| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти
| [ Скачать с сервера (88.4 Kb) ] | 13.02.2018, 16:42 |
| Особливості зародження та розвитку китайського соціалізму: політико-економічні аспекти Протягом п’яти тисяч років Китай є однією з найбільших світових цивілізацій. Він зробив значний внесок у мистецтво, архітектуру, науку, техніку, літературу й державний устрій. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть китайська економічна система демонструє значні темпи економічного зростання: так, щорічні темпи зростання ВНП на 1 мешканця впродовж 1980–1995 років становили 8,6% [11, с. 269]. При цьому частка країни у світовому ВВП збільшилася від 2,51% у 1980 році до 10,70% у 2000-му [7, с. 511]. Оберіть зручний розмір тексту: Китайська Народна Республіка нині посідає перше місце в світі за кількістю населення (1 306,3 млн. осіб на материку та 23 млн. на Тайвані), третє – за розмірами території (9,63294 млн. кв. км), поступаючись лише Російській Федерації та Канаді. Наведені геополітичні параметри Китаю багато про що свідчать: тисячолітня історія, культура, особливий шлях розвитку в контексті багатовікових традицій. Світові події початку ХХ століття, революції в Росії не могли оминути Китай, де також розгорнулася революційна діяльність проти колоніальних утисків та експлуатації власними феодалами. В історію визвольної боротьби Китаю увійшло ім’я політичного діяча Сунь Ятсена (1866–1925), який 1894 року створив революційну організацію Синчжунхой, а потім більш масову – Тунменхой (1905), що стало основою консолідації антифеодальних сил, які перемогли в Синьхайській революції (1911–1913). Її результатом стало проголошення 1 квітня 1912 року Китайської Республіки. Ця подія важлива тому, що вперше на Азійському континенті з’явився устрій із демократичними елементами. Це вплинуло не лише на суспільний розвиток Китаю, а й на подальші світові події. Проголошена Сунь Ятсеном концепція «трьох народних принципів» (націоналізм, народовладдя, народний добробут) постала як загально-національна програма становлення демократичних структур, а пізніше – ввійшла до програми патріотичних сил, зокрема «Руху 4 травня». Створена у 1921 році Комуністична партія Китаю багато в чому сприйняла як теоретичні постулати концепцію Сунь Ятсена в поєднанні з марксистською теорією в умовах антифеодальної боротьби, яка мала демократичний характер і метою якої була національна революція з урахуванням «китайської специфіки». З утвердженням Китайської Народної Республіки соціалістичне будівництво одразу набуло «китайської специфіки»: у своїй програмі розвитку КНР Компартія, наприклад, не використовувала марксистсько-ленінських постулатів, власне, термін «соціалізм» вживався лише раз. Проте в КПК зберігався головний принцип будівництва партії комуністичної орієнтації – це робітничо-селянська партія. Отже, з початку існування КНР тут передбачалося будівництво нового суспільства з «китайською специфікою», що надалі втілилось у різноманітних соціально-політичних та економічних експериментах за часів правління Мао Цзедуна. Ці заходи дістали назву «великих перегонів», «політики трьох червоних прапорів», «хай розквітнуть сто кольорів, нехай змагаються сто шкіл» та ін. Апогеєм експериментів стала так звана культурна революція. І лише після смерті Мао країна поступово почала виходити на стабільний рівень соціально-економічного розвитку. Будівництво соціалізму передбачає закладення серед його засадних умов розуміння і реалізацію принципу соціальної справедливості. У такому разі поєднання матеріальних і моральних стимулів до праці має бути пропорційним. Китай же від самого початку намагався замінити матеріальні стимули лише моральними. Відомо, чим скінчився цей експеримент: у середині 1970-х років рівень життя в Китаї був удесятеро нижчим порівняно зі США. Тобто при втіленні ідеї соціальної справедливості всі ринкові елементи було відкинуто й суспільство не розвивалося, а точніше, поступово деградувало. З 1978 року КПК відмовилася від ідеї класової боротьби й зосередила зусилля на економічному розвиткові в площині переходу до ринкової трансформації. Проте не за моделлю «шокової терапії», орієнтованої на здійснення радикальних економічних реформ у стислі терміни, а за моделлю градуалізму, що передбачає поетапне створення інституційних передумов ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її фундаментальних засад (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція). При цьому ідеологічним підґрунтям ринкових реформ мало стати повернення КНР до лона конфуціанства, якого зреклися під час «великої культурної китайської революції». Цей період у політологічній літературі розглядається як друга загальнодержавна антиконфуціанська кампанія, що завдала значних моральних збитків китайському народові [8, с. 201]. Ефективність ідеології конфуціанства як основи соціально-економічної політики продемонстрував приклад партії Гоміньдан, що реалізувала модель суспільства вільного підприємництва в провінції Тайвань, утілюючи суспільство сяокан – «еру становлення». Дослідники відзначили, що в континентальному Китаї відбулася китаїзація марксизму, а на Тайвані – конфуціанізація європейсько-американської моделі демократії. При цьому керівники країн, що успішно розвивали капіталізм (Японія, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг), вважали свій капіталізм «конфуціанським» [8, с. 210]. Тому, розпочинаючи реформи модернізації, Ден Сяопін пов’язав їхнє ідеологічне підґрунтя з поняттям сяокан, назвавши концепцію їхнього здійснення сяокан чжи цзя (середньозаможна сім’я). І на відміну від японського конфуціанського капіталізму в Китаї було проголошено будівництво «конфуціанського соціалізму», що формально дістало назву «соціалізму з китайською специфікою» [8, с. 213]. Програма досягнення рівня середньої заможності передбачала не лише викорінення такого явища, як бідність, а й створення особливої моделі споживання. Не капіталістичної, що втілена в гаслі «високий рівень споживання – високі витрати», а китайської сяокан: «невисокий рівень доходів – добре задоволення потреб населення» [8, с. 214]. Китайські реформи відбувалися в чотири етапи [13, с. 60–62]. Перший етап (1978–1984): увагу було акцентовано на перетвореннях в аграрному секторі, де зосереджувалися найбідніші верстви населення (майже 800 млн. селян). Реформи спрямовувалися на поступову ліквідацію народних комун і перехід до сімейного підряду, що передбачало переорієнтацію на матеріальні стимули ефективного господарювання за збереження колективної власності на землю. Крім того, було запроваджено пом’якшення обмежень на діяльність недержавних промислових підприємств і дозволено приватну власність в окремих видах економічної діяльності, передусім торговельних закладах та організаціях матеріально-технічного постачання. Відбулися значні зміни в зовнішньоекономічній сфері в напрямі створення спільних підприємств, вільних економічних зон і залучення іноземних інвестицій, для чого було лібералізовано податкове та валютне законодавство. Обраний напрям зовнішньоекономічних реформ дав змогу реалізувати одну з найважливіших переваг Китаю – наймісткіші у світі ринки споживчих товарів і дешевої робочої сили. Тому дедалі більше іноземних багатонаціональних компаній стали розглядати Китай із населенням в 1,250 млрд. осіб як платформу для розвитку своєї діяльності і наймасовішого збуту власної продукції [15, р. 80]. Обраний шлях ринкової трансформації уможливлювався відповідними політичними та правовими інституціями. Так, прийнята 1982 року Конституція повною мірою затвердила соціалістичний правовий і державний лад КНР, закріпила існування суспільної та колективної власності (стаття 6) як головного економічного базису. Водночас дозволялося вести індивідуальне господарство, вкладати особистий капітал у виробництво (стаття 18). Пізніше у поправках до Конституції було узаконено ведення приватного господарства, і, найважливіше, запроваджено оренду землі. Одночасно розширювалися права державних підприємств щодо використання частини прибутку за додатковим планом на власні потреби. Другий етап (1984–1988) закріпив розпочаті в аграрному секторі перетворення передусім через реформування системи державного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Було акумульовано значні кошти для розвитку місцевої промисловості. Реформи охопили й мікрорівень, що означало впровадження системи сучасного корпоративного управління на підприємствах і запровадження міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Як наслідок, було створено умови не лише для акціонування державних підприємств, розвитку довгострокової оренди, а й формування внутрішнього фондового ринку та виходу акцій китайських підприємств на міжнародний фондовий ринок. Під час третього періоду (1988– 1991) країна стикнулася з вичерпанням потенціалу першої хвилі реформ, що проявилося в макроекономічній незбалансованості, різкому зростанні інфляції. Усе це потребувало певної корекції реформ шляхом провадження жорсткої фінансової та грошово-кредитної політики. З 1992 року реформи набувають нового імпульсу, що законодавчо було закріплено постановою «Про трансформування механізму управління державними промисловими підприємствами» (1992). Цим документом управлінцям підприємств надано чотирнадцять прав контролю над: виробництвом; ціноутворенням; збутом; закупівлями; зовнішньою торгівлею, інвестиціями; використанням нерозподілених фондів; розпорядженням активами; злиттям і поглинанням підприємств; трудовою силою; керівництвом кадрами; зарплатою; преміями; внутрішньою організацією та відмовою платити несанкціоновані законом урядові збори. Такі повноваження дали змогу перетворити на суб’єктів ринків поруч із малими і середніми підприємствами великі підприємства. Повністю лібералізувалася торгівля сільськогосподарською продукцією, сировиною та напівфабрикатами, унаслідок чого відбулося злиття ринкових і планових цін, а державні банки трансформовано в комерційні. Реформи охопили житлово-комунальне господарство та охорону здоров’я. Політичне закріплення обраного курсу реформ відбулося на XIV з’їзді КПК у жовтні 1992 року, де було проголошено курс переходу до «соціалістичної ринкової економіки», що передбачав вихід Китаю на світовий ринок, інтегрування до світової економіки. Проводячи наступними роками низку реформ, країна досягла значних економічних і соціальних успіхів. Існуюча політична система Китаю відзначається стабільністю. Загалом соціалістичні форми господарювання й організації виробництва регулювалися державним управлінням у формі планування. Поправками до Конституції 1993 року допускалось існування ринкових відносин як допоміжного засобу розвитку економіки, а «…недержавна форма власності у фінансовій сфері і промисловості допускається тільки у вигляді підконтрольних державі спільних підприємств і, як правило, в особливих економічних зонах» [10, с. 222]. Головні зусилля для розвитку національної економіки було зосереджено на проблемах енергозбереження, збільшенні іноземних інвестицій, науково-технічного потенціалу тощо. Це сприяло зростанню ВВП. У 1993 році Китай за цим показником посів сьоме місце у світі після США, Японії, Німеччини, Франції, Італії, Великої Британії [11, с. 202]. Провідну роль у політичному й ідеологічному житті та організаційній структурі китайського суспільства вже багато років відіграє Комуністична партія Китаю. На момент проведення XVI з’їзду (листопад 2002 року) вона налічувала у своїх лавах 66,335 млн. осіб. Для порівняння: у 1985 році її чисельність становила 40 млн. осіб. Створена 1921 року КПК є правлячою, хоча функціонують іще низка партій і груп, які беруть участь у політичному житті. Усередині КПК постійно ведеться робота за «всебічне упорядкування стилю партії і партійних організацій», головна мета якої в тому, щоб «розвінчувати й долати всередині партії серйозні прояви ідеологічної нестійкості, нездорового стилю та організаційної засміченості» (зі статуту КПК, прийнятого на XII з’їзді) [9, с. 177]. У світовій економічній і політичній науці давно використовується термін «китайське диво». З початку реформ 1978 року по 2006 рік ВВП у країні зріс у 12 разів (четверте місце у світі після США, Японії та Німеччини). За ці роки до китайської економіки залучено понад 600 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій. Золотовалютні резерви перевищили 1 трлн. доларів, і Китай посів перше місце у світі за цим показником. Значних успіхів досягли різні галузі промисловості: машинобудівна, легка та харчова, сфера високих технологій, ВПК. Частка високих технологій у китайському експорті у 2005 році майже сягнула рівня США й становила 31% експорту промислових товарів. Китай відправив у космос свого космонавта. Регулярно апробуються нові елементи ракетної техніки (в тому числі ракети середнього радіусу дії, дальність польоту яких становить 1000 км; це уможливлює проведення атаки, зокрема ядерної, проти Японії, Індії, Росії). За даними Всесвітньої організації інтелектуальної власності, упродовж 1995–2005 років кількість заявок на патенти в Китаї зросла в 9 разів (четверте місце у світі за винахідницькою активністю після Японії, США та Південної Кореї). На думку аналітиків ООН, формула успіху Китаю має такі складники: перспективний внутрішній ринок, що функціонує відповідно до правил СОТ; дешева робоча сила; вдосконалена інфраструктура; політика сприяння залученню інвестицій [9, с. 219]. Варто підкреслити, що в Китаї дуже сильні багатовікові традиції. Форми їхнього прояву змінюються, але сутність зберігається. Достатньо згадати висловлювання засновника даосизму Лао-Цзи (VI ст. до н. е.), якого досі шанують у Китаї, а його погляди, викладені в «Книзі про Дао і де», вважають найавторитетнішим трактуванням суспільно-політичної думки, зокрема з питань влади. За словами Лао-Цзи, «найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, кого народ любить і возвеличує. Гіршими є ті правителі, кого народ боїться, й найгірші ті, до яких він ставиться презирливо». І далі про психологію життя: «Дорогоцінні речі штовхають людину до скоєння злочину. Тому довершено мудрий намагається бути ситим, а не володіти гарними речами» [1, с. 15–16]. На практиці це означало запровадження зрівнялівки в усьому, що полегшувало розвиток китайського суспільства на початковому періоді соціалістичного будівництва. Але нині явним є соціальне розшарування, зумовлене розвитком ринкових відносин. Так, коефіцієнт Джині у 1995 році в Китаї становив 41,5% і лише дещо перевищував рівень США (40,1%), що є позитивним порівняно зі Сьєрра-Леоне, де цей коефіцієнт становить майже 63%, тобто найвищий у світі. У більшості розвинених європейських країн він коливається в межах від 20% до 30% [5, с. 238–239]. КНР не можна віднести до найбідніших країн. Річний дохід населення в містах (у середньому) становить близько 12 тис. юанів на особу (1,5 тис. доларів), тобто дещо більше 100 доларів на місяць. При цьому частка міських мешканців у країні становить тільки 42% всього населення, де понад 100 доларів на місяць заробляє лише 1/5 частина громадян. Відповідно, на селі, де мешкає 58% населення (йдеться про 750 млн. осіб!), цей дохід – 3,6 тис. юанів (450 доларів) на рік. Згідно з китайською статистикою, бідних у країні налічується лише 70 млн. осіб, що становить до 6% усього населення [14, с. 127]. Загалом, за обстеженнями ООН, у Китаї у 2004 році частка населення з доходом менш як 1 долар на день, становила 9,9%, а менш як 2 долари на день – 34,9% [4, с. 374]. Проте загальною є тенденція подолання бідності. Про це свідчить зниження частки населення, що перебуває за межею бідності: у 1995 році частка населення з доходом менш як 1 долар на день становила майже 1/4 – 22,2%, а менш як 2 долари на день – понад половину – 57,8% [5, с. 244]. Наведені статистичні показники розглядаємо як сучасний стан соціально-економічного розвитку КНР. Навіть якщо зростання кількості населення зупиниться або істотно загальмує, що малоймовірно, найближчим часом майбутньому китайському керівництву потрібно буде вирішувати масштабні соціально-економічні завдання. Іще у 1982 році на XII зїзді КПК проголосили, що соціалістична модернізація відбуватиметься в три етапи: до 2000 року буде в 4 рази збільшено валову продукцію промисловості та сільського господарства, до 2021-го (до 100-ліття КПК) Китай досягне рівня середньорозвиненої країни у світовому рейтингу, до 2049-го (100-ліття КНР) країна має перетворитися на сучасну (вочевидь, за еталоном 1980-х років) високорозвинену державу. І не капіталістичну, а соціалістичну. Перше завдання успішно реалізовано: у 2005 році ВВП зріс, перевищивши початково поставлене завдання втричі. Проте що за цим криється? Які проблеми можуть загальмувати таке стрімке економічне зростання? Серед найзначущих виокремимо такі. По-перше, енергоносії: у 1985 році в Китаї видобувалося 124,7 млн. т нафти, 12,4 млрд. м3 природного газу, 850 млн. т вугілля, генерувалося 407,3 млрд. кВт-год. електроенергії. Проте вже з 1995 року КНР стає імпортером нафти: у 2000 році було закуплено 97,5 млн. т, у 2005 році – вже 126,8 млн. т; власні можливості видобутку нафти фактично вичерпано, тоді як потреби в ній постійно зростають. І для розвитку національної енергетики до 2020 року прогнозують потреби від 450 до 610 млн. т [14, с. 129]. Це ставить Китай у залежність від інших країн, при тому що можливості зростання імпорту нафти й газу обмежені. У такому контексті варто відзначити налагодження контактів Китаю й Туркменистану, який має величезні запаси природного газу, посідаючи третє місце у світі. У 1990-х роках унаслідок взаємних візитів керівників двох країн укладено сім міждержавних угод. Китай надав Туркменистану пільговий кредит у 180 млн. юанів, у вигляді допомоги одержано ще 14,5 млн. Найголовнішим стало підписання договору щодо будівництва газопроводу, а також надання китайською стороною допомоги в розробці нафтових сховищ у прикаспійських районах і на правому березі Амудар’ї [12, с. 90]. Проте проект виявився надто затратним, дорогим і важкоздійсненним з технічного погляду (прокладання газопроводу), що й фактично повністю його зупинило. По-друге, найважливіша проблема КНР – демографічна, що спричиняє безліч інших, зокрема соціальних та екологічних. У нове тисячоліття Китай увійшов із населенням на сто мільйонів більшим, аніж очікувалось. Соціально-демографічні проблеми зумовлюють розгляд зростання ВВП як другорядного завдання, адже економічних здобутків не може бути досягнуто за будь-яку ціну і в будь-який спосіб. У соціальній сфері постає низка проблем, що потребують невідкладного розв’язання. Передусім ідеться про старіння населення, що відбувається вдвічі швидше, ніж його зростання загалом. Утримання людей похилого віку (пенсіонерів у КНР понад 135 млн. осіб) потребує значних витрат. Тягар трудового навантаження дедалі більше лягає на працездатну частину населення (забезпечення страхування, пенсійного статусу, охорони здоров’я). Різке зменшення народжуваності неминуче через 20–30 років призведе до абсолютної трудової диспропорції. Так, у 2006 році частка вікової групи до 14 років у складі населення становила 21%, тяжіючи до рівня європейських країн, де цей показник перебуває в діапазоні 14–18% [4, с. 372]. Гасло китайської політики планування сім’ї «Одна родина – одна дитина» дало змогу швидко досягти зниження загальної чисельності населення у коротко- та середньостроковому періодах. Але це порушує гармонію суспільного розвитку, що, у свою чергу, неминуче призводить до негативних явищ у довгостроковому періоді. За прогнозами, 2030 року в Китаї частка населення віком понад 65 років становитиме 1/3 [3, с. 4]. Тож на одного працівника припадатиме утримання приблизно одного пенсіонера. Масштабні природні катаклізми завдають Китаю відчутної шкоди, а ліквідація їхніх негативних наслідків потребує значних витрат. Тому екологічні проблеми – це третя найважливіша група проблем. Нині майже третина території країни охоплена кислотними дощами через виділення продуктів згоряння вугілля. Тільки викиди двоокису вуглецю з 1998 року становлять 13% загальносвітового обсягу. Це друга країна після США за абсолютним значенням цього показника [3, с. 238]. Такі обставини змусили китайський уряд припинити будівництво 32 електростанцій, що мали працювати на кам’яному вугіллі [6, с. 129]. Але, за прогнозами експертів ООН, до 2020 року порівняно з 1997-м серед країн, що розвиваються, генерування електроенергії зросте у 2,5 разу, для чого буде освоєно понад 1,7 трлн. доларів. Очікується, що половина всього нового основного фонду споруд і засобів енергетичної інфраструктури в 2015 році функціонуватиме в Китаї. Терміни їхньої експлуатації – 50 років і більше. При цьому для будівництва таких споруд використовуються застарілі технології, які не сприятимуть зменшенню викидів двоокису вуглецю [3, с. 181]. На території країни деградовано 90% природних степів, щорічно площа пустель збільшується на 3,4 тисячі км2. Басейни трьох головних річок, де мешкає більш як половина населення країни, втратили здатність до природної регенерації. Обсяг рідких стоків у 2005 році (промислових і побутових) сягнув 52,5 млрд. тонн. Загалом втрати від забруднення навколишнього середовища становили 511,8 млрд. юанів, або понад 3% ВВП. Потрібно також додати, що з 20 найзабрудненіших міст світу 16 – в Китаї [14, с. 130]. Одним із найбільших природних катаклізмів сучасного Китаю фахівці вважають паводок 1998 року, головною причиною якого стала прискорена лісозаготівля в басейні річки Янцзи. Як наслідок із 1950-х років площа лісу зменшилася більш ніж наполовину [3, с. 20]. Невже це і є «соціалізм з китайською специфікою»? Якщо виходити з поширеного в політологічній літературі визначення соціалізму [6], то в Китаї можна побачити прояви кожної з його течій: ортодоксальної, самоврядної, демократичної, соціал-демократичної, національної. Розвиток національної економіки до високого рівня, що забезпечить добробут народу – таким є нинішнє завдання КНР. Через різні обставини вирішувати його дедалі складніше. Проте саме в контексті його розв’язання може йтися про переваги соціалізму як суспільного ладу. Цілісний народногосподарський комплекс, сформований у КНР, вибудувано за певними критеріями, які не враховують постаріння населення країни, а також світових процесів глобального характеру. Партійно-політичне керівництво Китаю докладає неабияких зусиль для подальшого розвитку країни, висуваючи та опрацьовуючи нові концепції. Так, зростання ВВП у будь-який спосіб уже не є першочерговим, головним стає гасло «Людина – основа всього». Такий підхід передбачає заміну енергомістких виробництв, упровадження наукових досягнень у всіх галузях національної економіки, розв’язання екологічних проблем тощо. Зростання продуктивності праці має передусім відбуватися завдяки широкому впровадженню науково-технологічних інновацій. Саме тому Китай демонструє найшвидші у світі темпи зростання винахідницької активності: кількість заявок на патенти від резидентів у Китаї зросла за 1999–2007 роки вдесятеро – від 15,6 тис. до 153,1 тис.! Сучасний економічний розвиток неможливий без високої якості людського капіталу, що базується на високій якості освіти. Китайська молодь здобуває освіту в різноманітних вищих навчальних закладах багатьох країн, проте лише певна її частина після закінчення навчання повертається на батьківщину. Наприклад, кількість осіб, що емігрували лише до Канади в 1991–2001 роках, становила 197,6 тис. (серед них переважають фахівці з вищою освітою). Ця цифра становить понад 10% від усього емігрантського потоку до цієї держави. В Європі практично немає країни, де не мешкала б китайська діаспора, та найчисельніші – у США (близько 7 млн. осіб) та в Росії (понад 5 млн.). Нове становище Китаю на початку XXI століття визначається дещо іншими, окрім суто соціалістичних, чинниками, але які все ще мають назву «соціалізму з китайською специфікою». Йдеться передусім про радикальну перебудову соціальної структури китайського суспільства, де головним напрямом суспільної трансформації виступає формування середнього класу, що постає як головний виробник, споживач і платник податків. У контексті постійної економічної модернізації відбуваються істотні зміни партійної ідеології. Їх було озвучено Цзян Цземінем на ХVI з’їзді КПК (2002) у звітній доповіді «Всебічно вести будівництво середньозаможного життя (сяокан) і створювати нове середовище для соціалізму з китайською специфікою». Як нову ідейно-теоретичну основу діяльності КПК було затверджено концепцію «трьох представництв»: партія стає представником передових продуктивних сил, прогресивної культури і докорінних інтересів широких мас [8, с. 222]. Офіційна доктрина партії зазнала значної трансформації, бо перед КПК поставлено завдання захисту інтересів не лише пролетаріату, а й переважної більшості народу. На практиці концепція «трьох представництв» офіційно дозволила вступ до КПК представників приватного капіталу, і це перетворило партію з робітничо-селянської на загальнонародну. Вперше таку пропозицію генеральний секретар КПК оприлюднив під час святкування 80-ї річниці партії у 2001 році. Її обґрунтування полягало в тому, що підприємці утворили новий соціальний прошарок, який робить значний внесок у модернізацію і розвиток країни, адже створює нові робочі місця, сприяє економічному зростанню [2]. Найголовнішим програмним завданням КПК упродовж останніх двадцяти років є прискорення економічного розвитку країни, і реалізувати його без участі приватного сектору неможливо. Тоді як питання класової боротьби знято з порядку денного. Отже, заборону на вступ до КПК підприємців скасовано. Хоча робітники, селяни, інтелігенція, службовці й кадрові робітники мають залишатися опорою КПК. Новий виклик у соціально-економічній сфері – збільшення диференціації доходів різних верств населення. На полюсі бідності зосереджується китайське селянство, це майже 2/3 населення. Але частка селян серед населення, що проживає за межею бідності, удвічі вища за частку найбідніших городян [4, с. 376]. Врахування таких тенденцій відбулося на VI пленумі XVI з’їзду ЦК КПК (2006), де було проголошено курс на «зріднення з народом», що викладено у програмі «Важливі питання побудови гармонічного соціалістичного суспільства». Це є засадничим документом розробки внутрішньої політики КНР на найближчі 14 років, ключовим завданням якої визнано згладжування соціальних суперечностей і вирівнювання доходів городян і селян через відповідне збільшення соціальних витрат. Китайська специфіка розбудови соціалізму полягає в домінуванні розв’язання соціальних проблем як головної мети функціонування держави та КПК, враховуючи ту обставину, що кожен четвертий мешканець планети – китаєць. Унаслідок широкомасштабної ідеологічної роботи КПК у суспільстві сформувався особливий менталітет, що накладається на конфуціанський соціальний етнос. Йому властиві патерналістські цінності та почуття обов’язку щодо членів своєї родини, яку складають декілька поколінь. Для китайців держава, котру уособлює Комуністична партія, є турботливим батьком і його рішення не підлягають сумніву та обов’язкові до виконання. Водночас і сама КПК трансформується у протистоянні сучасним загрозам і викликам. Китайська модель реформування Радянським досвідом «демократизації» стали лякати громадян у країнах, що зберегли офіційну прихильність комуністичної ідеології. У деяких з них, насамперед у Китаї, була вироблена власна модель модернізації й реформування тоталітарних політичних структур, що одержала назву політики «нового авторитаризму». Суть цієї моделі складається в збереженні сильної влади центра і її активному використанні для підтримки політичної стабільності й проведення радикальних економічних реформ, що передбачають розвиток ринкової економіки, відкритої для зовнішнього миру. Китайська модель уже показала свою економічну й соціальну ефективність, забезпечивши цій країні в середньому найвищі у світі з 1979 р. темпи економічного росту й безперервне підвищення добробуту населення при збереженні громадського порядку й особистої безпеки громадян. Хоча вона безпосередньо не вводити політичні інститути західного зразка, але фактично створює багато хто передумови демократії, а також розширює особисті права громадян, звільняє їх від тоталітарного контролю. | |
| Просмотров: 460 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |