) з лі¬дерством асоціюється не абстрактний вплив, а вплив цілеспрямо¬ваний; 5) процес лідерства тривалий у часі й динамічний. Для кожної історичної епохи, кожного етапу суспільного роз¬витку, як і для кожної політичної системи й політичного режиму, властиві свої особливості й методи формування політичного лі¬дерства. Триває цей процес і в політичному житті сучасної України. Світова політологія досить докладно виявила й обґрунтувала характерні риси політичного лідера, серед яких: гострий розум, тверда воля й цілеспрямованість, бурхлива енергія, незвичайні організаторські здібності, компетентність і готовність брати на себе відповідальність, зовнішня привабливість та інше. Як писав Г.Лебон: "Натовп завжди готовий слухати людину, яка обдарована могутньою волею й значною мірою вміє впливати на нього. А Макс Вебер наголошує: "Можна сказати, що переважно три якості є для політика вирішальними: пристрасть, почуття відповідальності, окомір". Але для політичного лідера, безумовно, мають бути притаманні й такі особисті риси характеру, як: велика працездатність, пошук нового, оптимізм, увага до людини, вміння переконувати і вести за собою людей та сприймати альтернативу. [14] Основні концепції лідерства сучасної політичної науки намага¬ються пояснити або причини та потреби лідерства, або його природу і мають примусово описовий характер. У будь-якому разі ці концепції дають змогу визначити провідні проблеми дослідження феномену політичного лідерства. Серед численних концепцій політичного лі¬дерства є сенс виділити такі групи теорій: теорії лідерських рис; тео¬рії навколишнього середовища, або ситуативні теорії; особистісно- ситуативні теорії; теорії "очікування -взаємодія"; гуманістичні теорії; атрибутивні теорії; теорії "обміну", "трансактного аналізу" і трансфор¬маційного лідерства; мотиваційні теорії. У політичній науці визначено основні функції політичного ліде¬ра: 1) інтеграція суспільства, об'єднання народних мас; 2) знахо¬дження та прийняття оптимальних політичних рішень; 3) соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня й самоуправства бюрократії, підтримка порядку в суспільстві; 4) комунікація влади і мас, запобігання відчуження громадян від політичного керівництва; 5) ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей; 6) легітимація політичного ладу. [19, c.126-139] Перелічені функції політичного лідера потребують більш повно¬го змістовного роз'яснення, адже розкривають сутність лідерської діяльності та визначають типологію лідерства. Отже, розглянемо зміст кожної основної функції лідерства більш докладно. Інтегративна функція політика найбільш повно визначає харак¬тер і напрям діяльності політичного лідера. Вона містить головне визначення лідера - узгоджувати та об'єднувати різні групи інтересів на основі спільної ідеї, спільних цінностей та ідеалів. Наявність у суспільстві високого ступеня соціальної напруги призводить до мізерної реалізації політичним лідером інтегративної функції. Орієнтаційна функція лідера здійснюється практично через ви-роблення політичного курсу, а його програма будується з урахуван¬ням тенденцій світового розвитку і потреб суспільства. Означена функція передбачає досягнення цілісності та гармонійності соціаль¬них інтересів. Інструменталістська функція лідера виявляється в проведенні політичного курсу і спирається на специфічний механізм, який вклю¬чає в себе систему засобів і методів вирішення програмних завдань. Сам механізм здійснення програми політичного лідера реалізується за допомогою прийняття політичних рішень та забезпечення їх ресурсами. Мобілізаційна функція найбільш активно виявляється у випад¬ках, коли політичний лідер намагається здійснити глибинні перетво¬рення в суспільстві. Попередньо лідер визначає проблеми та інтере¬си, які стосуються більшості громадян, а потім уже проголошує програму реформування суспільства, створюючи розвинуті стимули діяльності на принципах зацікавленості. Мобілізація громадян на здійснення реформ досягається завдяки піднесенню народного енту¬зіазму, авторитету лідера, а також створенню соціально-економічних стимулів. Функція соціального арбітражу та патронажу лідера найчастіше є характерною для держав з таким політичним устроєм, коли існує дуже високий рівень залежності особи від влади. У таких випадках політичний лідер покликаний виступати гарантом справедливості, законності й порядку, захищати громадян від свавілля чиновницької бюрократії, беззаконня, порушення прав і свобод громадян. Зазви¬чай ця функція у масовій свідомості пов'язана з постаттю доброго і справедливого правителя. Функція легітимації політичного порядку притаманна лідерам тоталітарних та авторитарних державних режимів, в яких демокра¬тичні інститути управління суспільством є або вкрай слабкими, або зовсім відсутні. У таких суспільствах обґрунтування правомірності політичного устрою здійснюється за допомогою звеличування особи лідера. [19, c.126-139] | |
| Просмотров: 1230 | Загрузок: 32 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |