| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (154.0 Kb) ] | 13.08.2017, 19:53 |
| Кримінально-виконавче право України як самостійна галузь права характеризується власним предметом, методом, структурою, правовим регулюванням і системою норм. Шлях до визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. Вперше таку пропозицію було висунуто Л. В. Багрієм-Шахматовим, М. О. Беляєвим, М. П. Мелєнтьєвим, О. Є. Наташевим, І. С. Ноем, І. В. Шмаровим та ін. науковцями. Свою точку зору вони обґрунтовували тим, що зазначена галузь права незалежно від часу мала і буде мати свій особливий предмет правового регулювання. До недавнього часу цю галузь права називали "виправно-трудове право", яке визнавалося лише частиною або під галуззю кримінального права. Прихильники цієї точки зору (М. Й. Кор-жанський, В. П. Воробей та ін.), визнаючи виправно-трудове право частиною кримінального права, обґрунтовували свій погляд тим, що покарання, як на момент його призначення, так і під час його виконання, має одні й ті самі цілі. Дані цілі, на їх думку, формулюються у нормах кримінального права і лише сприймаються нормами виправно-трудового права, які регулюють безпосередньо виконання покарання. Крім того, окремі інститути, які мали пряме відношення до діяльності виправно-трудових установ (інститут позбавлення волі, інститути умовно-дострокового і дострокового звільнення та ін.), передбачалися нормами кримінального права, на підставі чого робився висновок про те, що виправно-трудове право не має а ні власного предмета, а ні методу правового регулювання. У подальшому такі науковці як С. М. Пономарьов, С. І. Кома-рицький, О. В. Філімонов, В. М. Трубников, О. М. Джужа та ін. висловили припущення, що в кращому випадку можна говорити лише про комплексний характер виправно-трудового права, оскільки його норми об'єднують приписи норм кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та трудового права. Проте з часом обґрунтовано перемогла точка зору про виправно-трудове право як самостійну галузь у системі права. У подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмету правового регулювання виправно-трудового права. В сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які є необхідними для визнання його окремою галуззю - воно характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм. Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, являє собою сукупність правових норм, встановлених державою, є одним із засобів здійснення боротьби із злочинністю і перебуває у тісному взаємозв'язку з кримінальним та кримінально-процесуальним правом, оскільки виконує одне спільне з ними завдання: охорона прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, держави і суспільства в цілому від злочинних посягань. Однак поряд із тим, кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання тільки за допомогою притаманних їй засобів і на різних етапах боротьби зі злочинністю. Так, кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення та звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право забезпечує реалізацію норм кримінального права і регулює порядок досудового розслідування, судового розгляду, призначення покарання та звернення вироку до виконання. Кримінально-виконавче право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили. У теорії кримінально-виконавчого права поняття "кримінально-виконавче право" традиційно вживається у таких значеннях: — кримінально-виконавче право - це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань; — кримінально-виконавче право - це галузь правової науки, що вивчає з одного боку, вказану діяльність, а з іншого галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права; — кримінально-виконавче право - це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства. Кримінально-виконавче право України, на думку В.М. Трубникова, є волею українського народу, зведеною в закон і вираженою в системі правових норм, встановлених державою Україна з метою врегулювання суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань, а також застосування засобів виховного впливу на засуджених. Кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань. Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань. Кримінально-виконавче право як галузь права має власний метод правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом правового регулювання суспільних відносин, що є властивими кримінально-виконавчому праву, на думку М. О. Стручкова, є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом із тим, у процесі виконання і відбування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, тобто диспозитивного методу. Про можливість застосування в одній галузі права декількох методів правового регулювання висловлювався С. І. Вильнянський. Кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права. Так вчений у галузі кримінально-виконавчого права А. X. Сте-панюк, обґрунтовано доводить, що поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, проте не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, а й у інших галузях наприклад, у сімейному, пенсійному, трудовому законодавстві тощо. На підставі вищевикладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань. Джерела кримінально-виконавчого права У систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також у різноманітних нормативних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань від 25 грудня 2003 p.; Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; Закон України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України»; Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 p.; Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 p.; Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, від 19 грудня 2003 p.; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі від 16 грудня 2003 p.; Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України від 5 квітня 1994 p.; Наказ Міністра оборони України від 28 лютого 2002 р. № 81 «Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями»; Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії від ЗО грудня 2003 р. Поняття виконання (відбування) покарання Сутністю покарання, як особливої форми державного примусу, є кара. Тому під виконанням покарання потрібно розуміти врегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок застосування кари — комплексу обмежень прав і свобод засудженого. Діюче кримінально-виконавче законодавство (ст. 2 ВТК) для позначання реалізації кари поряд з терміном "виконання" вживає термін "відбування" покарання. Вказані терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин. Термін "виконання" покарання звернений до відповідних органів, які у своїй діяльності зобов'язані реалізувати весь комплекс правообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засудженим прав і виконання ними покладених на них обов'язків протягом усього строку, встановленого вироком суду. Термін "відбування" покарання звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов'язки, утримуватися від дій, заборонених нормами права. Каральний вплив носить комплексний характер і реалізується шляхом застосування до засуджених усієї сукупності обмежень, встановлених режимом відбування конкретного покарання. Застосування цих правообмежень — не самоціль, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити належне виконання покарання відповідно до завдань, поставлених перед цією галуззю законодавства. Вказані правообмеження застосовуються як психолого-педагогічний засіб впливу на засудженого з метою його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів. Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. Позбавлення громадянина одного з основних суб'єктивних прав — свободи волі — веде до обмеження сукупності найбільш значимих для нього соціальних цінностей і благ — свободи пересування, спілкування, соціальних зв'язків, можливості розпоряджатися багатьма важливими суб'єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства варто розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи звуження обсягу прав обумовлене саме ізоляцією. При виконанні виправних робіт каральний вплив проявляється в обмеженні певного обсягу трудових прав засудженого і утриманні до 20% заробітку (статті 94—99 ВТК). При засудженні до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю каральний вплив полягає у звільненні засудженого з посади і позбавлення його права займатися певними видами професійної діяльності — лікувальною, педагогічною тощо. Правообмеження засуджених при здійсненні карального впливу визначаються режимом відбування конкретного виду покарання, якщо воно носить строковий характер. Режим виконання покарання, в якому виражені сутність і зміст покарання, багатофункціональний за своєю спрямованістю. Він забезпечує каральний вплив на засуджених, виступає як один з основних засобів виправлення засуджених (ст. 7 ВТК) і створює одночасно правові передумови для успішного застосування інших засобів виховного впливу. Як підкреслюється в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (п. З ст. 10), "пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправлення та соціальне перевиховання". Стосовно покарання певного виду режим має конкретний зміст, який визначається специфікою покарання. Найповніше і всебічно правила режиму реалізуються в місцях позбавлення волі, вони регламентують весь уклад життя засуджених як у позаробочий час, так і під час трудової діяльності. Вони охоплюють всі сфери їх життєдіяльності, що перебувають під контролем адміністрації. Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок в УВП (ст. 36 ВТК), який включає також відповідні вимоги по забезпеченню правопорядку на підприємствах УВП і на виробничих об'єктах інших відомств, його норми звернені до інших громадян, які відвідують місця позбавлення волі (служителі культу, родичі засуджених, представники громадських організацій, адвокати, вільнонайманий персонал виробничих об'єктів тощо). Ці особи повинні дотримуватися встановлених в УВП і на їх виробничих об'єктах порядку і правил взаємовідносин із засудженими. Тому правила режиму звернені і до цих осіб, вони регулюють їх поведінку в місцях позбавлення волі. Правила режиму реалізуються не тільки на території УВП і її виробничих об'єктах, а й на територіях, що прилягають до них (під час проживання засуджених жінок поза колонією — ст. 35 ВТК). Таким чином, при відбуванні позбавлення волі режим регламентує весь спосіб життя засуджених, усі сторони діяльності адміністрації УВП. При відбуванні інших строкових видів покарань сукупність основних елементів, що складають зміст режиму, суттєво звужує обсяг правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак у всіх випадках при виконанні покарання має місце контроль за поведінкою засуджених, який виступає як один з основних елементів режиму. Хоча при виконанні покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, законодавець не застосовує термін "режим", його вживання правомірно, оскільки закон передбачає такі терміни, як порядок і умови відбування покарання (глави 13-Б, 16, 18 ВТК). В назві II, III, IV і наступних глав Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, використовуються вказані терміни. Між тим саме поняття режиму визначається як порядок і умови виконання (відбування) покарання. Підбиваючи підсумок розгляду питання про співвідношення понять покарання — кара — режим відбування покарання, потрібно визнати, що хоча в режимі і реалізується покарання, він за своїм змістом ширший, ніж вказаний інститут, оскільки містить у собі не лише правообмеження, а й правила співжиття, які не мають карального змісту. В широкому смислі режим відбування покарання охоплює всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, що регламентують діяльність адміністрації установ і органів, на яких законом покладене виконання покарання, забезпечення його реалізації, а також сукупність умов і правил відбування покарання засудженими. Каральний вплив на засуджених, система встановлених для них правообмежень обумовлюють потребу вичерпної регламентації нормами права всього комплексу питань, пов'язаних з реалізацією режиму. Норми права одночасно регламентують повноваження органів виконання покарань, посадових осіб, громадських організацій стосовно засуджених, процедуру прийняття ними рішень щодо засуджених, встановлюють правила взаємовідносин із засудженими, поведінку громадян, які перебувають у розпорядженні установ виконання покарань. Така детальна регламентація правил режиму пояснюється необхідністю створення правових передумов, які б забезпечували дотримання законності у сфері застосування найгострішої форми примусу — виконання кримінального покарання. § 5. Принципи кримінально-виконавчого права Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, й принципами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК “кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань”. На відміну від цього переліку принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання. Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значення. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності. Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме: - у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання; - у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс; - у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують права й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених; - в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства; - у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обгрунтованими основними положеннями, обумовленими об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-виконавчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань. Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами. Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна. Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві Грунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання. Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмірності діяння і відплати за нього. Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія справедливості пов'язана з характеристикою процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчому праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливість побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню. Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип одержує і в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону. Законність як принцип кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ виконання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон — акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов'язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розуміння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип грунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов'язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконання покарань обов'язку по забезпеченню суб'єктивних прав та законних інтересів засуджених. Законність являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв'язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв'язку її структурних елементів. Принцип невідворотності виконання покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконання покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом винятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника — його основою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об'єктивна необхідність доведення до логічного завершення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності. Поняття, методи і засоби виправлення та ре соціалізації засуджених Стан наукової розробки виправлення та ресоціалізації засуджених має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синоніми, інші —абсолютно різними, не однорядними поняття. Так, на думку О. І. Зубкова, виправлення і ресоціалізація - це те, що веде до досягнення мети. Іншої думки дотримується В. М. Любченко, який розглядає виправлення і ресоціалізацію як напрямок діяльності співробітників установ виконання покарання, який сприяє вихованню у засуджених соціально адекватних якостей. А. Д. Глоточкін, В. Ф. Пирожков та інші вважали, що виправлення охоплює три складові: - мету діяльності органів і установ, які виконують покарання; - процес перебудови особи засудженого та змін у його особистості під впливом системи виховних заходів; - результат роботи органів і установ виконання покарання. Єдине, з чим можна погодитись, - це думка вчених про те, що виправлення є внутрішнім процесом позитивних змін в особистості засудженого та його спільною діяльністю з персоналом органів і установ виконання покарань, а ресоціалізація, на їх думку, - це єдиний процес відновлення та розвитку соціально корисних зв'язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення. Закріплення в Кримінально-виконавчому кодексі понять "виправлення" і "ресоціалізація" суттєво вплинуло на дискусію з цього приводу. Так, ст. 6 КВК України визначає наступне: - виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки; - ресоціалізація - це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання. Ми погоджуємось з В. П. Захаровим, О. Г. Колбом та іншими вченими, що головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є такі: - закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу, включаючи профілактичний і напрямки діяльності адміністрації УВП та засудженого, що обумовлено вимогами ст. 19, 63 Конституції України тает. 1, 2, 5 КВК України; - свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об'єктивного світу та свого власного буття. Варто зазначити, що законодавче закріплення засобів виправлення і ресоціалізації засуджених є правомірним процесом, який ґрунтується на кінцевій меті покарання і результатах суспільної практики виконання покарання у світі в цілому. Режим та засоби його забезпечення Питання режиму завжди було одним із найважливіших у кримінально-виконавчому праві. Спроба визначити, що є режимом, була зроблена професорами С. В. Познишевим і Б. С. Утевсь-ким, які розглядали режим у широкому і вузькому значеннях. На їх думку, режим у широкому розумінні - це заходи, за допомогою яких пенітенціарні установи прагнуть досягнути своїх цілей. Виходячи з вузького розуміння режиму, його складовими вважається розпорядок дня, правила, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім світом, система заходів заохочення і стягнення тощо. В загальному значенні "режим" (франц.) розуміється як встановлений розпорядок життя (робота, харчування, відпочинок тощо) або сукупність правил, і норм для досягнення якоїсь мети. Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів, безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених, різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії, зміну умов тримання засуджених. | |
| Просмотров: 491 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |