| Главная » Файлы » Диссертации » Диссертации |
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (141.5 Kb) ] | 06.04.2017, 07:52 |
| техніки України Важливим питанням для розуміння цивільно-правового захисту є питання форми та способів такого захисту. В літературі з цього приводу висловлюються доволі різні думки. Так, аналізуючи питання «форми захисту», під якою розуміють комплекс внутріузгоджених організаційних заходів по захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів [126, с. 10], можна виділити два основних підходи до вирішення цього питання. Одні науковці вважають, що в основу виокремлення тих чи інших форм потрібно поставити процесуальний засіб захисту, на підставі якого здійснюється захист того чи іншого суб’єктивного цивільного права. Вказаний підхід дає підстави окремим науковцям виділяти позовну та непозовну форму захисту [259, с. 42]. На нашу думку, такий підхід є дещо вузьким та таким, що суттєво збіднює саме поняття захисту, зводячи його виключно до можливості звернення до компетентних органів на підставі відповідних процесуальних засобів (позов, скарга, заява тощо), фактично виключаючи можливість самостійної діяльності уповноваженої особи. Тому більш аргументованою нам видається позиція тих науковців, які вважають, що класифікація форм захисту повинна відбуватись залежно від суб’єкта та порядку здійснення ним захисту. Однак, незважаючи на майже загальну визнаність цієї позиції, серед науковців немає єдиного підходу щодо цієї класифікації. Так, окремі із них вважають, що відповідно до вказаного критерію форми захисту повинні поділятись на судову форму, яка здійснюється внаслідок діяльності органів судової влади, та спеціальну форму, яка здійснюється внаслідок діяльності адміністративних органів [778, с. 34; 589, с. 68; 402, с. 31]. Однак такий підхід страждає таким самим недоліком, як і попередня концепція, оскільки безпідставно виключає із форм захисту діяльність самого уповноваженого суб’єкта щодо захисту своїх прав. Не виправляє вказаної прогалини також і позиція деяких авторів, які намагаються змішати перших дві позиції, і вважають, що слід виокремлювати такі форми захисту: а) позовну форму захисту права; б) судовий захист права в порядку непозовного провадження; в) адміністративний порядок захисту цивільних прав [205, с. 97-98]. Крім цього, вказаний підхід страждає ще одним недоліком, він не дає нам єдиного критерію щодо поділу форм захисту і тому така класифікація втрачає свою наукову цінність та видається нам неможливою до застосування. Певним чином ліквідувавши дану прогалину, окремі науковці вважають, що слід розмежовувати юрисдикційну та неюрисдикційну форму захисту. При цьому під поняттям юрисдикційної, як правило, розуміють діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорених суб’єктивних прав, тоді як неюрисдикційна форма захисту охоплює діяльність громадян та організацій щодо захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних чи інших компетентних органів. Автори стверджують, що в рамках юрисдикційної форми виділяються загальний (судовий) та спеціальний (адміністративний) порядок захисту суб’єктивних цивільних прав, а в деяких випадках можливий і змішаний (адміністративно-судовий) порядок. Натомість неюрисдикційна форма захисту репрезентована самозахистом [214, с. 337, 339]. Вказаний принцип був сприйнятий і в переважній більшості сучасної юридичної літератури , а також поділятиметься і нами в подальшому дослідженні. При захисті особистих немайнових прав фізичних осіб можуть застосовуватись кожна із вказаних форм захисту цивільних прав. Водночас, особливість захисту саме вказаної категорії прав полягає в тому, що, окрім традиційної загальної (судової) форми захисту (яка стосовно свого застосування домінує у всіх різновидах суб’єктивних цивільних прав), доволі часто при захисті особистих немайнових прав застосовується саме форма самозахисту . Вказане, на нашу думку, є доволі виправданим. По-перше, самозахист має свою легітимацію на найвищому рівні. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України гарантується, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. По-друге, це обумовлено і природою особистих немайнових прав фізичних осіб, адже саме вказані права опосередковують найбільш важливі для людини сфери її життєдіяльності. Крім цього, особисті немайнові права спрямовані на охорону внутрішніх (духовних) благ людини, окремі із яких складають вищу соціальну цінність, і тому їх порушення завжди є порушенням відповідного блага, яке може стати для людини якщо не фатальним, то визначальним. Також слід відмітити, що доволі часто порушення вказаних прав відбувається з боку інших осіб у формі неправомірних дій, що носять характер суспільно-небезпечних діянь, вчиняються умисно та швидко. А це, з огляду на особливості психічних реакцій людини, що обумовлені інстинктами самозбереження, завжди потребує самостійного, активного, адекватного, зворотнього та своєчасного реагування. І тому, як відмічається в літературі, найбільш часто вживаними засобами самозахисту особистих немайнових прав залишаються необхідна оборона та крайня необхідність [45, с. 8-9]. Хоча, на нашу думку, у формі самозахисту особистих немайнових прав фізичних осіб можуть існувати і інші засоби, регламентація яких передбачена спеціальним законодавством, зокрема, право на відповідь, право на заборону фото-, кіно-, відеозйомки тощо. При цьому слід погодитись із уточненням, про яке зазначають окремі автори, що попри висновок, що самозахист здійснюється виключно діями чи бездіяльністю уповноваженої особи, в деяких випадках самозахист прав особи може здійснюватись також і іншими особами, наприклад, крайня необхідність, товариська взаємодопомога, дія в чужому інтересі без доручення тощо [271]. Важливим питанням щодо розуміння поняття «форми захисту» та захисту в цілому є питання суб’єктів, які мають право застосовувати такий захист. З одного боку ніби зрозумілим є той факт, що захист особистого немайнового права повинен здійснюватись особою, яка є носієм відповідного права. Водночас, аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що проблемним на сьогодні в Україні є законодавче закріплення можливості здійснення захисту безпосередньо малолітніми та неповнолітніми фізичними особами. Причому, це стосується застосування ними захисту у будь-якій із передбачених форм. Річ у тім, що прописуючи у ст. ст. 31 та 32 ЦК України обсяг часткової та неповної дієздатності відповідно малолітньої та неповнолітньої фізичної особи законодавець, чомусь, обходить мовчанням можливість такої фізичної особи вчиняти дії, спрямовані на захист своїх фундаментальних особистих немайнових прав. Щоправда, інколи в літературі робиться спроба відстояти за неповнолітньою дитиною право виступати на захист своїх сімейних прав у суді [433, с. 67], або ж довести, що лише неповнолітня фізична особа має право на самозахист своїх прав [1112, с. 10]. Водночас, на нашу думку, ні позиція законодавця, ні позиції, що висловлені в літературі, є невиправданими. Так, якщо вести мову про можливість судового захисту особистих немайнових прав дитини, то слід погодитись із тим, що на сьогодні не існує законодавчих передумов щодо участі неповнолітньої особи у цивільному процесі, як позивача, що самостійно заявляє свої вимоги. Водночас, нам видається, що на сьогодні нагальною необхідністю є відпрацювання процесуального механізму, відповідно до якого малолітня чи неповнолітня фізична особа, яка втратила батьківську опіку чи намагається захистити свої особисті немайнові права від батьків, повинна мати реальний механізм захисту своїх прав. Це повинно в першу чергу стосуватись тих фундаментальних прав, якими опосередковуються особисті немайнові блага, які віднесені до числа вищих соціальних цінностей. Будучи природними за благами життя, здоров’я, честь, гідність та інші блага вимагають постійної та посиленої охорони з боку держави та осіб носіїв цих благ. Вказаний підхід віднайшов своє відображення і в ч. 2 ст. 281 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. У тому числі це стосується і можливості застосування будь-якої форми захисту, як юрисдикційної, так і неюрисдикційної. Продовження цієї логіки відмічається також і в ст. 282 ЦК України, відповідно до положень якої законодавець дає можливість фізичній особі вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров’ю. І тому вважаємо нелогічним виникнення ситуації, за якої малолітня або неповнолітня фізична особа, яка зазнає протиправного впливу з боку інших осіб, що загрожує її життю та здоров’ю, немає законодавчо закріпленої можливості вчинити дії, спрямовані на самозахист своїх прав. Або ж дитина, гідність, свобода чи недоторканність якої порушується батьками, не має права на звернення до суду із відповідною вимогою щодо захисту. Все це спонукає нас до думки, що, враховуючи вказані особливості, слід доповнити чинне законодавство положеннями, якими узаконити можливість малолітніх та неповнолітніх фізичних осіб самостійно вчиняти дії, спрямовані на захист своїх вищих соціальних цінностей у будь-якій передбаченій формі захисту. Тісно із поняттям форми захисту пов’язане також і поняття «способи захисту» суб’єктивних цивільних прав. Саме поняття способів захисту не викликає серед науковців великих спорів, і під ним, як правило, розуміють закріплені законом матеріально-правові міри примусового характеру, внаслідок яких відбувається відновлення (визнання) порушених (оспорених) прав та вплив на правопорушника [214, с. 339-340; 1091, с. 256-257]. В принципі, з такою позицією погоджуємось і ми. Єдине уточнення, яке ми б додали до сказаного, це те, що інколи способи захисту можуть носити не лише матеріально-правовий, але й процесуально-правовий характер, про що інколи йдеться і в науковій літературі [316, с. 41-56; 146, с. 48-86]. Більше уваги в літературі приділено проблемі класифікації способів захисту суб’єктивних цивільних прав. Загальний перелік способів захисту суб’єктивних цивільних прав передбачений у ст. 16 ЦК України, який включає в себе: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При цьому, як зазначається далі, вказаний перелік не є обмеженим (numerus clausus), а тому суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом . І тому окремі способи захисту тих чи інших суб’єктивних цивільних прав «розпорошені» по тексту ЦК України та інших законодавчих актах. Така логіка розміщення способів захисту перекочувала до сьогоднішнього Цивільного кодексу із усіх попередніх цивільно-правових кодифікацій, зокрема і зі ст. 6 ЦК УРСР 1963 року, та дала підстави запропонувати першу доктринальну класифікацію способів захисту на загальні (універсальні) та спеціальні (специфічні) способи захисту цивільних прав [338, с. 22; 166, с. 80-81; 216, с. 36; 73, с. 4], яка по своїй сутті ґрунтувалась на тому, чи закріплені вказані способи у відповідній групі, яка розміщена в загальній частині відповідного кодифікованого акта цивільного законодавства, чи знаходяться серед в інших частинах даного акту. Певним чином такий підхід закріплений і на рівні цивільного законодавства. До вже згаданого у ст. 16 ЦК України формулювання, що, крім способів, які віднайшли місце у вказаній статті, судом може бути захищене цивільне право і «іншим способом, що встановлений договором і законом». Аналогічна логіка прослідковується і далі по тексту ЦК України при формулюванні норм спеціальних інститутів. Зокрема у ст. 275 ЦК України зазначається, що захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України, а відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, і іншим способом. Сприймаючи вказаний підхід щодо поділу способів захисту на загальні та спеціальні, окремі автори намагаються, використовуючи вказаний класифікаційний критерій, ще більше подрібнити способи захисту, виділяючи при цьому: 1) загальні, що передбачені ч. 2 ст. 16 і у подальшому деталізовані нормами ЦКУ; 2) підгалузеві, що передбачені окремими підгалузями цивільного права; 3) інституційні, що містяться в окремих інститутах цивільного права; 4) окремі, що містяться в окремих нормах права [1086, с. 131-135]. Водночас, попри простоту вказаного способу ми вважаємо, що його використання не носить ніякого наукового навантаження. Адже в основі лежить певною мірою воля законодавця. Прикладом того, коли воля законодавця щодо способів захисту не відповідає їх змісту, може слугувати позиція російського законодавця, який у ст. 12 ЦК Російської Федерації при формуванні переліку загальних способів захисту включив до них самозахист, який, як ми вже відмічали вище, є формою захисту, а не його способом . Тому, сліпо слідуючи за помилками законодавця, ми можемо втратити доктринальне розуміння процесів та явищ. Крім цього, на нашу думку, позиція щодо універсальності одних способів та спеціальності інших також не витримує критики. По-перше, велика кількість способів, які визначаються загальними, не можуть застосовуватись до захисту усіх без виключення суб’єктивних цивільних прав . Застосування способу захисту повинно в першу чергу відповідати підставі захисту. Зокрема, важко уявити, яким чином може застосовуватись такий універсальний спосіб захисту, як визнання правочину недійсним у випадках, коли було порушення на підставі правочину. Крім цього, можливість застосування того чи іншого способу захисту напряму залежить і від характеру відповідного суб’єктивного права. Наприклад, при захисті особистих немайнових прав неможливим є застосування такого «універсального» способу захисту як виконання обов’язку в натурі, що характерний лише для відносин зобов’язального типу . Також слід зауважити, що виокремлення певних «спеціальних» способів нічим не відрізняються від способів «універсальних». Наприклад, важко стверджувати про серйозну розбіжність між «спеціальними» способами захисту суб’єктивних цивільних прав «поновлення порушеного особистого немайнового права» (ст. 276 ЦК України), «спростування» (ст. 277 ЦК України) та «універсальним» відновленням становища, яке існувало до порушення, оскільки вони мають єдину мету. Тому виділення цієї класифікації, на нашу думку, не несе жодного наукового навантаження і може просто використовуватись як «данина традиціям» і для зручності у правозастосовній діяльності. Наступна класифікація способів захисту суб’єктивних цивільних прав має в своїй основі суб’єкта, уповноваженого на реалізацію способів. Однак єдності щодо назви складових вказаної класифікації немає. Зокрема одні науковці вважають, що за даним критерієм способи захисту суб’єктивних цивільних прав слід поділяти на матеріальні та процесуальні. При цьому під «матеріально-правовими способами» розуміють дії суб’єктів матеріально-правових відносин, спрямовані на захист порушених прав, а під «процесуально-правовими способами» – дії юрисдикційних органів, спрямовані на захист порушених чи оспорених цивільних прав [146, с. 13, 22]. Інші науковці, поклавши в основу класифікації вказаний критерій, виділяють: а) способи, застосування яких можливо лише судом; б) способи, які можуть бути використані стороною правовідношення як за допомогою суду, так і самостійно; в) самозахист, захист цивільних прав без участі суду [404, с. 42]. Дещо ширше, не зводячи все до діяльності суду, розуміють вказану класифікацію інші науковці, які вважають, що вказані способи поділяються на: а) способи, реалізація яких може здійснюватись самою управомоченою особою без звернення у відповідні юрисдикційні органи (позаюрисдикційні чи способи самозахисту); б) способи, реалізація яких може бути здійснена як за допомогою юрисдикційних органів, так і самим уповноваженим суб’єктом; в) способи, реалізація яких може бути здійснена лише юрисдикційним органом (юрисдикційні способи) [980, с. 7; 205, с. 97; 626, с. 32; 403, с. 55]. Критика даної класифікації, на нашу думку, може полягати в тому, що такий підхід певним чином змішує поняття «способів» та «форм» захисту. Адже для розуміння форм захисту критерій виділення також в переважній своїй більшості ґрунтується на уповноваженому суб’єкті. | |
| Просмотров: 607 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |