| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Адміністративний процес: зміст і загальні риси
| [ Скачать с сервера (131.3 Kb) ] | 03.01.2018, 11:15 |
| Адміністративний процес: зміст і загальні риси Виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління відіграє важливу роль у житті суспільства, опосередковує порядок розв'язання широкого кола індивідуально-конкретних справ органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною мірою ці справи зачіпають інтереси громадян, нерідко незалежно від їх бажання. Оформлюючи куплений автомобіль, одержуючи необхідну довідку, вчинивши адміністративне правопорушення, громадяни вступають у адміністративно-процесуальні відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права, які спрямовано на правильне й оптимальне вирішення конкретної адміністративної справи. Ці норми дозволяють реалізувати на практиці вимоги матеріально-правових норм. Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу. Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки. Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності. Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети. Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними. Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу. Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин. Не випадково в ст. 245 КпАП законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної справи про адміністративне правопорушення. Важко уявити розв'язання цього завдання без використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обставина, що в числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура, як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі людської діяльності. І, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Адміністративний процес має і певні особливості, що дозволяють відмежувати його від інших видів юридичного процесу, зокрема кримінального та цивільного. Адміністративний процес здебільшого пов'язаний із виконавчо-розпорядчою діяльністю, тоді як кримінальний і цивільний процеси регламентують діяльність щодо відправлення правосуддя в кримінальних та цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж ніяк не пов'язаний із правосуддям. Одна з форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних категорій справ про адміністративні правопорушення, становить собою не що інше, як правосуддя в адміністративних справах. Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність і взаємозв'язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права (фінансового, земельного, екологічного тощо). Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу. Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети. Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах. Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів. Специфіку адміністративного процесу відбиває і його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер. Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Особливе місце серед суб'єктів адміністративного процесу посідають суди (судді) та органи прокуратури. Поняття «суб'єкт процесу» ширше відносно поняття «учасник процесу». Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій у особі їх представників, які наділено правами й несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу. Поняття суб'єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення процесу й здатні на державно-владних засадах приймати рішення у справі останніх. З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність. Характерні риси адміністративного процесу такі: а) адміністративний процес пов'язаний із державним управлінням. Проте до змісту адміністративного процесу належить не вся управлінська діяльність виконавчо-розпорядчих органів державної влади, а лише її суто юридичні види, що реалізуються у правових формах; б) адміністративний процес пов'язаний із матеріальним адміністративним правом. Цей зв'язок проявляється в тому, що в ході реалізації завдань адміністративного процесу вирішуються індивідуальні конкретні справи, які виникають у сфері державного управління. Вирішити індивідуально-конкретну справу - це застосувати відповідні норми матеріального права до певного випадку, можливість виникнення якого передбачена цією нормою. Таким чином, адміністративний процес одночасно є відображенням управлінської діяльності виконавчо-розпорядчих органів державної влади і формою реалізації норм матеріального адміністративного права. в) застосування норм матеріального адміністративного права здійснюється в порядку, врегульованому нормами адміністративно-процесуального права. Відповідно до цих норм, органи виконавчої влади вирішують підвідомчі їм справи. Наприклад, адміністративно-процесуальні норми регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян, порядок вирішення організаційних справ в апараті управління, порядок застосування заходів адміністративного примусу і тлі. г) адміністративний процес - це не тільки визначена процедура застосування відповідних норм матеріального права у сфері державного управління, але і діяльність, в ході якої виникають відносини, врегульовані нормами адміністративно-процесуального права. Під впливом таких норм зазначені відносини набувають властивих ознак адміністративно-процесуальних відносин. Таким чином, адміністративний процес, подібно до цивільного і кримінального процесів, складається з двох елементів, які однаковою мірою регулюються нормами адміністративно-процесуального права - діяльності органів виконавчої влади по вирішенню підвідомчих справ і відносин, що виникають між учасниками цієї діяльності. ПРИНЦИПИ Принцип законності становить найважливіший принцип адміністративного процесу й характеризується як режим відповідності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам і підзаконним актам держави, атмосфера взаємодії та взаємостосунків держави й громадян. Реалізація принципу законності в адміністративно-процесуальній сфері спирається на низку умов, до яких слід віднести єдність законності, верховенство права, гарантованість прав і свобод громадян, недопустимість протиставлення законності та доцільності, невідворотність стягнення за порушення закону. Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних положеннях про рівність громадян перед законом. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Наведене повною мірою стосується й інших суб'єктів адміністративного процесу, тобто вимоги закону однаково поширюються на всі без винятку державні органи та їх посадових осіб, що здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність. Своє конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб'єктів адміністративного процесу. Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважливішим завданням діяльності державних органів є охорона конституційного ладу нашої держави, встановленого порядку управління, державного та суспільного порядку. Це завдання реалізують з метою охорони інтересів держави, однак при цьому в демократичному, правовому суспільстві забезпечення охорони інтересів держави слугує підставою додержання інтересів усіх законослухняних членів цього суспільства. Ось чому забезпечення охорони інтересів держави тісно пов'язано із забезпеченням охорони інтересів особи взагалі та громадян держави зокрема. Тут наявний зворотний зв'язок. Охорона інтересів особи, громадянина — найважливіший чинник стабільності цивільного суспільства і, отже, належного функціонування державного апарату та держави в цілому. Принцип офіційності адміністративного процесу виражається в закріпленні обов'язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держави й переважно за державний рахунок. Принцип об'єктивної істини спрямований на повне виключення з процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як основне завдання в справі про адміністративне порушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до законодавства. З такою необхідністю законодавець пов'язує оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів. Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумовлено потребою широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо здійснення адміністративно-процесуальних функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність органів держави, закріпленим у ст. 43 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., законодавець прямо зобов'язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті ними рішення. Так, ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» вказує на необхідність для легалізуючого органу повідомляти про офіційне визнання об'єднання громадян у засобах масової інформації. Окремі урядові постанови майже повністю присвячено питанням інформування громадян. Принцип здійснення процесу державною мовою й забезпечення права користуватися рідною мовою відбиває найважливіший аспект діяльності всіх державних органів, їх посадових осіб — повагу національної гідності всіх громадян України. Розгляд конкретних справ ведуть державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечують одержання всієї необхідної інформації і можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямовано участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач. Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян. Додержання цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу й результатів юрисдикційного адміністративного процесу. Основні риси презумпції невинуватості громадян полягають у тому, що вони відбивають об'єктивне правове становище, що виражає думку держави стосовно винуватості особи або правомірності її дій, а не думку конкретних суб'єктів процесу. Доказування невинуватості або правомірності дій особи є її правом, а не обов'язком. Особу вважають невинною у вчиненні адміністративного правопорушення або її дії вважають правомірними, доки винність особи або неправомірність її дій не буде доведено в установленому законом порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні грунтуватися на припущеннях. Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення адміністративної справи є чинником, який, з одного боку, виключає зволікання, а з іншого — дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. Порівняно з кримінальним і цивільним процесами ведення більшості адміністративних справ з матеріального погляду є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає, що певні фінансові витрати й організаційні труднощі мають стати на заваді належному веденню процесу, забезпеченню захисту прав і законних інтересів громадян. Принцип самостійності в прийнятті рішення насамперед виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб у адміністративно-процесуальну діяльність суб'єктів, уповноважених вести процес. З іншого боку, це дає змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх законності та обґрунтованості. Неухильне проведення в життя цього принципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обов'язки щодо вирішення справ, які належать до їх компетенції, на інші, в тому числі, нижчі інстанції. Слід відзначити, що втілення в життя названих принципів адміністративного процесу стає можливим за допомогою спеціально встановлених для цього процесуальних способів і засобів. Вони складають активну характеристику адміністративно-процесуальної діяльності, утворюють її організаційну основу та виступають своєрідним процесуальним інструментарієм. Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ. Адміністративно-процесуальні норми та відносини Норми адміністративно-процесуального права Поняття адміністративно-процесуальної норми Розбудова сучасної, ефективної системи публічного управління - основний чинник виходу українського суспільства із трансформаційної кризи. Одним з найважливіших кроків у даному напрямі, проголошених Концепцією адміністративної реформи в Україні, є удосконалення правової регламентації управлінських відносин публічної сфери. На цьому тлі особливо виразно проступає актуальність проблематики, пов'язаної з первинною складовою адміністративно-процесуального права - адміністративно-процесуальною нормою. Тільки на основі її всебічного дослідження можуть бути розроблені чіткі та обґрунтовані критерії кодифікації адміністративно-процесуального законодавства, остаточно вирішене питання про місце адміністративно-процесуального права у вітчизняній правовій системі; розроблена єдина доктрина адміністративно-процесуального права. Первинною складовою адміністративно-процесуального права, як і інших галузей права виступає - адміністративно-процесуальна норма. Будучи "елементарною часткою" адміністративно-процесуальної галузі адміністративно-процесуальна норма наділена усіма визначальними рисами юридичних норм: - вона являє собою загальнообов'язкове правило, дія якого поширюється на усіх учасників регульованих нею суспільних відносин; - вона втілює веління державно-владного характеру; - юридична сила надається їй державою; - способом її творення є безпосереднє установлення або санкціонування; - вона завжди має формально-визначений характер (закріплюється в офіційних джерелах); - належне функціонування юридичної норми забезпечується примусом держави. Наряду із перерахованими загальними ознаками, адміністративно-процесуальні норми володіють рядом специфічних рис, котрі дозволяють вести мову про їх відносну самостійність та певний рівень системної організації. Але, перш, ніж перейти до їх безпосереднього розгляду, необхідно зупинитись на тому, який саме тип юридичних норм слід розуміти під терміном "адміністративно-процесуальні". Як відомо із загальної теорії права, увесь масив юридичних норм поділяється на два види: матеріальні й процесуальні. Перші окреслюють коло суб'єктів правовідносин та сферу їх компетенції, містять перелік їх прав і обов'язків, закріплюють принципи їхньої діяльності, визначають зміст дозволів, приписів і заборон тощо. Вони відповідають на питання: "у чому суть даних правових відношень", "що слід робити?", "що дозволено?", "що заборонено?", "хто уповноважений це зробити?" і т.д. Другі - встановлюють порядок, способи, методи реалізації матеріальних норм і відповідають на питання: "як, яким чином зробити?", "у якому порядку?", "у який строк?". Так само, на матеріальні і процесуальні поділяються галузі вітчизняної системи права. До процесуальних належать: Кримінально-процесуальне право, Цивільне процесуальне право та Адміністративно-процесуальне право. Матеріальними у сучасній юриспруденції вважаються усі інші юридичні галузі, крім зазначених. Проте, було 6 великою помилкою вважати, що матеріальні галузі права складаються винятково з матеріальних юридичних норм, а процесуальні - з норм процесуальних. У дійсності ситуація є дещо інакшою. Кожна процесуальна галузь включає у себе достатню кількість норм, матеріальних по своїй суті. Так, наприклад, ст. З Кодексу адміністративного судочинства України містить визначення базових понять, використаних у цьому кодексі: "позивач", "відповідач", "суб'єкт владних повноважень", "адміністративний договір", "публічна служба" та ін. У ст. 7 КАСУ наводиться перелік принципів адміністративного судочинства. Статтею 18-1 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено перелік виконавчих документів. Стаття 245 Розділу IV КУпАП окреслює завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення. Непроцесуальна природа вказаних норм є очевидною. Причиною даної ситуації є те, що жодна "процесуальна" галузь права не може вважатись дієвим, ефективним, комплексним регулятором процесуальних відносин доти, доки не отримає свого нормативного закріплення коло суб'єктів таких відносин, їх правовий статус, вихідні засади діяльності тощо. Закріплення ж означених аспектів юридичного процесу у нормах матеріальних галузей права є недоцільним. Адже, по-перше, це спричинить втрату процесуальними інститутами та галузями своєї логічної цілісності та внутрішньої єдності. По-друге, воно призведе до розпорошення нормативного матеріалу, що регламентує єдину сферу процесуальних відношень, по різним нормативно-правовим актам. І, по-третє, значно ускладниться процес правозастосування (при вирішенні певного процесуального питання уповноважені суб'єкти будуть змушені звертатись до великої кількості юридичних документів) і т.д. Перелік аргументів на користь включення матеріальних юридичних норм у структуру процесуальних галузей права можна продовжувати до нескінченності. Аналогічним чином, будь-яка матеріальна галузь права завжди містить процесуальні норми. До речі, це стосується не лише тих галузей, до складу яких входить відповідний процесуальний інститут (приміром, в межах господарського права виділяється інститут господарського процесу). Норми процесуального характеру мають місце навіть у Кримінальному та Цивільному праві - галузях, на "обслуговування" яких спрямовано цілі процесуально-галузеві комплекси (це, відповідно, Кримінально-процесуальне та Цивільне процесуальне право). Так, наприклад, ст. 82 Кримінального Кодексу України встановлює порядок та умови заміни не відбутої частини покарання більш м'яким, ст. 89 цього кодексу закріплює строки погашення судимості, а стаття 90 визначає порядок їх обчислення. У зв'язку з викладеним постає питання: які ж юридичні норми можуть називатись адміністративно-процесуальними? Чи це лише ті норми права, що мають виражену процесуальну суть і відповідають на питання "як", "яким чином"? Чи такими є будь-які юридичні норми взагалі (і матеріальні, і процесуальні), котрі охоплюються рамками Адміністративно-процесуального права? Дане питання можна сформулювати простіше: що є критерієм віднесення юридичної норми до розряду адміністративно-процесуальних - її процесуальний характер чи належність до галузі адміністративно-процесуального права? Більш логічним є другий варіант. Незалежно від природи регульованих нею відносин, кожна норма адміністративно-процесуального права спрямована на забезпечення ефективної реалізації норм "матеріальних" юридичних галузей. У цьому відношенні "процесуальні" норми адміністративно-процесуального права нічим не відрізняються від "матеріальних". І ті, і інші, у тісній безперервній взаємодії виконують єдину генеральну функцію. Процесуальний зміст даної функції незаперечний, адже регламентація порядку реалізації правових норм - це сама суть юридичного процесу. Беручи за основу головну мету, а не локальні завдання, що стоять перед нормами адміністративно-процесуального права, приходимо до висновку, що будь-які з них мають право іменуватись адміністративно-процесуальними. Адже, по-перше, обидва типи цих норм (матеріальні та процесуальні) мають загальне процесуальне призначення, а по-друге усі вони належать до однієї галузі права. Отже, термін "адміністративно-процесуальна норма" використовується для позначення будь-яких норм права (як матеріальних, так і процесуальних), котрі входять до складу однойменної юридичної галузі. До особливостей адміністративно-процесуальних норм, то серед них можемо віднести наступні: 1. Сервісна функція адміністративно-процесуальних норм. Сенс існування норм адміністративно-процесуального права обумовлений лише одним - необхідністю чіткої регламентації порядку реалізації кореспондуючих матеріальних норм. 2. Похідний характер норм адміністративно-процесуального права напряму випливає з їх попередньої якості. Маючи на меті забезпечення реалізації норм "матеріальних" галузей права, вони об'єктивно не можуть існувати без останніх. Поява матеріальних норм права завжди передує появі норм процесуальних. 3. Полігалузевий характер організуючого впливу адміністративно-процесуальних норм. На відміну від норм кримінально-процесуального та цивільного процесуального права, які "обслуговують" лише однойменні матеріальні галузі (кримінальне і цивільне право), адміністративно-процесуальні норми встановлюють порядок реалізації норм цілої низки матеріальних галузей - Адміністративного права, Митного права, Земельного права, Трудового права та інших. 4. Наявність особливого предмета регулювання. Норми адміністративно-процесуального права регламентують чітко визначену сферу соціальних відношень - публічно-управлінських, організуючих суспільних відносин з приводу реалізації встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ 5. Розгалужена система джерел адміністративно-процесуального права. Якщо норми інших процесуальних галузей встановлюються або санкціонуються лише вищими органами держави, то адміністративно-процесуальні норми приймаються практично усією вертикаллю органів публічної влади. 6. Спрямованість на реалізацію "позитивних" матеріальних правовідносин. Як відомо, норми кримінально-процесуального та цивільного процесуального права завжди спрямовані на урегулювання суперечки про право і тісно пов'язані із застосуванням заходів державного примусу. На відміну від них, аналогічну мету має лише незначна частка загального масиву адміністративно-процесуальних норм. Переважна більшість норм адміністративно-процесуального права покликані забезпечувати реалізацію "неконфліктних" (позитивних) правовідносин, що складаються у ході виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади. 7. Широта кола суб'єктів застосування адміністративно-процесуальних норм. Коло суб'єктів застосування норм кримінально-процесуального та цивільного процесуального права є порівняно вузьким. Відповідними повноваженнями наділені лише суди, органи попереднього слідства, дізнання, прокуратури та деякі інші органи (їх посадові особи), чітко визначені в законі. Натомість, адміністративно-процесуальні норми застосовуються практично усім виконавчо-розпорядчим апаратом публічної влади - від керівників підрозділів державних підприємств до Президента України. Дана особливість пояснюється багатоаспектністю діяльності публічної адміністрації та надзвичайним багатством її процесуальних форм. Узагальнюючи викладені положення, можемо сформулювати визначення поняття адміністративно-процесуальної норми: Адміністративно-процесуальна норма - це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов'язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають в ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ. Правила реалізації тієї або іншої норми матеріального права завжди встановлюються кількома адміністративно-процесуальними нормами, кожна з яких визначає певний етап загального порядку її дії. Трапляється, що і один етап застосування "матеріальної" норми реалізується за допомогою цілого ряду норм адміністративно-процесуального права. Таким чином, дія "матеріальної" норми права неодмінно забезпечується послідовною або одночасною реалізацією кількох адміністративно-процесуальних норм. Адміністративний процес здійснюється на основі адміністративно-процесуальних норм: процесуальні дії, процесуальні обов'язки і права учасників адміністративного процесу реалізуються в адміністративно-процесуальних відносинах. Переходимо до другої частини нашого питання, а саме характеристики і особливостей адміністративно-процесуальних норм і адміністративно-процесуальних відносин. Адміністративно-процесуальні норми являють собою різновид правових норм. Відповідно, вони мають ті ж властивості, що притаманні взагалі правовим нормам як таким. З цією точки зору адміністративно-процесуальні норми являють собою формально визначені загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання - поведінки людей. Реалізація цих норм, як і будь-яких інших правових норм, забезпечується силою державного впливу, перш за все методом переконання, а в необхідних випадках і шляхом застосування заходів примусу. | |
| Просмотров: 620 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |