| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ
| [ Скачать с сервера (36.4 Kb) ] | 06.04.2017, 20:31 |
| За двадцять років юридична наука успішно виконала головні на тому етапі функції: інформативно-методичну та коментаторську. Перша полягала в забезпеченні науковою інформацією та методичними рекомендаціями процесу законотворення (у широкому сенсі), друга – в науковому коментуванні нормативних актів, прийнятих державними органами влади. Одночасно з реалізацією цих функцій усе чіткіше прослідковувалася потреба в прогностичній функції юридичної науки, яка мала б випереджати законодавця та на підставі аналізу різних сфер соціальної дійсності виробляти прогнози щодо законодавчого врегулювання соціальних новел і викликів як у національному, регіональному, так і міжнародному масштабах. Власне ця потреба (чи завдання) перед юридичною наукою зумовила відродження філософії права та її подальший розвиток. Після інтенсивного розвитку галузевих юридичних наук виникає об’єктивна потреба переосмислення змісту і напрямів розвитку юридичної науки, пізнання самої себе, забезпечення розуміння розвитку юридичної науки в контексті загального розвитку науки загалом, теоретичного й методологічного забезпечення процесу інтеграції-диференціації наукового знання, як у рамках самої юридичної науки, так і на “стиках” з природничими і гуманітарними науками. Філософія права як двоєдина наука (правова і філософська) має виконати щодо юридичних наук те завдання, що виконує сьогодні філософія (яка є не лише наукою) щодо всіх гуманітарних і природничих наук – переосмислення суті, особливостей і форм буття. Юридична наука, опираючись на власний досвід і специфіку розвитку, переосмислити себе саму, своє місце в науці сьогодення не може. Це завдання може виконати лише філософія права, яка певним чином виступає як методологія юридичної науки. За радянських часів методології науки, методологічній ролі філософії приділялося важливе значення. У 70-80-ті роки ХХ ст. вийшли монографії І. Андрєєва, І. Герасимова, Б. Кедрова, П. Копніна, В. Казютинського, М. Мостепаненко, А. Спіркіна, Е. Семенюка та інших учених, присвячені методології наукового пізнання. Учені-юристи також плідно працювали. У цей період виходять монографічні роботи та статті, присвячені методології правознавства, А. Васильєва, В. Казимірчука, Д. Керімова, М. Козюбри, М. Марченка, П. Недбайла, І. Самощенка, В. Сирих та ін. З одного боку, ці наукові праці були відповіддю на ідеологічне замовлення та мали свідчити, що юридична наука чітко дотримується методу матеріалістичної діалектики, а з іншого – все ж були серйозними спробами переосмислити суть, завдання і значення юридичної науки в той період. Однак ідеологічний контроль за правовою наукою не дозволяв її методологам вийти за межі діалектико-матеріалістичного методу, який повинен був трактуватися як усезагальний, універсальний та безпомилковий. Ми не поділяємо точку зору відомого радянського вченого Д. А. Керімова щодо його трактовки філософії права як складової теорії держави і права. Але все ж слід віддати належне цьому вченому, який у 1972 р. опублікував монографію “Філософські проблеми права”, а в 1986 р. – “Філософські основи політико-правових досліджень”, і який, чи не єдиний, у той час відкрито (навіть через назву своїх робіт) ставив правові проблеми на філософський рівень та намагався їх осмислити з філософської точки зору [1; 2]. Прагнення переосмислити теоретичну спадщину минулої епохи та хоча б загалом зорієнтуватися в розвитку юридичної науки було стимулом організаторів конференції з питань методології, що відбулася в м. Києві 1989 р. Як видно із збірника статей, підготовлених учасниками конференції, автори більше ґрунтувалися у своїх міркуваннях на теорії наукознавства, ніж на положеннях історичного матеріалізму (щоправда, також уживали термінологію “буржуазне правознавство”, “особливості соціалістичної державності”, “рівень соціалістичної законності” та ін.) [3]. 1996 р. у рік прийняття Української Конституції Академією правових наук України було організовано та проведено у м. Києві Всеукраїнську конференцію, присвячену методології правознавства. 2002 р. у м. Харкові Національною юридичною академією ім. Я. Мудрого та Академією правових наук України було проведено міжнародну конференцію з методологічних питань правової науки. 2008 р. за підтримки Всеукраїнської асоціації філософів права та соціальних філософів було започатковано щорічну конференцію “Філософські, методологічні і психологічні проблеми права”. Перші три відбулися у м. Києві, четверта – в м. Чернівці. Проводилися конференції із загальних чи окремих питань методології правознавства у Львові, Луганську, Одесі, Острозі, Дніпропетровську та інших містах. Аналіз тематики конференцій, змісту проголошених доповідей і виступів свідчить про зростання наукового інтересу до проблем методології права, методології галузевих юридичних наук, до методики наукових досліджень на цій ниві. Філософія була і залишається складним, змінним культурно-історичним явищем. Поряд з релігією, поезією, мистецтвом, наукою вона є відображенням буття. В античний період філософія за змістом була близькою до поняття “наука”, охоплювала всі предмети пізнання. Знання не поділялося на різні галузі і філософія була єдиною наукою чи наукою загалом. Аристотель виділяв першу філософію, або метафізику, яка вивчала загальні, абстрактні властивості сущого, і другу філософію чи фізику, яка вивчала навколишній світ, процеси його природного розвитку та зміни [4, с. 5–18]. З часом з філософії як самостійні науки відокремлюються математика, астрономія, біологія, медицина та ін. А від Рене де Карта (ХVІІ ст.) метафізичне знання витіснялося науковим та навіть світогляд учених стає все більш механістичним. Цей механістичний ревізіонізм досяг апогею в епоху Просвітництва і його наступ у філософії і природознавстві зупинив Імануїл Кант публікацією у 1786 р. книги “Метафізичні засади природознавства” та у 1790 р. книги “Критика здатності суджень”. І. Кант розкритикував механістичний підхід до розуміння зв’язків людини і природи, природного середовищ і соціуму. ХІХ століття стало добою науки, хоча доцільніше його називати добою технічного прориву людства. Наприкінці цього сторіччя починається період Модернізму, який тривав з 80-х років ХІХ ст. до середини ХХ ст. Модернізм виявляється як некласичний тип філософствування, який радикально дистанціює від класичного філософствування тим, що допускає плюралізм у моделюванні світів. Онтологічний плюралізм характеризується вірою в єдність досвіду, пануванням універсалізму, постулатом про самодостатність людського розуму та його креативну природу. У період Модернізму домінуючими стають ідеї позитивізму, започатковані О. Контом, у відповідності з якими людський розум за своєю природою контекстуальний і є здатним трансформувати соціальну реальність. Ця позитивістська ідея була розвинена К. Марксом і Ф. Енгельсом, які трактували розум історично змінним, здатним до помилок, а завдання філософії вбачалося ними в “зміні світу”. Тобто ідеал відображення дійсності й когнітивний пафос класичного світогляду заміщався установкою на соціальний конструктивізм та побудову світу за умоглядними моделями. Модернізм виявився в мистецтві і поезії як символічне, абстрактне моделювання світів та став імпульсом у розвитку таких напрямів, як кубізм, сюрреалізм, неоконструктивізм, мистецтво абсурду, “нової речевості” та ін. Основними характеристиками філософствування епохи Модернізму були переборювання трактовки людини як “зліпку” Бога, відмова від моністичного гуманізму, виражений антинормативізм, плюральність, варіативність, конструктивізм розуму, відмова від класичної ідеї “завідомої гармонії” та від моноонтологізму і презумпція принципіальної відкритості системи світу та ін. У практичній сфері для Модернізму характерна неспинна науково-технічна активність людини, яка радикально змінила уявлення про сучасний світ. Модернізм у соціальному сенсі – це нескінченні революції, дві світові війни, десятки локальних і регіональних війн, “холодна” війна, конфлікти, протистояння, конфронтації. Незважаючи на це, надії на “світле” майбутнє, загальна байдужість, індивідуалізм, егоцентризм, споживацтво, гедонізм, апатія. За висловом Ж. Бодріяра, домінуючими стали невизначеність і неможливість знову опанувати принципи естетичного, сексуального й політичного визначення речей [5, с. 17–18]. Як реакція на модерністські пошуки авторитету (влади), прогресу, раціоналізації, універсалізації, систематизації та ін. після Другої світової війни виникає і розвивається постмодернізм. Для нього характерні радикальні сумніви щодо наявного порядку, критика наукового обґрунтування буття, відкидання будь-яких обмежень, виникнення нових галузей наукових досліджень (культурологічних, жіночих, гей-лесбійських, гендерних). Серед філософів тривають дискусії щодо того, чи перейшла вже цивілізація в епоху (період) Постмодернізму, чи ще залишається в епосі Модернізму. Німецький філософ, соціолог і економіст Петер Козловські переконливо доводить, що епоха Модерну вичерпується Новим часом, а пік розвитку модернізму вже позаду. Він стверджує, що ця епоха вже належить минулому, хоч деякі її вияви ще мають місце [6, с. 21–24]. Епоха Модерну частково збігається з індустріальним суспільством, а Постмодерну – з постіндустріальним суспільством. Розвиток першого пов’язаний з орієнтацією на високий і зростаючий рівень перероблення енергії як показника економічного зростання. Для постіндустріального суспільства характерним є високий рівень виробництва продуктів і послуг при економному споживанні енергії. При переході від однієї епохи до іншої постала проблема вичерпаності енергії і ресурсів. Анрі Бергсон, Ніколас Григореску-Рьоген, Ауреліо Паччеї, Денніс Мероуз, Фред Гірш ще на початку 70-х років ХХ ст. своїми книгами, доповідями Римському клубу започаткували переворот у суспільній свідомості щодо граничних меж експлуатації природних ресурсів та потреби цивілізації зупинитися в нестримній гонитві за матеріальними благами, що отримуються внаслідок варварського пограбування та нищення природи. Одним з інструментальних засобів корекції стану навколишнього середовища може бути реалізація висунутої мною і академіком Юрієм Туницею ще в 1993 р. ідеї прийняття Економічної Конституції Землі [7, с. 91]. Постмодернізм дистанціюється від класичної, неокласичної та модерністської традицій. Хоча витоки сучасного постмодернізму пов’язані з постструктуралізмом, структурним психоаналізом, неомарксизмом, феноменологією, філософією Гайдеггера, традиціями “постнаукового”, “поетичного” мислення, сeміотикою та структурною лінгвістикою. У літературі Постмодернізм трактується у широкому розумінні як характеристика певного періоду, який настав після Модернізму, та у вузькому – як лише один із багатьох пост-рухів, поряд з постколоніалізмом, постмарксизмом, постструктуралізмом. На нашу думку, ці всі “пост-” мають спільні особливості, які умовно можна об’єднати поняттям “постмодернізм”. Важливим питанням у контексті нашого дослідження є постмодерністська трактовка влади. Головною рисою постмодернізму є критика влади, зокрема, тенденцій до її посилення, що почали виявлятися ще в період Модерну. Не сприймаються мислителями Постмодерну такі традиційні бінарні опозиції, як демократія – тоталітаризм, Схід – Захід, чоловік – жінка, законослухняний – правопорушник та ін. На думку Деріди, ці протиставлення хоч на перший погляд виглядають невинними, все ж становлять “насильницьку” ієрархію, в якій один термін домінує над іншим, а в соціумі це породжує реальне домінування. Постмодернізм пропонує вирішення цього шляхом перевернення її порядку, щоб підняти нижче поняття над вищим та реконструкцію відносин цих понять для того, щоб розчинити їх концептуальне поле через виведення на перший план елементів нерозв’язаності, постійно присутніх у протиставленні. Постмодернізм трансформує традиційні уявлення про владу, що сформувалися в більш ранні періоди. Домодерні погляди пов’язані з пануванням релігійної трактовки влади, її походження. За Т. Аквінським держава, яка твориться людьми як суспільними й політичними істотами, має підпорядковуватися церкві. Зв’язок між правом на владу держави й церкви опосередкований одвічними природними людськими й божественними законами. Модерне уявлення про право на владу базується на раціональному розумі. У баченні Томаса Гобса та Джона Локка держава постає як штучне утворення, чиє право на владу походить із домовленості між індивідами, які мислять раціонально, й обмежуються природними правами на життя, свободу, власність. Подальшого розроблення ця концепція набула в теорії суспільного договору Жан-Жака Руссо. Погляди цих та інших мислителів було покладено в основу ліберальної доктрини, теоретичного обґрунтування держави, її функцій, повноважень, на яких базується діяльність сучасної держави західного взірця. На цій доктрині ґрунтується і Конституція України 1996 р., яка закріплює сервісну функції держави та її вторинність, порівняно із громадянським суспільством. | |
| Просмотров: 392 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |