| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Честь і гідність
| [ Скачать с сервера (114.0 Kb) ] | 05.04.2017, 14:56 |
| Право на повагу до гідності та честі як особисте немайнове право, що забезпечує соціальне буття фізичної особи Відповідно до ст. 3 Конституції України, честь та гідність людини визнаються вищими соціальними цінностями. Самі поняття “честь і гідність” відносяться до морально-етичних категорій і не отримали визначення в Конституції та законах України, що є серйозною прогалиною діючого законодавства. Спробу розкрити загальний зміст цих понять для потреб правозастосовчої практики зроблено в п. 4 постанови Пленуму Верховного суду України від 27.02.09 № 1 “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”. Повага – це шанобливе поводження з людиною (ставлення до неї з боку інших людей), що відповідає правовим та етичним нормам, прийнятим в даному суспільстві. Це означає, що дотримання, охорона та захист прав та свобод людини виражають сутність поваги до честі та гідності особи. [7] У статті ст. 5 Загальної декларації прав людини 9481 року зазначено: “Ніхто не повинен зазнавати тортур, або ж нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання”[1], ст. 3 Конвенції “Про захист прав людини і основоположних свобод” 1950 року, де йдеться про заборону катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. [2] Виходячи із їх змісту, можна зробити висновок, що ці положення є висхідною загальною нормою міжнародного права, на якій будується інститут забезпечення поваги до честі та гідності особи в національних правових системах, що знайшло своє відображення в Конституції України: “Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню” (ст. 28), “кожен зобов’язаний не посягати на честь і гідність інших людей” (ст. 68).[3] Аналізуючи таке особисте немайнове благо фізичної особи, як честь, то слід зауважити, що воно включає в себе, принаймні дві сторони: об'єктивну та суб'єктивну. Під об'єктивною стороною честі слід розуміти оціночну категорію, яка направлена від суспільства до особистості. Така оцінка є постійною та здебільшого об'єктивною, оскільки поки існує колектив (суспільство), його члени, взаємодіючи між собою, будуть підлягати певній оцінці з боку інших осіб. Джерелом даної оцінки є соціально-значимі факти (інформація) про конкретні діяння особи та її поведінку в цілому, оскільки його внутрішній світ, який не має об'єктивованої форми виразу (слова, письмова форма, дії тощо), не може розцінюватись як джерело інформації. Отримана інформація співставляється в свідомості з інформацією про суспільні потреби, критерії добра та зла, справедливості, совісті, обов'язку, суспільного ідеалу та на основі цього виникає оцінка про правильність чи неправильність (чесність чи нечесність) діянь чи поведінки індивіда в цілому. Суб'єктивна сторона честі нерозривно пов'язана та формується на підставі об'єктивної. Вона є самооцінкою особи своєї поведінки, своїх діянь, на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів та переконань, так званою "особистою честю".[10] Отже, під поняттям честі, як об'єктом даного права, слід розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) до загальноприйнятих уявлень про добро і зло та усвідомлення особою цієї оцінки. При цьому, треба зауважити, що регулюванню та охороні підлягають лише правовідносини, що виникають стосовно зовнішньої (об'єктивної) сторони честі, оскільки внутрішня (суб'єктивна) сторона честі правовому впливу не піддається, вона є недосяжною для стороннього втручання. Таке бачення відповідає і загальноєвропейським стандартам, наприклад, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Проте слід відмітити, що зміст поняття "честь" не є категорією сталою і змінюється залежно від того стану, в якому знаходиться суспільство чи певна соціальна група, від їх пріоритетів, переконань та чеснот.[11] Правова наука ще не досягла одностайності у питаннях соціально-правової природи людської гідності. Деякі вчені зазначають, що людська гідність є однією з багатьох свобод людини; інші стверджують, що гідність є її позитивним правом. Деякі автори розглядають право людини на гідність як засадниче щодо інших прав людини, оскільки воно реалізується через одночасне застосування разом з іншими правами і свободами громадян. Учені також розглядають право на людську гідність як абсолютне, тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, які у зв’язку з цим співіснують у певному правовому режимі. На думку деяких дослідників, гідність людини треба розуміти у двох значеннях: в об’єктивному — як визнання і повагу до особи з боку оточуючих, та у суб’єктивному — як усвідомлення особою свого суспільного становища. Зокрема, українська дослідниця Н. Шукліна трактує гідність людини у загальносоціальному значенні як сукупність різноманітних орієнтирів, соціальних і правових можливостей, а також «індивідуальної» культури держави, що визначають сутність людської гідності на певному етапі історичного розвитку цивілізації. У суто правовому значенні дослідниця визначає гідність людини як сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. За таких умов гідність особи, на її думку, слід розглядати як фундаментальну норму існуючого державного ладу, яка, більше того, утворює підвалину конституційно організованого суспільства. Деякі автори під категорією «гідність особи» розуміють також володіння людиною певними моральними та інтелектуальними якостями, що відповідають загальновизнаним моральним цінностям. Російська дослідниця Н. Колєсова зазначає, що гідність — це визнання суспільством соціальної цінності, унікальності та неповторності людини, значущості кожної особи як частки людської спільноти. Як справедливо зазначають українські дослідники В. Головченко та О. Головченко, гідність у правовій системі — це не лише конституційний принцип, а й природне, невід’ємне право кожної людини. На основі принципу гідності формується суб’єктивне право людини на гідність.[8] Загалом, з аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури можна виділити три основні концепції права на людську гідність: – перша — нормативно-позитивістська — полягає у тому, що право на людську гідність розглядається як формальновизнане право, яке забезпечується відповідним правовим захистом; – друга — соціолого-позитивістська — розглядає право на людську гідність як право, закріплене у ненормативних джерелах (суспільна і судова практика тощо). Це право може бути захищене за допомогою суспільно-правової практики; при цьому факт порушення права особи на людську гідність є єдиною підставою для його правового захисту; – третя — природно-правова, згідно з якою право на людську гідність — це моральний імператив, що має надправове, ціннісне значення. Це природне правоцінність захищається у правовому порядку (в демократичних країнах), шляхом мирних чи збройних революцій (в епоху абсолютних монархій тощо) або взагалі не захищається (у тоталітарних державах). Отже, право на людську гідність може обґрунтовуватись різними науковими концепціями, але, як переконує світовий досвід, провідна роль серед них належить природно-правовій доктрині, яка веде свій початок від філософів-теологів і просвітителів ХІІІ–XVІII століть. Саме завдяки цій доктрині людська гідність набула значення соціальної цінності найвищого ґатунку, а тому природне право на людську гідність цілком закономірно претендує на особливу роль у системі прав і свобод людини і громадянина.[12] Держава формально має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист усім особам від таких посягань з боку третіх осіб. Зазначена конституційна норма відтворює відповідні положення статті 5 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року, статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Декларації про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання 1975 року, Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Забезпечення цього права особи Конституція України покладає на державу. Без нього людина не може бути ані повноправним, ані рівноправним членом суспільства.[8] | |
| Просмотров: 439 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |