| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право
| [ Скачать с сервера (39.7 Kb) ] | 26.12.2017, 10:09 |
| Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового. Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права. У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення. Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права. До основних положень цієї теорії належать наступні посилання: — процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового; — зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені. Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі: а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм; б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави; в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає; г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д. Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер: — конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу; — співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому; — у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних; — у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні. Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих. У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи: 1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки; 2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки. Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми. На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи. У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити. Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи: 1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження; 2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі; 3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки. Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ. 2. Розкрити всі характерні ознаки і риси будь-якого явища правової дійсності можна через його класифікацію. Міжнародно-правові норми класифікують за різними критеріями, але найбільш суттєво розкривають їх особливий характер такі критерії розмежування: 1) за сферою дії норми міжнародного права поділяють на: - універсальні (розповсюджують свою дію на усе міжнародне співтовариство, здебільшого ці норми містяться у багатосторонніх міжнародних договорах, укладених під егідою ООН, а також у міжнародно-правових звичаях, що складають так зване загальне міжнародне право); - регіональні (регулюють правовідносини в рамках регіонального або навіть субрегіонального співробітництва держав та міжнародних організацій); - партикулярні (регулюють правовідносини декількох держав чи міжнародних організацій); 2) за юридичною силою норми міжнародного права поділяють на: - імперативні (відступити від виконання обов'язків за такими нормами суб'єкти міжнародного права не можуть, це завжди норми універсальні за сферою дії, змінити або скасувати таку норму можна тільки шляхом прийняття нової імперативної норми20). Прикладами імперативних норм можуть слугувати основні принципи міжнародного права: незастосування сили чи погрози силою, мирне вирішення спорів тощо, а також заборона рабства, расової дискримінації, тортур, геноциду, апартеїду та ін. Такі норми ще називають нормами "jus cogens". Норми "jus cogens" породжують міжнародно-правові зобов'язання, що становлять інтерес щодо всього міжнародного співтовариства в цілому, - "erga omnes" (щодо кожного); - диспозитивні (ці норми є обов'язковими для суб'єктів, що їх визнали такими, і відступити від виконання обов'язків за такими нормами вони можуть за домовленістю, адже одностороння відмова від виконання зобов'язань є порушенням принципу "pacta sunt servanda"; диспозитивні норми не повинні суперечити імперативним нормам). У доктрині також трапляється ще поділ норм за функціями в правовому регулюванні {матеріальні, процесуальні), за характером диспозиції норми (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), за способом узагальнення (норми-принципи, норми цілі, норми установлення) тощо. 3. Під кодифікацією міжнародно-правових норм розуміють процес систематизації діючих норм, у результаті якого ліквідують прогалини в правовому регулюванні, відбувається заміна старих норм новими. Метою кодифікації завжди є створення певного міжнародно-правового акта. Процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права здійснюється шляхом: встановлення точного змісту та чіткого формулювання давно діючих принципів і норм міжнародного права в тій чи іншій сфері відносин між державами; зміни чи перегляду застарілих норм; розробки нових норм із урахуванням актуальних потреб у міжнародно-правовому регулюванні; закріплення в узгоджувальному вигляді всіх цих норм у єдиному міжнародно-правовому акті. міжнародному праві, на відміну від національного, кодифікацію можуть здійснювати різні суб'єкти. Якщо нею займаються держави або вповноважені на те міжнародні організації, така кодифікація називається офіційною. Якщо ж кодифікація здійснюється неурядовими організаціями, приватними особами, вона буде неофіційною. Різновидом неофіційної кодифікації є кодифікація доктринальна, яка проводиться в рамках наукових установ або вченими одноосібно. Думка про розвиток міжнародного права шляхом підтвердження існуючих норм чи шляхом розробки нових правил не е новою. В останній чверті XVIII ст. Ієремія Бентам запропонував здійснити кодифікацію усього міжнародного права. Після нього багато спроб здійснити кодифікацію робили окремі особи, наукові товариства і уряди. Вважається, що кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права, здійснювані "свідомими зусиллями" держав (у сучасному розумінні - офіційна кодифікація), беруть свій початок із Віденського конгресу 1814-1815 рр., під час якого були прийняті такі важливі міжнародно-правові акти, як Правила щодо рангу дипломатичних агентів, Декларація щодо заборони работоргівлі, Правила щодо вільного судноплавства по річках24. Загалом за період із 1864-1914 рр. у світі проведено близько 100 міжнародних конференцій і конгресів, на яких було розроблено 250 багатосторонніх міжнародних договорів. Із створенням Ліги Націй цей процес активізується і поступово переходить під контроль міжнародних організацій. 22 вересня 1924 р. Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію, в якій передбачалося створення Комітету експертів для прогресивної кодифікації міжнародного права, який повинен був підготувати перелік питань, котрі потребували нагального правового регулювання, зауваження урядів з цього приводу, а також доповіді експертів. Після цього була скликана міжурядова конференція, що проходила в Гаазі у березні - квітні 1930 р., на якій були схвалені документи, що стосувалися громадянства. Однак в інших питаннях (територіальні води, відповідальність держав) дійти згоди не вдалося. Прийнята Асамблеєю Ліги Націй у 1931 р. резолюція Щодо процедури кодифікації лягла в основу Положення про Комісію ООН з міжнародного права. Загалом з 1919-1946 рр. понад 700 багатосторонніх міжнародних договорів було укладено, більшість з яких набрали чинності. Статут ООН у п. 1 ст. 13 визначив, що Генеральна Асамблея ООН організує дослідження і робить рекомендації щодо прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Таким чином розвиток міжнародного права став одним із пріоритетних напрямів діяльності ООН. Резолюцією 174 (II) від 21 листопада 1947 р. було схвалено створення Комісії ООН з міжнародного права та затверджено відповідне Положення. Комісія складається з 34 членів, які обирає Генеральна Асамблея зі списку кандидатів, представлених державами - членами ООН. До відання Комісії відносять питання як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права, однак останнім поки що вона не займалася. Комісія за кожною обраною для роботи темою призначає спеціальних доповідачів, доповіді яких потім обговорюють на сесіях разом із запропонованими проектами. Комісія активно співпрацює з урядами держав, отримуючи, від них зауваження і пропозиції стосовно запропонованих проектів міжнародно-правових норм. Після завершення роботи кінцевий проект із пояснювальною доповіддю передається на розгляд Генеральній Асамблеї, яка може затвердити його своєю резолюцією і запропонувати його схвалити державам у вигляді договору або скликати міжнародну конференцію для укладення конвенції. За час своєї роботи КМП завершила проекти міжнародно-правових норм щодо регулювання відносин у сфері права міжнародних договорів, питання фрагментації міжнародного права, шляхів і способів отримання доказів наявності звичаєвих норм міжнародного права, основних прав і обов'язків держав, різних аспектів правонаступництва держав, юрисдикційних імунітетів держав, громадянства та безгромадянства, міжнародного кримінального права, міжнародного морського права, міжнародної відповідальності держав, права зовнішніх зносин, арбітражної процедури врегулювання спорів. Нині на розгляді КМП перебувають питання застережень до міжнародних договорів, впливу збройних конфліктів на дію міжнародних договорів, імунітету посадових осіб держави від іноземної кримінальної юрисдикції, питання "aut dedere auf judicare" (обов'язок "або видати, або переслідувати" особу), відповідальності міжнародних організацій, відповідальності за дії, не заборонені міжнародним правом, тощо. Кодифікацією і прогресивним розвитком міжнародного права займаються і регіональні міжнародні організації, спеціальні органи яких створюють проекти міжнародних договорів. Наприклад, Радою Європи було розроблено проекти Конвенції про захист основних прав і свобод людини 1950 р. та чотирнадцяти протоколів до неї, Європейської соціальної хартії 1961 р. та Переглянутої хартії 1996 р., Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми 2005 р. та ін. Неофіційною кодифікацією займаються такі авторитетні установи, як Інститут міжнародного права (м. Ганта, Бельгія), Асоціація міжнародного права (Брюссель, Бельгія), Американський інститут міжнародного права. Серед учених, що займалися кодифікацією міжнародного права, необхідно згадати І. Бентама, Й. Блюнчлі, П. Фіоре, Д. Філда, Л. Леві, Ф. Пела, Дж. Інтерносціа. 4. Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела". Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін. Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1)через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris"; 2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили. Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду. До таких джерел відносять: 1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору; 2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; 3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; 4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм. Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів "згідно з міжнародним правом", а всі держави - члени ООН є "ipso facto" сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН. Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти. Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай. Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими. Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права. Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права. 5.Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин. Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції: — сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; — закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові. Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах. До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи: — принцип суверенної рівності держав; — принцип незастосування сили або загрози силою; — принцип територіальної цілісності держав; — принцип непорушності державних кордонів; — принцип мирного вирішення міжнародних спорів; — принцип невтручання у внутрішні справи; — принцип загальної поваги прав людини; — принцип самовизначення народів і націй; — принцип співробітництва; — принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права: — вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість; — вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права; — вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права; — вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків; — тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів; — ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при від сутності прямого регулювання. Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контролем, що не одержав свого закріплення в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається. При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів. Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». | |
| Просмотров: 475 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |