| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Авторське право і суміжні права
| [ Скачать с сервера (88.4 Kb) ] | 21.07.2017, 22:47 |
| З попереднього викладу випливає, що коли право власності на річ виникло у власника цього права у якійсь державі на законних підставах, то воно визнається та захищається на території будь-якої іншої держави. Зовсім інша справа - у випадку з інтелектуа¬льною власністю. Права, що виникають внаслідок творчої діяльно¬сті, захищаються тільки в межах тієї держави, де вони виникли і були визнані у встановленому порядку. Тому, як зазначається, твір, що було опубліковано в певній країні, потім може бути пере¬кладений та виданий в іншій державі без згоди автора і навіть без виплати йому відповідної винагороди (гонорару) . Положення ускладнюється тим, що практично будь-який товар і будь-яка по¬слуга, які мають хоча б мінімальну популярність на ринку, так чи інакше як одну зі своїх складових мають інтелектуальну влас¬ність2. Внаслідок цього виникає своєрідна ситуація: можливості володарів права інтелектуальної власності щодо захисту своїх прав перебувають в оберненій пропорційності до рівня попиту на об'єкти їх права на ринку. Тобто, чим більшим, згідно з існуючим попитом, стає розповсюдження на ринку відповідного об'єкта пра¬ва інтелектуальної власності, тим меншими стають можливості суб'єкта цього права по усуванню небажаного користування його творами іншими особами. Інакше кажучи, після того, як дещо (створене певним людським інтелектом) стає загальним надбанням того чи іншого суспільства, творець позбавляється можливості здійснювати реальний контроль за процесом використання наслідків своєї інтелектуальної діяльно¬сті, тому він потребує захисту з боку законів того самого суспіль¬ства, в якому здійснюється користування зазначеними результата¬ми творчої діяльності. Те, як саме цей захист здійснюється (чи повинен здійснюватись), якраз і складає зміст інституту права інтелектуальної власності. У найзагальнішому вигляді право інтелектуальної власності по¬діляються на: авторське право, суміжні права та право промисло¬вої власності. 10.1. Поняття авторського права та суміжних прав 1. У міжнародно-правових документах не міститься визначення права інтелектуальної власності. Однак у Конвенції про заснуван¬ня Всесвітньої організації інтелектуальної власності (1967) зазначено, що інтелектуальна власність включає права, пов'язані з: 1) літературними, художніми і науковими творами; 2) виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- та те¬левізійними передачами; 3) винаходами у будь-якій галузі людської діяльності; 4) науковими відкриттями; 5) промисловими зразками; 6) товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими на¬звами та комерційними позначеннями; 7) припиненням недобросовісної конкуренції, а також із усіма іншими правами, що є результатом інтелектуаль¬ної діяльності у промисловій, науковій, літературній або художній галузях1. Перший із зазначених об'єктів правового регулювання саме і є предметом власне авторського права, під яким у сучасному розу¬мінні визнається природне право творця, що випливає із самої природи творчої діяльності, яке не залежить від довільних тлума-чень офіційних влад. Проте, аби скласти належне уявлення щодо сутності цього права, слід коротко простежити історичні етапи його становлення. 2. Ідея охорони права авторів виникла у зв'язку з винаходом друкарства, завдяки якому стало можливим множити літературні твори за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це, у свою чергу, обумовило виникнення нових профе¬сій - друкарів та книготорговців, діяльність яких, за відсутності будь-якої охорони від конкуренції шляхом продажу незаконно ви¬роблених копій, ставала небезпечною. Спочатку ця охорона здійснювалась через надання бенефіціа-рам різними владами привілеїв, що забезпечували їм виключні права на відтворення та розповсюдження на обмежений час охо-ронюваних об'єктів з одночасним наданням засобів захисту здійс¬нення цих виключних прав (штрафи, арешти, конфіскація контра-фактних виробів з одночасним відшкодуванням збитків). Проте, в кінці XVII сторіччя ця система себе вичерпала, оскільки нею не захищались права самих авторів. Існуюча система правової охорони творів літератури, науки та мистецтва, як зазначається, була започаткована прийняттям в Анг¬лії у 1623 р. першого закону про охорону винаходів, а пізніше -так званого Статуту Королеви Ганни (1710)1, що був першим в іс¬торії людства законом власне про авторське право. За ним авторові було забезпечено виключне право на друкування або опублікуван¬ня книги протягом 14 років від дня першого опублікування. Якщо весь цей строк автор залишався живим, йому надавався новий та¬кий же строк, після чого твір переходив у вільне користування суспільства. Безумовно, це право (за винагороду) могло бути пере¬дано іншій особі - видавцеві. У Франції 1789 р. було скасовано всі привілеї приватних осіб, міст і провінцій, внаслідок чого без захисту залишились як автори, так і видавці. Тому вже у 1791, потім у 1793 роках було прийнято два декрети стосовно охорони авторських прав, якими забезпечу¬валось (але тільки) публічне виконання твору автором протягом всього життя, а також протягом 5 років (10-ти років за другим з декретів) - на користь його спадкоємців. Таким чином, як в Англії, так і у Франції права авторів розгля¬дались виключно як майнові, тобто - у руслі права власності як такого, що забезпечували автору та його нащадкам лише майнову цінність твору, який охоронявся. Інша тенденція мала місце в Ні¬меччині, де під впливом таких філософів, як Кант, склалась точка зору, за якою літературна або інша творча діяльність вважалась продовженням особистості автора, щодо якої він мав виключне право в силу природної справедливості. До речі, і у законі штату Масачузетс (1789) зазначалось, що не існує власності, що нале¬жить людині, більшої, ніж та, яка є результатом її розумової діяль¬ності. 3. Цим певною мірою обумовлюється та особливість авторського права, яка позначається як «розщеплення» прав автора на майнові та немайнові, чого не існує в інших категоріях речових прав. Майнові права авторів, у загальному вигляді, зводяться до ви¬ключного права на використання свого твору у будь-якій формі та у будь-який спосіб. Абсолютність цього виду власності доведена до свого логічного завершення: автор може навіть знищити свій твір (інколи внаслідок цього останній так і не стане відомим світу), чого власник іншої речі, наприклад - нерухомості, має право зро¬бити далеко не завжди. Особисті немайнові права виникають як наслідок завершення творчого процесу. До них належать: • право авторства на твір; • право на обнародування твору; • право використовувати твір чи надавати право на його викори¬стання іншим особам за своїм ім'ям, під псевдонімом або анонімно; • право на захист твору; • право на захист репутації автора; • право на доступ до (своїх) творів образотворчого мистецтва. Як зазначалося (див. гл. 9.1.1), право власності грунтується на презумпції прикріплення права до речі. Однак щодо інтелектуаль¬ної власності, зокрема - авторського права, ця презумпція не ви¬конується. Якщо твір автора надруковано, скажімо, тиражем у 10 тис. примірників, то зазначене опублікування є як реалізацією права автора на обнародування твору, так і його використанням. Проте, одночасно, це є і відносним правом кожного покупця при¬мірника твору користуватись ним для власних цілей. 4. Саме цим і обумовлюється наступна особливість авторсько¬го права - суто територіальний характер його дії, коли захист авторських прав здійснюється тільки в межах території тієї дер¬жави, де це право виникло і визнано у встановленому порядку. Причому, надаючи захист авторським правам, кожен національ¬ний законодавець вимушений враховувати різні, інколи протиле¬жні обставини. Так, по-перше, він має встановити певний баланс інтересів між правами творців на їх твори та правом суспільства на доступ до цих творів. По-друге, він повинен мати на меті заохочувати твор¬чість і сприяти вільній та ефективній торгівлі результатами твор¬чої діяльності з тим, щоб сприяти економічному та соціальному розвитку відповідного суспільства. По-третє, він має забезпечити належну охорону прав і інтересів творців, аби інтерес до творчої діяльності підтримувався на рівні, що задовольняє потреби цього ж суспільного розвитку. У зв'язку з виникненням та функціонуванням світового ринку шндання, що постають перед авторським правом, значно усклад¬нились. У спеціальній Декларації, яку за доповіддю Комітету з міжнародного торгового права було прийнято на 69 Конференції Асоціації міжнародного права (Лондон, 2000), зазначено, що автор¬ське право захищає суспільні інтереси, заохочуючи створення і розповсюдження творів авторів і митців, і знання про те, що вільне переміщення між національними та регіональними ринками тво¬рів, що потрапляють на ринок за згодою носія авторського права, відповідає суспільним інтересам1. Рівень реалізації тієї чи іншої із зазначених вище компонент, іцо обумовлюють необхідність та обсяг охоронюваного авторсь¬кого права, є різним у кожній державі. Крім того, національні, етнічні, релігійні та інші особливості суспільного устрою накла¬дають на правове регулювання, що встановлюється, свій відби¬ток, тому в різних правових системах в ньому існують великі відмінності. Проте, у всіх цих системах щодо авторського права є одна спільність, яка полягає в тому, що право однієї держави не може діяти на території іншої без її згоди. Цим, як зрозуміло, ви¬ключається можливість застосування до врегулювання питань, пов'язаних з авторським правом, колізійного методу. Саме ця особливість захисту прав авторів позначається у міжнародному приватному праві як відсутність у авторського права якості «екс-територіальності». 5. Ще однією суттєвою особливістю авторського права є те, що поряд з правами автора і у зв'язку з ними виникають так звані суміжні права, які, своєю чергою, відзначаються двома особливостями. По-перше, вони грунтуються на законному ви-користанні чужих авторських прав, і, по-друге, вони також ви¬пливають з творчої діяльності, яка, однак, пов'язана з реаліза¬цією (використанням) вже обнародуваних творів літератури та мистецтва. Прийнято розрізняти три групи суміжних прав: • права виконавців на їх (власне) виконання; • права виробників фонограм на їх фонограми; • права організацій ефірного мовлення на їх радіо- або телеві¬зійні програми. Зважаючи на тісну взаємопов'язаність авторських і суміжних прав, в МПрП є сталою тенденція, за якою авторські та суміжні права, як правило, і розглядаються, і захищаються одночасно. 10.2. Міжнародно-правова охорона авторського права Охорона авторського права на міжнародному рівні почалась ще у середньовіччі і здійснювалась переважно шляхом укладання двосторонніх договорів. Як вважається, перший такий договір було укладено в 1840 р. між Австрією та Сардинією. До 1886 р. кількість таких угод у державах Європейського континенту зрос¬ла до тридцяти трьох1. Але така регламентація відзначалась як неповнотою, так і відсутністю одноманіття, тому досить скоро стала зрозумілою необхідність створення єдиної системи міжна-родної охорони авторських прав. Проте, навіть сьогодні не існує підстав вважати, що створення такої системи вже завершено. Внаслідок цього нами будуть розглянуті тільки деякі основні до¬кументи, які безспірно визнаються такими, що утворюють право¬ві засади зазначеної системи міжнародної охорони авторського права. 10.2.1. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів І. Бернську конвенцію було прийнято 9 вересня 1886 р. Вона є одним з найстаріших міжнародних договорів, відкритим для при¬єднання для будь-якої держави. В ній беруть участь 147 держав світу, які, згідно зі ст. 1 Конвенції, утворюють Союз для охорони прав авторів на їх літературні і художні твори (Бернський Союз) з метою, як зазначено в преамбулі, «охороняти настільки ефективно й однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні і художні твори»-. Первісний текст даної Конвенції неодноразово переглядався. Вперше - у 1908 р. (Берлін), потім -у 1928 р. (Рим), 1948 р. (Брюс¬сель), 1967 (Стокгольм) та у 1971 р. (Париж). Найбільш повно Конвенція діє у вигляді Паризького Акта від 24.07.1971 p., змінейого 2.10.1979. p. Саме щодо цього тексту Законом України від 31.05.1995 р. було надано згоду на обов'язковість (у вигляді при¬єднання України до Бернської конвенції) і він набув чинності для нашої держави 25.10.1995 р. У зв'язку із зазначеними переглядами тексту Бернської кон¬венції механізм її застосування Державами-членами є складним. Загальне правило щодо застосування Паризького Акту сфор¬мульоване у ст. 32 (1) Акта так: цей Акт замінює у відносинах між країнами Союзу і тією мірою, в якій він застосовується, Бернську конвенцію від 9 вересня 1886 року і всі наступні акти її перегля¬ду. Проте Акти, які раніше набули чинності, продовжують засто¬совуватися в цілому або тією мірою, в якій Паризький Акт не за¬мінює їх в силу попереднього правила, у відносинах між країна¬ми Союзу, які не ратифікують цього Акту або не приєднаються до нього. До речі, якщо дві країни Бернського Союзу пов'язані різними іншими актами перегляду Бернської конвенції, проте не пов'язані Паризьким Актом, їх взаємні відносини регулюються актом, який є найбільш раннім зі спільних (для них) за датою свого прийнят¬тя. Крім того, згідно зі ст. 28 (2) Паризького Акта, Іспанія, Спо¬лучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Сполу¬чені Штати Америки і Франція будуть пов'язані (між собою та у відносинах з іншими країнами Союзу.- В. Ч.) Всесвітньою кон¬венцією про авторське право, переглянутою у Парижі 24 лип¬ня 1971 р. 2. Сфера дії Бернської конвенції. За Конвенцією, охороні під¬лягають «літературні і художні твори», визначення яких (ст. 2) є досить широким: ним охоплюються всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не бу¬ли виражені, хоча за законодавством країн Союзу зберігається право приписати, що літературні і художні твори або будь-які пев¬ні їх види не підлягають охороні, якщо вони не закріплені у тій або іншій матеріальній формі. За законодавством країн Союзу зберігається також право ви¬значити ступінь застосування їх законів до творів прикладного ми¬стецтва і промислових рисунків і зразків, а також умови охорони таких творів, рисунків і зразків. Так само зберігається право повні¬стю або частково вилучити із охорони політичні промови і промо¬ви, виголошені під час судових процесів, та визначити умови, на яких лекції, звернення та інші публічно виголошені твори того ж виду можуть відтворюватися в пресі, передаватися в ефір, пові¬домлятися для загального відома по дротах і бути предметом пуб¬лічних повідомлень, коли таке використання виправдовується ін¬формаційною метою. Охорона, передбачена цією Конвенцією, застосовується (ст. 3): а) до авторів, які є громадянами однієї з країн Союзу, щодо їх творів як випущених у світ, так і не випущених у світ; б) до авторів, які не є громадянами однієї з країн Союзу, щодо їх творів, випущених у світ вперше в одній з цих країн або одноча¬сно в країні, що не входить до Союзу, і в країні Союзу. Слід мати на увазі, що автори, які не є громадянами однієї з країн Союзу, але мають своє звичайне місце проживання в одній із таких країн, прирівнюються для цілей цієї Конвенції до громадян цієї країни, а твір вважається випущеним у світ одночасно у кіль¬кох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску. До речі, охорона застосовується, навіть якщо зазначені вище умови не виконані, у двох випадках, а саме: • до авторів кінематографічних творів, виробник яких має свою штаб-квартиру або звичайне місце проживання в одній із країн Союзу; • до авторів творів архітектури, споруджених у будь-якій краї¬ні Союзу, або інших художніх творів, що є частиною будівлі чи іншої споруди, розташованої в будь-якій країні Союзу. Нарешті, Конвенцією визначено термін «випущені у світ тво¬ри». Це - твори, випущені за згодою їх авторів, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, здатній задовольнити розумні потре¬би публіки, беручи до уваги характер твору. З іншого боку, не є випуском у світ представлення драматичного, музично-драма¬тичного або кінематографічного твору, виконання музичного твору, повідомлення по дротах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ твору мистецтва і спорудження твору архітектури. 3. Принципи охорони за Бернською конвенцією. Згідно зі ст. 5 (1) Конвенції, щодо творів, яким надається охорона, автори користуються в країнах Союзу, крім країни походження твору, правами, які надаються нині або будуть надані в подальшому від¬повідними законами цих країн своїм громадянам, а також правами, особо наданими цією Конвенцією. Це ніщо інше, як принцип національного режиму, який вище (див. гл. 6.3.2) вже розглядався. Спеціального пояснення вимагає лише одна частина наведеного положення -вислів «крім країни походження товару». Дане виключення ніяким чином не може бути витлумаченим як таке, що дозволяє законодавцю країни по¬ходження твору обмежувати обсяг прав авторів - цьому запере¬чує вказівка щодо «прав, особо надаваних цією Конвенцією». Проте, у країні походження твору законодавство може бути більш сприятливим, порівняно з іншими країнами Союзу. Саме задля того, щоб не обмежувати дію власного законодавства у країні, яка є країною походження твору, у Конвенції і сформу¬льоване дане виключення. Звертаю увагу ще на один момент: права, які будуть надані у подальшому, згідно з загальним прин¬ципом права, отримують зворотну силу для всіх випадків захисту за Конвенцією. Принцип автоматичності охорони. Стаття 5 (2) Конвенції передбачає, що користування наданими за Конвенцією правами і їх здійснення не пов'язані з виконанням будь-яких формально¬стей у державі, де охорона вимагається, тобто до автора не по¬винні висуватись умови реєстрації твору, депонування, роби¬тись посилання на необхідність видання якогось акту, відсут¬ність взаємності між відповідними державами і т. ін. Інакше кажучи, у необхідних випадках у відповідній державі твору авторові негайно надається національний режим захисту, бо вважається, що всі необхідні за законодавством цієї держави формальності щодо надання охорони такого твору вже є вико¬наними, оскільки, за припущенням, всі вони вже виконані у державі походження твору1. Принцип незалежності охорони. За цією ж статтею, користу¬вання наданими Конвенцією правами та їх здійснення не залежить від існування охорони в країні походження твору. Дію даного по¬ложення можна проілюструвати на такому прикладі: відомий твір Б. Пастернака «Доктор Живаго» було вперше опубліковано у 1957 р. в Італії. Колишній СРСР не був членом Бернського союзу, а зазначений твір в СРСР не видавався аж до розпаду цього Союзу, У світі цього принципу не зовсім зрозумілим є твердження про те, то однією * відмінних рис Бернської конвенції с «наявність деяких формальностей» з ре¬єстрації творів (див.: Юлдашев О. X. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти.- К.: МАУП, 2004.™ С. 189). тому в СРСР права Пастернака не захищались. Проте даний твір, як виданий в одній з держав - членів Союзу, і досі знаходиться під захистом Конвенції. 4. Правила застосування Конвенції. Бернською конвенцією передбачено низку положень, спрямованих на однаковість засто¬сування її вимог, головним серед яких є таке (ст. ЗО (1), ст. 18): ра¬тифікація або приєднання держави до Конвенції автоматично спричиняють до визнання всіх її положень і одержання всіх пере¬ваг, встановлених цією Конвенцією (правило зворотної дії). Саме з цієї причини ряд держав утримується від членства в ній, а у деяких з членів виникають певні ускладнення в застосуванні її окремих положень. Бернська Конвенція, з точки зору охорони авторських прав, розрізняє такі поняття, як «країна походження твору» та «країна, в якій виникла потреба в охороні» (ст. 5). У їх співвідношенні вини¬кають певні питання, які Конвенція намагається вирішити. Загаль¬не правило захисту сформульоване у Конвенції так: крім установ-лених цією Конвенцією положень, обсяг охорони, однаково як і засоби захисту, що забезпечують автору охорону його права, регу¬люються виключно законодавством країни, в якій виникає потреба в такому захисті. Проте, необхідність охорони прав може виник¬нути і в державі походження твору, в зв'язку з чим у ст. 5 (3) Кон¬венції вказано, що охорона в країні походження твору регулюється внутрішнім законодавством цієї країни. При цьому, країною похо¬дження вважається: а) для творів, вперше випущених у світ у будь-якій країні Сою¬ зу - ця країна; для творів, випущених у світ одночасно в кількох країнах Союзу, що надають різні сторони охорони,- та країна, за¬конодавство якої встановлює найкоротший строк охорони; б) для творів, випущених у світ одночасно у будь-якій країні, що не входить до Союзу, і в одній із країн Союзу,- ця остання країна; в) для творів, не випущених у світ, або для творів, випущених у світ вперше в країні, що не входить до Союзу, без одночасного випуску в світ у будь-якій країні Союзу, - та країна Союзу, гро¬мадянином якої є автор (з добавленням раніше зазначених у ст. 4 виключень щодо кінематографічних творів та творів архітек¬тури). Останнє правило охорони передбачено у ст. 6 (1). Нею встанов¬лено: якщо будь-яка країна, що не входить до Союзу, не забезпечує достатньої охорони творам авторів, які є громадянами однієї з країн Союзу, ця остання країна може обмежити охорону, надавану гнорам авторів, які на дату першого випуску в світ цих творів є громадянами цієї іншої країни і які не мають свого звичайного місця проживання в одній із країн Союзу. Якщо країна Союзу, в икій твір було вперше випущено в світ, скористається цим правом, інші країни Союзу не зобов'язані надавати творам, підпорядкова¬ним такому особливому режиму, більш широку охорону, ніж та, нка надана їм у країні першого випуску в світ. 5. Строки охорони авторських прав. Загальне правило щодо строку охорони (ст. 7(1)) встановлює, що зазначений строк ста¬новить: • увесь час життя автора і • 50 років після його смерті. Хоча строк охорони, надаваний після смерті автора, починає ді¬яти з дня смерті автора, його сплив завжди відраховується з І січня року, що йде за роком зазначеної смерті. До того ж, країни Союзу (ст. 7 (6) та ст. 19) мають право встановлювати строк охо¬рони, що перевищує зазначений строк (у Німеччині, наприклад,-70 років). Цим, головним чином, пояснюється те обмеження ст. 5 (7) «крім країни походження твору», про яке вже йшлося. Слід мати на увазі, що у будь-якому випадку строк визначається законом країни, в якій вимагається охорона; проте, якщо законо¬давством цієї країни не передбачено інше, цей строк не може бути більш тривалим, ніж строк, встановлений у країні походження твору. Ці ж положення (ст. 7 bis) застосовується до творів, створених у співавторстві, за умови, що строки, які визначаються від часу смерті автора, обраховуються від часу смерті останнього з авторів, який пережив всіх інших співавторів. Стаття 7 (2, 3) містить два спеціальних правила. Перше з них стосується кінематографічних творів, щодо яких країни Союзу вправі передбачити, що строк охорони закінчується через 50 років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома (або через 50 років після створення твору за від¬сутності першої умови). Друге стосується творів, випущених ано¬німно або під псевдонімом - 50 років після того, як твір було пра¬вомірно зроблено доступним для загального відома. Але: • якщо прийнятий автором псевдонім не викликає сумнівів, або • автор твору, випущеного анонімно або під псевдонімом, роз¬криє свою особу протягом зазначеного строку, то застосовується вказане вище (ст. 7(1)) загальне правило охорони. Нарешті, за законодавством країн Союзу зберігається право ви¬значити строк охорони фотографічних творів і творів прикладного мистецтва, що охороняються як художні твори; проте цей строк не може бути менший ніж 25 років від часу створення такого твору. 6. Слід зазначити, що первісна редакція Бернської конвенції бу¬ла пристосована до потреб розвинених країн Європи. Коли ж її дія почала розповсюджуватися на інші регіони земної кулі, прийшло усвідомлення того, що нові країни, які ще тільки розвиваються, зіткнулись з необхідністю отримання більш легкого та широкого доступу до творів, що охороняються Бернською конвенцією, зок¬рема - в галузях техніки і освіти. Після декількох не зовсім вда¬лих спроб цю проблему було вирішено шляхом прийняття Додат¬кового розділу Паризького (1971) Акта Бернської конвенції для країн, що розвиваються, де встановлено особливий режим охорони двох передбачених Конвенцією прав у цих країнах - право пере¬кладу та право відтворення, які здійснюються через механізм на¬дання виключних і таких, що не передаються, обов'язкових ліцен-- зій на використання відповідних творів у сфері систематичного навчання. Ці ліцензії повинні передбачати справедливу винаго¬роду авторам чи володарям цього права, тобто ця винагорода повинна бути приблизно рівною звичайним гонорарам осіб, які вільно домовляються між собою. У національному законодавстві повинна передбачатися забезпеченість правильності перекладу та точність зазначення прізвища автора на всіх примірниках твору. Вивіз з країни зазначених перекладів чи відтворень творів, виготов¬лених на підставі даних пільг, за межі країни, та їх випуск у світ в інших країнах заборонено. У зв'язку зі строками охорони варто зупинитися ще на поло¬женнях ст. 18 Конвенції, де закріплено принцип ретроохорони: ця Конвенція застосовується до всіх творів, які на момент набуття нею чинності (або на момент нового приєднання) не стали загаль¬ним надбанням у країні походження у зв'язку із закінченням стро¬ку охорони. Вказаний принцип застосовується відповідно до по¬ложень спеціальних конвенцій, які укладені або будуть укладені з цією метою між країнами Союзу. За відсутності таких положень, відповідні країни визначають кожна для себе умови застосування цього принципу. Проте, як зазначено в частині (2) цієї статті, якщо внаслідок за¬кінчення раніше наданого творові строку охорони він став уже су¬спільним надбанням у країні, в якій вимагається охорона, цей твір не буде знову взято під охорону в цій країні. Мабуть відповідно до цих положень (але без прямих посилань на них) в Законі України про приєднання України до Бернської конвенції від 31.05.1995 р. зазначено: доручити Міністерству закордонних справ України на¬діслати Генеральному директорові ВОІВ повідомлення про те, що дія зазначеної Конвенції не поширюється на твори, які на дату на¬буття чинності цієї Конвенції для України вже є на її території су¬спільним надбанням. До речі, це зроблено на кшталт відповідного російського (1994) застереження. Як слушно зауважив А. Мінков, поняття суспільного надбання в РФ (як і у цілому в колишньому СРСР) не відповідає міжнарод¬ним стандартам: у всьому світі під суспільним надбанням розумі¬ються лише твори, що охоронялись, але перестали охоронятись за спливом строку охорони. Додавши до них твори, які в СРСР ніколи не охоронялись, РФ значною мірою звузила коло творів, які підлягають охороні за Бернською конвенцією. Внаслідок цього члени Бернського Союзу звинувачують РФ у тому, що вона при¬єдналася до Конвенції неналежним чином, і якщо вона не відкличе цю заяву, буде неможливим її приєднання до Договору ВОІВ з ав¬торського права (ДАП), Угоди ТРІПС де відтворені положення ст. 18 Бернської конвенції тощо. Отже, РФ поставлена у скрутне становище: відкликати заяву необхідно. Проте, це поставить російських авторів у невигідне становище порівняно з іноземними колегами, бо рівень їх захисту буде значно меншим. З іншого боку, надання зворотної сили чин-ному Закону РФ «Про авторське право та суміжні права» здатне привести до складнощів щодо використання творів, створених до набуття цим Законом чинності1. 7. Права авторів за Бернською конвенцією. Бернська конвен¬ція містить ряд матеріальних норм, якими передбачаються такі ви¬ключні права авторів: 1) Право перекладати і дозволяти переклади своїх творів (про¬тягом всього строку охорони (ст. 8). 2) Право дозволяти відтворення творів, що охороняються, будь-яким чином і в будь-якій формі (згідно зі ст. 9 Конвенції будь-який звуковий або візуальний запис вважається відтво¬ренням). 3) Право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11). 4) Право на передачу своїх творів в ефір або публічне повідом¬лення цих творів будь-якими іншим способом бездротової переда¬чі, по дротах, за допомогою гучномовця або будь-якого іншого апарата, що передає знаки, звуки або зображення (ст. 11 bis). 5) Право на публічне читання своїх творів (ст. 11 ter). 6) Право на дозвіл щодо переробки, аранжування або іншої зміни своїх творів (ст. 12). 7) Право на кінематографічну переробку і відтворення своїх творів (ст. 14). Стосовно цих прав будь-які можливості обмеження жорстко ре¬гламентовані. Наприклад, право дозволу відтворення творів не стосується використання цитат з твору, який правомірно зроблено доступним для загального відома, за умови дотримання добрих звичаїв і в обсязі, виправданому поставленою метою (ст. 10(1)). Проте положення цієї Конвенції (ст. 17) не можуть ні в чому зачі¬пати право уряду кожної із країн Союзу дозволяти, контролювати або забороняти в законодавчому або адміністративному порядку розповсюдження, виконання чи показ будь-якого твору або поста¬новки, щодо яких компетентний орган визнає за необхідне здійс¬нити це право. 8. Окремо слід зупинитися на таких двох правах. Одне з них є немайновим (моральним) і воно так викладено у ст. 6 bis: незалежно від майнових прав і навіть після уступки прав автор має право вимагати визнання свого авторства на твір і про¬тидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здат¬ному завдати шкоди честі або репутації автора. Ці права зберіга¬ють силу після смерті автора принаймні до припинення майнових прав і здійснюються особами або установами, уповноваженими на це законодавством країни, в якій вимагається охорона (засоби за-хисту регулюються законодавством цієї країни). Друге право, яке має назву «право долевої участі» (ст. 14 ter), наголошує: щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукопи¬сів письменників і композиторів автор, а після його смерті особи або установи, уповноважені національним законодавством, корис¬туватимуться невідчужуваним правом часткової участі у кожному продажу твору, що йде за першою його уступкою, здійсненою ав-іором твору (якщо законодавство країни, до якої належить автор, ііс дозволяє, і в обсязі, що допускається законодавством країни, в МІСІЙ вимагається ця охорона). 9. На завершення викладу основних положень Бернської кон-нснції наведемо правило (ст. 16), за яким контрафактні примірники і нору підлягають арешту в будь-якій країні Союзу, в якій цей твір користується правовою охороною. Це стосується також відтво¬рень, що походять із країни, в якій твір не охороняється або пере¬став користуватися охороною. Арешт накладається відповідно до законодавства кожної країни. Майте на увазі також, що з 1971 р. до Конвенції додано два До¬даткових протоколи, в яких вирішуються питання застосування її положень до осіб без громадянства та біженців, а також стосовно творів, які видаються міжнародними організаціями. Вивчаючи положення Бернської конвенції, неважко побачити, що нею автори наділяються широким колом виключних прав, про¬те ця сукупність прав не позначається терміном «право власності автора на твір». Не будемо аналізувати причини такого конвенцій¬ного рішення. Проте, воно залишає можливість для певних заува¬жень. Наприклад, О. А. Підопригора не без підстав зазначає: «Як¬що, скажімо, столяр зробив стіл або швець пошив чоботи - то ці об'єкти належать їм за правом власності, і це ні в кого не ви¬кликає сумніву. То чому ж авторові художнього твору закон на¬дає лише виключне право на використання й навіть не згадує про право розпорядження?»1 Більш того, вчений вказує законо¬давцеві на непослідовність, яку важко пояснити як з позиції ло¬гіки, так і з погляду інтересів автора та держави. «Не можна збагнути, чому авторові літературного твору надається лише виключне право на його використання, а авторові винаходу -право власності на свій результат. Це незрозуміло й з огляду на те, що Закон України «Про власність» надав усім результатам інтелектуальної діяльності однаковий правовий режим - право власності»**. На думку О. А. Підопригори, це можна пояснити тільки тим, що автори проекту закону «Про авторське право і суміжні права» прагнули наслідувати відповідний закон Російської Федерації1. Може, це й так. Однак порівняння тексту зазначеного закону з текстом Бернської конвенції свідчить про значний текстуальний збіг цих документів, що можна витлумачити як бажання належним чином імплементувати у національне законодавство положення чинного для України міжнародного договору, що, саме по собі, аж ніяк не можна закинути законодавцю як ваду. Тому, критика О. А. Підо-пригорою нашого законодавця могла би тільки виграти, якби він висловив свої міркування і з даного аспекту проблеми національ¬ного регулювання прав авторів. 10.2.2. Всесвітня конвенція про авторське право 1. Детальне регулювання прав авторів, здебільшого шляхом встановлення матеріально-правових норм, та жорстка регламента¬ція обов'язків держав - членів Союзу мали своїм наслідком те, що досить велика кількість країн світу не стали учасницями Бернської конвенції. Проте, необхідність захисту прав авторів у цих держа¬вах об'єктивно існувала, тому, за ініціативою США, що не були на той час учасником цієї Конвенції, під егідою ЮНЕСКО була роз¬роблена та 6.09.1952 р. прийнята Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право, яка набула загальної чинності 16.10.1955 р. Постановою Верховної Ради України від 23.12.1993 р. Україна (як одна з держав-правонаступниць колишнього СРСР) поновила свою участь у цій Конвенції і остання набула чинності для нашої держави 27.05.1973 р.2 2. Загальна характеристика та принципи побудови Всесвіт¬ньої конвенції. Як зазначено в преамбулі до Конвенції, Договірні Держави мали за мету створити за її допомогою режим охорони авторських прав, придатний для всіх націй, який буде доповнен¬ням до вже чинних міжнародних систем охорони і не зачіпати їх, проте здатний забезпечити повагу прав особистості та сприяти розвитку літератури, науки і мистецтва. З іншого боку. Договірні Держави були переконані в тому, що зазначений універсальний режим охорони авторських прав полегшить розповсюдження тво¬рів духовної творчості та сприятиме кращому міжнародному взає¬морозумінню. | |
| Просмотров: 460 | Загрузок: 5 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |