| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Есе на тему: «Мій Шевченко»
| [ Скачать с сервера (36.7 Kb) ] | 06.07.2017, 12:06 |
| Проблема сприйняття творчості Тараса Шевченка – одне з найважчих питань в історії української літератури. Проблема погодження в Шевченкові, світу «зовнішнього», тобто, насамперед, накинутої ззовні й абсорбуючої, через освіту, соціально-культурної системності, вкупі з мовою, яка усвідомлює й світу «субстанційного», того, що проявляється в духовному онтогенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільності крови як гаранта частотривкості індивідуального буття поза його фізичними межами, справді не надумана – але проблема ця ніяк не спеціально Шевченкова. Це – класична для новітньої доби проблема українського дуалізму, вимушеного й неуникненого для всякого внесамостійненого народу неспівпадання його фактичного історичного буття, опанованого колонізатором, з буттям самісним, «інфраісторичним». На індивідуальному рівні таке роздвоєння – що дається взнаки нейгано, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального села й інтегрується в соціальні структури не іманентного йому «зовнішнього світу» - виступає як драма екзистенційного вибору. Власне в центрі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтелігенції в ХІХ столітті, відбувалося за моделлю, вперше заданою і здійсненою Шевченком: тільки його можна з повною підставою вважати першим українським інтелігентом, отже таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльності щодо окремої і самодостатньої національної спільноти. Попереднє покоління творців нової української культури, соціально й світоглядно – типових представників «українського дворянства», вони такої свідомості не мали, і Шевченко, об’єктивно виступивши на літературному терені як спадкоємець їхньої традиції і навіть – за маніфестував своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка, тим не менше, як довів Ю. Шевельов, від самого початку їм обом різко й недвозначно протиставився, і те ж саме, по лінії сходження- розходження з російським імперським каноном вірш «На вічну пам'ять Котляревськму» є фактично мовно-стильовою антитезою не тільки «Енеїді», а й цілому феномену «котрялревщини» з її нарочито «зниженою» наративною маскою, перетвореною в колоніальному контексті на «знак впізнання» автентичного українця, а звернення до Основ’яненка містить майже відкриту ідейну полеміку з адресатом. Себто, в обох випадках, має рацію Ю. Шевельов, «попри всю пошану – це нищівна критика й заперечення», а вже про пору найвищої творчої зрілості годі й казати: у 1847 році, готуючи до друку нове видання «Кобзаря», Шевченко подає, ц розгорнутому вигляді, теоретичне обґрунтування української літератури, як національному, в широкому контексті, від слов’ян до шотландців, і під цим оглядом нещадно ревізує всю наявну спадщину, головну проблему якої вбачає власне в тому, що можемо нині назви роздвоєнням, - у відсудженні від автентичної етнокультури . Тому «Енеїда» визначається як «сміховина на московський шталт», С. Гулаку-Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена «мерзенним і богу противним панством», отже, внутрішньо інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту на «українського Бернса», бо його «збила з пливу латинь, а потім московщина», - сучасників вже заклякається «на москалів не вважати: «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми – по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чмє краще, нехай судять люди». Тут маємо справу не просто з інстинктом «свого» і «чужого» - з цілком послідовною й конструктивною світоглядовою настановою на розмежування: із зачатковою програмою розбудови національної культури як духовного кореляту спільноти. Тільки крізь призму цієї настанови можна по-справжньому оцінити поетову «пристосованість». Петербург повсякчас присутній у «Кобзарі», і явно, і неявно – інша справа, що це не зовсім той «Петербург», який ліг в основу так званого «Петербурзького російської літератури». З листів і щоденника можна зробити висновок, що Шевченко дійсно ніколи не ставив свій викуп із кріпацтва в будь-яку моральну-психологічну залежність від асигнованих царською родиною двох х половиною тисяч, - своїми справжніми доброчинцями він вважав К. Брюллова, котрого всюди йменує не інакше як «великим», В. Жуковського, якому присвятив «Катерину». Шевченко говорив, що його викупили, а не купили: система його ціннісних орієнтирів «не затемнялась» особистими злетами й падіннями, і у ширшому історичному контексті беручи, цим упроваджувалася в культурі радикально нова парадигма співжиття українського індивіда з імперією – на засадах виключно між людських та приватних, тобто позаінстутиційних зв’язків, коли всі без винятку соціальні інституції імперії, віх монарха до війська, церкви і навіть школи, розцінюються як «злоначинающі». Це був достатньо незвичним такий непримиренний антагонізм для тодішньої української еліти з її глибоко вкоріненою традицією служби вюзеренові та відповідним наскрізним сервілізмом. От уже півтора століття Шевченка судять за чужими йому критеріями, ти часом як він, всього згідно з кантівською дефініцією генія, завдав свої власні, і то в масштабах цілої культури, так що в шевченкознавстві більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається єдино практика герменевтичного підходу – реставрація того, що за В. Дільтеєм, можна б назвати «життєвою єдністю» Шевченка. «Інтериоризовувати» за митця фактичну, побутову сторону його існування – то взагалі заняття невдячне, а у випадку Шевченка й поготів. Є рація дослухатися тут до власних мистецьких свідчень: «Що таке зовнішня подія? Або вона до мене доходить, тоді вона внутрішня. Або вона до мене не доходить, тоді її просто нема, як я поза нею». Шевченко ж не просто «відсутній» у більшості подій тодішнього петербурзького життя, котрі для його російського оточення могли бути важливими, - він перебуває в ненастанній внутрішній полеміці з ними, вилущуючи їх із того ціннісного контексту, з яким вони генетично зрощені, і транспонуючи, переводячи їх у інший оцінно-смисловий ряд, отже, буквально перекладаючи реалії російської культури на систему тут-таки, синхронно й витворюваних українських культурних кодів. Без перебільшення можна твердити, що «Кобзар» є наскрізно полемічна книга, і взагалі усі Шевченкові тексти, ти, точніше б сказати, увесь Шевченків текст. На його внутрішню поліфонічність, діа- і полі логічність. | |
| Просмотров: 879 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |