| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
«Майно» в практиці Європейського суду з прав людини
| [ Скачать с сервера (68.5 Kb) ] | 22.05.2017, 17:27 |
| Відповідно до ч. 1 ст. 1 Протоколу №1 ратифікованої Україною 11.09.1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ст. 17-1 Конвенції, згідно з якими кожен має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, державам-учасницям Конвенції заборонено скасовувати встановлені нею права. Термін «власність», як це передбачено статтею 1 Першого Протоколу, може означати або «існуючу власність» (Van Der Mussele v Belgium), або претензії, щодо яких заявник може довести, що він принаймні має «законні підстави» отримати можливість використати право власності (Pine Valley Developments Ltd and Others v Ireland) [2]. Визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності, оскільки право розпоряджатися своїм майном – загальний та принциповий аспект права власності (Marckx v Belgium) [2]. Стаття 1, що гарантує по суті право власності, складається з трьох різних норм: перша норма, що виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном; друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови; у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями визнається серед іншого право регламентувати використання власності відповідно до загальних інтересів. Другу та третю норми, що стосуються конкретних випадків порушення права власності, необхідно тлумачити відповідно до закріпленого в першій нормі принципу (Pressos Compania Naviera SA and Others v Belgium). У практиці Європейського Суду поняття «майно» отримало досить широке тлумачення і застосування. Зокрема Суд визначив, що всі різноманітні терміни стосуються концепції власності в загальному розумінні цього слова. Більш конкретно прецедентна практика Європейського суду та Комісії свідчить, що це означає як рухому так і нерухому приватну власність. У рішенні по справі «R. L. v Netherlands» (1995) Суд дав визначення «автономних» понять: «Це такі поняття, визначення яких у національному законодавстві має відносну цінність і є лише початковим моментом в їх тлумаченні… а їх зміст визначається лише в контексті Конвенції, а не на основі їх значення в національному праві» [5]. У рішенні по справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. 83 Європейський Суд визначив, що конвенційне поняття «майно» являє собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності [7]. Таке визначення сприймається неоднозначно, як і сама можливість використання автономних понять. Один із членів Суду висловив окрему думку з цього приводу: «Якщо відходити від визначень національного законодавства і віддавати переваги автономним поняттям, ми можемо настільки далеко відійти від реальності, що матимемо справу з абстрактними філософськими поняттями, які практично неможливо буде застосовувати до оцінки конкретних обставин справи» [6]. Однак така позиція окремими дослідниками визнається недостатньо обґрунтованою з точки зору доктрини застосування Конвенції [1]. Передусім звертається увага на необхідність гнучкості і динамізму в тлумаченні її положень (так званий принцип «живого інструменту»). Як наслідок, реальний «обсяг права», яке захищається на основі тлумачення концепції автономних значень, виявляється істотно ширшим, ніж може здатись. Достатньо помітним це є в судовому тлумаченні поняття власність/майно, яке фактично розширює обсяг права за рахунок його доповнення широким спектром економічних прав (правомірні сподівання; право отримання майна чи майнових прав на основі судових рішень; вимоги щодо соціальних виплат; корпоративні та суміжні з ними права тощо). Це дає підстави для висновку про те, що ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод захищає якісно відмінні «економічні інтереси» як фізичних, так і юридичних осіб. Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Конвенції до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також: акції компаній (пояснення Європейського суду за скаргами № 8588/79 та № 8589/79 «Бреймлід і Мальстром проти Швеції»); позови про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством; рішення арбітражного органу у зв’язку зі спором (Справа «Грецькі нафтопереробні заводи «Стерн» проти Греції»); законні розрахунки на те, що існує певне становище (Справа «Компанії «Пайн Веллі девелопментс Лтд» проти Ірландії»); господарські інтереси, пов’язані з управлінням бізнесом, а також управління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо) (Справа «Іатрідіс проти Греції», Справа «Ван Марле та інші проти Нідерландів»); право на пенсію (якщо протягом певного періоду робилися внески) (Справа «Мюллер проти Австрії») [3]. Отже, поняття «власності» і «майна» у значенні ст. 1 Першого протоколу доволі широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме і нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси. І на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування. При розгляді справ Хендісайд та Маркс Суд пояснив, що різноманітні терміни належать до концепції власності в звичайному розумінні цього слова. Але в справі Маркс Суд висловив думку про те, що ст. 1 Першого протоколу застосовується лише до існуючої власності тієї чи іншої особи, а не до права набувати власність. Право наслідувати власність не є майновим правом доти, доки воно не оскаржується. А отже, гарантіями ст. 1 Протоколу 1 не можна скористатись доти, доки не ви никнуть підстави оскаржити право на власність, що є предметом спору. Правом захищається лише реально існуюча власність, а не право набувати власність у майбутньому. Європейський суд з прав людини самостійно оцінює зміст терміна «майно». При цьому оцінка може не збігатися з визначеннями й оцінками, що зазвичай застосовуються у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлумачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі «Беєлер проти Італії» від 5 січня 2000 р. суд зазначив, що поняття «майно» у ст. 1 Протоколу 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації у національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, можуть розглядатися як право власності й, таким чином, як «майно» в цілях даного положення [11]. Особливе значення має позиція Європейського суду з прав людини щодо віднесення до власності деяких видів соціальних виплат. Розглядаючи справу «Gaygusuz проти Австрії», Суд мав визначитись щодо можливості від нести до «майна» виплату допомоги по безробіттю. Уряд Австрії пов’язував ці виплати з обов’язком держави надавати соціальну підтримку найбільш знедоленим. Однак Суд не погодився з таким підходом і зробив акцент на тому, що майновий характер цієї виплати та можливість її розгляду в контексті ст. 1 Протоколу 1 пов’язані з фактом сплати внесків у фонд соціального страхування. Суд не вбачає потреби в обов’язковому аналізі зв’язку між наданням та обов’язком сплачувати податки або будь-які інші платежі. Тобто Суд виходить за межі визначення, згідно з яким ця стаття передбачає право особи розпоряджатись своїм «особистим майном» [9]. У тлумаченні конвенційного поняття «власність Європейський Суд виходить з автономності поняття «майно», однак цим не обмежується. Важливе значення має врахування цільової природи цього поняття в системі захисту прав людини, а також врахування соціально-економічного контексту та наслідків відповідних порушень прав людини, завдяки чому можна вести мову про поєднання принципу автономності з принципом телеологічного тлумачення та принци пом неподільності прав людини. Слід також за значити, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод однаково захищає право власності фізичних та юридичних осіб. Теза про неподільність прав людини в контексті автономного тлумачення поняття «майно» дозволяє Європейському суду з прав людини звертатись до проблеми захисту соціальних та економічних прав людини. Право власності забезпечує життя, гідне людини, відповідно, повага до фундаментальних прав людини передбачає повагу до власності. Посилення захисту майнових прав забезпечує «проникнення конвенційних механізмів захисту прав до сфери соціально-економічних прав». У рішенні у справі «Ейрі проти Ірландії» Суд зазначив, що «хоча в Конвенції пояснюється, які саме права є громадянськими та політичними, чимало з них приводять до наслідків соціально-економічного характеру», тому між сферою соціальних, економічних прав та сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь абсолютної межі [8]. | |
| Просмотров: 745 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |