| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Бібліотечна освіта в Україні
| [ Скачать с сервера (118.9 Kb) ] | 04.08.2017, 13:14 |
| Вступ «Хай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи ... » Євангеліє від Матвія 5.16 «Я бачу, що не тільки ви зібрали книги, а й книжки зібрали вас » В. Шкловський Бібліотека – це заклад культури, що організує збір, зберігання і громадське користування творами друку та іншими документами. Діяльність бібліотек має величезне значення для життя суспільства. Існуючи багато сотень років, зберігаючи для людства книги та інші документи, в яких зафіксовано все те, що людство відкрило за багато тисячоліть: людські знання, наукові відкриття, істину, віру. Тому бібліотека є самоцінною, самодостатньою установою, що виконує свою особливу роль у суспільстві. Її прийнято називати фундаментом людської культури, тобто тією основою, базою, на якій розвивається людство. Це хранительки документальної пам'яті всіх людей. Бібліотеки сприяють реалізації прав кожної людини на освіту користування досягненнями культури, на відпочинок, дозвілля, на отримання інформації. Вони сприяють розвитку науки, прогресу всього суспільства і кожної окремої людини. Сьогодні працювати в бібліотеці важче, ніж раніше, але і набагато цікавіше. Бібліотекарі вільні у виборі змісту своєї діяльності. Зараз бібліотека повинна вижити і довести, що вона необхідна суспільству. Бібліотекар – найпрекрасніша професія на землі. І якщо в роботу вкладати душу, то можна дуже багато чого досягти. Бібліотечна професія знаходиться в тій точці людського буття, в якій повсякденно стикаються скупість і щедрість, минуле, сьогодення і майбутнє, світ книг і світ людей. Де одне переходить в інше, вимагаючи великих зусиль з дотримання заходів і рівноваги. Бібліотекар – це професія, однією з основних функцій якої є здійснення зв'язку часів як в історії людства, так і в історії самої науки. Відродження духовності, інтелігентності, моральності – ось головні завдання в роботі бібліотеки сьогодні. Бібліотека лікує душевні рани, допомагає впоратися з недугами, піднімає на вершини духу. Актуальність теми дослідження – у зв’язку із швидким розвитком інформаційного суспільства втрачає свою актуальність така професія як бібліотекар, в даний час дуже не значна кількість вищих навчальних закладів займається підготовкою фахівців бібліотечної справи, що є досить великою проблемою, яка потребує уваги серед значного загалу у суспільстві, адже бібліотекар – це інформаційний менеджер і без спеціалістів даного профілю не можливо рухатися далі; оновлювати та удосконалювати бібліотечну діяльність, тому дана тема є досить актуальною, адже інформація оточує нас повсюди і без допомоги інформаційних менеджерів впоратися з нею досить важко. Мета роботи – на основі аналізу праць досвідчених спеціалістів визначити, систематизувати та узагальнити шляхи та підходи до розв’язання проблеми бібліотечної освіти та кадрового потенціалу бібліотеки. 1. Бібліотечна освіта в Україні (сторінки історії) Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. Л. Б. Хавкіна, К. І. Рубинський та інші наголошували, що в Росії професія бібліотекаря не набула необхідної значущості, а системи професійної підготовки бібліотекарів взагалі не існує. Тільки в 1911 р. Перший всеросійський з’їзд з бібліотечної справи чітко окреслив статус бібліотекаря, визнавши цю професію як особливу, «вчену», котра потребує спеціальної освіти. На жаль, пропозиції відомих бібліотекознавців К. І. Рубинського, А. І. Калішевського, Н. С. Сафронова про створення кафедр бібліотекознавства і бібліографії при Санкт-Петербурзькому та Харківському університетах, про викладання курсу бібліографії у вищих навчальних закладах не підтримала більшість з’їзду. Він віддав перевагу курсовій системі бібліотечної освіти, що згодом відбилось у відкритті короткотермінових бібліотечних курсів народного університету Т. Шанявського в Москві (1913р.), численних курсів у різних містах. Перші пореволюційні роки – час пошуку форм і методів організації професійної бібліотечної освіти. Але її створення почалося з руйнації старої академічної школи як «архаїчної». Сумнозвісна реформа вищої школи в Україні знищила університети. На руїні колишнього Харківського університету в 1921 р. відкривається Харківський інститут народної освіти (ХІНО) із факультетами професійної освіти та соціального виховання й політосвіти (згідно з постановою РНК УСРР від 13 вересня 1925 р.). Це була єдина установа в Україні такого профілю з трирічним курсом навчання, згодом – чотирирічним. Навчальний план факультету (сюди приймали тільки членів КП(б)У та ЛКСМУ віком від 20 до 32 років, котрі мали не менше одного року стажу політосвітньої роботи [3]) зорієнтувався на підготовку універсального політосвітника, організатора й керівника великих політосвітніх установ. Додатково на базі основної підготовки з третього курсу навчання передбачалися такі спеціалізації: 1) шкільно-курсова; 2) книжно-бібліотечна; 3) екскурсійно-музейна. Але названі умови не давали можливості отримати вищу освіту безпартійним працівникам бібліотек з великим стажем роботи. Бракувало педагогічних кадрів. Якщо на факультетах професійної освіти й соціального виховання працювали відомі вчені колишнього університету професори Д. І. Багалій, О. С. Грузинський, А. А. Слуцьких, Є. С. Хотинський, Д. М. Синцов, М. П. Барабашов та багато інших, чиї прізвища не потребують коментарів, то новостворений факультет таких викладачів не мав. З часом організаторами навчального процесу стали партійні й профспілкові працівники, ветерани партії, керівники установ Наркомосу. Факультет у зв’язку зі специфічним характером та новизною радянської політосвітньої справи, відсутністю наукової та навчальної літератури об’єднував у собі ознаки, з одного боку, навчальної, а з другого, – лабораторно-наукової установи, де політосвітній матеріал викладався і оформлявся в нові наукові дисципліни шляхом співробітництва лекторів та студентів. Інститути народної освіти потребували реорганізації: ХІНО все більше ставав вузом з абсолютно різними факультетами, з різними методами роботи, які не могли забезпечити швидкої підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Його розгалужують на ряд нових інститутів. 9 липня 1929 р. факультет політосвіти був реорганізований у Харківський інститут політичної освіти (ХІПО). Від підготовки організатора політосвітньої роботи широкого профілю вуз переходить до підготовки організатора-методиста конкретної галузі (бібліотечної, культосвітньої, антирелігійної), який володів би достатнім обсягом знань і навичок у відповідній сфері роботи. Випускники ХІПО мали стати й викладачами бібліотечних дисциплін політосвітніх і педагогічних технікумів, партшкіл, тобто політосвітпрацівниками, які б могли здійснити революцію в бібліотечній роботі, її реконструкцію. В інститут приймали тільки членів партії. Кафедру бібліотекознавства очолювала відомий бібліотекознавець Н. Я. Фрідьєва. Навчальний план розраховувався на 3,5 роки, спеціалізація починалася з першого курсу. 53% навчального часу відводилося для викладання соціально-економічних дисциплін, 18% – на спеціальні. У 1930 р. ХІПО реорганізувався в Харківський інститут комуністичної освіти (ХІКО). Наступного – йому надано статус Всеукраїнського інституту комуністичної освіти (ВУІКО). Факультети: бібліотечний, книгопоширення, шкільно-курсовий, музейний, екскурсійний (туристський), атеїстичний та агітмасовий, що став провідним. Першого року стають студентами 300 осіб, в наступні – 500 і 750. Набір на бібліотечний факультет не перевищував 60 осіб. На початок 1932-1933 н. р. у ВУІКО налічувалося 1378 студентів (77% – робітники, 16% – селяни, 7% – службовці). Його бібліотечний факультет ставить за мету підготовку не політосвітпрацівника, а саме бібліотечного. 30-ті роки – період боротьби з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», що, безумовно, позначається на діяльності вузу. Кафедра бібліотекознавства викриває “помилки” окремих викладачів (Гаврилюка, Годкевича, Куліківського, Фрідьєвої). Аналізуючи науково-методичні розробки звинувачених, їм закидають троцькізм, антиленінське тлумачення окремих питань бібліотечної справи. Незважаючи на негативні явища в суспільстві, мережа бібліотек в Україні зростає. За переписом 1934 р. в республіці діє 28130 стаціонарних і 17287 пересувних бібліотек. Їх книжковий фонд зріс з 9 млн. у 1911 р. до 124 млн. у 1934. Для обслуговування такого масиву були необхідні тисячі спеціалістів, а вузи випускали лише незначну кількість від потрібного числа. За 1929 – 1932 рр. в системі вузів політосвіти в Харкові вищу освіту одержало всього 80 осіб (у тому числі в 1929 р. - 30, 1930 - 18, 1931 - 15, 1932 - 17). Розуміючи, що денне відділення не розв’яже кадрової проблеми, керівництво ВУІКО порушує питання про підготовку фахівців бібліотечної справи без відриву від виробництва. У грудні 1932 р. бібліотечні працівники України та бібліотечний факультет ВУІКО включаються в соцзмагання зі своїми ленінградськими колегами, беруть зобов’язання, спрямовані на подальше підвищення кваліфікації і вимагають від Наркомосу республіки відкриття вечірнього факультету. Готуючись до XVII з’їзду партії, ВУІКО вирішує відкрити його (без відриву від виробництва). Наказом Наркома освіти УРСР від 24 січня 1934 р. при ВУІКО утворюється перший в Україні бібліотечний факультет з трирічним терміном навчання і планом прийому 100 осіб (функціонує з 15 лютого 1934 р.). Організація трьох курсів, з яких другий та третій були укомплектовані зі студентів робосівського університету, спричинила великі труднощі в складанні навчального плану, який включав відповідні цикли: соціально-економічний – 43%, спеціальний – 48%, вивчення іноземних мов – 9%. Це був перший навчальний план з переважною більшістю годин для вивчення спеціальних дисциплін. Теорія мала органічно поєднуватися з практикою залежно від типу бібліотеки. З 85 студентів першого курсу 21 працював у профспілкових бібліотеках, 10 – у політосвітніх і дитячих, 27 – у бібліотеках вузів і різних установ. З вересня 1934 р. в Києві починає працювати бібліотечний факультет ВУІКО як його філія. У січні 1935 р. виникає потреба в новому наборі (100 осіб). Багато зусиль організації першого бібліотечного вузу України віддали О. Троїцька, Р. Фалькович, С. Комський, Л. Костелі, І. Гудесман, О. Майборода та ін. До кафедри бібліотекознавства було направлено частину аспірантів Українського науково-дослідного інституту книгознавства, реорганізованого 1936 р. в науково-методичний кабінет бібліотекознавства і бібліографії при бібліотечному управлінні НКО. В УБІ як єдиній вищій бібліотечній школі в Україні, що готує бібліотекознавців, бібліографів, викладачів, працює аспірантура. Її завдання – підготовка науковців, викладачів вузів. Інститут збільшував випуск фахівців. Якщо з 1927 по 1935 р. усі політосвітні вузи (ХІНО, ХШО, ВУІКО) підготували 176 бібліотечних працівників вищої кваліфікації, то в 1936 р. - 200; у 1937 - 291. На 1 січня 1937 р. всього бібліотекарів в Україні в системі Наркомосу (без шкільних) було 4406 осіб, у т.ч. з вищою освітою - лише 113, із середньою - 920; освіту нижче середньої мали 3373 осіб. Журнал «Радянська бібліотека» в передовій статті «Увагу бібліотечній справі» суворо критикував діяльність НКО УСРР з керівництва підготовкою бібліотечних кадрів, безвідповідальність рішень вищезазначених наказів НКО. Мабуть, екстернатура, на яку покладав надії Наркомос, не набула бажаного розвитку, бо публікацій або архівних матеріалів, пов’язаних з її діяльністю, віднайти не вдалося. Безумовну недалекоглядність рішень Наркомосу і керівництва УБІ підтвердила історія. Саме широке розгортання підготовки спеціалістів без відриву від виробництва дозволило вже в повоєнні часи забезпечити бібліотеки України фахівцями вищої кваліфікації, піднести рівень бібліотечної роботи. З серпня 1939 р., згідно зі Статутом, затвердженим Всесоюзним комітетом у справах вищої школи, УБІ було перейменовано в Харківський державний бібліотечний інститут. Відбулися суттєві структурні зміни: вперше відкрито факультет бібліографії, відновлено заочний факультет. Контингент ХДБІ в 1939-40 н.р. становив 968 осіб, у 1940 - 41 рр. - 1039 осіб. Велика Вітчизняна війна перервала діяльність вузу. Не маючи змоги евакуюватися, Харківський бібліотечний інститут припинив свою діяльність. Сотні викладачів і студентів пішли на фронт, багато з них загинули, захищаючи Батьківщину. 26 травня 1945 р. постановою Ради Міністрів України вуз було відновлено. ХДБІ, створивши філіал у м.Києві, дав життя другому в республіці бібліотечному вузу. Консультпункт у Львові допоміг у підготовці кадрів для західних областей. У 1964 р. вуз було реорганізовано в Харківський державний інститут культури (ХДІК), бібліотечний факультет якого зі щорічно зростаючим контингентом обох форм навчання вніс гідний вклад у підготовку висококваліфікованих спеціалістів. Подальша історія розвитку бібліотечної освіти в Україні пов’язана також зі становленням і розвитком молодих бібліотечних вузів. Але це вже тема іншої статті. У 1998 р. ХДІК одержує новий статус – Академії культури. Своєрідна, не маюча аналогів у світовій практиці, вища бібліотечна школа колишнього Союзу сформувалась у бібліотечні факультети, інститути, згодом університети, академії. Але тільки тепер ця освіта виходить на якісно новий рівень підготовки фахівців. В її основі мають бути високі духовні ідеали, широка загальна культура і професіоналізм тих, хто працюватиме у нашій галузі в третьому тисячолітті. Майбутня об’єктивна історія українського бібліотекознавства, безумовно, визначить внесок першого бібліотечного вузу України в становлення і розвиток бібліотечної освіти. | |
| Просмотров: 570 | Загрузок: 2 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |