| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Конституційно-правове оформлення
| [ Скачать с сервера (72.9 Kb) ] | 27.06.2017, 22:37 |
| Конституційно-правове оформлення радянської форми державності в Україні Правовим оформленням радянської форми державності в Україні стала перша українська радянська Конституція (березень 1919 р.). Принципове рішення - при опрацюванні Основного закону радянської України - взяти за основу Конституцію радянської Росії (липень 1918 р.) - було прийнято на 111 з'їзді КП(б)У. І вже через кілька днів, 10 березня 1919 р., на зібраному з цією метою 111 Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, червоноармійських та селянських депутатів було офіційно прийнято "Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки". У всіх суттєвих деталях вона повністю повторювала свій прототип - Конституцію РРФСР. Штучність незалежної Української СРР виявляв навіть список членів президії з'їзду (неукраїнців), які підписали Конституцію: Раковський, П'ятаков, Бубнов і Квірінг. Хоча вони були й відомими більшовиками, але їхнє право представляти український народ було, м'яко кажучи, непереконливим. До того ж, сам текст Конституції приймався і був опублікований російською мовою, що свідчило про повне ігнорування українських інтересів. Структурно Конституція УСРР 1919 р. охоплює 35 статей, що розподіляються між 4-ма розділами. У першому - Основні положення - подаються програмні засади радянського державотворення. Другий - Конструкція радянської влади - визначає основи організації центральної і місцевої влади. Окремим - третім - розділом до Конституції увійшов пристосований до умов УСРР текст російської Декларації прав трудящого і експлуатованого народу (1918 р.) під назвою: "Декларація прав і обов'язків трудового і експлуатованого народу України". Четвертий розділ - Про Герб і Прапор УСРР - присвячений символіці радянської держави в Україні. На думку дослідників (О. Мироненко), одна з найбільш характерних рис названої Конституції УСРР полягає у перевазі політичних декларацій перед правовими нормами. Це, зокрема, свідчить про головне її спрямування, передовсім, на досягнення виключно політико-ідеологічних цілей. Так, у Конституції УСРР було визначено як організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їхніми споконвічними експлуататорами - капіталістами і поміщиками. Диктатура мала забезпечити перехід від буржуазного ладу до соціалізму, після чого вона, а за нею і держава мала зникнути, поступившись вільним формам співжиття. Проголошувалися: скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів лише для трудового народу. На трудящих країни покладався збройний захист завоювань революції. Питання української радянської державності в Конституції розв'язувалося на основі уявлень про світову революцію, що мала б незабаром відбутися. Наголошувалося, що УСРР має "увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки як тільки виникнуть умови для її створення". Це положення відбивало уявлення про тимчасовість існування радянської України. Конституція УСРР визначала Україну як Республіку Рад. Органами державної влади в Україні вона проголошувала Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Верховним органом законодавчої влади в Україні був Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУІІВК). Урядові функції виконувала обрана ВУЇ ІВК Рада Народних Комісарів УСРР. На місцях (губернії, повіти, волості) органами управління були відповідні виконавчі комітети, обрані на з'їздах відповідних Рад. Конституція закріпила основні засади радянського виборчого права, яке в період до середини 1930-х років базувалось на ступеневому та куріальному принципі. Фактично це означало, що вибори не були загальними, рівними та прямими. Прямий, безпосередній характер мали тільки вибори до місцевих рад - сільських та міських. Волосні, повітові, губерніальні та всеукраїнські з'їзди рад обиралися представниками нижчих радянських органів, тобто волосні ради обирали повітові, повітові - губернські і т. ін. За такого відбору делегатів права меншості ніяк не забезпечувалися. Члени виконкомів формально обиралися на з'їздах. Фактично з'їзди затверджували список, розроблений у відповідному парткомі. Виборчими одиницями були не територіальні дільниці, а підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Виборці перебували в адміністративній залежності від своїх керівників і мусили голосувати так, як їм накажуть. Право обирати і бути обраними до рад мали незалежно від віросповідання, національності і статі громадяни УСРР. яким виповнилося 18 років (робітники, селяни, домогосподарки, солдати, матроси, непрацездатні). Проте, у Конституції було використано принцип нерівності виборчих норм для різних категорій виборців, передовсім робітників та селян. За Конституцією, робітничий клас мав п'ятикратну перевагу над селянством у нормах представництва. Окрім того (за В. Гончаренком), це питання передавалося у відання ВУЦВК, який міг регулювати норми представництва згідно з політичними обставинами. А фактично партійні комітети, залежно від ситуації, могли як завгодно поглиблювати нерівність виборів. Наприклад, в Україні в 1919 р. норма представництва для червоноармійців була вдесятеро більшою, ніж для селян або робітників. Останні були місцевими, а червоноармійці - здебільшого прийшлими. За такої системи нерівних і непрямих (до вищих ланок радянської влади) виборів у центральних органах влади представники переважної більшості населення України - селянства - становили меншість. Окрім осіб, що їх, як зазвичай, обмежували за законом у виборчих правах (душевнохворі, позбавлені за судовим вироком), виборчого права за Конституцією позбавлялися представники "експлуататорських класів", т. зв. "нетрудовий елемент", тобто усі, що використовували найману працю або жили з нетрудового прибутку (доходи з підприємств, відсотки з капіталу), священики, торговці, колишні поліцейські, жандарми тощо. Згодом категорія "позбавленців" охопить до десяти відсотків населення й навіть більше. Формально Конституція забезпечувала "трудящим" громадянські права і свободи; практично можливість їх здійснення залежала цілком від волі органів влади. Де-юре Конституція не встановлювала однопартійної системи, але вже до 1924 р. всі політичні партії, окрім комуністичної, були ліквідовані. В основі державного устрою лежав принцип "демократичного централізму^ який означав повну підпорядкованість нижчих ланок вищим. При закріплених широких повноваженнях місцеві ради не були органами самоврядування, бо безпосередньо підпорядковувались вищестоящим виконкомам і з'їздам рал До того ж, перша Конституція радянської України ухвалювалася з низкою порушень. Дослідники (О. Мироненко), відслідковуючи систему порушень цього не юридичного, а суто політичного акта вказують на: обрання у березні 1919 р. Президії ВУЦВК, існування якої не було передбачено цією Конституцією, і фактичну підміну нею з'їзду Рад, ВУЦВК та уряду; тим більш видання цим органом з квітня 1919 р. декретів, які навіть не затверджувалися з'їздом Рад; неконституційні затвердження рішень уряду й окремих наркоматів та контроль за їх діяльністю; контроль за діяльністю Верховного революційного трибуналу; скасування актів ревкомів та органів місцевої влади, перебирання на себе деяких інших функцій, наприклад, помилування; внесення Президією ВУЦВК змін та доповнень до Конституції. Отже, формальним підґрунтям системи влади рад в Україні стала прийнята 1919 р. перша українська радянська Конституція Вона остаточно оформила радянську форму державності - УСРР. Спрямована виключно на досягнення політико-ідеологічних цілей, Конституція УСРР за характером була не юридичним, а політичним актом; вона ухвалювалася з низкою процедурних порушень,} тексті політичні декларації значно переважали правові норми. Дублювання у всіх суттєвих деталях свого прототипу - Конституції РРФСР, як і опублікування тексту Основного закону російською мовою, засвідчувало факт ігнорування більшовиками усього українського. Закладений у документі принцип нерівності виборчих норм для різних категорій виборців свідчив про небезпідставну недовіру більшовиків до переважної більшості населення України - селянства - як незалежних від влади мільйонів дрібних власників, носія української ідентичності і національного духу. Організація конституційних органів державної влади Формально органами державної влади в Україні, від часу її проголошення радянською республікою, ставали Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а найвищим органом радянської влади оголошувався Всеукраїнський з'їзд Рад. Зазначалося що у період між з'їздами вся повнота влади повинна була належати обраному Центральному Виконавчому Комітету України, однією з функцій якого було визначено вибори уряду як вищого виконавчо-розпорядчого владного органу. Такі постулати організації державної влади були проголошені більшовиками на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові, а Конституція УСРР (1919 p.), що юридично оформила радянську державність в Україні, їх підтвердила. Остання обставина, на наш погляд, видасться достатньо вагомою для того, щоб навіть у період до прийняття першої Конституції УСРР умовно вважати конституційними органами радянської державності в Україні Всеукраїнський з'їзд Рад, Центральний Виконавчий Комітет України (з прийняттям Конституції 1919 р,-ВУЦВК) та уряд, що мав різні назви. Всеукраїнський з'їзд Рад в системі центральних органів влади (разом з ВУЦВК і РНК) перша українська радянська Конституція виділяє як "вищу владу УСРР". Він мав скликатися ВУЦВК не рідше двох разів на рік. Існувала також можливість скликання надзвичайних з'їздів - за розсудом ВУЦВК або на вимогу рад і з'їздів рад місцевостей, де налічувалося не менше однієї третини громадян, що мали виборчі права. Згідно з Конституцією УСРР 1919 p., до виключного відання Всеукраїнського з'їзду Рад належали затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР, оголошення війни та укладення миру, зміна кордонів республіки, загальне керівництво внутрішньою політикою, встановлення основ організації збройних сил, державний контроль над діяльністю органів радянської влади тощо. Всеукраїнському з'їзду Рад були підзвітні ВУЦВК і РНК УСРР. Центральний Виконавчий Комітет України (ЦВК) - найвищий орган державної влади радянської України у період між з'їздами Рад. До складу першого ЦВК України, обраного у Харкові (грудень 1917 р.) увійшло 40 осіб (в окремих дослідженнях називається цифра -41 особа), в т. ч. 35 більшовиків на чолі з Ю. Медвєдєвим; 20 місць додатково відводилося "представникам" українського селянства, питома вага якого в загальній чисельності населення України сягала залежно від губернії принаймні 80-90%. Із 40 членів ЦВК українців було лише 13 чоловік (30%). Наприкінці січня 1918 р. на II Всеукраїнському з'їзді Рад було ухвалено рішення про розширення ЦВК України до 102 осіб (серед них, зокрема, було 47 більшовиків, 49 лівих російських та українських есерів та ін.). Наприкінці березня 1918 р. ЦВК України зазнав реорганізації. З його складу формально було виділено Бюро (президію) з правом вирішувати будь-які питання "державного життя" з наступним їх затвердженням Виконкомом. У квітні - напередодні німецької окупації м. Таганрога (тодішнього місця перебування українських радянських органів влади) - права та обов'язки вищих органів державної влади було передано Повстанському бюро, т. зв. "революційній дев'ятці" (проіснувала до липня 1918 р.). На III Всеукраїнському з'їзді Рад (10 березня 1919 р.) було "обрано" новий склад ЦВК України, названий Всеукраїнським Центральним Виконавчим комітетом (ВУЦВК), у складі 99 членів (у т.ч. 89 більшовиків) та 27 кандидатів. До його складу ввійшли "практично всі" члени ЦК українських більшовицьких партії та уряду, що фактично порушило вже усталені в тогочасному цивілізованому світі фундаментальні принципи народоправства та поділу влад При цьому права та обов'язки членів ВУЦВК не були визначені Конституцією УРСР, та й сам ЦВК не видав спеціального акта щодо правового статусу члена вищого державного органу. І це притому, що формально ВУЦВК "був носієм всієї повноти влади", "суверенітету", "одночасно був вищим законотворчим та вищим виконавчо-розпорядчим та вищим контролюючим органом України"' Насправді ж над ВУЦВК стояла його Президія на чолі з Г. Петровським, яка не тільки не мала ніяких офіційних повноважень, ай постійно змінювала свій склад. Але і цього виявилося замало. Вже 8 липня 1919 р. ВУЦВК утворив "вузький склад" з 25 осіб, якому було передано всі права пленуму Центрального Виконавчого Комітет) Після недовготривалої перерви в діяльності ВУЦВК (серпень 1919 - лютий 1920 рр.), пов'язаної із завершенням другого радянського періоду й створенням надзвичайних (поза конституційних і органів влади (Всеукрревком) на початку третього радянського періоду, ВУЦВК як вищий законодавчий і контролюючий орган влади в Україні був призначений більшовицьким центром, а не обраний безпосередньо в республіці на з'їзді Рад. А це суперечило Конституції УСРР 1919 р. Характер діяльності ВУЦВК і на початку 1920 р. визначавсь його постійно діючою Президією (де більшість становили більшовики, а тому приймала відповідні рішення, що визначалися більшовицькою партією) з досить широкими повноваженнями. Зокрема, було розширено і уточнено компетенцію Президії прийнятою V Все українським з'їздом Рад постановою "Про радянське будівництво (1 березня 1922 р.). Так, у період між сесіями Президія мала повноваження затверджувати або відхиляти постанови Раднаркому. призначати народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо. Урядові функції покладалися на Народний Секретаріаті Тимчасовий робітничо-селянський уряд та Раду Народних комісарі УСРР (Раднарком). До складу першого українського радянського уряду - Народного Секретаріату (навіть за назвою мав протистояти Генеральному Секретаріату Центральної Ради) увійшли в основному лідери більшовиків, які народилися або працювали в Україні. Утворений Першим (харківським) Всеукраїнським з'їздом Рад, Народний Секретаріат складався з 13-ти колегіальних секретарств (Є. Юрійчук - 12) на чолі з народними секретарями, кадровими працівниками більшовицької партії. Серед членів уряду лише п'ятеро були за національністю українцями. Для залучення до складу Секретаріату "представників селянства" (за Д. Яневський) передбачалося скликати Всеукраїнський селянський з'їзд - знову ж таки у Харкові. Але зібрати кворум не вдалося: 78 (із 300 планованих) "делегатів", що прибули до міста, проголосили себе Всеукраїнською селянською конференцією. 44 учасники цього форуму (за Д. Яневський) належали до більшовиків або тих, що співчували цій партії. До складу ВУЦВК, який мав формувати уряд, було висунуто 32 "селянських" депутати, але включено було тільки 20. Конкретних даних про компетенцію органів влади, що формально представляли радянську державність в Україні з кінця 1917 - середини 1918 рр., а також їх конкретну діяльність в царині державного будівництва, виявити не вдалося. На цьому наголошують вчені ІД. Яневський). їх компетенція в загальних рисах була визначена 1 та II Всеукраїнськими з'їздами Рад. Зокрема, на ЦВК України покладалося здійснення загального керівництва державним, господарським та культурним будівництвом, а повноваження уряду передбачали вирішення питань, які не потребували санкції всього ВУЦВК або с невідкладними. Фактично діяльність ЦВК України та її Народного Секретаріату зводилася до встановлення на підконтрольній їм українській те-ритори фактичної влади більшовицької Росії. На наш погляд, свідченням цього є, передовсім, юридичні засоби діяльності "українських" радянських владних органів, що полягали у відтворенні (дублюванні) та поширенні чинності на території України нормативних актів РНК РСФРР та Всеросійського ЦВК (про землю, робітничий контроль, націоналізацію промисловості тощо). Навіть націоналізація окремих підприємств здійснювалася не українським, а російським урядом. З іншого боку, та обставина, що майже всі члени ЦВК і радянського уряду в Україні були більшовиками і підпорядковувалися внутріпартійній дисципліні, перетворювало ці органи у "кишенькові" для політичного режиму червоної Росії. Про маріонетковий характер радянського уряду в Україні, позбавленого підтримки народу, свідчить хоча б той факт, що кілька місяців він працював без Голови. У період другої спроби більшовиків поширити свою владу на територію України уряд було перейменовано за аналогією з російським на Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, перше засідання якого відбулося 28 листопада 1918 р. у Курську. Деякий час він діяв також у містах Суджа (Курська губернія), Бєлгороді (Росія) та Харкові. Головною метою Тимчасового робітничо-селянського уряду (за О. Мироненком) було довести соціалістичну революцію до кінця під гаслом "Вся влада радам". Після повсюдного відновлення радянської влади уряд обіцяв скликати Всеукраїнський з'їзд рал робітничих, селянських і червоноармійських депутатів та передати йому всю владу в країні. Передбачалось також об'єднання радянської України з радянською Росією на засадах соціалістичної федерації, форми якої обіцяли визначити на Всеукраїнському з'їзді рад. Уряд вживав заходів щодо націоналізації підприємств, організації народної освіти та охорони здоров'я населення, формування Червоної української армії тощо. Без сумніву, державний апарат УСРР на території України створювався за аналогією відповідних державних структур радянської Росії. Так, на перших порах структурно Тимчасовий уряд складався з відділів, які невдовзі (28 січня 1919 р.) за російським взірцем були перетворені у народні комісаріати (наркомати), а завідувачі стали наркомами. На III Всеукраїнському з'їзді рад (березень 1919 р.) статус тимчасового для уряду був скасований, і його було названо знову за російським взірцем Раднаркомом - Радою Народних комісарів УСРР (РНК). Структура і персональний склад РНК як вищого виконавчого і розпорядчого органу державної влади УСРР й далі визначалися ВУЦВК. Конституція УСРР 1919 р. надавала Раднарком} право приймати до розгляду будь-які питання і справи, що належали до сфери законодавства і загального управління. Окремі рішення РНК подавалися на затвердження ВУЦВК. Згідно з Конституцією УСРР 1919 р., місцеві органи влади створювалися відповідно до існуючого адміністративно-територіального поділу, який у тогочасній УСРР залишався без змін, тобто територія республіки поділялася на губернії (всього - 11) - повіти - волості-сільські громади. Щоправда, відбулися свого роду "реорганізаційні"1 зміни: на південному сході було створено нову Донецьку губернію (з центром у Бахмуті), північну частину Таврійської губернії приєднали до Катеринославської та Одеської (колишня назва - Херсонська) губерній. Було утворено також Кременчуцьку та Олександрівську (Запорізьку) губернії, які, проте, існували зовсім недовго, приблизно до 1922 р., та Кримську АСРР (жовтень 1921 р.), однак у складі РСФРР У губернії, повіті, волості представницькими органами влади були відповідні ради (з'їзди рад). Відповідно до Конституції УСРР 1919 р., чергові з'їзди повинні були збиратися: губернські і повітові - один раз на три місяці, волосні - один раз на місяць. Проте з'їзди рад скликалися досить нерегулярно (І. Скуратович), тому згідно з рішеннями IX Всеросійського з'їзду рад (грудень 1921 p.), і відповідно в УСРР чергові з'їзди рад - губернські, повітові і волосні - скликалися один раз на рік. Конституція У PCP 1919 p. віднесла до компетенції з'їздів рад такі питання: а) утілення в життя всіх постанов вищих органів радянської влади; б) вжиття всіх заходів до розвитку відповідної території у культурному й господарському відношенні; в) вирішення усіх питань, що мають суто місцеве (для конкретної території) значення; г) об'єднання всієї радянської діяльності в межах даної території. Органами управління були виконавчі комітети, обрані на з'їздах відповідних рад. Варто зазначити, що розбудова радянських владних органів на території України була започаткована ще першим українським радянським урядом. Процес створення та діяльності апаратів рад та їх виконавчих комітетів мало налагодити Народне секретарство внутрішніх справ, опираючись на правове поле Радянської Росії. Зокрема, нормативною основою такого процесу стали підзаконні акти Народного комісаріату внутрішніх справ РРФСР - його звернення до рад "Про організацію місцевого самоуправління" (24 грудня І 917 р.) та інструкція "Про права та обов'язки Рад" (9 січня 1918 p.). Вступ на територію України німецько-австрійських військ змусив надовго відкласти плани будівництва органів радянської влади, бо і в період другої більшовицької окупації основа більшовицької державності - ради існували здебільшого в губернських центрах. У переважній більшості міст і на селі, як, зрештою, і в губерніальних та повітових центрах, радянська влада утверджувалась у формі різних тимчасових надзвичайних органів. А виконавчі комітети рад (виконкоми) були створені лише у першій половині 1920 p., коли більшовицькі війська зуміли опанувати майже всю Україну й відбулися зміни у структурі місцевої влади. Тоді ВУЦВК провів вибори до губерніальних, повітових і волосних рад, під час яких, використовуючи закладену в Конституції нерівність виборчих норм для різних соціальних верств виборців, від сільського до губернського, маніпулюючи виборчою кампанією, була забезпечена більшовикам більшість у місцевих виконавчих комітетах - у повітових виконкомах - 70% місць, а в губернських - до 85%. При такому співвідношенні безпосереднє адміністративне керівництво місцевими радами та їх виконкомами здійснювали відповідні компартійні комітети. Отже, конституційні органи радянської державності в Україні - всеукраїнський з'їзд Рад, Центральний Виконавчий Комітет України (з прийняттям Конституції 1919 р.- ВУЦВК), місцеві ради та їх виконкоми, на які формально спиралася радянська державність, насправді були безвладними органами, за якими стояла державна партія, що здійснювала свою диктатуру, щоправда, під назвою "диктатури пролетаріату". Маріонетковий характер діяльності радянського уряду в Україні у відношенні до Раднаркому радянської Росії зумовлювався передовсім його складом. Уряд в основному складався з представників більшовицької партії, які підпорядковувалися центральному партійному органові на основі жорсткої внутріпартійної дисципліни. Формування основ системи радянського права в Україні Формування в Україні основ радянського права як і радянської правової системи в цілому безпосередньо пов'язується з поширенням на її територію радянської влади (державності) і будівництвом радянського державного апарату. За спостереженнями дослідників (В. Грищук), впровадження нового типу права (названого згодом "соціалістичним") в Україні однозначно було підпорядковане правотворчій і правозастосувальній практиці РРФСР. Ідейні засади формування в Росії нового "червоного" права було вироблено після жовтневого перевороту, коли більшовики відмовилися від попередньої державної і правової системи. В умовах відсутності писаних норм нового права згідно із широко розповсюдженою в цей час теорією "соціальних функцій права" основним його джерелом ставала т. зв. "революційна правосвідомість". Виникло навіть гасло: "Багнет на фронті - революційна совість у суді" або "роби те, що підказує совість". Це означало, що нове право повинно було формуватися за принципом доцільності, який протиставлявся принципу законності. Основним засобом творення соціалістичного права проголошувалася "революційна правотворчість", в основі якої лежав принцип посилення заходів позаправового впливу. Революційна правотворчість, на думку тодішніх теоретиків радянського права (Д. Курський), мала стати основним шляхом запровадження т. зв. своєрідною права. "Своєрідність" розумілась як обмеження й підпорядкування права інтересам диктатури пролетаріату. (За Д. Курським - право в умовах диктатури пролетаріату - це вираження інтересів пролетаріату, звідси - "пролетарське комуністичне право"). Революційна правотворчість здійснювалася як самими судовими органами, так і органами влади (надзвичайними). Такі риси визначали процес правотворення у Радянській Росії з листопада 1917 p., і фактично на таких самих ідейних основах відбувалося поширення і становлення радянського права в Україні. Головні завдання права, що їх визначили Програма Російської Комуністичної партії, Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та прийняті органами влади РСФРР нормативно-правові акти, були характерні також й для права радянської України. Тому із самого початку основним засобом правотворення на опанованій більшовиками частині території України стала примітивна рецепція загальної системи права більшовицької Росії. У багатьох випадках законодавство радянської України взагалі підмінялося російським. На такі підходи в "українському" радянському правотворенні націлював вже Перший Всеукраїнський з'їзд Рад (Харків, 1917 p.), який прийняв рішення доручити ЦВК України "негайно поширити на територію Української республіки усі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду Російської Федерації, які мають загальне для усієї федерації значення". Згодом постанова Всеукрревкому "Яро об'єднання діяльності УСРР та РСФРР" (січень 1920 р.) анулювала і замінила декретами РСФРР усі декрети та постанови УСРР, які стосувалися органів влади і підвідомчих установ у межах договору від 1 червня 1919 р. (тобто військових, зв'язку, фінансів, шляхів сполучення та ін.). У цілому, найбільш яскраво тенденція поширення російських законодавчих актів на Україну і підміна ними відповідних українських виявила себе вже у період формально-правової незалежності УСРР, тобто до кінця 1922 року. Здебільшого цей період називають декретним, оскільки тогочасна законотворчість у РФСРР здійснювалася переважно виданням окремих нормативних правових актів - ухвал, інструкцій, декретів (звідти термін - т. зв. декретний період). Відтак у радянській Україні з перших місяців першого пришестя радянської влади офіційний орган ЦВК України - "Вестник Украинской Народной Республики" систематично передруковував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили і в УСРР. Ще більш показовою така практика була у 1919 р.: фактично становлення усіх галузей права УСРР зумовлювалося декретами, продубльованими з аналогічних російських, виданих ще 1918 року. Реалізація політичних і правових ідей комуністичної доктрини й запозичення правових норм від РСФРР найбільш виразно позначилися на сфері регулювання цивільно-правових відносин. Головну увагу в царині реформування цивільно-правових відносин відповідно до радянського розуміння суспільного розвитку приділялося інституту приватної власності, Оскільки ідея скасування приватної власності лежала в основі комуністичної доктрини, то зі встановленням радянської влади в Україні низкою більшовицьких декретів перших місяців 1919 р., по суті скасовувалося колишнє цивільне законодавство; відтак націоналізації підлягали банки, залізниці, окремі галузі промисловості, заборонялися будь-які угоди, об'єктом яких було нерухоме майно. Правової форми курсу на розбудову комуністичної держави, економічну основу якої мала становити державна власність на основні засоби виробництва, надала прийнята на Ш Всеукраїнському з'їзді Рад перша Конституція УРСР. Зокрема, ст. З Основного закону зобов'язувала запроваджувати в життя заходи, що були безпосередньо спрямовані на ліквідацію чинного економічного устрою й виявлялися в скасуванні приватної власності на землю та засоби виробництва. Державна власність створювалася шляхом скасування інституту приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. На територію України була поширена чинність постанови ВРНГ РСФСР від 29 листопада 1920 р., за якою під націоналізацію підпадали всі приватні підприємства з кількістю працівників більш як п'ять за наявності механічного двигуна або більше як 10 - за відсутності механічного двигуна. У такий спосіб станом на грудень 1920 р., було націоналізовано понад 11 тис. промислових підприємств, на яких працювали 82% робітників промисловості. Відповідно до комуністичної ідеології в Україні повністю ліквідовувалося спадкове право. Зокрема, у декреті "Про скасування спадкування" (11 березня 1919 р.) зазначалося, що спадкування як за законом, так і за заповітом усього майна скасовується, а майно, яке залишилося після смерті власників, стає власністю УРСР і надходить у розпорядження місцевих, повітових і міських виконкомів рад У примітці до ст. 1 зазначалося, що норми Декрету не поширювалися на спадкове майно, вартість якого не перевищує 10 000 карбованців. Проте у Доповненні до Декрету (21 березня 1919 р.) роз'яснювалося, що спадкове майно, яке не перевищує вартості 10 000 карбованців, надходить у користування дружини померлого, повнорідних і неповнорідних дітей, а також батьків лише за умови їхньої непрацездатності і нужденності. Заходи, які вживалися для захисту майнових прав громадян, були декларативно-символічними, розрахованими на підтримку найбідніших верств населення, безробітної люмпенізованої людності (Л. Головко). Приміром, реквізиція чи конфіскація речей домашнього вжитку за декретом уряду радянської України "Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії" (1 березня 1919 р.) передбачала вилучення такого майна, якщо воно становило надлишки, визначені спеціальними комісіями. Першоджерелами виникнення українського радянського земельного законодавства були програмні документи Всеросійських з'їздів і Рад. Зокрема, концептуальні засади Земельної політики російських більшовиків, згодом відтворені в Україні, було визначено у декреті "Про землю" та "Селянському наказі про землю" (8 листопада 1917 р.) Дослідники зауважують, що попри загальні декларації у першому з названих документів щодо передання у користування селянам усієї землі (соціалізація землі), вже у другому документі передбачалась диференціація всього земельного фонду, коли земельні ділянки окремих висококультурних рослинницьких і тваринницьких господарств оголошувалися державною власністю (націоналізація землі). Фактично перші нормативно-правові акти радянської влади у сфері регулювання земельних відносин у прихованій формі закладали підвалини одержавлення земель, тобто націоналізації а не задекларованої соціалізації. На таких же засадах була побудована земельна політика радянської влади в Україні. | |
| Просмотров: 532 | Загрузок: 5 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |